Розцінивши ультимативні вимоги «Совета народных комиссаров» Великоросії» щодо припинення роззброєння в Україні більшовизованих полків та спільних дій проти «каледінських контрреволюційних виступів» як втручання у внутрішні справи УНР, Генеральний секретаріат Центральної Ради відмовився їх виконувати, про що 18 грудня 1917 року повідомив Раду народних комісарів Росії телеграмою. Отримавши відповідь, того ж дня Раднарком ухвалив «вважати Раду у стані війни з нами».
16 липня 1917 року очільник Генерального секретаріату Володимир Винниченко виголосив ухвалений Центральною Радою універсал, що зафіксував домовленості між Українською Центральною Радою та Тимчасовим урядом Росії про визнання права України на автономію, а саму Раду та її Генеральний секретаріат - органами державної влади в Україні. Після того як 7 листопада 1917 року в Петрограді перемогло більшовицьке повстання в Україні активізувались збройні виступи більшовиків, що прагнули встановити в Україні диктатуру своєї партії, 20 листопада Центральна Рада своїм III-м Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки у складі федеративної Росії.
У відповідь більшовики Києва сформували Київський військово-революційний комітет на чолі з Георгієм П'ятаковим, що розпочав підготовку до збройного повстання силами контрольованих більшовиками частини регулярної армії та загонів червоної гвардії, дислокованих у Києві. Запланованому на 12 грудня 1917 року виступу вдалось запобігти шляхом роззброєння напередодні майже 7 тисяч військових у Києві та майже 20 тисяч в районі Жмеринки - солдати-росіяни були відправлені до Росії на ешелонах під охороною українських військ, українці, що брали участь в більшовицькому заколоті, були демобілізовані.
17 грудня 1917 року Раднарком надіслав телеграфом «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради», в якому Центральну Раду було звинувачено в «нечуваній зраді революції» і в ультимативній формі від неї вимагалось припинити роззброєння більшовицьких полків та спільно діяти проти «каледінських контрреволюційних виступів». На виконання ультиматимуму давалось 48 годин, після закінчення яких Рада народних комісарів Росії вважала Центральну Раду в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії та Україні.
18 грудня 1917 року Генеральний секретаріат надіслав відповідь за підписом Володимира Винниченка та Олександра Шульгина, якою відкинув усі ультимативні вимоги, які були розцінені як втручання у внутрішні справи УНР, що стало початком Російсько-української війни.
22 грудня червоногвардійські загони з Росії увійшли до Харкова, де через три дні було проголошено про створення Української Народної Республіки рад як складової частини федеративної радянської Росії. Саме з-за спини радянської УНР ленінський Раднарком згодом і розпочав війну проти УНР. Верховним командувачем спрямованих на війну з УНР військових загонів ленінський Раднарком ще 18 грудня призначив одного із своїх членів Володимира Антонова-Овсієнка. Він прибув до Харкова 24 грудня, а вже 7 січня 1918 року, формально виконуючи прохання радянської УНР, він видав наказ про наступ на київську УНР.
9 січня 1918 року червоногвардійці зайняли Катеринослав, 20 січня - Полтаву, 27 січня загони під командуванням російського лівого есера Михайла Муравйова під Бахмачем з'єднались із 30-тисячною більшовицькою армією, що перейшли український кордон поблизу Сум, і розпочали штурм Києва, який був узятий 5 лютого 1918 року.
Від повного розгрому УНР врятував укладений нею з Німеччиною, Туреччиною, Болгарією і Австро-Угорщиною сепартний Берестейський мирний договір - 9 лютого 1918 року півмільйонний контингент австро-німецьких військ почав займати територію Лівобережної України, 1 березня звільнив від більшовиків Київ, а укладений 3 березня країнами Четверного союзу з РСФРР Брест-литовський мирний договір зобов'язав її визнати незалежність не лише київської УНР, але й Фінляндії, Регентського Королівства Польщі, Литви, Латвії та Естонії. Упродовж березня-квітня німецькі і австрійські війська зайняли всю Лівобережну Україну, до кінця травня - Донеччину і Крим, що змусило РСФРР 12 червня 1918 року підписати з УНР тимчасовий мирний договір.
Немає коментарів:
Дописати коментар