Доля родини Петлюри

Ольга Панасівна, дружина Симона Петлюри, народилась у родині учителя Опанаса Більського в селі Мала Дівиця, біля міста Прилуки, на теренах Полтавщини (нині - Чернігівська область). Рано залишилася сиротою і виховувалася в домі бабусі, що мешкала у Прилуках. Закінчила Прилуцьку гімназію з відзнакою і одержала посаду вчительки молодших класів. Жадоба до знань привела Ольгу до Києва з наміром вчитися на Вищих жіночих курсах. Але за браком коштів змушена була йти працювати до приватної гімназії Жеребецької.

Відвідуючи своїх далеких родичів у Києві, познайомилася у 1908 році із Симоном Петлюрою. Одружилися в 1910 році. В листі до приятельки писала: "Після вінчання ми переїхали в Петербург, а через рік - до Москви, де Симон редагував заснований українською громадою Петербурга журнал "Українське Життя".

Симон Петлюра з дружиною. Фото. 1920-1926рр

 Тут, у Москві, ми обоє впірнули в роботу української громади з усією енергією. Тут же у 1911 році народилася єдина наша дочка Лариса-Леся".

Родичка Ольги Панасівни Зоя Плітас залишила спомини про перебування родини Петлюри в Москві: "Пам'ятаю Ольгу Опанасівну, як вона гарно виглядала: висока, струнка жінка з посивілим пишним волоссям і чудовими чорними очима, які так тепло, привітно дивилися на нас через золоті окуляри. Вона завжди була життєрадісна, усміхнена і прихильна до нас, дітей. Її маленька донечка Леся була нашою улюбленицею, і тітка Оля довіряла нам її, знаючи, що ми добре доглянемо Лесю, та дозволяла нам з нею бавитись надворі. Тітка Оля любила одягати Лесю в українське убрання та розмовляла з Лесею лише українською мовою".

Серед численної української громади Петлюри вели активну громадсько-освітню роботу: влаштовували концерти, літературні вечори тощо. 

Ольга, добра господиня, дружина і мати, присвячувала багато часу вихованню маленької Лесі в українському дусі: водила дочку до українського садочка, читала їй українські книжки, плекала українські традиції. В дитинстві Леся носила переважно український одяг, про який пізніше писала: "Скільки радости в твоїй барвистій ноші!". Для Петлюри Леся була втіхою, улюбленою дитиною. Він вбачав у ній продовження свого роду і носія своїх ідей та ідеалів. Зростала вона спостережливою і допитливою дівчиною, мала велике бажання вчитися, виявляла особливий дар до вивчення іноземних мов.

Коли в Україні у 1917 році вибухнула національна революція, Симон Петлюра разом із родиною переїздить до Києва. Маленька Леся бачила на вулицях української столиці синьо-жовті прапори, багато українського війська, вусатих козаків з Армії УНР. Це запам'яталось їй на все життя. Ольга Панасівна усвідомлювала, що її чоловік належить не лише родині, і вона мусить бути йому не тільки дружиною, а й спільником його справи, його "плечем". Зоя Плітас згадує: "В той час тіточка Оля все так само була гарна, енергійна, бадьора, повна віри в нашу перемогу. Вона була доброю товаришкою свого чоловіка Симона Васильовича і підтримувала його на дусі в ті тяжкі часи Визвольних Змагань. Вони жили дуже скромно, не вимагаючи від життя жодних розкошів, не вимагаючи від чоловіка більшої уваги, бо знала й розуміла, що найголовнішим покликанням Симона Петлюри було творення вільної, незалежної української держави".

Ольга Панасівна піклувалася в ті тяжкі часи не тільки про чоловіка, а й про його матір, яка залишалася у Полтаві. Із листа Ольги Олексіївни Петлюри до Ольги Панасівни від 10 жовтня 1918 року: "…Дуже дякую Вам, голубочко, за гроші і за ті труди, котрі випали на Вашу долю… Дуже в гарний час прийшли ваші гроші. Бо треба було платити налоги… Як рідну дочку благаю Вас сповнити мою нікчемну просьбу. Хоть би в останні дні побачити Вас і хоть в ці хвилини забути своє погане життя…"

Навала більшовицького війська змусила уряд Директорії залишити Київ. Ольга Панасівна залишилась у Києві, щоб не обтяжувати військо, що відступало. Під чужим прізвищем із семилітньою Лесею, наражаючись на арешт, в страху бути викритою, переховувалася по домівках друзів, щоденно міняючи місця проживання, часом ночуючи в льоху, в пивниці, переносила холод і голод. Так тяглося півтора року, до 1919 року, поки друзям Петлюри не вдалося вивезти Ольгу Панасівну з донькою з Києва до Праги. 

