Чим насправді була дивізія “Галичина”

                                 
28-го квітня 1943-го року у Львові була сформована перша українська дивізія “Галичина”. Дивізія була утворена в складі німецької армії при зброї військ СС. Через цей факт дивізія і все, що з нею пов’язано дуже неоднозначно сприймається в українському суспільстві і навколо цього епізоду вітчизняної історії точиться багато суперечок. Дуже мало хто робить цьому формуванню об’єктивну оцінку. З одного боку дивізійників через службу в німецькій армії називають колаборантами, зрадниками та військовими злочинцями. З другого боку, через німецький чинник, навпаки їх вважають «арійськими воїнами», які боролись за «арійську расу» пліч-опліч з «німецькими братами». В цій статті я не намагатимусь нікого ні відбілювати ні очорняти. Ми постараємось коротко і об’єктивно проаналізувати причини, які спонукали до створення дивізії «СС Галичина», як вона створювалась  та до яких наслідків це призвело. В статті будуть наведені цитати та спогади безпосередніх учасників.

Передумови

В вересні 1939-го року після поділу між Третім Рейхом та СРСР Польщі Західна Україна увійшла до складу Радянського Союзу. Більшовики без особливих церемоній почали масово запроваджувати на Галичині насильну колективізацію в сільському господарстві, що ніяк не вписувалось в віковічний уклад життя галичан, в яких була завжди яскраво виражена індивідуальність, особливо в веденні господарства. Почались масові репресії серед населення. За списками, що склали ще поляки, НКВС почало арештовувати  національно-свідому молодь. Більшість з них було розстріляно. В Сибір почали вивозити цілі родини. За півтора року більшовицького панування з рідних земель було депортовано близько 300 тисяч українців. А також масові звірячі вбивства в’язнів у львівських тюрмах перед та вже під час відступу Червоної Армії з Галичини в червні 1941-го року. Це звичайно призвело до вкрай ворожого ставлення серед галичан та й взагалі серед більшості українців до московсько-більшовицького режиму. Через це, коли німецька армія ввійшла в Україну їх народ зустрічав як визволителів.  Слід зазначити, що саме тому вже тоді – за два роки до створення дивізії «Галичина» українці масово ставали в лави німецької армії, тому що вважали, що гірше від більшовиків вже нічого бути не може.

«З моментом зайняття німцями українських земель участь українців у піввійськових і суто військових формаціях помітно зросла. На території Генеральної Губернії, в наслідок прилучення до неї Галичини, збільшилося число української допоміжньої поліції, збільшилася участь українців у «Веркшуцах» і в інших допоміжних військових формаціях, які підлягали адміністраційній, точніше – поліційній владі. Тут і там у «дикий спосіб», без ніякого порозуміння з українськими чинниками, а часто і без відома центральної німецької влади в Генеральній Губернії, рекрутовано людей до формацій «Ваффен-СС» (наприклад, у Коломийщині); крім того, багато українців опинилося в рядах німецької армії з інших, різних причин. В далеко більшій мірі набирано українців до військових і піввійськових формацій на центральних і східніх землях.

Всі ці формації не мали для українців поважнішого значення, політичного чи військового: вони були невеликі, переважно не мали українських старшин навіть на найнижчих щаблях, за ними не стояла ніяка політична деклярація. Те саме стосується до т. зв. «Українського Визвольного Війська», яке почали організувати з початком 1943 р. Ця німецька поведінка зрозуміла, бо для німців у той час політична українська проблема не існувала, а творення більшого військового з’єднання з українським змістом було б політичним актом.» (Володимир Кубійович, Вісті Братства Кол. Вояків 1 УД УНА, ч. 3-4(41-42). Мюнхен, 1954.)

