Юрій СтригунУ вівторок їду з Черкас у Тальне. Заходжу до хати о пів на десяту вечора. На столі біля ноутбука — дві склянки з-під пива й два пакети кави. Доки я в Черкасах, хату доглядає давній товариш Мишко. Він має ключ і годує сліпого кота.
Мию чашки, купаюся і лягаю спати. О пів на дванадцяту прокидаюся від того, що хтось щосили смикає за двері.
Виглядаю у вікно — Мишко. Він не може второпати, як хата виявилася зачиненою зсередини. Гукаю. Товариш розгублено лупає очима.
— А де ти взявся? — дивується. — Хоч би попередив, чи що.
Йде додому. На ранок виправдовується.
— Комп’ютер заглючив. Почав писати, що диск перевантажено. Я гукнув Сашка, щоб почистив. Виставився йому на пиво. Увечері думав зайти прибрати. А ти з’явився невідь-звідки.
До обіду справляюся з усіма роботами. Перед самим від’їздом хочеться груш. Іду на город. Дертися на старе дерево ліньки. Під стовбуром знаходжу держак від лопати. Розмахуюся й кидаю. Палиця не долітає. Потім — переліт. За третім разом щосили вдаряється об гілляку й збиває кілька спілих, соковитих груш. Кидаю знову. Держак летить, чіпляється за гілки й зависає. Пробую його струсити. Марно.
Іду до сараю по граблі. Кидаю, намагаючись збити палицю, що застряла. Граблі чіпляються за крислату гілку з першого разу. Ставлю під стовбур драбину. Ні держака, ні граблів дістати не можу. Бачу, що спізнююся на поїзд. Злюся. Кидаю все й біжу на вокзал.
У п’ятницю дзвонить Мишко.
— Украли твою драбину, — каже. — Кілька днів стояла під грушею, а тепер нема.
Телефоную куму. Він — професійний зварювальник. Переповідаю свою історію. Прошу виготовити драбину.
— Юрко, я зараз не маю часу. Набрався роботи на вихідні. Наступного разу попереджай завчасно.
Немає коментарів:
Дописати коментар