Сім пострілів на вулиці Расіна

                                

25 травня 1926 року Симон Петлюра за звичкою обідав у недорогому кафе “Бульйон-Шартьє” в центрі Парижа. Він був сам – дружина занедужала і залишилася з 14-річною донькою в готелі, де вони мешкали. Вийшовши з кафе, керівник УНР зупинився на розі вулиці Расіна (rue Racine) і бульвару Сен-Мішель (boulevard Saint-Michel) перед книгарнею Жільбер, роздивляючись вітрину. В цей момент до нього підійшов чоловік у білій робочій блузі та, пересвідчившись, що перед ним саме Симон Петлюра, вихопив револьвер і вистрілив сім разів. П’ять куль влучило у Петлюру, який лишився лежати на бруківці. Вбивця одразу ж на місці здався поліції.

Годинник показував чверть на третю. Непритомного Петлюру негайно привезли до лікарні Шаріте, що приблизно за кілометр від місця злочину. Але за півгодини він помер.

Вбивцею виявився 39-річний Самуїл Шварцбард (Шалом-Шмуель Шварцбурд), уродженець Ізмаїла, анархіст, поет на ідиш і годинникар. Під час слідства він заявив, що убив Петлюру на знак помсти за єврейські погроми в Україні, які нібито чинила Армія УНР у 1918 – 1920 роках.

Досудове слідство тривало понад рік. Весь цей час Шварцбард перебував під вартою. Зате власне судовий процес вклався у десять днів – з 18 по 27 жовтня 1927 року. На захист підсудного стали такі видатні особи, як фізик Альберт Ейнштейн, філософ Анрі Бергсон, письменник Ромен Роллан (всі троє – Нобелівські лауреати), письменник Максим Горький, колишній голова Тимчасового уряду Росії Олександр Керенський. Активно підтримувала Шварцбарда комуністична і єврейська преса. Фактично процес було поставлено так, що на ньому звинувачувався не Шварцбард в убивстві, а Петлюра – в єврейських погромах.

Українська еміграція спробувала протидіяти цьому. В якості свідків виступали Олександр Шульгин, В’ячеслав Прокопович, Олександр Удовиченко, Микола Шаповал. Прихильні щодо Петлюри свідчення подали й впливові єврейські діячі – Володимир Жаботинський, Арнольд Марголін, Соломон Гольдельман. Та вердикт присяжних засідателів з точки зору сьогодення виявився парадоксальним: “Шварцбард не винен у тому, що стріляв у Петлюру”, оскільки це був акт помсти за кривди, завдані своєму народові. Убивцю звільнили в залі суду з умовою відшкодувати судові витрати родичам Петлюри та сплатити штраф за… забруднення тротуару кров’ю жертви.

У цій справі досі залишається надто багато загадкового і незрозумілого. Чому французький суд прийняв таке рішення? Серед причин називають і приголомшливе враження, яке справили на присяжних розповіді про єврейські погроми в Україні (дискусія про участь або неучасть в них Армії УНР та про ступінь відповідальність особисто Петлюри триватиме ще довго), і прагнення французів позбутися почуття провини перед єврейським населенням (так званий “комплекс Дрейфуса”), і можливе небажання ускладнювати відносини із Радянським Союзом, і навіть той факт, що Шварцбард був ветераном Першої світової війни у лавах французької армії.

Чи був убивця месником-одинаком, як він сам наполегливо стверджував? Чи агентом більшовиків, які прагнули знищити одного з провідників української політичної еміграції? За 91 рік, що минув із дня трагедії, історики навели безліч аргументів на користь другої версії. Навіть співробітник радянської зовнішньої розвідки майор Петро Дерябін, який 1954 року перейшов на бік американців, свідчив у Конгресі США, що вбивство Петлюри було спецоперацією радянських спецслужб. Та як справедливо зауважує історик Сергій Литвин: “Зрозуміло, безпосередніх документів, які б містили письмовий наказ про здійснення акту годі й шукати. Коли б вони навіть існували, то давно вже знищені”.

…30 травня 1926 року за присутності великої кількості українських емігрантів Симона Петлюру поховали на цвинтарі Монпарнас. Видатний поет Євген Маланюк, який був сотником Армії УНР, відгукнувся на загибель Головного отамана поезією “25 травня 1926 р.”:

Ще мить тому – весна і цвіт.
Чужинний май в співучим сонці
…І вже щось чорне криє світ –
І де ж ви, друзі, оборонці?

Наївний рух крилатих рук –
Ні! Свисту куль не заперечить.
І тіло падає на брук.
І ось тріпочуть груди й плечі.

І очі гасить смертна мла…
Сім хижих куль – влучили в тіло:
Знялись над мертвим тілом крила…
І дійсність легко попливла…

Як марний, як минулий вияв –
Бо за повіками тремтів.
Співучий степ, пшеничний спів,
Полтава, прапори і Київ.

Самуїл Шварцбард після виправдувального вироку займався літературною діяльністю. 1937 року, у розпал сталінського терору, якимось чином потрапив до СРСР і відвідав Одесу, де зустрічався зі знайомими анархістами (яких, звичайно ж, невдовзі після того заарештували). Далі безперешкодно залишив Радянський Союз, виїхав до США, потім до Південно-Африканського Союзу, де на початку 1938 року раптово помер від серцевого нападу. Знаючи про “довгі руки” радянських спецслужб, такий розвиток подій дає поживу для певних роздумів. 1967 року його перепоховали в Ізраїлі.

У Єрусалимі, Нетанії і Беер-Шеві на честь Самуїла Шварцбарда названо вулиці. А в Україні станом на сьогодні щонайменше чотири десятки міст і селищ мають вулиці імені його жертви – Симона Петлюри.
                                            Владлен Мараєв