Травень 1979 року назавжди ввійшов у історію України місяцем скорботи

      
  

Оксана Патик: «Портрет Володі Івасюка на похороні мала нести Софія Ротару, її не було, в національному вбранні це довірили зробити мені»

Травень 1979 року назавжди ввійшов у історію України місяцем скорботи, туги за Володею Івасюком, який так рано попрощався з білим світом, і місяцем нашого національного сорому — композитора вже після смерті почали шельмувати, називати п’яницею і навіть божевільним. Кому ж завадив молодий обдарований композитор, поет, який у 1970–их роках спромігся однією лише піснею змусити республіки Радянського Союзу розуміти українську мову? Львів прощався зі своїм улюбленцем, якого шанували всі: і малі, і сивочолі. Народ ховав свого співця, який чесно і віддано служив йому. Це була небачена у ті роки процесія, фактично непокора радянській владі, правоохоронцям, суду. Це була відповідь на всі наклепи, нашіптування, побажання й рекомендації партійно–владної верхівки, залякування судових органів не йти на похорон «самогубця». Давалися ж ці вказівки під загрозою відрахування з вузу чи звільнення з роботи. У львівських вишах саме цього дня призначили комсомольські збори з обов’язковою явкою. У версію самогубства, яку переконливо намагалося довести кадебістське і комуністично–прокурорське радянське «правосуддя», ніхто не повірив. Пошепки усі казали — вбили… На похорон прийшли тисячі–тисячі львів’ян, а також приїжджі з сіл та з інших областей, їх було приблизно п’ятдесят тисяч. Серед них і студенти, зокрема й Львівської консерваторії, де навчався Володя. Якщо приїжджі були з жалобними вінками в руках, то водії львівських таксі запитували, для кого призначені їхні вінки. Коли прибульці називали ім’я Володимира Івасюка, то їм відчиняли дверцята і везли безкоштовно, не брали грошей. Жодної квітки у Львові було не знайти, усі вони там — біля Володі, останні живі квіти його останньої весни. Коли труну, прибрану гілками калини і вишитим рушником, винесли з помешкання, її хотіли встановити у довжелезну машину, яку надала консерваторія. Скандування сотень голосів: «На руки! На руки! Нести!!!» — не дозволило цього. Труна тихо пливла на раменах студентів Львівської консерваторії до Личаківського цвинтаря, і злива квітів не лише летіла на дубове віко, а й встеляла останній земний зелений шлях великого українця. Попереду траурної процесії у національному строї йшла і несла у руках портрет Володі в миртовім вінку донька відомого львівського художника Володимира Патика, студентка медінституту Оксана. Лише через 38 років, у травні 2017–го вона дасть своє перше ексклюзивне інтерв’ю.