КАРТИНА УКРАЇНСЬКОГО ХУДОЖНИКА-ГУМАНІСТА МИКОЛИ ПИМОНЕНКА «ЖЕРТВА ФАНАТИЗМУ» / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG
ВОЛОДИМИР ЖАБОТИНСЬКИЙ У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Дивно інколи складаються долі людей! Палкий хлопець-естет, народжений на українській землі, в Одесі, талановитий, освічений, романтично налаштований, здобув російську освіту, виховувався на російській культурі, писав «зворушливі» елегії російською на кшталт таких:
«Не страшна мне рана,
Не страшна измена,
Я умру без стона
За твою любовь»,
— ось цей «ніжний» романтик, дізнавшись про страшний єврейський погром у Кишиневі 1903 року, дав собі клятву: віднині і до останнього дихання служити рідному єврейському народові, вступив у загони єврейської самооборони в Одесі і прилучився до сіоністського руху, якому без залишку присвятив життя: свою творчу енергію, літературний і ораторський талант, свою незвичайну здатність захоплювати маси. Він став потім одним із видатних вождів єврейського народу ХХ століття.
Йдеться про Володимира (Зеєва) Жаботинського (1880—1940), чия творча спадщина (у нас йтиметься про його блискучу дореволюційну російськомовну публіцистику — в останнє десятиліття життя Зеєв-Жаботинський російською писав мало, майже виключно івритом та ідишем, взагалі ж він володів сімома мовами) украй недостатньо вивчена в Україні. Тим часом написане цим політиком, національним лідером і борцем містить у собі як мінімум три уроки, три дійсно актуальних висновки, дуже важливих для сучасної революційної України, нашої нації, що прокидається. У наше завдання не входить виклад біографії Жаботинського, що захоплює як пригодницький роман, зазначимо лише два моменти: саме він 1917 року створив перший, визнаний міністерством оборони єврейський полк у складі британської армії, і це був перший за багато століть єврейський підрозділ, що воював зі зброєю в руках за свою батьківщину. І саме Жаботинський, один з лідерів Усесвітньої сіоністської організації 20-30-х років, прославився своєю непоступливістю, безкомпромісністю, ненавистю до брудних політичних операцій. Ми зараз спробуємо викласти гранично коротко три основних уроки Володимира Жаботинського для України.
УРОК ПЕРШИЙ. УРОК НАЦІОНАЛЬНОЇ ГОРДОСТІ
Коли 1911 року антисеміти-чорносотенці, опікувані часто вищою імперською владою, звинуватили євреїв у «ритуальних традиційних вбивствах слов’янських дітей», а частина єврейської громадськості визнала можливим принижено виправдовуватися і доводити свою невинність (знаменита провокаційна «справа Бейліса») — Жаботинський у статті «Замість апології» відповів їм усім такими жорсткими, дзвінкими, як батіг, словами: «Нам нема за що вибачатися. Ми народ, як усі народи: не маємо жодного домагання бути кращими. Як одну з перших умов рівноправності вимагаємо визнати за нами право мати своїх мерзотників так само, як мають їх і інші народи. Так, є у нас і провокатори, і торговці живим товаром, і втікачі від військового обов’язку, є, і навіть дивно, що їх так мало за нинішніх умов. У інших народів теж багато цього добра — проте нічого, сусіди живуть і не соромляться. Подобаємося ми чи не подобаємося, це нам, врешті-решт, абсолютно байдуже. Ритуального вбивства у нас немає і ніколи не було. Яка наша справа, чому маємо соромитися?
Червоніють хіба наші сусіди за те, що християни в Кишиневі забивали цвяхи в очі єврейським немовлятам? Ніскільки: ходять, піднявши голову, дивляться всім просто в обличчя і абсолютно мають рацію, бо так і треба, бо особа народу царствена, не підлягає відповідальності і не зобов’язана виправдовуватися. Навіть тоді, коли є в чому виправдовуватися. З якої ж радості лізти на лаву підсудних нам, які давним-давно чули весь цей наклеп, коли нинішніх культурних народів ще не було на світі, і знаємо ціну йому, собі, їм? Нікому ми не зобов’язані звітувати, ні перед ким не тримаємо іспиту, і ніхто не доріс звати нас до відповіді. Раніше за них ми прийшли і пізніше підемо. Ми такі, як є, для себе хороші, іншими не будемо і не хочемо».
