Журнал «Розбудова нації», жовтень-листопад 1929 року
У Чехії знищили редакцію журналу, у Німеччині – Клуб, де він зберігався, а сам журнал знайшовся у США…
Номер українського журналу «Розбудова нації», що датований жовтнем-листопадом 1929 року і вийшов друком у чеській Празі, чудово зберігся до наших днів. Штамп на обкладинці підказує, що цей журнал потрапив до німецького Гамбурга, у бібліотеку місцевого Клубу «Україна». Вже в 1934 році і редакція журналу в Чехії, і Клуб у Німеччині припинили своє існування. Редакцію «прикрила» чеська поліція після атентату (ліквідації) ОУНівцями міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, який займався етнічними чистками українців. А Клуб «Україна» в Гамбурзі був розпущений після низки арештів українських активістів, проведених гітлерівським гестапо. Та вищезгаданий номер журналу з пожовтілими сторінками уцілів, потрапивши з Гамбурга якимсь чином за океан – до США…
Насправді до сьогодні залишився збереженим далеко не один номер «Розбудови нації», редактором якого був один з чільних ідеологів українського націоналізму Микола Сціборський. Пізніші числа «Розбудови…» були і цікавішими за оформленням (з тризубом-мечем на обкладинці) і за наповненням (зокрема, у журналі вперше опублікована стаття Степана Ленкавського «Філософічні підстави «Націоналізму» Донцова»), проте нас зацікавив у першу чергу саме вищезгаданий осінній 1929 року номер, потріпаний часом і подорожами. Чому? Бо в ньому ми бачимо імена водночас трьох уродженців Черкащини, а на основі публікацій можемо зробити висновки про здатність українських політиків гуртуватися хоча б у найгірший час…
Кожен з трьох черкащан і в еміграції залишався на вершині політичної влади
Черкащанин Макар Кушнір - один із засновників ОУН, журналіст видання «Розбудова нації»
Макар Кушнір народився 1890 року в Черкасах. Після навчання у Черкаській чоловічій гімназії та в університеті російського Петербурга він став одним із головних провідників щойно створеної Організації Українських Націоналістів. Брав участь і в Першому Конгресі ОУН в австрійському Відні, і в творенні Головного Проводу ОУН, в якій отримав посаду головного судді організаційного суду. Представляв інтереси ОУН на міжнародних переговорах у Бельгії, Австрії, Фінляндії, Румунії, Німеччині, Великобританії, організовував ризиковані таємні поставки націоналістичної літератури в Радянську Україну. А водночас – був чудовим журналістом і писав як під власним ім’ям, так і під цілим рядом псевдонімів: Богуш, Якименко, Дуб, Дніпрянський, Мак…
У номері журналу «Розбудова нації», який розглядаємо, знаходимо статтю за підписом Я.Дуб – «Еміграція російська та українська і боротьба за будучину Східньої Європи». У ній Макар Кушнір ретельно аналізує перше десятиліття патріотів у вигнанні – після поразки Визвольних змагань в Україні. Причому оцінює дійсність абсолютно адекватно: «Нині, після гіркого досвіду, твереза частина еміграції прийшла до висновку, що може ще 5 або й 10 років доведеться їй чекати того бажаного моменту, коли вона зможе повернутися додому…»
Черкащанин вгадав навіть з роками: як вже писалося вище, 1934-го (через 5 років після публікації) спроба ОУН зупинити тиск на українців, як націю, спричинила до репресій проти ОУН у Польщі, Чехії, Німеччині. Того ж року і сам Макар Кушнір потрапив до загадкової (скоріш за все підлаштованої) автомобільної аварії в Лондоні, внаслідок якої повністю втратив зір…
Наступний часовий проміжок, передбачений ним – 10 років після публікації, а це – 1939 рік, початок Другої світової війни, в часі якої ОУН мала сподівання спробувати відновити українську державність – аж поки, після серії арештів членів похідних груп ОУН, які провело німецьке гестапо у серпні 1941 року, не стало зрозуміло, що нищення українців між жорнами сталінської Росії і гітлерівської Німеччини триватиме ще довго…
Далі у своїй публікації Кушнір з гіркотою констатує, що «у Європі всю східно-європейську еміграцію вважають російською» (феномен «географічного кретинізму», притаманний, на жаль, і частині сучасних європейських політиків). І підкреслює: «Без України ніколи не прийде до визволення інших націй Східної Європи. Мало того, викликає сумнів, чи втримаються надалі навіть такі існуючі держави, як Естонія, Латвія та Литва». Цими словами черкащанин знову продемонстрував усю глибину свого бачення дійсного стану речей у політиці – бо вже 1940 року державну незалежність і Естонії, і Латвії, і Литви знищила Москва – за попереднім підлим зговором з гітлерівським Берліном.
