Валентина Коваленко, хто б як до неї не ставився, – постать знакова для Шевченкового краю. Валентина Михайлівна завжди поєднувала і поєднує нині творчість, наукову діяльність із активною громадською позицією, досягаючи в кожній із цих сфер вагомих результатів. Завжди відверта, щира і смілива, вона була обличчям і голосом Революції Гідності в Черкасах. Саме Валентина Коваленко була на вістрі подій, які стали початком нового етапу очищення влади нашої області на всіх рівнях. Вона прийняла виклик часу, прислухалась до прохання Майдану й очолила Черкаську обласну раду в найтяжчий і найвідповідальніший час…
Сьогодні Валентина Михайлівна продовжує активно займатися громадсько-політичною діяльністю як депутат обласної ради, лідер обласної організації Народного Руху, непересічна творча особистість. Щоправда, після відходу із посади голови облради пані Коваленко не змогла повернутися на викладацьку роботу в Черкаський національний університет на рідний філфак, де пропрацювала більше 12 років, через, м’яко кажучи, дивну позицію новоспеченого ректора вузу Олександра Черевка. Тому нині вона працює методистом в обласному центрі роботи з обдарованими дітьми і каже, що роботою задоволена…
Отож, наша розмова з Валентиною Коваленко про буремні роки Революції Гідності, роботу в обласній раді, день сьогоднішній та перспективу на майбутнє…
Після подій Революції Гідності під тиском громадськості Ви очолили обласну раду… А вже за нинішньої післямайданівської влади у 2015 році, попри підтримку громадських активістів саме Вашої кандидатури, депутати проголосували за пана Вельбівця, який на час обрання головою облради мав доволі сумнівну репутацію… Як Ви оцінюєте ці події і загалом весь післяреволюційний період в нашій області?
Хочу нагадати, що після революційних подій січня-лютого 2014 року у нас на Черкащині склалася вкрай критична ситуація, фактично область стояла на порозі хаосу і повного безвладдя. Тодішній «донецький» губернатор Тулуб утік, керівництво облради було паралізоване, силові структури бездіяли, а розбурхана громада вимагала негайних змін і рішучих дій. Коли вкінці лютого зібралася сесія облради, першим постало питання оновлення керівництва, як цього вимагали люди. Майданівці запропонували і мою кандидатуру на голову. Я, звичайно ж, відмовлялася, бо розуміла, що ця робота – важка, відповідальна, зрештою, переживала: чи зможу? Усвідомлювала і те, що можу втратити себе як творчу особистість, як педагога. Проте в час, коли країна в небезпеці, категорично відмовитися (при великій довірі від людей) – це значить відступити, злякатися. Про цю посаду я ніколи не думала і не мріяла. Мріяли інші… Обирали тоді депутати, які до цього в більшості представляли «регіоналів», але на сесії були присутні сотні активістів з Народної ради, «Майдану», Правого сектору, «Автомайдану» – всі, хто робив Революцію Гідності. Саме вони контролювали цей виборчий процес. Отож, мені випала честь представляти громаду Черкащини в цей надскладний для країни час. І це був для мене надзвичайно серйозний екзамен. Адже, саме 2014 рік був роком випробування нації на духовну мужність і патріотизм, це був рік і випробування влади на спроможність бути чесною, відкритою, на її здатність зруйнувати колишню систему й покарати тих, хто нищив країну. Та разом із тим – це був і час пристосуванства та підлого заробітчанства на війні, на смертях, на обездолених та обікрадених… Мені довелося тоді пережити і атаки окремих «однопартійців», яким відмовила у «прихватизації» майна обласної комунальної власності. А дехто, кого не взяла до керівного складу обласної ради, розгорнув проти мене інформаційну війну, намагався зламати мене привселюдними психологічними екзекуціями. Проте – вистояла. Мені приємно, що тоді багато черкащан мене підтримали і вважають нині, що свій «головувальний» екзамен я склала добре.
У 2015 році після місцевих виборів уже визначальною стала, як кажуть, «гола» політика, де на думку громади не дуже зважають. І те, що вдруге мене не обрали головою обласної ради, було очікуваним. Проте, хочу наголосити, я вже мала певний досвід роботи в місцевому самоврядуванні, і готова була і надалі брати на себе відповідальність – відстоювати інтереси українців.
Ви зайшли в обласну владу фактично з революційної вулиці… Перед цим не займали жодного владного крісла… Як оцінюєте своє перебування на чолі облради, що вдалося реалізувати і вже з позиції дня нинішнього, можливо, діяли б трохи по іншому?
Я – людина досить самокритична. Часто бичую себе за щось не так сказане чи за те, що на щось вчасно не відреагувала. За свою роботу на посаді голови облради не почуваю сорому: зробила все, що могла у тій ситуації. Утім, не все залежало від мого бажання чи суспільної підтримки… Проте, ніхто не дорікне, що за час головування нажила собі якихось матеріальних статків.