Звичайно, є в цих блискучих рядках і частинка полемічних «перебільшень». Проте хіба зараз, через 100 з гаком років, ці слова Володимира Жаботинського не дають нам, українцям, єдино правильні орієнтири: не виправдовуватися, не доводити, що немає у нас жодної «фашисткою хунти», не було «розіпнутого хлопчика» у Слов’янську, долати в собі комплекс національної меншовартості. Бо справді раніше наших ворогів ми прийшли — і пізніше підемо!
З цим тісно пов’язаний ще один дуже важливий мотив публіцистики Жаботинського: необхідність опертя перш за все на власні національні сили, без ілюзій, самообманів і самозаспокоєння. Ось що він писав: «Поле нашої творчості — всередині єврейства. Ми служили єврейському народові і не прагнемо іншого служіння. Тут ми не сліпі. Тут не ведемо народ у безвісну темноту на добру волю союзників, яких не знаємо, за яких не маємо права ручатися. Тут ми даємо народові мету і говоримо: у тебе немає союзників — або сам за себе, або немає порятунку. Ніхто на світі не підтримає твою боротьбу за твою свободу. Вір лише в себе, злічи свої сили, виміряй свою волю, і тоді — або йди за нами, або — нехай звершиться над тобою доля переможених». Вельми незайве було нагадати ці слова Жаботинського тим політикам в Україні, які до сьогодні сподіваються не на волю свого народу, а виключно на допомогу «світової спільноти».
УРОК ДРУГИЙ. ПРОТИ АСИМІЛЯЦІЇ, НА ЗАХИСТ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ І НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ
Зі статті Жаботинського «Про національне виховання» (1903 р.): «Не можна більше так жити, як ми живемо: ми скаржимося на те, що нас зневажають, а самі себе майже зневажаємо. І це не дивно, якщо подумати, що єврей, вихований по-нинішньому, знає про єврейство, тобто про самого себе, лише те, що бачить довкола, тобто картину, що не може полестити відчуттю національної гідності. Якби йому був відомий колосальний літопис єврейської величі і єврейського поневіряння, він міг би відчути, скільки благородних сил криється в цьому маленькому, але непереможному племені, і відчув би гордість, і привчився б радіти при думці, що він єврей; і тоді всі неприємності єврейського існування здалися б йому набагато легшими, бо терпіти неприємності за щось улюблене набагато легше, ніж за щось ненависне або майже ненависне. Але єврей, вихований по-теперішньому, абсолютно не знає величавої перспективи єврейської історії, а знає лише сьогоднішній момент і свій куточок».
СТАРА ОДЕСА (ФОТО). ЦЕ — БАТЬКІВЩИНА ЖАБОТИНСЬКОГО, ДЕ МИНУЛИ ЙОГО ДИТИНСТВО І ЮНІСТЬ / ФОТО З САЙТА ODESSA-KVARTIRA.COM
І ще, в кінці тієї ж статті, підсумковий висновок Жаботинського: «Якби єврейська культура була ще нижчою за найнижчі наклепи, якби єврейська мова була гірша за скрип немазаного воза, то й тоді повернення до цієї культури з допомогою цієї мови було б для нас абсолютно непереборною реальною потребою, від незадоволення якої ми реально страждаємо, — було б владною історичною необхідністю. Нас націоналізує сама історія, і тих, хто їй опирається, вона теж рано чи пізно потягне за собою. Але вони поплентаються тоді за нею в хвості, як зв’язані полонені за колісницею завойовника. Благо тому, хто перший зрозуміє її дух і піде в перших рядах її звитяжної течії.
І першим з перших повинен піти той, в чиїй владі душа народу — народний учитель».
