10 листопада (29 жовтня) 1838 р. у Полтаві упокоївся Іван Котляревський – основоположник сучасної української літератури поет, драматург.
Його життя – яскравий приклад того, що не бронзовані зануди, а веселі бунтівники, нелінійні люди для розваги творили нашу літературу.
Прикиньте собі, Іванко учився у Полтавській духовній семінарії, де панував суворий режим: ранній підйом, серйозна системна наука. Найбільшим пеклом для Іванка було зубріння «Енеїди» Вергілія латиною. Недолуга педагогіка так «дістала» Котляревського, що Іван почав віршувати, вправно добирав дотепні, вдалі рими та дійшов до пародіювання «Енеїди». Вечорами Котляревський весело кайфував, складаючи стьоб на «Енеїду» Вергілія. Писав, перелицьовував, сміявся і плакав над нею. Юний Котляревський був неперевершеним оповідачем анекдотів. У чоловічій компанії він для розваги прочитав перші аркуші «Енеїди».
Згодом Іван Котляревський полюбив носити мундир. Відважний воїн, бездоганний офіцер, для якого «одне лиш дорожче за милу – честь». Став запеклим картярем, який за зеленим столом розважав гравців читанням «Енеїди» та анекдотами. Поема подобалась, немало охочих переписували й розмножували твір, який піднімав козацький дух.
Котляревський пішов у відставку, оселився у рідній Полтаві, у невеликому будинку біля собору. Жив не розкішно, але пристойно. Умів прийняти гостей, любив товариство масонів; володів даром говорити про серйозні речі жартуючи, без висміювання, без образ.
Веселий пересмішник, енергійний Котляревський з 1808 р. очолив Полтавський дім виховання дітей бідних дворян. Там Іван Петрович прослужив понад чверть століття. Їжакуваті вихованці любили Котляревського, він полонив їх справжнім чоловічим характером: відважний, мужній, рішучий і разом з тим – приязний і великодушний. Одним із вихованців Івана Петровича в цьому закладі був Михайло Остроградський — знаний математик. А ще залишився в пам’яті як благодійна і чиста людина, готова допомогти. Коли він ішов вулицями Полтави, з ним уклінно віталися всі – від старого до малого. Безжурний і оптимістичний – він ніколи не скаржився: «Я до жалю не мастак: я сліз і кохання боюся».
Нарешті І. Котляревський зміг навідатися до столиці імперії та коштом полтавського поміщика Семена Кочубея опублікувати чотири частини книги під назвою «Вергилиева «Энеида», на малороссийский язык преложенная И.Котляревским» (1809).
Але військові звички лишив. Худорлявий, підтягнутий у свята носив драгунський мундир і мав успіх у панянок. Не одна дівчина задивлялася на ставного та високого Івана Петровича – дівчата сприймали його, як завидного жениха. Приємне, енергійне обличчя, чорне, як воронове крило, волосся, римський ніс, білозуба усмішка – як можна було байдуже пройти мимо? Усмішка у поета була сяючою і звабливою, він устигав зробити жінкам компліменти, перецілувати ручки і шепнути на вушко кожній щось приємне.
Після закінчення війни 1812 р. Олександр І підписав відставку Котляревського зі званням майора та правом носити мундир. Івана Петровича нагородили діамантовим перснем і «пенсіоном» – п’ятсот карбованців на рік. У мундирі прожив повне пригод життя дворянина, театрала та любителя красивих жінок.
У 8-тисячній Полтаві не було ні газети, ні театру, ще й масонські ложі заборонили, от і вирішив Іван Котляревський відкрити театр. Відкрив, а за досвідом поїхав до Харкова, відвідав театр Штейна, який створив і очолив Квітка-Основ`яненко. Придивився Іван Котляревський до гри кращих акторів трупи – Щепкіна, Угарова, Барсова, Павлова, Пряженківської, Медведєвої і від імені військового генерал-губернатора князя М.Г. Рєпніна запросив до Полтави. Молодцюватому майору впала в око примадонна харківського театру Тетяна Пряженківська. Співуча, жвава танцюристка подобалася Григорію Квітці-Основ’яненку, вони зустрічалися, кохалися. Він би й посватався, й одружився, але мати ні в яку. Тому й вийшла Тетяна Гнатівна заміж за нелюба, не прощаючи цього Квітці.
1 вересня 1819 року на сцені Полтавського театру відбувся дебют першої української професійної п’єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка». У ролі Наталки була Тетяна Пряженківська, образ виборного Макогоненка створив Михайло Щепкін.