Але як зазначено вище ніяких офіційних українських збройних формувань, а тим більше з політичними вимогами  в той час не було і не могло бути через те, що німецькі імперські плани йшли в розріз з прагненнями українців до становлення як самостійної нації. Наведемо з цього приводу ще дві цитати:

“З початком війни стало ясно, що Німеччина і не збирається сприяти відновленню української державності. Досить згадати, чим закінчилося проголошення 30 червня 1941-го року Акту про самостійність України. Сп’янілі від мілітарних успіхів перших двох місяців війни, німці не допустили подальшої участі в ній обидвох куренів ДУН (Нахтігаль та Роланд), твердих речників незалежності України.”(Мирослав Малецький, учасник похідних груп ОУН, вояк батальйону “Роланд”, в подальшому сотник дивізії “Галичина”.)

“У листопаді 1941 року Володимир Кубійович, провідник Українського Центрального Комітету, переговорював з Даргелем, шефом уряду Коха (рейхкомісара України), про перекинення українських фахівців на східноукраїнські землі. Його відповідь була брутальна “Немає для вас ні кріса ані як для поліції, ані як для армії, для вас, для праці у майбутній Європі є мітла і сапа”.(Роман Колісник, ветеран дивізійник)

Варто ще додати цитату Адольфа Гітлера який достатньо лаконічно висловився з цього приводу на початку війни: «Ніхто крім німців не повинен носити зброї на Захід від Уралу».

Але війна тривала, людські ресурси німецької воєнної машини вичерпувались. Після поразки під Сталінградом ситуація на фронті почала стрімко змінюватись не на користь Третьому Рейху, тому німецькому командуванню, зокрема керівництву СС, довелось переглянути свою позицію щодо окупованих народів.

Створення дивізії

У лютому 1943-го року німецьким губернатором Галичини став Оттто Густав Вехтер. Син австрійського генерала, який воював в першій світовій війні. Він вважав, що 150-літнє перебування Галичини під Австрією значною мірою вплинуло на менталітет галицьких українців і їм повинно бути відведене особливе місце в окупаційній політиці Рейху. У березні того ж року Вехтер звернувся до рейхсфюрера СС Генріх Гімлера з пропозицією обговорити створення добровільного військового утворення СС «Галичина» під орудою українських старшин. 28 березня він отримав схвалення на перші кроки до створення дивізії. Паралельно з ним професор Володимир Кубійович 8 березня 1943-го року вдруге після 7-го липня 1941-го року надіслав листа генерал-губернатору Гансу Франку з пропозицією створити українське військове формування для боротьби проти більшовиків. Це мотивувалось тим, що в боротьбі проти більшовиків в той час Німеччина була єдиним потужним союзником, якого можна було б використати для створення в подальшому української армії як це було зроблено під час Першої світової війни на прикладі Січових Стрільців, які воювали на боці Австро-Угорщини, а потім стали основою армії Центральної Ради та УНР.

«Для реалізації проблеми української військової формації треба було однак найти відповідного німецького достойника, який взявся б за це діло як за своє і позиція якого давала б шанси, що йому вдасться це зреалізувати. Такою людиною міг бути лише губернатор Галичини – д-р О. Вехтер, австрієць з походження (син австрійського генерала), здібна й амбітна людина, з впливами в Гіммлера (був СС-ґруппенфюрером), який під впливом оточення, в першій мірі свого заступника д-ра Бауера, згаданого вже д-ра Льозакера і відомого українцям полковника А. Бізанца, а, з другого боку, під впливом контакту з українськими чинниками пізнав помилку німецької політики на Сході і виробив собі погляд, що на Сході Европи повинна мати місце співпраця німецького проводу з українцями. Галичина, на його погляд, була країною, в якій треба відновити німецькі (австрійські) впливи, що походять ще з другої половини XVIII в.; на його думку, в Галичині повинна була бути тісна українсько-німецька співпраця, а в адміністрації краю всі пости, за вийнятком найвищих, мають зайняти українці.

