Боротьба з «петлюрівською українізацією»

14 грудня 1932 року ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ухвалив постанову «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області», якою кардинально змінив підходи до національної політики: розпочиналася рішуча боротьба з «петлюрівською українізацією» в УСРР та скасовувалися будь які прояви українізації на Північному Кавказі. Наступного дня заборона на використання української мови в освіті, діловодстві та пресі була поширена на інші регіони РСФРР, де українці проживали компактними масами.

об опанувати Україну, знешкодити український національно-визвольний рух та створити умови для швидкого переходу країни на індустріальні рейки, більшовицька влада ще в ухваленій наприкінці 1919 року резолюції ЦК РКП(б) «Про радянську владу на Україні» задекларувала рівність української мови з російською та намір сприяти розвитку української культури. У цій же постанові йшлося про залучення широкого кола українців до державного управління та було наголошено на необхідності вивчення української мови представниками компартійно-радянського апарату. На ХІІ з'їзді РКП(б), що відбувся у квітні 1923 року, аналогічна здійснюваній в Україні політика під назвою «коренізації» була затверджена до реалізації вже на теренах усіх підконтрольних більшовицькому керівництву територій. Вона реалізовувалась і в місцях компактного проживання українців у РСФРР, де, як і в УСРР, отримала назву «українізація».

Певний час українізація здійснювалася доволі мляво, прискорившись з середини 1920-х років в Україні, а з 1928 року і на теренах РСФРР, де українці проживали компактними масами (Далекий Схід, Казахська АСРР, Центрально-Чорноземна область тощо). Вона дещо послабила спротив українського селянства розпочатому наприкінці 1920-х років новому комуністичному штурму, який, на додачу до практикованої у 1919-1920 роках реквізиції продовольства, супроводжувався ще й так званим «розкуркуленням» та примусовою колективізацією. Однак зупинити поширення антимосковських настроїв все-таки не вдалося.

Окрім зростання серед українців прихильності до ідеї УНР, Кремль був занепокоєний і глухим спротивом української компартійно-радянської номенклатури, яка дедалі частіше виказувала незадоволення жорстким визиском радянської України.

У розпал процесу упокорення голодом, коли спротив селян вже був подоланий, з метою унеможливлення у майбутньому опозиції з боку українського радянського апарату, у Кремлі кардинально змінили підходи до національної політики. 14 грудня 1932 року ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ухвалив постанову «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області», у якій зазначалося, що саме неправильний підхід до українізації, яка «здійснювалася механічно, без врахування конкретних особливостей кожного району, без ретельного підбору більшовицьких українських кадрів», став однією з основних причин незадовільного проведення хлібозаготівель, бо, мовляв, це «полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та іншим створення своїх контрреволюційних осередків та організацій». Інакше кажучи, формально потреба продовження українізації в УСРР не заперечувалася, однак вона була розділена на «більшовицьку» і «петлюрівську». З останньою Кремль повів нещадну боротьбу.

Засадниче іншим виявилося ставлення до українізації на Північному Кавказі (насамперед мова йшла про Кубань). У постанові зазначалося: «Легковажна, не випливаюча з культурних інтересів населення, небільшовицька "українізація" майже половини районів Північного Кавказу при повній відсутності контролю за українізацією школи та друку з боку крайових органів, дала легальну форму ворогам радянської влади для організації опору заходам та завданням радянської влади з боку куркулів, офіцерства, реемігрантів козаків, учасників Кубанської Ради».

«Рішуче засуджують виступи та пропозиції, що виходять від окремих українських товаришів, про обов'язкову українізацію цілого ряду районів СРСР, наприклад в ДСК, Казакстані, Середній Азії, ЦЧО й ін. Подібні виступи можуть тільки грати на руку тим буржуазно-націоналістичним елементам, які, бувши вигнані з України, просякають в знов українізовані райони та ведуть там розкладницьку роботу. Доручити Крайкому та крайвиконкому ДСК, обкому та облвиконкому ЦЧО, Казакстанському крайкому та РНК негайно призупинити подальшу українізацію в р-нах, перевести всі українські газети, друк та видавництва на російську мову й до осені 1933 року підготувати перехід шкіл та викладання на російську мову.» - З постанови ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 15 грудня 1932 року

З цього слідував висновок: щоб перемогти ворогів, українізацію потрібно відмінити: «негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських та кооперативних органів "українізованих" районів, а також всі газети та журнали, що видаються, з української мови на російську мову, як більш зрозумілу для кубанців, а також підготувати й до осені перевести викладання в школах на російську мову. ЦК та РНК зобов'язує крайком та крайвиконком терміново перевірити й покращити склад робітників шкіл в "українізованих" районах».

Наступного дня вийшла нова постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР, яка вже була спрямована проти українізації в інших регіонах РСФРР.

Таким чином, визнавалося буржуазною ознакою усвідомлення своєї українськості за межами УСРР. Однак на терені радянської України навіть у 1933 році Кремль на таке не наважився. Жодного формального рішення про скасування чи відмову від українізації тут так і не було ухвалено. Мало того, після розгрому «петлюрівської українізації» у 1933 році та визнання восени цього року «українського націоналізму» основною небезпекою в національному питанні, у 1935 - першій половині 1937 років більшовицька влада повернулася до «українізаційної» риторики та практики, що допомагало виховувати лояльні до комунізму місцеві кадри.