Президент УНР в екзилі, уродженець Канівщини Андрій Лівицький
У цій же публікації Макар Кушнір розповідає про те, що багато для згуртування українців на еміграції у відстоюванні їх прав перед Лігою Націй робить «група Андрія Лівицького», але при цьому називає її «полонофільською» – тобто, симпатизуючою Польщі.
Тут варто відмітити, що Андрій Лівицький – так само син Черкащини, уродженець села Ліплявого (нині Канівського району). За Директорії він УНР очолював по черзі міністерство внутрішніх справ, міністерство юстиції, міністерство закордонних справ, виконував обов’язки глави Уряду. На еміграції ж Лівицький у 1922-26 роках був головою Уряду УНР в екзилі, а від 1926-го до самої смерті в 1954 році беззмінним Президентом УНР в екзилі – протягом 28 років! До речі, символ влади Президента УНР,зі здобуттям Україною Незалежності привезений до Києва і вперше був представлений на інавгурації Віктора Ющенка. Це «Знак Гідності голови Української Держави» або ж «Клейнод гетьмана Мазепи», названий так з-за центрального елемента в ньому – дорогоцінної мощехранительльниці ХVIII століття з гербом Івана Мазепи…
Знак Гідності голови Української Держави або ж Клейнод гетьмана Мазепи, яким володів Андрій Лівицький
Один з організаторів Вільного Козацтва - Іван Полтавець-Остряниця
У цьому ж номері «Розбудови нації» – критична стаття щодо діяльності ще одного уродженця Черкащини Івана Полтавця-Остряниці (згідно одних джерел – родом з чигиринського Суботова, а з інших – зі смілянської Балаклеї). Колишнього ад’ютанта гетьмана Скоропадського, Генерального писаря Української держави критикують як за титул, яким він назвався на еміграції – «Гетьман цілої України по правім і лівім боці ріки Дніпро та вождь козаків», так і за дії очолюваного ним Українського Вільного Козацтва в еміграції – розсилання листів по міжнародних організаціях «з проханням матеріально піддержати культурну працю українського руху з тою ціллю і метою, щоб таким робом можна було забезпечити самостійність». При цьому листи ці «гетьман обох берегів Дніпра», як пише «Розбудова нації», підписував на німецький манер – як «Гетьман Іван фон Остряниця». От тільки Андрія Лівицького група Полтавця-Остряниці, так само як і Макар Кушнір, називала «полонофілом» і обіцяла відправити йому в зв’язку з цим «протестне письмо»…
Частина бланку документації з титулом Івана Полтавця-Остряниці: «Гетьман цілої України по правім і лівім боці ріки Дніпро та вождь козаків»
Замість післямови…
Справедливості ради, слід відзначити, що в еміграції швидше за все, просто збереглося протистояння між «людьми Директорії Петлюри» і «людьми гетьмана Скоропадського» – навіть тоді, коли самих Петлюри і Скоропадського вже й на світі не було (перший загинув від кулі вбивці-чекіста, другий – від вибуху авіабомби). Усі троє вищезгаданих черкащан теж знайшли останній спочинок за сотні кілометрів від України: Макар Кушнір помер 1951 року і його прах спочив у Франції, Андрій Лівицький – у 1954 (США), Іван Полтавець-Остряниця – у 1957 (Німеччина). Вже 60 років жодного з них немає на цьому світі – повторюється лишень світова історія у багатьох її моментах…
У своїй статті в журналі «Розбудова нації» черкащанин Макар Кушнір 1929 року давав справді мудрий рецепт захисту Європи від загарбницьких дій Москви: «Не дивлячись на всі труднощі й перешкоди, процес організаційного об’єднання народів Сходу Європи проти Росії мусить розпочатися». Рецепт актуальний і сьогодні, але ж для початку і самі українці мають бути єдиними в своїх прагненнях – хоча б перед лицем загрози зовнішньої агресії…
Олександр БРАВАДА
Немає коментарів:
Дописати коментар