Ця реґіональна політика Вехтера була для нас в той час корисною, хоча Вехтер і Бауер вповні реалізувати її не могли, бо були залежні від Берліну, а там щодо української справи перевагу мав напрям, що його репрезентував райхскомісар України Еріх Кох. Свої політичні потягнення Вехтер часто робив без порозуміння із своїм шефом Франком, який, між іншим, проблем Сходу не розумів і звізда якого в той час у Берліні доволі приблідла. При тому Вехтер зручно користав з розходжень між Франком і Гіммлером. ((Володимир Кубійович, Вісті Братства Кол. Вояків 1 УД УНА, ч. 3-4(41-42). Мюнхен, 1954.)

“В той час вже було видно, що Німеччина програє війну. Втрата 6-ї Армії ген. Павлюса під Сталінградом чи втрати німців у Ель-Аламень вказували, що війні скоріше чи пізніше прийде кінець. Всі надіялись, що Німеччина і Совєтський Союз виснажаться в цій війні, і прийде момент, де нам треба буде мати зброю і свою армію, щоб нарешті вибороти незалежність України.” (Богдан Маців, ветеран дивізійник)

Виникає питання, чому молодь йшла добровольцями саме до Дивізії «СС Галичина», а не до УПА. Справа в тому, що на той час, в 43-му році, УПА фактично лише почала діяти як єдина організована сила. І діяла вона в основному на Волині, де навіть з деяких районів повстанці повністю витіснили німецьких окупантів і там була створена Колківська Повстанська Республіка. В Галичині ж УПА поки що мала не чисельні загони.

“УПА мала обмежене число вояків бо в лісі всі не могли розміститися. У молодих людей лишалося два варіанти – або їхати до Німеччини на роботу або чекати на прихід “освободительной” армії і стати “гноєм гарматним”. Цим людям з Галичини казали: “Ви сучі діти, бандерівці, йдіть і здобувайте зброю”. І вони тисячами гинули на німецьких мінах і від кулеметів. Ось тоді і виникла ідея у нас, українців, створити дивізію “Галичина”, та без німців це було неможливо. Закон не дозволяв, а закони у них тверді.”
(Роман Данилюк, ветеран дивізійник)

Щодо позиції ОУН до ініціативи творення збройного формування спільно з німцями, то зокрема позиція бандерівців безумовно була різко негативною. Але згодом ця позиція була дещо змінена.  На початку жовтня 1943-го року під Львовом відбулась таємна зустріч Романа Шухевича та офіцера Дивізії , членом Військової Управи Романом Крохмалюком, де Шухевич запропонував, щоб до Дивізії зголошувались законспіровані оунівці, бійці УПА для здобуття зброї, інформації, першорядного вишколу, а потім вони мали перейти назад до УПА для подальшої боротьби проти більшовиків. Зі свого боку Шухевич пообіцяв не перешкоджати молоді до вступу в Дивізію. Також він сказав Крохмалюку, що поважає добровольців і вважає їх справжніми українськими патріотами. Але через викриття та арешти німцями оунівської агентури в лавах дивізії «Галичина» залишились тільки глибоко законспіровані члени українського підпілля.

Українська дивізія «СС Галичина» була першим українським збройним формуванням в німецькій армії, створення якого супроводжувалось низкою вимог, зокрема політичних, до німецького командування.

Вимоги були наступними:

1)      Український характер дивізії. Це мало проявлятись в назві, відзнаках та командному складі. Відзнакою мав бути тризуб, а командирами дивізії та її частин мали бути українці.

2)      Творення дивізії в рамках Вермахту. Через те, що частини зброї СС не мали духовної опіки над вояцтвом. Категоричною вимогою була наявність капеланів в Дивізії.

3)      Повна моторизація дивізії. Повинна обіймати всі види зброї включно до танкової та авіації.

4)      Дивізія повинна застосовуватись тільки на Східному Фронті і тільки проти більшовиків.

5)      Звільнення політичних в’язнів. Зокрема йшлося про офіцерів батальйону «Нахтігаль».

6)      Амністія для остарбайтерів а також дезертирів робітників в краю.

7)       Матеріальна допомога родинам дивізійників.