Чи потрібні тут коментарі? Додамо до слів Жаботинського ось що. Українська нація підтверджує і захищає свою національну ідентичність на Майдані, на Сході. Робить це не словами, а в боях. Кров’ю. Так зажадала від нас, українців, історія. Того ж вона вимагала чисельну кількість разів від єврейського народу в ХХ столітті. Вимагає і зараз. У цьому схожість історичних доль наших народів.
УРОК ТРЕТІЙ. УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ — ФАКТ, ЩО ВІДБУВСЯ, І ЙОГО ТРЕБА ВІТАТИ ВСІМ НАРОДАМ ІМПЕРІЇ РОМАНОВИХ, ЗОКРЕМА І ЄВРЕЯМ
Зі статті Жаботинського «Урок ювілею Шевченка»: «Коли доводиться, за службовим обов’язком, вшановувати ювілей Шевченка, ми соромливо розповідаємо один одному, що небіжчик, мовляв, був «народний» поет, співав про лихо простого бідного люду, і в цьому, мовляв, уся його цінність. Ні, не в цьому. «Народництво» Шевченка є справа десята, і якби він усе це написав російською, то не мав би ні в чиїх очах того величезного значення, якого з усіх боків надають йому тепер. Шевченко є національний поет, і в цьому його сила. Він — національний поет за своїм об’єктивним значенням. Він дав і своєму народові, і всьому світу яскравий, непорушний доказ, що українська душа здатна до найвищих польотів самобутньої культурної творчості.
За це його так люблять одні, і за це його так бояться інші, і ця любов, і цей страх були б анітрохи не менші, якби Шевченко був свого часу не народником, а аристократом у стилі Гете або Пушкіна. Можна викинути всі демократичні нотки з його творів (та цензура довго так і робила) — і Шевченко залишиться тим, чим створила його природа: сліпучим прецедентом, що не дозволяє українству відхилитися від шляху національного ренесансу. Це значення добре зрозуміли реакціонери, коли підняли напередодні ювілею Шевченка такий галас про сепаратизм, державну зраду і близькість стовпотворіння. До стовпотворіння й інших жахів далеко, але що правда, то правда: вшановувати Шевченка просто як талановитого російського літератора № такий-то не можна, вшановувати його — означає визнавати все те, що немає і не може бути єдиної культури в країні, де живе сто і більше народів: зрозуміти, визнати, потіснитися і дати законне місце могутньому побратимові, другому по силі в цій імперії».
З тієї ж статті: «Ми самі тут на півдні так старанно і так наївно насаджували в містах «русифікаторські» початки (приклад національної самокритики Жаботинського. — І. С.), наша преса стільки клопотала тут про російський театр і поширення російської книги, що ми врешті зовсім не помітили справжню, арифметичну дійсність, як вона «виглядає» за межами нашого курячого кругозору. За цими містами колишеться суцільне, майже тридцятимільйонне українське море. Зазирніть колись не лише в центр його, в якийсь Миргородський або Васильківський повіт: зазирніть в його околиці, в Харківську або Воронезьку губернію, біля самої межі, за якою починається великоросійська мова, — і ви здивуєтеся, до чого незайманим і бездомішковим залишилося це суцільне українське море. Є на цій межі села, де по сей бік річки живуть «хохли», по той бік — «кацапи». Живуть споконвіків поруч і не змішуються (дуже важливе зауваження Жаботинського; написано 1911 року! — І. С.). Кожен говорить по-своєму, одягається по-своєму, зберігає особливий свій звичай; одружуються лише зі своїми; чужаються один одного, не розуміють і не шукають взаємного розуміння. З’їздив би туди П. Б. Струве (відомий російський «ліберал-імперіаліст», в молодості — «легальний марксист». — І. С.), перш ніж говорити про єдину «спільноруську» сутність. Такого виразного «відштовхування» немає, кажуть, навіть на польсько-литовському або польсько-білоруському етнографічному кордоні. Знав свій народ український поет, коли читав мораль нерозумним дівчатам:
Кохайтеся, чорноброві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде...
