26 років тому 1 грудня 1991 року відбувся всеукраїнський референдум, який надав всенародної легітимності проголошенню самостійної України 24 серпня. Історичне рішення підтримали в усіх 27 адміністративних регіонах. Зокрема, на Черкащині ця цифра склала 96,03%.
Зараз мало хто пам’ятає, що тоді на сторожі народного волевиявлення на кожній дільниці у містах і селах Черкащини стояли наші земляки, РУХівці, «заповітчани», «екологи», «просвітяни».
Ми поцікавились в учасників тих буремних подій, а як вони тоді Україну здобували.
Леонід Даценко, рухівець з 1989 року, народний депутат VII скликання боровся із “шептунами” в автобусах.
“Хочу нагадати, що 1 грудня 1991 року відбувався і референдум за незалежність, і вибори першого Президента уже самостійної української держави. Ми, рухівці, головним завданням ставили – добитися всенародної підтримки проголошеної у серпні цього ж року Незалежності. Тому й найактивніше агітували і проводили велелюдні акції саме для утвердження української державності. Нашим головним гаслом було – обов’язково проголосуйте на референдумі за незалежність, а Президента обирайте за власним покликом. Комуністи ж, які уже називали себе самостійниками, усю агітаційну машину запустили у боротьбі проти кандидата-рухівця В’ячеслава Чорновола. Тисячі «шептунів» щодня крутилися серед людей, розповідаючи про страшного бандерівця Чорновола, у якого руки по лікоть у крові, який сидів у таборах за зґвалтування, і, якщо переможе, то буде вішати комуністів та їх сім’ї…
Згадую, як мені розповідали колеги, що в кожному автобусі в області кудись їхала бабуся-дідусь-жіночка-чоловік, які “на власні очі” бачили, як Чорновіл “їв немовлят”. Самому доводилось кілька разів входити в суперечку із цими “засланими козачками”, а вони, як виявилось, справді були на службі у коміністів-кадебістів.
Перебити ці страшилки було практично неможливо. Отож, здобувши переможний результат на референдумі, ми отримали Президента Незалежної України пана Кравчука, який ще вчора очолював ідеологічний (!) відділ ЦК компартії… Відповідно, і розбудову незалежної держави почали за комуністичними лекалами. За місяць-другий, замість люстрації комуністичних вождів містечкового та всеукраїнського штибу та їх прихвоснів із КГБейки, мєнтовки, прокуратури і т. д., уся компартійна номенклатура перекочувала у владні кабінети по всій Україні. Фактично уже тоді українці заклали міну сповільненої дії, яка вибухнула пізніше і в Криму, і на сході України… Бо ж на початку 1990-х залишили, а потім зміцнили «п’яту колону» у вигляді промосковських олігархів, політичних прокремлівських сил, агентів КГБ-ФСБ, які керували в українському війську, спецслужбах, руйнуючи їх зсередини… Приклад європейських країн так званого «соціалістичного табору», тієї ж Прибалтики, Польщі, Чехії тощо, яскраво доводить, що відновлюючи справжню незалежність своїх країн необхідна була повна заміна правлячих еліт.
А тепер, згадуючи ті роки, українці розводять руками, потрохи зневірюючись у виборі незалежності, переконуючи себе і друзів, що голосували за Чорновола, і повторюють сакраментальне кравчуківське «маємо те, що маємо…»
Валерій Данилевський, нині очільник обласного департаменту освіти 1 грудня 1991 року «кинув виклик» герою соціалістичної праці.
«Референдум з зустрів у рідному Христинівському районі. 1 грудня сидів на дільниці села Верхнячка. Це була одна із найскладніших дільниць, бо там голосували колгоспники з вотчини героя соцпраці Федора Берегового. Тоді в селі мало хто міг його не послухатись. Сам же Береговий після голосування став посеред дільниці і почав стежити за односельчанами. Я, як спостерігач, підійшов, зробив зауваження, кажу «якщо проголосували, то покиньте межі дільниці». Він проігнорував, я для нього був лише студентом. Тоді я голосно кажу керівнику «в нас відбувається порушення, складайте акт». Береговий надув губи і вийшов з дільниці. А на мене до самого вечора дивилися як на «героя» дня.
На той час я був вже «бувалим» революціонером, у 1990 році не побоявся заперечити представнику ректорату, коли сказав що Україна і Грузія мають бути незалежними. Тоді ледь не позбувся студентського квитка.
Досі вважаю, що В’ячеслав Чорновіл зробив велику помилку, коли сказав, що його президенство не на часі. Це відкрило дорогу до влади комуністу Кравчуку».
Валерій Саранча, голова Золотоніської районної ради перед референдумом ночами розкидав по селах листівки.
