Будинок престарілих

    
Чотири ліжка, та чотири стіни,
Одне лиш вікно у фіранках та двері –
Оце й все житло заслужили вони,
Чекаючи ранку, обіду, вечері.

Чекають – коли в них за графіком сон,
Коли прокидатись, вставати,
І одяг носити на давній фасон,
Та з клунків його діставати.

Спідниця потерта, хустина в клітину,
Піджак, що дали, з молодого плеча,
Та міллю побита вовняна кофтина –
Несуть безродинним печаль.

Для них, престарілих, будинки
Державні структури будують,
А їхні старенькі хатинки –
Десь рідні на продаж готують.

Рідні` – не потрібні старенькі,
Їм треба – майно та земля...
Чи ж треба в хоромах їх ненька?
Нехай краще тут ковиля.

Забули, чогось, із роками їх діти,
Коли за копійку останню
Старались найкраще узути та вдіти, –
Трудились зрання` – до смеркання.

А що сьогодні із батьків узяти,
Коли вже немічні, старі?
Найкраще – їх в «терцентри» здати,
Щоби не вештались в дворі.

Бо, бачте, у пишних хоромах
Щось дряпне чи ляпне на їхній паркет,
Ну… а приватна для них охорона
Не впустить туди, де вирує бенкет.

Бо там, на столах, ікра чорна, червона,
Лосось, шашлики, балики: –
Спожи`ви ці і вина „Гроно”
Вживать не привикли батьки.

Ну, а старенькі, щоб не заважали
Усе оце «культурно» споживать, –
Родимих – у притулки споряджали,
Туди – до смерті віку доживать:

„Хай і їдять там суп чи манну кашу,
Якусь сосиску, гречку чи яйце,
Та бачать усю щедрість й ласку нашу,
Що ми грошима сплачуєм за це. ”

Везуть їх „Джипи”, „Волги”, “Мерседеси”
В притулки, мовби на курорти,
Не залишають їм свої адреси,
Бо дуже, бач, спішать в аеропорти.

Спішать… бо мчаться в турне – на Канари,
Летять на моря, острови, океани :
У їхніх автівках – уже світять фари,
Щоб швидше гайнути… в тумани.

Приспішують всі документи, гроші здати,
Щоб заплатить : за всі роки – до скону літ...
Та, все ж , їх провести виходить… мати,
Прощаючись, тримається воріт.

Їй – байдуже, що вислали , стареньку,
Ради чого отут і… безрідною стала ... –
Одначе вона, їхня кинута ненька,
Молитву… за них… прошептала...
                       

Віра Носенко