Ольга Петлюра з донькою Лесею. Прага. 1920 р.

Тут Леся і провела свої дитячі роки аж до 1924 року, коли родина Петлюри оселилася в Парижі. Але і тут треба було остерігатися більшовицьких агентів, часто міняти помешкання, жити під чужим прізвищем. Нелегальне становище не дозволяло Петлюрі знайти працю. Родина бідувала, продали всі дорогоцінності. Ольга Панасівна заробляла вишиванням на замовлення та продаж. Близький приятель Петлюри згадував про становище родини: "Помешкання з двох бідненьких неотоплюваних кімнат. В цьому холодному помешканні скромність справи та бідність хатньої обстановки та начиння… Серце стискається, дивлячись на такі обставини, в яких жив вождь нації, голова Директорії!". Та Петлюра і в цих умовах працював для визволення України. Він видавав у Франції журнал, пропагував подальшу боротьбу з твердою вірою, що "незалежна Українська Держава таки буде".

Донечку Лесю навчала мати, наймала також приватних учителів. Леся була гарною і розумною дитиною, усім цікавилася, про все допитувалася, дуже швидко навчилася читати по українському і по французькому, дуже багато читала. Вчилася малювати, пробувала писати вірші. З літератури найбільше любила твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, а з французьких - Дюма, Гюго та інших. Дівчинка щирим серцем любила батьків, а за Україну не раз молилася разом із мамою.

Симон Петлюра

25 травня 1926 року від більшовицької кулі трагічно загинув Симон Петлюра. 

Несподівана смерть любого чоловіка від ворожих куль підступного ворога не зламала Ольгу Панасівну, вона і далі відважно несла свій хрест, призначений волею Всевишнього, хоч і були хвилини, коли питалася Бога: "Пощо ж мене, Господи, бережеш на світі?". Злиденне життя та нестатки Ольга Панасівна переносила без нарікань. Але найболючіше їй було переносити муки від образливих, несправедливих нарікань на чоловіка від колишніх "соратників" по зброї за програну війну з більшовиками, звинувачення у єврейських погромах і вбивствах. Щирий соратник Отамана з болем у серці говорив: "Усі, хто зраджував, всі, для кого українська справа була предметом спекуляції і продажу, поспішили скласти вину на нього". Підступні закиди С. Петлюрі підірвали здоров'я дружини, вона тяжко захворіла, почала втрачати слух.

Смерть батька і неправедний вирок суду його вбивцеві болюче пережила чотирнадцятилітня Леся, хоч заради мами того не виявляла, була зовнішньо спокійною. Найбільше вразило її ставлення студенток гімназії, де вона вчилася, ті почали уникати її товариства, як дочки злочинця, вбивці невинних дітей. Усі ці умови та напівголодне дитинство, повне переживань, страху, страждань і невпевнености у завтрашньому дні, призвели до невиліковної хвороби - сухот. Довідавшись про це, Ольга Панасівна почала вживати усіх заходів, щоб дочка видужала. Та хвороба не покидала Лесю упродовж 15 років, аж до кінця її життя. Найболючіше для Лесі було те, що лікарі заборонили їй вчитися.

Леся Петлюра

Маючи надію вилікуватися і бути потрібною Україні, Леся почала вчитися заочно: "Я хочу вчитися, вчитися, вчитися! Я так, так багато загубила часу для науки! Я хочу все знати, всього навчатися. Я повернусь в Україну, хочу всі свої знання передати нашому народові, бути корисною для нього. Я піду шляхами свого батька!" - говорила друзям. Вона завзято взялася до науки, дописувала до українського журналу "Молоде життя". Духовний світ дівчини читач може відкрити для себе з її віршів, хоч літературна спадщина Лесі Петлюри і невелика. Вірші почала писати рано, але, будучи досить вибагливою до себе, частину їх знищила. Як влучно зазначив професор Дмитро Степовик, її внутрішній світ успадкований від "характеристики внутрішньородинних взаємин Симона Петлюри, що відзначалися гуманністю і шляхетністю. А Лесині почуття… це не тільки любов доньки до батьків (що є природно і нормально), а й до своїх перших учителів, які виховували в неї любов до України, вселяли в серце найсвятіше почуття патріотизму".

Напрочуд дорослими звучать її вірші "Прапор", "Народе мій", "Правда переможе" тощо. У вірші "Правда переможе" Леся ніби вказує нам, сучасникам, які перепони ми мусимо здолати:

          На твоєму шляху
          Криваві перепони,
          І вуха чують скрізь
          Їдкий і злісний глум.