«Напередодні 1 грудня на Золотоніщині вже був сформований осередок Народного руху. По ночах на власних машинах «ганяли» селами, розкидали по поштових скриньках газети та листівки. Першого грудня всі були на дільницях спостерігачами.
Відразу після референдуму наші владці перетворилися на ура-патріотів. Кажуть: «Ну й чого ви ото ночами їздили, ми ж вас звали, їздили б разом і за Незалежність агітували».
Василь Чорновіл, багаторічний голова Управи Руху та Демократичної партії, екс-депутат обласної ради перевіряв порядок на дільницях у Черкасах.
«Тоді 1 грудня не було таким як зараз, був морозець, сніжило. Разом із нині покійним Леонідом Уваровим, що був на той час депутатом міської ради, обходили дільниці в місті. Штаб наш тоді розташовувався у сесійній залі Черкаської міськради на другому поверсі. Тодішній очільник міста Володимир Соколовський розпорядився пускати нас туди з самого ранку. Це був дуже спокійний день. Жодних провокацій не було, та й не знали тоді, як їх робити.
А от майже за рік до цього провели «командно-штабні навчання». Пустили Черкасами чутку що пікетуватимемо обком партії. Вже зранку там було 50 уазиків, повно міліції, по всіх магазинах люди в формі… А це був грудень місяць, холоднеча… Заходять до мене в офіс двоє, майор і капітан і питають, що за акцію ви проводить будете. На що я їм спокійно відповів: «Різдво скоро, вчитимем колядки…» Вони були у шоці».
Олександр Шандор, підприємець з Катеринопільщини шкодує, що у буремних 80-х так і не… посидів у тюрмі.
«Голосував за Україну 1 грудня 1991 року я в Катернинополі. Де ще з кінця 1980-х брав участь у патріотичних акціях. От найбільш пам’ятна для мене – 7 листопада 1987 року. У Катеринополі перед «білим домом» був традиційний мітинг. Колона під комуністичними гаслами спускалася зі сторони стадіону. А купка «рухівців», усього вісім чоловік, чекала їх посеред вулиці. Перед колоною ми не відступили, а в руках, зазначу, тримали жовто-блакитні прапори. Тому вся колона рушила за нами під патріотичними стягами. Так і стояли весь мітинг. Зі мною тоді були Микола Замковенко, Геннадій Джус, інші хлопці.
Само собою всіх нас викликали в міліцію. Мені один «мєнт» тоді сказав «якби серед вас не було вчителів (а я саме вчителював), то ви всі б вже сиділи. Зараз шкодую, що не відсидів. Був би дисидентом, а може й депутатом (сміється)».
Юрій Стригун, журналіст газети «Вечірні Черкаси» 1 грудня не вірив, що більшість українців проголосують за незалежність.
«На час референдуму я жив у Тальному, вчителював у місцевій школі, само-собою, агітував за референдум своїх колег. Але, чесно кажучи, до останнього не вірив у перемогу, бо перед тим навесні 70% українців висловилося проти волі. Вже на дільниці до мене підійшов мій сусід Рубан та й каже, що проголосував за Чорновола й Незалежність. Отоді я повірив що перемога буде за нами.
До того, ще будучи студентом я вступив до СНУМ (Спілки незалежної української молоді) разом із Володимиром Мамалигою, Русланом Зайченком, Володимиром Терновим. Якось на одному з мітингів несли транспарант із закликом, який мені запам’ятався: «Комунізм – комуністам». Тоді мене вперше «виховували» міліціонери, проте не довго, хвилин за десять відпустили. Чостина з тих «вихователів» йшла із нами в колоні».
Мирослав Лесів, нині приватний підприємець, сплатив 50 рублів штрафу за жовто-блакитний прапор у День народження Шевченка.
«Як зараз пам’ятаю, що 1 грудня 1991 року я був спостерігачем на дільниці, розташованій у третій школі Черкас. Тоді всі наші «заповітчани» були спостерігачами або членами комісій.
В товариство «Заповіт» я вступив у 1988 році. До того я навчався у Львові, родом із Західної України, що боротимусь за Незалежність було зрозуміло як тільки почав засновуватися РУХ.
9 березня 1989 року в місті відзначали День народження Тараса Шевченка. Йшла колона від музею Кобзаря. Я йшов із прапором попереду колони і був першим, хто офіційно проніс жовто-блакитний стяг вулицями Черкас. Після цього мене оштрафували на 50 рублів, це були досить великі кошти. Крім мене оштрафували одного з організаторів акції Сашка Решитила. Я тоді казав одному «прокурорському»: «пройде небагато часу, і ви будете самі кричати про незалежність». Як бачимо, так і сталося».
Немає коментарів:
Дописати коментар