Випад Сейму проти України в час її знесилення невипадковий

Так раптом чи не раптом погіршились нині наші стосунки з поляками?! На Сході більшість людей досі не втямлять, чому у Польщі раптом піднялась антиукраїнська хвиля. Міжнаціональних проблем з поляками в нашому регіоні не було і відповідно немає масового носія історичної пам’яті на цю тему. Українські ж медіа не дають пересічному глядачеві зрозумілих пояснень щодо розбурханого з часів Другої Світової конфлікту на Волині. Тому раптове погіршення відносин з поляками на тлі їхньої підтримки обох наших Майданів, євроінтеграційних прагнень, війни з Росією тощо залишає багатьох харків’ян заскоченими.

Про це, власне, йшлося у вступному слові архієпископа Ігоря під час Круглого столу. Ця подія, присвячена нинішньому стану українсько-польських стосунків, відбулася 11 жовтня у Свято-Дмитрівській церкві. Як автор підручника для студентів-філологів з історії українського літературного Бароко, а також «Загальної історії Церкви», «Історії Церкви в Україні», владика Ігор, можливо, як ніхто інший, знає про драматичні колізії в україно-польській історії. Втім у Харкові з моменту відродження УАПЦ на початку 90-х між нашою і католицькою громадами завжди існувало порозуміння. Щорічно на Меморіалі розстріляних сталінським режимом польських офіцерів і українських культурних діячів, за участі й представників Консуляту, проводилися спільні панахиди. Спільна молитва, різного формату зустрічі, презентації, круглі столи за участі католицьких священиків, релігійних, культурних діячів із Польщі завжди щиро і з відкритим серцем сприймалися нашою церковною громадою. Тому нинішні акти вандалізму, осквернення українських могил на території Польщі, приниження українців на побутовому рівні в цій країні сприймається як щось на кшталт духовного запаморочення. Проте саме оцю «раптовість» ускладнення стосунків з Польщею спростували у своїх виступах гості з Києва – Володимир В’ятрович, директор Інституту національної пам’яті, і Богдан Червак, голова ПУН, перший заступник Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України.

Нинішні погроми українських надгробних знаків на цвинтарях, антиукраїнський фільм «Волинь», офіційні рішення Сейму – це, на думку В’ятровича, наслідки трансформації в політичному форматі польської історичної науки, в якій залишається концепція, згідно з якою всю вину за волинські події несуть ОУН і УПА. У книжках та інформаційних джерелах у Польщі ці події незмінно висвітлюються тенденційно, і суспільство підводилося до висновку про виняткову кровожерність українців, аж до того, що ми, українці, гірші за гітлерівців. За словами Маріанни Кіяновської, знаної поетки, перекладачки, зокрема, з польської, декілька впливових інформаційних джерел у Польщі років з п’ять тому почали слово «українець» в текстах про Україну замінювати на «бандерівець», вкладаючи в нього ворожі для себе смисли і розкручуючи мовленнєвий формат ненависті. У цих, вірогідно, фінансованих РФ виданнях, «Волинська різня» подається у символічному колі польської жертви від рук українців-убивць. І через фокус цієї одної події, ізольовано від контексту збройного протистояння між поляками і українцями, розпочатого з літа 1942 року на Холмщині по 1947 р.на землях Закерзоння, формується в очах нинішніх поколінь поляків, котрі про цю трагедію ще п’ять років тому ні сном ні духом, образ українця-полонофоба, народженого з одною метою – убивати поляків. Про те, що передумовою подій на Волині була спровокована гітлерівцями за рік до того, польська різанина українців на Холмщині, не згадується. Як і про червоних партизанів, їхнє спецзавдання розпалювати міжетнічний конфлікт між селянами на Волині. 

Про головних режисерів конфлікту – фашистський і радянський окупаційні режими, говорити не прийнято. Проте, на думку польських істориків і політиків, відповідальність за вбивства несе УПА. А те, що вона долучилася до протистояння між поляками і українцями, коли навесні 1943 року вже палала стихійна селянська війна, – це не враховується. Звісно, що бійці УПА, яку складали хлопці, вчорашні волинські селяни, не могли стояти осторонь, і не захищати в цьому конфлікті українське населення. Проте ставити перед нею завдання системної підготовки і проведення антипольської акції, як про це твердять польські історики, було для УПА на той момент просто нереально. Бо на той момент УПА була на стадії формування. Це щось на кшталт Правого Сектора і «візитки Яроша» в аналогії до початку нинішньої російсько-української війни. Загалом, нав’язані у форматі більшовицьких і нацистських провокацій, стереотипи, грали у часи Другої Світової не меншу роль, ніж зараз. До речі, сьогодні також першими, хто повідомляє про інциденти між поляками і українцями, – це російські інформресурси, ДНР-ЛНР тощо. Та єдине, що може перемогти подолати усталені стереотипи і протистояти інформаційним диверсіям РФ, – це показ всієї правди про події на Волині і в Східній Галичині. І найважливіше, щоб нез’ясовані факти не ставали джерелом недовіри і упередження між українцями і поляками, не тяжіли над нашими стосунками. Про це, власне, йшлося у промові Володимира В’ятровича.
Інший доповідач, Богдан Червак, зробив екскурс щодо перемовин про трагічні сторінки між керівниками України і Польщі, починаючи з 90-их. Він також зазначив, що нинішнє загострення стосунків не є раптовим. Думка про те, що винні українці, а поляки – жертви, і тому вибачатися мають українці, у м’якшій чи гострішій формі озвучувалася при всіх президентах. Богдан Червак зазначив, що треба насамперед українській владі знайти волю відмовитися від «страусової політики», не робити вигляд, що нічого суттєвого в Польщі не відбувається. Врешті – стати на захист своїх національних інтересів, не зраджувати пам’ять про героїчну боротьбу українців за УССД в часи Другої Світової, без огляду на те, що це може не сподобається полякам. Кожен народ повинен мати можливість визначати своїх героїв самостійно. І інший народ не має права втручатися, хто і кому ставить пам’ятники. Отож треба було б з поляками домовитися про певні теми, щодо яких не треба дискутувати. Варто, щоб функціонували самостійні візії і поступово за допомогою інтелектуалів і фахівців ці візії наближати. Також цікаві ідеї стосовно стратегії і програм дисертаційних досліджень українсько-польських стосунків висловила політолог Галина Куц. Взагалі користь зустрічей фахівців-істориків із зацікавленими у ґрунтовних знаннях колами на Сході країни, вважаю, дуже велика. Бо час такий, що у самовизначенні української людини її регіональна належність відходить на задній план перед її загальноукраїнським характером. Кожен з нас, потрапляючи в інші країни, ототожнюється сьогодні насамперед з Україною, а не з «російськомовним» Сходом чи україномовним Заходом.

Ольга РІЗНИЧЕНКО