Будапештський меморандум

5 грудня 1994 року у Будапешті вищі керівники України, США, Великої Британії і Росії підписали Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, за яким в обмін на відмову від ядерної зброї Україні було надано гарантії дотримання положень Заключного акта НБСЄ, Статуту ООН і Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Незважаючи на те, що одразу після заснування ООН ідея знищення ядерної зброї стала одним із пріоритетних напрямів її роботи, до середини 1960-х років п'ять країн світу провели випробування ядерних пристроїв, що посилило загальне занепокоєння та сформувало переконання в тому, що поширення ядерних технологій у мирних цілях не може бути відірваним від контролю за розповсюдженням ядерної зброї. У 1965 році, під час роботи Женевської конференції з роззброєння, провідні країни світу приступили до розгляду проекту Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

Напередодні його підписання 1 липня 1968 року Рада Безпеки ООН ухвалила Резолюцію № 255 про гарантії безпеки, згідно з якою агресія з використанням ядерної зброї або загроза такої агресії проти держави, котра не володіє ядерною зброєю, є приводом для невідкладних дій з боку Ради Безпеки. ДНЯЗ набув чинності 5 березня 1970 року для 43 сторін, включаючи три ядерні держави (СРСР, Велику Британію та США) з п’яти. Згідно з його положеннями ядерними вважаються держави, котрі виготовили й підірвали ядерну зброю чи інший ядерний вибуховий пристрій до 1 січня 1967 року. Такими є Китай, СРСР (Російська Федерація як правонаступник СРСР), Франція, Велика Британія та Сполучені Штати Америки, відтак усі інші держави вважається неядерними.

Крім того, в 1975 році 35 держав (33 європейські, а також США і Канада) підписали Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінський заключний акт, Заключний акт НБСЄ), яким був закріплений принцип непорушності кордонів і територіальна цілісність європейських держав, а також сформулювали основи європейської безпеки і принципи відносин між державами. З 1 січня 1995 року регулярні Наради з безпеки і співробітництва в Європі були перетворені в Організацію з безпеки і співробітництва в Європі зі своїм статутом і міжнародно-правовою базою (нині до ОБСЄ входять 55 держав континенту, Північної Америки й Азії, у тому числі Україна).

Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році Україна успадкувала 176 міжконтинентальних балістичених та більше 2500 тактичних ядерних ракет і стала таким чином третьою після США і Російської Федерації ядерною країною світу. Володіючи подібним арсеналом, Україна не мала контролю над своєю ядерною зброєю, який здійснювався із командних центрів на території Росії. Переживаючи тривалу економічну кризу і не маючи засобів навіть для обслуговування ракет, в 1992 роціУкраїна погодилась на переговори щодо відмови від ядерної зброї.

В обмін на фінансову допомогу США, поставки енергоресурсів з Росії на пільгових умовах 5 грудня 1994 року у Будапешті Леонід Кучма, Борис Єльцин, Білл Клінтон і Джон Мейджор підписали Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до ДНЯЗ у вигляді дотримання положень Заключного акта НБСЄ, Статуту ООН і Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Жодна з країн не ратифікувала його, посилаючись на одне з його положень, за яким він набував чинності з моменту підписання. Франція і Китай, два інших учасника ДНЯЗ, надали аналогічні гарантії, зробивши відповідні заяви, але не поставили свої підписи під Будапештським меморандумом.

З 1970 року кількість підписантів ДНЯЗ зросла до 190 країн, що перетворило документ на найбільшу в історії людства зобов’язувальну угоду про нерозповсюдження зброї чи контроль над озброєннями. Тільки три держави – Індія, Ізраїль і Пакистан – ніколи не дотримувалися положень цього договору, а одна країна – Північна Корея – оголосила про вихід із ДНЯЗ.

Питання про статус меморандуму як юридично обов'язкового для сторін документа, вперше виник в Україні в період російського-українського конфлікту за острів Тузла, пізніше за його перегляд виступав президент Ющенко, проте так і не була скликана міжнародна конференція для підготовки нового договору про гарантії безпеки і заміни Будапештського меморандуму. Цим скористалась Російська Федерація, коли 1 березня 2014 року президент Володимир Путін отримав від Ради Федерації дозвіл на використання Збройних сил Росії на території України, і 18 березня анексувала Крим.