Отож, із перших днів після обрання головою довелося працювати фактично в екстремальних умовах. Євромайдан, Революція Гідності, неоголошена російсько-українська війна, кілька хвиль мобілізації, присяги наших добровольців, мобілізованих, прикордонників, проводи в АТО, похорони загиблих, зустрічі з пораненими та родинами загиблих героїв, робота з переселенцями, волонтерськими організаціями, вибори Президента та вибори до Верховної ради, а ще – 200-річчя Т. Г. Шевченка, 70-річчя визволення Черкаської області від фашистських загарбників, 80-річчя В. Симоненка, підготовка і проведення сесій, формування і наповнення бюджету, розгляд звернень і заяв громадян – ці та інші події щільно наповнювали мої робочі дні. В першу чергу, прагнула діяти і працювати так, аби не зрадити цінності Майдану. Насамперед, бути справедливою, відкритою до людей з їхніми проблемами, стояти на захисті їхніх прав і свобод; боротися з корупцією; контролювати стан судових справ, пов’язаних із постраждалими майданівцями; організувати роботу ради таким чином, щоби депутати приймали важливі для життєдіяльності області рішення. Вважаю, що в цілому обласна рада стала більш відкритою для людей. Принаймні, усі бажаючі мають змогу сьогодні бачити на власні очі все, що відбувається під час сесій завдяки відео-трансляції засідань із сесійної зали Будинку рад, яка була запроваджена під час мого головування.
Чи діяла би інакше з позиції сьогоднішнього дня? Важко сказати. З народом у тому емоційному пориві, у тому глибоко національному радикалізмі з великими сподіваннями на якісні зміни у їхньому житті і житті країни – треба було уміло і терпляче вести діалог. Треба було негайно приймати ті політичні рішення, які би давали їм віру у їхній боротьбі… Такі рішення приймалися.
Складається враження, що нинішній владній системі, до речі, як і попередній, «ригівській», люди Вашого ґатунку не потрібні… Так саме, як і сотні майданівських активістів, які не затребувані нинішнім владним режимом. В чому причина такої ситуації?
Нагадаю, що на місцевих виборах 2015 року я балотувалася від ВО «Черкащани», очолюючи список до обласної ради. Ми набрали більше 16% голосів виборців. До речі, наскільки я знаю, тоді у столичних кабінетах були вкрай невдоволені: мовляв, як це так, що містечкова партія здобула на виборах результат практично такий же, як і провладна БПП. Було невдоволення і тим, що я, як голова облради, пішла не по списках «керівної і спрямовуючої»… А потім відкрився й інший факт, що мене просто використали, як людину, яка могла би своїм рейтингом спрацювати на відсотки, але яка вже була невигідна на посаді голови облради. Словом – «не своя». Але відзначу: я таки щиро вірила у політсилу черкаського рівня (на той час всі партії з керівними столичними органами були в більшій чи меншій мірі дискредитовані).
Уже тоді було зрозуміло, що нова післямайданівська влада у столиці прийшла не реалізовувати вимоги Майдану, не змінювати кардинально владну систему «януковичів-тулубів», а лише змінити старі обличчя на «своїх любих друзів». Показовим є приклад своєрідної «розправи» наді мною як такою, що має свою думку і чітку позицію: абсолютно випадковий в освіті (зокрема, вищій) новоявлений ректор Черевко все зробив, аби «витравити Коваленко» з університету (мотивуючи, що немає місця для мене). Насправді ж, внутрішня війна зі звоювання лідерів місцевого самоврядування – небезпечніша, на відміну від зовнішньої. На жаль, сьогодні країна переживає відсутність еліти, в т. ч. і політичної. Фахові, проукраїнські сили як енергія нації – незручні і непотрібні для влади, що переймається власними інтересами.
Після величезного підйому народного духу часів Революції Гідності, сьогодні у суспільних настроях панує розчарування, зневіра і апатія… Не виконані майже всі народні вимоги, які проголошувалися на майданах. Ваш рецепт виходу з такої непростої ситуації…
Розчарування, зневіра і апатія – результат незреалізованих мрій і бажань. Отже, народне «бажане» – не стало дійсним.
Чи понесли справедливе покарання ті, хто зрадив українську державу, її народ? Ні! Навпаки, цілий ряд тих зрадників-«українофобів» поповнили ряди вже тепер «українолюбів». Чи покарані убивці «небесної сотні»? а показово виявлені прокуратурою України обікрадачі держави? Ні. Чому корупція, наче амброзія, розкошує при цій, нібито демократичній владі? Та все просто: сильні світу цього державу спішать дограбувати, а контролю з боку народу – катма. Кидають межиочі людям правильні гасла, відтягують обіцянками час – а воднораз готують собі безпечні летовища десь поза межами України. А чи сам народ готовий боротися із цим негативним явищем? На жаль, лише одиниці; більшість тихо під сукно тицяє хабара «за вирішення питання» – судді, викладачеві, лікареві, землевпорядникові, військовому комісару, сільському чи міському голові… А ще – ганебно за півтори-дві сотні – продає свій голос на виборах тим, хто і свого сірника підніс до нашого дому. І не важливо, що не одна вже «небесна сотня» зірко пильнує за тим продажництвом. А п’ята колона, завдяки тому пристосуванству знову укріплюється…
Українці кинуті на виживання: одних (і то кращих) виживають війною; других – безробіттям і закордонним заробітчанством; третіх – голодом і бідністю; четвертих – недолугою кадровою політикою, а всіх разом – «дебільним» радикалізмом реформ… Бідний народ не готовий нести цю ношу. Словом, очищають територію.
