Цьогоріч ми святкували 25 років незалежності нашої країни. Здавалося б, комуністи мали лишитися в глибокому минулому, за цей час мало вирости покоління молодих і патріотичних, та й найбезнадійнішим совкам не залишається нічого іншого, як змиритися зі своєю поразкою.
Ага, зараз!
Цих безнадійних совків ще так багато.
Вони ніжно плекають в серці заповіти Ілліча.
Вони ненавидять все, що стосується України, хоча примудряються проскочити на пристойні посади в країні, яка їм осоружна, вони сприйняли декомунізацію як особисту образу.
Вони тримають у надійній схованці піонерський галстук / партійний білет / комсомольський значок, час від часу дістають його на світ божий і, ніжно погладжуючи, примовляють: «Нічого, нічого, все ще може змінитися».
Якби цим обмежувалася їхня діяльність, то й нехай собі – мало хто там чим займається за зачиненими дверима власного помешкання. Але ж вони активно шкодять. І роблять це, не жаліючи ні своїх сил, ні часу.
Декомунізація спізнилася на два десятиліття. Лише минулого року почали дійсно діяти: зносити пам’ятники радянським діячам, перейменовувати вулиці, вводити національні свята. Процес хоч і зі скрипом, але запущений. Скрип створюють все ті ж вірні заповітам Ілліча ретрогради.
Нашому провулку Тельмана завдяки декомунізації пощастило носити звучне прізвище героїчних братів Чучупаків, холодноярських героїв, молодих і сміливих, що віддали життя за теперішню незалежність України. Як і на кожній вуличці, у нас знайшлися невдоволені: тим страшенно дорогий Тельман, до якого прикипіли за стільки років всією душею, тим надто важко прізвище таке вимовляти, а деякі взагалі мають цікаву теорію про те, що всі немилозвучні і смішні прізвища: Дишло, Ярмо, Тягло, Чучупак і подібні треба викреслити назавжди з української мови, бо це так пани обзивали своїх холопів.
Десь би побалакали собі, та й змирилися б, але на нашій вулиці десяток невдоволених людей, ну, дуже старшого віку знайшли собі ватажка. Ще більш вірного ленінця, ніж вони, бо їхнє невдоволення обмежувалося кухонним бурчанням, а пані-ватажок вбила купу часу і сил на те, щоб оббивати пороги чиновників і ініціювати судові засідання. От наскільки прізвище Чучупака їй ненависне.
Розуміючи, що проти декомунізації не попреш, пані-ватажок почала давати на жалість: мовляв, старшим людям важко це прізвище вимовляти, в школі дітей дражнять «чупакабрами», то давайте вигадаємо щось красивіше. Я ж не проти декомунізації, не думайте.
Телеканал ВІККА навіть зняв про невдоволених сюжет. В цьому сюжеті менше десятка пенсіонерів наввипередки кривляються на камеру: «Чупакабра, Чупакабра, мі отето токо із платьожок узналі, что ми тєпєрє чупакабри, ги-ги-ги». Пані-ватажок оперує більш «серйозними» аргументами: їй дали всього місяць, щоб вирішити, яку назву вона хоче для нашого провулку, та ще й громадські обговорення проводили в той час, коли грип гуляв. Все, процедура порушена, а отже треба перейменовувати провулок по бажанню пані-ватажка і її стареньких підданих.
Цей шабаш неосвічених людей колись припиниться? Ні один з тих, що прийшли покривлятися на камеру, навіть не потрудився взнати, хто ж такі Чучупаки і чого престижно жити на вулиці їх імені.
Коли ми вже станемо сильними і по-справжньому незалежними?
Коли старечі руки, що й досі ніжно погладжують неіснуючий піонерський галстук / партійний білет / комсомольський значок, перестануть однією рукою тягнутися за пакетом «виборчої» гречки, а іншою тягнути своїх дітей та внуків назад в затхле болото?
Коли наші лідери будуть насправді сильними і зможуть дати рішучу відсіч навіть за спробу змінити хід історії, зневажити українських героїв, відродити совок?
Коли ретрогради, яких починає перекошувати від прізвищ Бандера, Шухевич, Чучупака, Петлюра, Мазепа, не зможуть влаштувалися в цій країні навіть двірниками, а не будуть з пихатим виглядом займати провладні посади?
Ми бігаємо по замкнутому колу.
Ми робимо крок вперед і два назад.
Ми не можемо ніяк прогнати цей привид комунізму.
Ми й досі – «славних прадідів великих правнуки погані», хоч наче й почали краще старатися.
Міський голово і всі, хто відповідальний за процес декомунізації, будь ласка, не дайте цим динозаврам шансу на реванш. Ось цей прецедент має стати показовим і продемонструвати всім тим, хто й досі не може змиритися з існуванням України і розвалом СРСР, що часи змінилися і повернення назад не буде.
За вашими плечима стоять Бандера, Шухевич, Чучупаки та інші українські герої, що не боялися давати рішучий відсіч ворогу.
І ви не бійтеся!
З вами Бог та Україна!
Ольга Косенко
Ольга Косенко
Немає коментарів:
Дописати коментар