Відбив таки Іван Котляревський (на 9 років старший за Квітку) коханку у колеги. Для коханої Тетяни Пряженківської Іван Петрович створив п’єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», а для М. Щепкіна автор написав образи виборного Макогоненка та Михайла Чупруна.
У 1818-21 рр. Михайло Щепкін був актором Полтавського театру під керівництвом І. Котляревського. У 1821 році Григорій Квітка-Основ`яненко, Іван Котляревський організували викуп М.Щепкіна з кріпацтва, у графів Волкенштейнів, які вимагали десять тисяч карбованців. Сторгувалися на 8 тисячах (за Шевченка взяли 2 500). Викуплено Щепкіна було в Полтаві під час гастролей. Найбільшу суму вніс прихильний до Котляревського та його театру губернатор М.Рєпнін. З часом Щепкін очолив власну російсько-українську трупу й гастролював з нею по всій Україні.
Котляревський, як завжди, сяяв приязною усмішкою, сипав меткими, легкими жартами, тонкими компліментами. Одні ним захоплювалися, як Гулак-Артемовський, який писав, що нічого не може бути кращого за «Енеїду»; інші називали поему «умной шалостью»; «професійні патріоти» гудили за «котляревщину».
Незадовго до смерті Іван Петрович відпустив на волю всіх своїх кріпаків (аж дві родини!), а рухоме й нерухоме майно роздав далеким родичам і приятелям. Будинок вартістю 6000 рублів відписав вдові унтер-офіцера Мотрі Веклечевій, економці, яка жила в нього. Не залишив після себе ніяких прямих нащадків і права на друкування своїх творів нікому не передавав. Знаю, що праправнуком Котляревського був Іван Білик.
10 листопада 1838 року на сімдесятому році життя помер Іван Котляревський. Ховали того, хто любив життя, хто вмів і любив сміятися, у страшну негоду, в дощ, краплі якого змивали світлі сльози полтавців – почуття невимовної втрати було загальним і щирим.
На його могилі в Полтаві на першому пам’ятнику було написано: «Майор Котляревский, сочинитель малороссийской «Энеиды».
«Енеїду» Іван Котляревський писав упродовж 26 років. Повністю поему було видано у Харкові після смерті автора. Не українському письменникові, а героєві війни 1812 р. цар дозволив відкрити пам’ятник у Полтаві 1903 р.
Його життя – яскравий приклад того, що не бронзовані зануди, а веселі бунтівники, нелінійні люди для розваги творили нашу літературу.
Прикиньте собі, Іванко учився у Полтавській духовній семінарії, де панував суворий режим: ранній підйом, серйозна системна наука. Найбільшим пеклом для Іванка було зубріння «Енеїди» Вергілія латиною. Недолуга педагогіка так «дістала» Котляревського, що Іван почав віршувати, вправно добирав дотепні, вдалі рими та дійшов до пародіювання «Енеїди». Вечорами Котляревський весело кайфував, складаючи стьоб на «Енеїду» Вергілія. Писав, перелицьовував, сміявся і плакав над нею. Юний Котляревський був неперевершеним оповідачем анекдотів. У чоловічій компанії він для розваги прочитав перші аркуші «Енеїди».
Згодом Іван Котляревський полюбив носити мундир. Відважний воїн, бездоганний офіцер, для якого «одне лиш дорожче за милу – честь». Став запеклим картярем, який за зеленим столом розважав гравців читанням «Енеїди» та анекдотами. Поема подобалась, немало охочих переписували й розмножували твір, який піднімав козацький дух.
Котляревський пішов у відставку, оселився у рідній Полтаві, у невеликому будинку біля собору. Жив не розкішно, але пристойно. Умів прийняти гостей, любив товариство масонів; володів даром говорити про серйозні речі жартуючи, без висміювання, без образ.
Веселий пересмішник, енергійний Котляревський з 1808 р. очолив Полтавський дім виховання дітей бідних дворян. Там Іван Петрович прослужив понад чверть століття. Їжакуваті вихованці любили Котляревського, він полонив їх справжнім чоловічим характером: відважний, мужній, рішучий і разом з тим – приязний і великодушний. Одним із вихованців Івана Петровича в цьому закладі був Михайло Остроградський — знаний математик. А ще залишився в пам’яті як благодійна і чиста людина, готова допомогти. Коли він ішов вулицями Полтави, з ним уклінно віталися всі – від старого до малого. Безжурний і оптимістичний – він ніколи не скаржився: «Я до жалю не мастак: я сліз і кохання боюся».
