Так якось склалося, що я завжди був схильним до авантури. Мені хотілося заробляти гроші якомога легшим способом, і я заробляв їх. Просто треба мати таке бажання. Тому дивують мене різні скиглії, які нарікають, що безвіз їм ні до чого, бо й так ніде не поїдуть.
Якщо я прагнув поїхати на море за кордон, то їхав і тоді, коли мав гроші, і тоді, коли не мав. Міг винаймати кімнату з вигодами, а міг – і без вигод, за кілометр від моря і за десять метрів. Просто тому, що Крим я сприймав як чужину.
Ким я тільки за совєтів не працював! Головне, аби не ходити на роботу від дзвінка до дзвінка. Таким було моє завдання номер один. Я хапався за різні халтури, переважно в ролі художника-оформлювача то на ізоляторному заводі, то в пожежній частині, то ще десь. А одного разу навіть переконав голову колгоспу в Дідилові, що його новому корівнику бракує на стінах мозаїки.
Корівник був показовим, у ньому все блищало і світилося. Підлога гладко вигемблювана й полакована. Чисто, як у маминій світлиці. Там була навіть «Кімната психологічної розгрузки». Чи то для доярок, чи то для начальства, щоб могло з доярками усамітнюватися. Одне слово – не корівник, а цяця. Зрозуміло, що в таку красу корів не заженеш, тому корови місили болото в загорожі за корівником.
А треба сказати, що в мозаїці я петрав не більше, ніж ті корови, але після того як голова погодився, я знайшов кумплів, які петрали. Ми йому намалювали ескіз, де були зображені доярки з коровами і телятами. Мозаїка мусила бути широкоформатна, щоб більше грошей заробити.
Спочатку я колов смальту на дрібні кавальчики, а потім, приглянувшись, як її кладуть – завше тільки згори вдолину, – і сам почав класти. Селяни, минаючи нас, тільки головами крутили: на дідька лисого та мозаїка?
За два місяці ми впоралися – мозаїку виклали. Любо було поглянути. Комісія з Києва задоволено кивала головами. Потім ще з місяць ми вибивали з голови гроші, а він викручувався як вуж на пательні. Але виплатив.
Іншого разу треба було для однієї організації намалювати ціле панно на склі. Я теж цього ніколи не робив, але домовившись про гонорар, знайшов того, хто вмів таке малювати, і запряг його до праці.
Заробляв я також на початку 80-тих писанням рецензій на рукописи для видавництв. І коли мене у видавництві «Каменяр» запитали, чи не мав би я бажання допомогти працювати над мемуарами одному солідному генералові, я, звісно, не відмовився. І ось таким чином я опинився в гостях у генерала.
Генеральська вілла містилася в Брюховичах. Я сів на ровера, поклав до наплічника кілька книжок і поїхав. З вітерцем промчав попри сосновий ліс, а потім уже повільніше крутив педалі тихими безлюдними вуличками і з цікавістю роззирався на довоєнні будинки-люкс та вілли, в яких поселилася нова совєтська еліта, але за притаманною для цієї еліти звичкою, вона усе, що можна було закапарити, закапарила. Хтось вліпив неоковирний хлівець, хтось гараж, а хтось теплицю. На городчиках росло тільки те, що корисне, квітів було мало. Але той будинок, до якого я наблизився, не мав і городчика. Тобто він колись там був, а зараз усе заросло бур'яном, з якого прозирали хирляві піони і завіяні вітром польові маки. Хвіртка була відчинена, я пройшов углиб і натиснув дзвінок на дверях.
Але відчинила мені молода дівиця. Вона була в халаті, який роз’їжджався на ногах і на грудях, під халатиком вгадувалися боттічеллівські стегна і перса, обличчя мала симпатичне, хоч дещо перегодоване. На голові у неї були папільотки, дівчина витріщилася на мене, як на кролика з крильцями.
– Да-а-а... – протягла вона.
– Я до Василя Григоровича.
– А єво нєт. А по какому поводу?
– Я з видавництва, – сказав я і подумав, що бажання заробити зайву копійку у мене не настільки сильне, як небажання спілкуватися з цією персоною.
– А-а, – зраділа вона невідь чого і відразу перейшла на мову аборигенів. – Ви прийшли допомогти писати мемуари? – Я кивнув, відчуваючи, як моє ставлення до дівчини тепліє. – Прекрасно, заходьте. Він пішов прогулятися, зараз повернеться.
Вона провела мене до вітальні, в якій панував типовий для гнилої інтелігенції безлад, і кинулася згрібати з канапи свої труси і лівчики. Коли нахилялася до мене спиною, то жоден рубчик не засвідчив, що під халатом у неї є білизна. Мабуть, щойно виповзла з лазнички. За мить вона зникла, а відтак з'явилася у шортах і блюзці. Сіла на канапі навпроти мене і влаштувала допит: хто я, що я, чим займаюся. Я, звісно, розписав себе у неймовірно привабливих барвах, хизуючись неабияким літературним досвідом у написанні мемуарів, авжеж, воєнних також. Коли я говорив, вона уважно мене розглядала, хоч, може, слухала не настільки уважно. Врешті встала і сказала, що приготує каву.
Генерал, рухливий худорлявий чоловік років семидесяти, увійшов бадьорим кроком до вітальні, потиснув мені руку і сказав, що дуже радий, що доведеться працювати з молодою людиною, бо перед тим йому прислали старого пердуна, який його неймовірно діставав своїми уточнювальними питанням і не мав ані краплі фантазії у своїй пустопорожній голові. Згадка про фантазію мене насторожила, у мене виникла підозра, що мемуари матимуть вагомий елемент фікції.
Генерал запросив до свого кабінету. Він розмовляв українською з елементами суржику і, мабуть, це була ще одна суттєва причина найняти секретаря. Інша суттєва причина – дати раду цілій купі книжок, що красувалися стопками на письмовому столі, а деякі лежали також на підлозі. Тут була історія «великої вітчизняної» у кількох томах, а також різноманітні мемуари інших військових. Генерал запропонував мені сісти за стіл і підсунув кілька аркушів паперу, на яких було детально виписано план спогадів, починаючи з дитячих літ. Біля кожного пункту вказано ту чи іншу книжку мемуарів і сторінки. Так от як я буду працювати? Тупо цупити з інших книжок? Я запитав, що я повинен робити з цією літературою. Генерал пояснив, що писати ЙОГО спогади я буду за чужими спогадами, а вкінці, коли вже все буде написане, ми будемо разом правити. Головне, щоб я усе це описував своїми словами і якомога простішим стилем.
– Ви Брежнєва читали? – запитав несподівано. Я кивнув. – Ось приблизно такий стиль. Простий, діловий, деколи з гумором. Лєонід Ільїч же ж талановитий стиліст?
– Так-так, – погодився я з готовністю, – він дуже талановитий оповідач. Шкода, що так скупо все описав. Міг би й ширше.
– Це правда. Але ми усе зробимо далеко не скупо, а ширше, глибше і вагоміше. Так?
– Як скажете.
– Тоді берімося до роботи.
В цей час дівчина принесла каву.
– Ви вже знайомі? – поцікавився генерал. – Це моя онука Юлія. – Він зачекав, коли вона вийде, і сказав: – Зараз я вам надиктую про моїх батьків, про моє дитинство, бо цього ви тут не знайдете, – він поплескав по стопці книг. – Будете писати від руки. Потім вдома... ви маєте друкарську машинку? Це добре. Я терпіти не можу цокання друкарської машинки. Отже, потім удома будете передруковувати. Хоча можете й тут, коли мене не буде. Та-а-ак... з чого почнемо... Ага... мій дід походив з Полісся...
Генерал неспішно човгав у своїх теплих пантофлях з кутка в куток і диктував, а я старанно нотував усю ту муть, яку він молов засобами свого канцелярсько-штабного словникового запасу. Час від часу він зиркав у котрусь із книжок, звідки стирчало мільйон закладок, і додавав чергову цитату до свого безсмертного тексту. Я з жахом усвідомлював, скільки на мене попереду чекає роботи, адже усе це доведеться передруковувати, а тоді правити і знову передруковувати. А його ненависть до друкарських машинок, мабуть, цілком зрозуміла – сидів наш генерал цілими днями у штабі, ото його ті машинки й задовбали. Не гуркіт гармат, не вибухи снарядів, а машинки.
Тобто фактично я займався тим, що позичатиму в інших авторів, мабуть, таких самих генералів, їхні глибокі роздуми, позичені ще в когось. Генерал, щоправда, потім перевіряв, чи не надто значні збіги в текстах. Проте він мені не дуже докучав, приїжджаючи лише раз на тиждень і завозячи продукти, багато з яких були на ту пору дефіцитом. Значно частіше мене провідувала його онука. Вона дуже швидко звабила мене, і таким чином проживання на генеральській віллі стало не тільки корисним, а й приємним. Тим більше, що в генерала була встановлена потужна антена, яка ловила не тільки Польщу, а й Швецію.
Немає коментарів:
Дописати коментар