Своєрідною є поетична притча "Добрий вчинок" (схожа за своїм змістом на притчу про доброго самарянина), коли вже не по роках зрілий автор ніби пророчо бачить помилки правителів світу:

          Шукаючи Месію, царі згубили раз
          Свою зорю провідну,
          Що вказувала шлях…

Тремтливе, майже трагічно-патетичне ставлення молодої дівчини до нашої державної, такої рідної, символіки - у вірші "Прапор":

          О прапор наш, Вкраїни стяг шовковий,
          Як сяєш ти в повітрі золотім!
          І хто б сказав,
                    скільки страждань і крови
          Блищить слізьми у полиску твоїм!
          А скільки щастя в полиску яскравім!
          Скільки в нім віри, сонця і змагань!
          До правди й сили, до міцної волі
          Скільки посвят й великих поривань!

Навчаючись в університеті, Леся брала активну участь у діяльності українських пластових організацій. Вона цікавилась не тільки наукою, а й філософією. Належність до "Пласту" та французьких скаутів позначилась на її роздумах. Релігійні мотиви її виховання перепліталися з роздумами про пошук молодою людиною сенсу життя. "Людина, - пише Леся, - неуявна без реальности праці, громади, інтелектуальних зусиль, релігійних виконувань… Вона робить із власного життєвого досвіду вагоме відкриття у своїх духовних пошуках, що є квінтесенцією євангельського вчення: "Дві абсолютні правди вивершують мою свідомість: одна метафізичного характеру - Бог є - і друга надприродного - Бог є любов"".

Леся любила свій народ і переймалася його життям. У листі до О. Сірополко вона пише: "Мені ходить головне про культуру духу. Я не сумніваюсь, що матеріальна культура розвинеться на Україні дуже гарно. Що ж до культури духу, то бачу заздалегідь страшенну саламаху: наприклад, на Україні читачі мимоволі затроєні різним світським мотлохом; цензура… ідей обмежила, а то й скривила світогляд нашого покоління…"

Сімейні реліквії і твори Лесі Петлюри свідчать про високу духовність родини Великого Сина України. Але хвороба Лесі прогресувала. За порадою лікаря мати перевезла доньку до кліматичного санаторію в Камбо-ля-Бен у надії, що чудове повітря Пиренейських гір зможе перебороти тяжку недугу. Далеко від друзів і знайомих мати і донька почувалися дуже самотніми. Це були часи Другої світової війни - комунікація і доставка харчів у санаторій були утруднені. Та Леся і тут не сиділа без діла: готувала лекції до університету (вчилась на заочному відділенні), перечитувала класичну французьку літературу, писала листи друзям і знайомим. Переживаючи матеріальну скруту з надзвичайною витривалістю і спокоєм, донька підтримувала цим матір. Шостого листопада 1941 року з останньою усмішкою до любої мами Леся згасла. Ольга Панасівна залишилася у чужій країні, серед чужих людей, безпомічна та з мертвою донькою.

Лесю тимчасово було поховано на кладовищі у Комбо-ля-Бен. Вона померла в неповних 30 років. Згодом її прах було перенесено в могилу Симона Петлюри на цвинтарі Монпарнас у Парижі.

Нове велике горе тяжко відбилося на здоров'ї Ольги Панасівни. Вона хворіла, та все ж не уникала людей, цікавилася громадським і політичним життям, а понад усе - подіями в Україні. Ніжно і щиро, до останніх днів опікувалися Ольгою Панасівною дружина колишнього Голови Ради Міністрів Уряду УНР Єлизавета Прокопович та родина генерала Удовиченка, в помешканні яких вона проживала. Єдиною її розрадою було доглядати могилу на кладовищі Монпарнас, де лежали найдорожчі їй люди.

Митрополит Мстислав, син сестри Петлюри, так охарактеризував Ольгу Панасівну: "В ній була велич душі, яку рідко можна зустріти в наш убогий духовно час". 

Останні роки вона довго хворіла, майже нічого не чула, ледь говорила. Однак, навіть перебуваючи у такому стані, Ольга Панасівна зберігала силу духу й завжди з радістю вітала своїх відвідувачів: рідних, знайомих і гостей. Усі визначні особи української еміграції вважали за свій обов'язок нанести їй візит.

Померла Ольга Панасівна 23 листопада 1959 року. Похована в родинній могилі на кладовищі Монпарнас.

 Українські громадяни поставили на тій могилі в Парижі пам'ятник із Тризубом та скульптурним портретом Головного Отамана Симона Петлюри (роботи митця Крука).

Благословенний буде той день, коли родинний прах Петлюр прийме у своє лоно рідна земля!..

 Анатолій ЧЕРНОВ