Нарешті І. Котляревський зміг навідатися до столиці імперії та коштом полтавського поміщика Семена Кочубея опублікувати чотири частини книги під назвою «Вергилиева «Энеида», на малороссийский язык преложенная И.Котляревским» (1809).
Але військові звички лишив. Худорлявий, підтягнутий у свята носив драгунський мундир і мав успіх у панянок. Не одна дівчина задивлялася на ставного та високого Івана Петровича – дівчата сприймали його, як завидного жениха. Приємне, енергійне обличчя, чорне, як воронове крило, волосся, римський ніс, білозуба усмішка – як можна було байдуже пройти мимо? Усмішка у поета була сяючою і звабливою, він устигав зробити жінкам компліменти, перецілувати ручки і шепнути на вушко кожній щось приємне.
Після закінчення війни 1812 р. Олександр І підписав відставку Котляревського зі званням майора та правом носити мундир. Івана Петровича нагородили діамантовим перснем і «пенсіоном» – п’ятсот карбованців на рік. У мундирі прожив повне пригод життя дворянина, театрала та любителя красивих жінок.
У 8-тисячній Полтаві не було ні газети, ні театру, ще й масонські ложі заборонили, от і вирішив Іван Котляревський відкрити театр. Відкрив, а за досвідом поїхав до Харкова, відвідав театр Штейна, який створив і очолив Квітка-Основ`яненко. Придивився Іван Котляревський до гри кращих акторів трупи – Щепкіна, Угарова, Барсова, Павлова, Пряженківської, Медведєвої і від імені військового генерал-губернатора князя М.Г. Рєпніна запросив до Полтави. Молодцюватому майору впала в око примадонна харківського театру Тетяна Пряженківська. Співуча, жвава танцюристка подобалася Григорію Квітці-Основ’яненку, вони зустрічалися, кохалися. Він би й посватався, й одружився, але мати ні в яку. Тому й вийшла Тетяна Гнатівна заміж за нелюба, не прощаючи цього Квітці.
1 вересня 1819 року на сцені Полтавського театру відбувся дебют першої української професійної п’єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка». У ролі Наталки була Тетяна Пряженківська, образ виборного Макогоненка створив Михайло Щепкін.
Відбив таки Іван Котляревський (на 9 років старший за Квітку) коханку у колеги. Для коханої Тетяни Пряженківської Іван Петрович створив п’єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», а для М. Щепкіна автор написав образи виборного Макогоненка та Михайла Чупруна.
У 1818-21 рр. Михайло Щепкін був актором Полтавського театру під керівництвом І. Котляревського. У 1821 році Григорій Квітка-Основ`яненко, Іван Котляревський організували викуп М.Щепкіна з кріпацтва, у графів Волкенштейнів, які вимагали десять тисяч карбованців. Сторгувалися на 8 тисячах (за Шевченка взяли 2 500). Викуплено Щепкіна було в Полтаві під час гастролей. Найбільшу суму вніс прихильний до Котляревського та його театру губернатор М.Рєпнін. З часом Щепкін очолив власну російсько-українську трупу й гастролював з нею по всій Україні.
Котляревський, як завжди, сяяв приязною усмішкою, сипав меткими, легкими жартами, тонкими компліментами. Одні ним захоплювалися, як Гулак-Артемовський, який писав, що нічого не може бути кращого за «Енеїду»; інші називали поему «умной шалостью»; «професійні патріоти» гудили за «котляревщину».
Незадовго до смерті Іван Петрович відпустив на волю всіх своїх кріпаків (аж дві родини!), а рухоме й нерухоме майно роздав далеким родичам і приятелям. Будинок вартістю 6000 рублів відписав вдові унтер-офіцера Мотрі Веклечевій, економці, яка жила в нього. Не залишив після себе ніяких прямих нащадків і права на друкування своїх творів нікому не передавав. Знаю, що праправнуком Котляревського був Іван Білик.
10 листопада 1838 року на сімдесятому році життя помер Іван Котляревський. Ховали того, хто любив життя, хто вмів і любив сміятися, у страшну негоду, в дощ, краплі якого змивали світлі сльози полтавців – почуття невимовної втрати було загальним і щирим.
На його могилі в Полтаві на першому пам’ятнику було написано: «Майор Котляревский, сочинитель малороссийской «Энеиды».
«Енеїду» Іван Котляревський писав упродовж 26 років. Повністю поему було видано у Харкові після смерті автора. Не українському письменникові, а героєві війни 1812 р. цар дозволив відкрити пам’ятник у Полтаві 1903 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар