Нещодавно майже одночасно відбулись дві, на перший погляд, не пов’язані між собою події.
Київський міжнародний інститут соціології звітував про свою роботу за 25 років існування та в межах цього заходу презентував результати останнього (2-14 грудня ц. р.) дослідження «Довіра до соціальних інституцій».
Міністерство інформаційної політики підбивало підсумки цьогорічної роботи і презентувало “Аналіз роботи МІП за 2017 рік”.
В першому випадку, серед іншого, зверталась увага на високий рівень недовіри до таких інституцій як уряд країни (від’ємний баланс — 57,9 %), суд (- 65,1%), Верховна Рада (-71,6 %). Великий відсоток недовіри у українців до українських банків, великого бізнесу, окремих силових структур тощо.
При цьому найвищий рівень довіри (72,6 %) у наших співгромадян до свого соціального оточення, тобто тих людей, з якими вони щодня контактують, працюють, планують та обмінюються інформацією.
В другому випадку мова велась про те, що «світові телеканали наступного року демонструватимуть більше роликів про Україну», «Доктрина інформаційної безпеки України активно втілюється у життя, але розголошувати цей документ не можна, оскільки більша його частина перебуває під грифом «для службового користування», «Міністерство інформаційної політики наступного року надаватиме більшу підтримку громадським соціальним ініціативам, а також більше уваги приділить популяризації реформ» (так це прозвучало в публічному просторі).
А тепер дозволю собі пояснити, в чому мав би полягати зв’язок між цими двома заходами.
Міністерство інформаційної політики мало би, як на мене, взяти за відправну точку дані цих та багатьох інших соціологічних досліджень, де йдеться про поглиблення тренду публічних негативів сьогоднішнього дня та відверті недоліки в роботі урядових структур і органів виконавчої влади (децентралізація, реформи, ОТГ, виборче законодавство, біженці з Донеччини і Луганщини, протистояння гібридно-месіанським агресіям Кремля тощо), і розповісти суспільству про те, як і що робить уряд для усунення наявних негативних явищ в державі та яким чином вже наступного року планується досягти позитивних змін.
Мене, як, вважаю, і більшість українців, цікавить не те, що на CNN вийшов 30-секундний ролик про Україну і будуть інші відеопрезентації, а те, чому в глобальному світі і навіть в США не створений зрозумілий американцям та іншим націям образ нашої країни, Майданного сьогодення? Чому Європа до цих пір нарівні пересічних громадян часто плутає нас з росіянами? Чому вивчення великих і малих міст Сходу України, зокрема, Донеччини і Луганщини, визначення потенційних векторів їхнього культурного, урбаністичного та економічного розвитку, здійснення проектів усвідомлення мешканцями цих населених пунктів власної ідентичності в рідному місті і такої ж ідентичності на рівні громади (вулиці, мікрорайону) здійснює громадська волонтерська організація, а не урядова структура?
Чому не працюють дух, стиль, енергетика, чи хоча б простий аргументаційний ряд Доктрини інформаційної безпеки? І чому цю реальну безпорадність імітаційно-паркетного стратегічного документу потрібно ховати за загадковою багатозначністю: документ «перебуває під грифом «для службового користування»? Під цим грифом може перебувати внутрішнє листування у МІП, а не документ публічного характеру, який має відповідати на нагальні і болючі питання цивілізаційного протистояння України, світу, з одного боку, і неоварварського путінського режиму, з другого.
На днях президент варшавського Центру аналізу пропаганди та дезінформації, аналітик CyberDefence24.pl Адам Лельонек поділився з українцями власним баченням ефективної боротьби з російською пропагандою на Заході. Він зазначив, що для цього потрібно вести широку роз’яснювальну роботу із суспільством, причому одночасно, а значить в індивідуальній публічній динаміці із всіма його верствами, зміцнювати неурядові організації, які діють на цьому напрямі, готувати експертів, творити моделі такого протистояння та працювати над зміцненням суспільного імунітету тощо. Власне, нічого такого, що не могло б робитися (і що певною мірою робиться) в Україні, зокрема, такими структурами як МІП. І про цю роботу теж хотілося б почути під час річного звіту організації, яка «є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у сфері забезпечення інформаційного суверенітету України...»
Звітність за минулими процедурами (кількість заходів, світлини з них тощо) не є нині тим форматом, який задовольняє сьогоднішнє українське суспільство і особливо ветеранів майданів та боротьби із глобальним агресором. Варто представляти в адекватному публічному розголосі не персони чи начальників, а проекти, спрямовані на творення Майданної дійсності, демонструвати в режимі онлайн їхню ефективність (це не важко за наявності сучасних технологій), запрошувати партнерів, які підтверджуватимуть заявлені реальності і доповнюватимуть їх власними напрацюваннями.
Для того, щоб демонструвати ефективність такої структури як МІП, передусім, необхідно заявити, а згодом довести на практиці інфраструктурні і обов’язково інноваційні рішення в царині державної інформаційної діяльності. Тому що світ розвивається саме через інноваційні технології і будь-які зволікання (не кажучи вже про відставання через зачудування статусністю) ведуть до однозначного програшу і вже не тільки України, але і мирного світу. Україні ж потрібні перемоги.
Немає коментарів:
Дописати коментар