А владу треба виховувати. А щоб виховати її такою, якою хоче бачити народ, необхідно кожному зокрема подолати в собі виховане комуно-радянською системою раболіпство, пристосуванство, страх…
Кажете, рецепт? Справжніх чесних українців (наголошую – українців!) – до влади! Місцевому самоврядуванню – всі повноваження (владу – радам!). Справжніми фахівцями зміцнити всі галузі народного господарства і гуманітарної сфери! І ще: жорсткий неослабний контроль з боку народу. Все це, як ми вже бачимо, спроможна здійснити чергова українська революція. Хотілося би без крові і смертей.
Попри все, Ви залишаєтесь активним учасником громадсько-політичного життя області і як депутат облради, і як громадський діяч, і як лідер обласної партійної організації Народного Руху… Розкажіть про цю свою громадську роботу, про плани на майбутнє у цій царині…
Сьогодні має постати нова мобілізаційна хвиля свідомих українських сил, покликаних неослабно діяти в цей історичний для України час. Діяти не гаслами, а реальними кроками. Тому я прийняла рішення разом із багатьма патріотами, які пройшли майдан, Революцію Гідності долучитися до Народного Руху України. Ця політична сила свого часу виконала історичну роль з об’єднання всіх національно-демократичних сил у боротьбі з комуністичною московською імперією та у здобутті Україною незалежності. Величезну роль у цьому процесі відіграв наш земляк, голова РУХу В’ячеслав Чорновіл… Мені його ідеї – зрідні душі і духові. Вони – сьогочасні. Насправді ж, українцям пора вже навчитися обєднуватися, домовлятися. На жаль, маємо у наших націонал-патріотів «невивідній» (як кажуть у нас сільські люди) синдром «булави і трьох гетьманів»: це нас часто осмикує з вершин тимчасових успішних перемог.
Отож плани мої – максимум знань і сили – для Батьківщини такої, де би нарешті наш виснажений боротьбою і вистражданий нестатками народ зажив мирно і в достатку. Я мрію про щасливе українське буття моїх дітей та внуків.
Якщо чесно, можна було би взяти педагогічно-творчий тайм-аут – і «підтягнути» свої наукові та письменницькі справи. Але… не можу стояти осторонь України, не можу бути пасивним спостерігачем того, що відбувається з нашим народом: совісно. Тож як депутат – використовую трибуну: знаючи «больові точки» нашого простого українця, намагаюся допомогти вирішити проблеми. Розумію і серйозні прогалини в гуманітарній політиці Черкащини зокрема, й України вцілому. Тож питання, повязані із захистом українського простору – у моєму полі зору і як педагога, і як письменниці, і як громадського активіста.
Вас знають і як чудову поетесу, шанованого науковця, викладача… Як сьогодні почувається творча людина, про що пишеться, як працюється?
Коли я працювала в облраді, у мене практично не було часу на творчість. Тоді я вивела формулу: творчість для мене – це Україна. Нині ж, коли з’явилося більше вільного часу, то проводжу його на городі, в садку і по господарству. Я ж сільська людина. Останні вісім років живу в Білозір’ї, біля лісу. Переконана, що саме у селі зберігається наш український дух – саме він тримає наше глибоке українське коріння. У сільській хаті з чоловіком зробили українську світлицю; сама розмалювала піч, де печу паски та пиріжки. Хата вся – у зіллі: збираю у лісі різні трави і квіти – на чай. Тут дихається глибоко і легко – не так, як у Черкасах.
Зараз не пишеться: творчість замінюю дослідженням свого родоводу і родинного дерева відомого українського письменника, мого земляка зі Смілянщини Тодосія Осьмачки. Хоча це – теж творчість. Від цього отримую справжнє задоволення. Проблему роду, родинних цінностей, родового гріха означила в підручнику для вчителів та школярів “Роду криниця віща” на прикладі літератури рідного краю. А ще – працюю з літературно обдарованими дітьми і молоддю та пишу для них посібники з розвитку творчих здібностей. Мрію, аби ці діти своїм талантом поповнювали нашу українську національну скарбницю, а не чужоземні. Тоді ми вистоїмо і зміцніємо.
Немає коментарів:
Дописати коментар