ТАТУЮВАННЯ, СТРАЖДАННЯ ТА КОХАННЯ: НЕВІДОМА ІСТОРІЯ ЛАЛЕ СОКОЛОВА З ОСВЕНЦИМА

Його звали Людвиг Айзенберг. Хлопець народився у 1916 році в єврейській родині у Словаччині. Батьки називали свого синочка скорочено-пестливо – Лале. Лале було 26 років, коли його забрали в Освенцим.

Коли юнак прибув у табір смерті, його ім’я замінили на бездушний номер. Тепер його звали 32407. Він сам запропонував працювати на катів, таким чином хотів врятувати свою родину. Як багатьох інших, Лале змусили будувати бараки – це страшне місце-пекло тоді тільки розросталося.

Незабаром Айзенберг захворів на черевний тиф. Сподівань на спасіння було мало, коли про хлопця почав турбуватися татуювальник, який вибивав номер на його руці. Це був французький вчений на ім’я Пепан. Коли Лале вдалося одужати, старший товариш взявся вчити його техніці татуювання. Викарбовувати номер на людському тілі доводилося страшним засобом з двома великими голками. Це було боляче та принизливо. Ці татуювання стали одним із символів Голокосту.

Одного дня Пепан пропав. Лале, який знав словацьку, німецьку, французьку, угорську, російську та польську призначали на його місце. Тепер він під наглядом офіцера СС робив жахливі мітки на руках новоприбулих. Доктор Менгеле, який часто був поряд та вибирав чергових жертв для своїх експериментів з гори дивився на Лале та казав: «Татуювальнику, твоя черга теж настане».

Здавалося, серед цього страшного горя та біди неможливо побачити жодного промінчика сонця. Але у житті Лале він був. Ще коли Пепан був поряд, а Айзенберг вчився його справі, довилося робити татуювання одній ясноокої дівчини. Юнак не хотів робити його, але відмовитись від наказу – це була вірна смерть. Тоді він став виводити на її руці цифри: 34902. Через багато років Лале зізнався, що тоді йому здалося, що він наносив їх не на свою руку, а на своє серце. Це було кохання.

Дівчину звали Гіта, її утримували у жіночому таборі Біркенау. Завдяки допомозі офіцера-наглядача, Лале передавав їй листи та додаткову їжу. Та допомагав чоловік не лише їй – усім, кому міг.

У 1945 році, коли радянські війська були вже близько, в’язнів Освенцима стали вивозити. Так сталося із Гітою. Лале не знав, куди вона поділася, звідки вона і де її шукати. Знав тільки ім’я – Гіта Фурманнова.

Після звільнення Лале відправився додому. Його сестра вижила і разом вони оселилися у будинку батьків в Чехословаччині. Але він не міг забути Гіту. Тож відправився у Братиславу, через яку їхало безліч колишніх в’язнів, з надією побачити кохану. Лале провів на вокзалі кілька тижнів, поки хтось не порадив йому шукати Гіту в Червоному Хресті. Він відправився туди і по дорозі побачив її – гарну, кохану, таку ж яснооку.

У 1945 році пара побралася у Чехословаччині. Вони змінили своє прізвище, назвались Соколовими. Лале відкрив магазин тканин, життя пари нарешті ставало райдужним…Гроші, які вдавалося зекономити, подружжя висилало руху за створення незалежної ізраїльської держави. Коли про це дізналися, магазин націоналізували, а самого Соколова відправили у в’язницю.

Одного разу чоловіку дозволили побачення із дружиною. Не гаючи часу, вони втекли з в’язниці, міста і країни.
Вони хотіли опинитися якомога далі від усіх бід. Врешті, сіли на корабель до Австралії. Пара оселилася в Мельбурні і у 1961 році в них народився син Гарі.

Довгі роки Соколови приховували історію свого життя навіть від сина. Але коли Гіта померла, Лале вирішив розповісти про своє життя. Днями у Великобританії виходить книжка «Татуювальник Освенцима», де він оповів про те, як це – прожити таке страшне життя. Сподіваюся, незабаром її перекладуть і українською.