«Україна без Кучми»

                                                
15 грудня 2000 року у Києві почалась організована опозицією акція з вимогою ретельного розслідування вбивства опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе та причетності до неї Президента України. Вона тривала до весни наступного року і посприяла консолідації демократичної опозиції, яка здобула перемогу під час Помаранчевої революції 2004 року.

вересні 2000 року в Києві зник журналіст Георгій Гонгадзе, відомий своєю критичною позицією щодо Президента України Леоніда Кучми та його оточення. Це спричинило суспільний резонанс через відвертий політичний підтекст справи, який значно посилився після виявлення 2 листопада у лісі недалеко від м. Тараща (Київська область) обезголовленого тіла, яке, як підозрювалося, належало Гонгадзе.

28 листопада 2000 року голова Соціалістичної партії (СПУ) Олександр Мороз з трибуни Верховної Ради назвав замовником вбивства журналіста Кучму, а організатором цього злочину - Міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка. У якості доказів того ж дня він оприлюднив фрагменти записів розмов у кабінеті Президента, зроблених майором СБУ Миколою Мельниченком, на яких Кучма, глава його адміністрації Володимир Литвин, Кравченко та керівник СБУ Леонід Деркач обговорюють діяльність Гонгадзе, його можливе викрадення і ліквідацію, питання фальсифікації майбутніх виборів і протиправного впливу на суддів.

Олександр Мороз і Юрій Луценко (зліва) під час публічного оголошення записів майора Мельниченка у Верховній Раді, Київ, 28 листопада 2000 року

Представники парламентської опозиції висунули вимогу створити тимчасову слідчу комісію і 30 листопада 2000 року звернулися до Генерального Прокурора України Михайла Потебенька з вимогою перевірити факти, оприлюднені Морозом. 12 і 14 грудня у Верховній Раді були продемонстровані відеозаписи зі свідченнями Мельниченка, після перегляду яких парламентарі зажадали відставки голови СБУ Деркача та міністра МВС Кравченка.

15 грудня на Майдані Незалежності було встановлено намети - демонстранти вимагали чесного розслідування вбивства Гонгадзе. 19 грудня був створений громадський комітет «За правду!», який ініціювали колишні активісти «революції на граніті» Маркіян Іващишин, В'ячеслав Кириленко та Євген Золотарьов. До них приєдналися 24 політичні партії та громадські організації, серед яких СПУ, «Батьківщина», Український Народний Рух, «Реформи і Порядок», «Собор», УНА-УНСО та інші. Координаторами акції, яка отримала назву «Україна без Кучми!», стали член правління Української Гельсінгської Спілки Володимир Чемерис та помічник-консультант Олександра Мороза Юрій Луценко.

Володимир Чемерис (зліва) і Юрій Луценко, 2001 рік © Володимир Чемерис

Однак акція не здобула достатньої суспільної підтримки - 20 грудня, зустрівшись з активістами, Кучма пообіцяв забезпечити прозоре розслідування, відставку «силовиків» та створення тимчасової слідчої комісії у Верховній Раді, і 27 грудня наметове містечко було згорнуте.

Друга хвиля акції «Україна без Кучми» стартувала 20 січня 2001 року - протестанти знову розмістили намети на Майдані Незалежності. Цього разу її підтримали у 15 містах України, а 6 лютого опозиція зібрала в Києві п'ятитисячний мітинг, під час якого було спалене опудало Кучми і здійснено спробу штурмувати Адміністрацію Президента. Наприкінці січня під приводом ремонту Майдану Незалежності наметове містечко було витіснене міліцією на Хрещатик.

«Україна і світ ще дізнаються про замовників, організаторів та виконавців, про рушійні сили цього провокаційного дійства. Але всі ми вже зараз бачимо причетність до нього тих вітчизняних політиків і тих політичних сил, для яких не існує нічого, крім власних інтересів та амбіцій, егоїстичних устремлінь і сьогохвилинних очікувань. Вони нагнітають атмосферу істерії і психозу, сподіваючись на цій хвилі розхитати законні державні інституції і будь-що прорватися до влади» - «Заява трьох», 13 лютого 2001 року

9 лютого 2001 року за ініціативою звільненої місяць перед тим з посади віце-прем'єра Юлії Тимошенко опозиція оголосила про створення Форуму Національного Порятунку (ФНП), метою якого було оголошено усунення Кучми від влади і перехід до парламентської республіки. У відповідь 13 лютого було оприлюднено звернення Леоніда Кучми, голови Верховної Ради Леоніда Плюща та прем'єр-міністра Віктора Ющенка, які у різкій формі засудили акцію, порівнявши дії ФНС із фашистськими. Підтримка Кучми Ющенком, який користувався високою народною довірою, деморалізувала протестуючих. Того ж дня, звинувачена у «контрабанді газу» та несплаті податків у 1995-97 роках її компанією, була заарештована Юлія Тимошенко.

Мітинги і демонстрації з вимогами відставки Кучми і всіх керівників силових структур тривали до кінця місяця, допоки 1 березня 2001 року, міліція силою не демонтувала наметове містечко протестувальників на Хрещатику.

Сутички протестувальників і міліції під Адміністрацією Президента, Київ, 9 березня 2001 року © Михайло Марків/PHL

Фінальний акорд акції «Україна без Кучми» припав на шевченківські дні, коли, 9 березня між учасниками багатотисячної демонстрації протестувальників, що прийшла під стіни Адміністрації Президента на вулиці Банковій, та підрозділами міліції спеціального призначення «Беркут» відбулися масові сутички, які скінчилися затриманнями та арештами сотень протестувальників.

27 березня 2001 року Печерський суд Києва скасував санкцію на арешт Тимошенко, визнавши висунуті проти неї звинувачення безпідставними, а 26 квітня був відправлений у відставку уряд Ющенка. Судові процеси над учасниками «подій 9 березня» тривали до кінця 2002 року - близько 20 з них отримали від 2 до 5 років ув'язнення.

Зліва направо - Олександр Мороз, Олександр Турчинов, Юлія Тимошенко, Петро Симоненко та Віктор Ющенко (крайній справа) під час акції «Повстань, Україно!», Київ, 16 вересня 2002 року

16 вересня 2002 року, в другу річницю зникнення Георгія Гонгадзе, створений на базі ФНС «Блок Юлії Тимошенко», Соціалістична і Комуністична партії та блок партій «Наша Україна» на чолі з Віктором Ющенком, стали організаторами нової акції протесту «Повстань, Україно!», основною вимогою котрої стало проведення дострокових президентських виборів. Це стало продовженням тривалої політичної кризи, яка завершилась Помаранчевою революцією 2004 року.