Зі статті в. Жаботинського «Про мови та інше» (1911 р.): «Десять Гоголів і сто Короленків не зроблять російську літературу «спільноруською»: вона залишається російською, тобто великоросійською, а поряд з нею український народ, пробиваючись крізь стрій великих труднощів, створює свою літературу своєю мовою.
Я написав, що якщо російська культура грає тепер неприродну роль культури всеросійської, то причина, головним чином, у віковому насильстві і безправ’ї. П.Б. Струве з цим не згоден. Російська, мовляв, культура переважає і в Києві, і в Могильові, і в Тифлісі, і в Ташкенті «зовсім не тому, що там обов’язково тягнуть у поліцейську дільницю розписатися в повазі перед російською культурою, а тому, що ця культура дійсно є внутрішньо владний факт найреальнішого життя всіх частин Імперії, окрім царства Польського і Фінляндії». Тут вже П.Б. Струве, безперечно, несправедливий до нашого благопіклувального російського начальства. Як же можна заперечувати його великі, невикорінні з нашої пам’яті заслуги щодо насадження російської культури за межами Великоросії? П.Б. Струве легкосердно констатує, що тепер у Києві не «можна бути учасником культурного життя, не знаючи російської мови», і думає, ніби поліцейська «дільниця»до цього не причетна, а тим часом це велика помилка. Навпаки, в тому ж бо й річ, що існує дільниця та її багатовікове заповзяття.
Ось перед нами найновіші часи: від середини минулого століття помічається в Росії піднесення українського руху — і негайно розпочалася згори ревна боротьба проти «хохломанії» та «сепаратизму». 1863 року міністр Валуєв проголошує: «Не було, немає і бути не може української мови», а 1876 року видано указ, який просто заборонив українську культуру. Що ж дивного, якщо на цьому полі, дощенту спустошеному і розореному зусиллями урядника, так легко зійшла поза будь-якою конкуренцією прорість тієї культури, яку урядник, щонайменше, терпів? І аж ніяк не доводить її пишний розквіт у Києві, що справа полягає виключно в її власній потужності і що вона й без допомоги урядника все одно заглушила б усі сусідні паростки і вцарювалася б одноосібно.. Навпаки, П.Б. Струве й сам не сперечатиметься проти того, що якби замість указу про заборону української культури з’явився 1876 р. указ про дозвіл провадити викладання українською мовою в школах і гімназіях, то шанованому публіцистові навряд чи припало б тепер так переможно констатувати, що в Києві без російської мови не можна бути культурною людиною. Навіщо ігнорувати історію і запевняти, ніби все обійшлося без кулака і ніби успіхи російської мови «на околицях» доводять внутрішнє безсилля інших культур? Нічого ці успіхи не доводять, окрім тієї старої істини, що підкованими каблуками можна втоптати в землю навіть найжиттєздатнішу квітку».
***
Зеєв-Жаботинський, як один із вождів національної боротьби єврейського народу, похований на горі Герцля в Єрусалимі. Читач вже переконався, як ґрунтовно, детально, з якою симпатією і знанням справи він писав про Україну, на землі якої, в Одесі, з’явився на світ (воістину, Одеса — місто не лише Ісака Бабеля, Іллі Ільфа і Євгенія Петрова, Юрія Липи, Леоніда Утьосова, але й Володимира Жаботинського!). Патріоти України, які взяли до рук зброю, легко зрозуміють ці пристрасні слова Жаботинського: «Сіонізм — це втілення національної гордості і суверенної самоповаги, органічно несумісних з тим, аби доля євреїв була менш важлива, ніж інші питання світового значення. Для кожного, хто так відчуває, будь-який «порятунок світу» — ганебна брехня, поки немає у євреїв своєї країни як у інших народів. Світ, у якому у єврейського народу немає своєї держави, — це світ злодіїв і розбійників, дім розпусти — і немає у нього права на існування». Жаботинський дуже чітко знав, за що бореться його народ. Ми переможемо (це не менше важливо, ніж усі реформи), якщо не менше чітко знатимемо, за що бореться народ український.
Немає коментарів:
Дописати коментар