Є люди, яких ти хоч раз побачив чи з ними поспілкувався, але вони залишаються у твоїй пам'яті на все життя. До таких належить і Володимир Кубійович.
Уперше почув я про нього чотирнадцятирічним хлопцем у жовтні 1939 р. Тоді, коли після пакту Молотова-Ріббентропа Польщу окупували німці й територія на захід від Бугу й Сяну опинилася в складі Генерального губернаторства, а Галичину й Волинь зайняли большевицькі війська.
Понад 30 тисяч української інтеліґенції з Галичини і Волині, які не захотіли залишатися під большевицькою окупацією, прибули у Генеральне губернаторство. Цих людей треба було працевлаштувати, знайти їм житло, забезпечити мінімальні умови для виживання. Ними займалися тоді створені Українські допомогові комітети, роботу яких координував Український, очолюваний В. Кубійовичем, центральний комітет з осідком у Кракові.
Усі інтеліґенти-українці, що могли працювати в школах, були розселені по українських селах Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя. Розпочалося навчання дітей українською мовою, бо до 1939 року воно здійснювалося повсюдно по-польськи. І до нашого села Свіржови-Руської колишнього Ясельського повіту прибув учитель-українець Петро Дрань, а в сусіднє село Святкову-Вїлику-Василь Гірний, фейлетоніст, письменник, автор відомого роману „Розгублені сили".
По селах організовано також сільськогосподарські школи й дитячі садки. Крім цього, за старанням В. Кубійовича були відкриті: Торговельна школа в Сяноці, гімназії у Грубешеві й Ярославлі та Українська вчительська семінарія в Криниці. Українці були цим дуже задоволені.
Про В. Кубійовича ходили легенди. Він допомагав українцям у різних справах, ризикуючи іноді навіть своїм життям. Наприклад, у нашому селі Свіржові-Руській стався такий випадок. За зберігання зброї попалися німцям два брати - Іван та Андрій Кобани. Вони були заарештовані і їм загрожував розстріл. Їхній шваґер Василь Гаталевич поїхав до В. Кубійовича і просив його зробити все можливе, щоб урятувати хлопцям життя. В. Кубійович зумів переконати німецькі власті в тому, що хлопці знайшли кріси, кинуті втікачами з польського війська, й хотіли здати зброю добровільно, але не встигли цього зробити. Замість смертної кари, вони відсиділи два роки в Освєнцимі і повернулися живі до своїх родин.
Відомий інший факт із спогадів Аріядни Шумовської-Стебельської. Ідеться про арешт Богдана Стебельського - брата відомого пізніше сотенного УПА „Хріна"-Степана Стебельського. Це сталося після проголошення у Львові 30 червня 1941 року Української незалежности. Не гаючи часу, Аріядна звернулася до професора Кубійовича по допомогу. Він заручився своїм життям перед німцями, що Богдан - мистець, і що він політикою займатися не буде. Після кількох місяців Богдана випустили з тюрми.
Перший раз я побачив його і ближче познайомився з ним у другій половині вересня 1941 р., коли я вступив на ІІІ курс Української учительської семінарії у Криниці (Новосанчівського повіту).
Нас сто хлопців поселили в бурсі, яка розмістилася у віллі „Колонія", санаторному будиночку в гарних кімнатах. Буквально десь на четвертий день приїхав до нас В. Кубійович. Він у супроводі директора семінарії Омеляна Цісика побував у кожній кімнаті чотириповерхового будинку, мав розмову з нами, кожному подав руку. Його цікавило все: хто наші батьки, звідки ми приїхали, як нам живеться в бурсі, чи не голодні, чи є в що одягнутися, чи спроможні наші батьки платити за наше навчання в семінарії та проживання в бурсі і т. д. Після його візиту надходили стипендії студентам семінарії. Круглі сироти і напівсироти були взяті на повне утримання за рахунок стипендії Українського центрального комітету.
Протягом 1941-1944 рр. В. Кубійович постійно навідувався до нас у бурсу, цікавився усім. Нам стало відомо, що це видатний український вчений-географ, професор Яґелонського університету. У семінарії він виступив перед нами з лекціями. Особливо запам'яталися його дуже цікаві лекції на теми: „Київська Русь - наша древня держава!, „Золотоверхий Київ - столиця України", „Природні багатства України", „Населення України і його заняття", „Звичаї, традиції, культура України" та ін. Його лекції було цікаво слухати і легко сприймати. Вони виголошувалися доступною мовою, кожне слово лекції було продумане й виважене і глибоко западало в наші серця, скріплювало нашу національну свідомість, виховувало в нас український патріотизм. Ми вивчали географію за його науковими працями „Географія України і суміжних земель", „Атляс України", „Карта України" та ін.
Сам В. Кубійович був людиною дуже спокійною, інтеліґентною та педантичною. Це був зразок справжнього українського інтеліґента. Він став для нас прикладом, вартим наслідування.
Кожний, хто мав щастя бачити живого В. Кубійовича, спілкуватися з ним, запам'ятав його на все життя. Поява В. Кубійовича в семінарії чи в бурсах семінаристів була великою подією, перетворювалася у справжнє свято. До нього бігли всі, його оточували і хотіли фотографуватися з ним. На це він завжди радо погоджувався. Кожний хотів мати на пам'ятку фотографію з ним.
Він володів надзвичайними організаторськими здібностями. Можна тільки дивуватися, як він зумів у воєнні 1939-1945 роки домогтися від німецької влади надання українцям у курортному місті Криниці вілли „Світ" для учительської семінарії на 500 студентських місць, вілли „Ренесанс", „Колонія", „Седлисько" для бурс, у яких проживали семінаристи; приміщення для семінаристів у той час, коли вілли були переповнені німецькими раненими, яких привозили зі східного фронту. Семінарія здійснила два випуски вчителів. Решта семінаристів започаткували освіту, а закінчували її вже у різних країнах світу після війни.
В. Кубійовичу було притаманне вміння в доступній формі передати слухачам навіть дуже складну наукову інформацію. Він мав талант стати видатним вченим зі світовим іменем. Він був таким вченим, мав талант бути людиною. Кубійович став гордістю не тільки Лемківщини, де народився, він став гордістю української нації та світової науки.
Ми, колишні його студенти-стипендіяти, завжди були і є вдячні йому за те, що він у скрутні 1939-1945 рр. так щедро допомагав нам здобувати освіту. Ми старалися працювати сумлінно в боротьбі за незалежність України, про яку він так мріяв.
Іван ЩЕРБА, Галина ЩЕРБА
Немає коментарів:
Дописати коментар