З обіцяного було виконано тільки три вимоги: Дивізія не воювала проти західних союзників Англії та Франції, родини вояків отримували матеріальну допомогу, а також 12 капеланів пройшли спеціальний вишкіл для служби в Дивізії.

Також слід наголосити, що Дивізія «Галичина» була військовим формуванням при СС, а не складовою СС. Тому називати дивізійників есесівцями не досить правильно.

«У листі до всіх шефів з 28 травня 1944 р. Гіммлер заборонив вживати для осіб чужої народности, які підпорядковані СС організаціям (військовим СС) “не вживати так дорогої нам (німцям) високооціненої назви “СС-манн”…” (Богдан Маців, ветеран дивізійник)

«Німці були проти тризуба на відзнаках. Дозволили нам національний прапор і галицького лева. На петличках, там, де німці носили блискавки, ми мали срібного лева, а на рукаві – синій щиток із золотим левом. На всіх машинах, тяжкій зброї, іншій техніці був наш дивізійний знак – синьо-жовті кольори і золотий лев на синьому тлі. Нам було заборонено носити знаки СС. Ніхто з нас ясна річ, не був членом нацистської партії.» (Василь Верига, ветеран дивізійник)

Стосунки німців і дивізійників

В вишкільних таборах, як згадують ветерани дивізійними, ставлення до них з боку німецьких старшин та офіцерів було коректне та толерантне, зважаючи на міцну дисципліну в німецькій армії. Ніхто ні на кого не накидався та ніхто не чинив ніяких утисків за національною ознакою. Втім ситуація змінилась на фронті в бойових умовах.

Дивізійники українці з великою симпатією ставилося до УПА. Часто таємно передавали повстанцям зброю та боєприпаси. Звісно це не подобалось Штабу Дивізії, тому подекуди доходило до арештів. Між дивізійниками та німцями відбувались сутички через несанкціоновані реквізиції худоби у місцевого українського населення.

«Коли закінчилась служба божа і ми вертаємось з церкви вже на постій. І в той час тоді вермахтові забирали у селян корови бо треба було годувати військо. Ну й люди знали, що ми дивізійними українці й звернулися до нас і ми не дали німцям можливості забрати в селян корови. Там сутичка була між нашими хлопцями і вояками вермахтовцями. Але за це ми поплатились жертвами. Фельшжандармерія  застрелила трьох наших вояків і вони зараз там в тому селі й поховані» (Василь Тимчій, ветеран дивізійник, старший стрілець ППО)

Командувач Дивізії Фріц Фрайтаг у найскрутніших ситуаціях покидав своїх підданих на напризволяще на полі бою, а потім коли все вщухало повертався як ні в чому не було. Як от в липні 1944-го року коли Дивізія у складі 13-го військового корпусу потрапила в оточення під Бродами. Під час вирішальної фази битви Фрайтаг відмовився від командування, а через деякий час наздогнав відступаючі залишки Дивізії і повернувся до командування.

«Стосунки з німцями були напружені. Після Бродів у всіх штабах були самі німці, а раніше там працювали українці. Якщо говорити про вищих офіцерів, командира дивізії генерала Фрайтага, полковників, то відносини були погані. Вони дивилися на нас як на щось…» (Василь Верига, ветеран дивізійник)

То ж як бачимо ні про яке братерство з німцями та однозначну покірність та відданість німецькій військовій машині говорити не доводиться. А тим більше не може йти мова про нацистські погляди та переконання українців, що служили в дивізії «Галичина»

«Націонал-соціялістичної партії (мається на увазі шовіністичний імперський націонал соціалізм  зразка NSDAP. Примітка автора) в Україні не було. Існувала дуже сильна Організація Українських Націоналістів і більшість молоді Галичини до цієї організації належала. Мені було 18 років, коли я вступив до Дивізії і вже тоді, як і більшість моїх друзів, я був членом ОУН. Не маючи ще 20 років я опинився в полоні, але і там і дальше ціле своє життя працював в рамцях ОУН. Про націонал-соціялізм (суто гітлерівська організація), ніколи не було мови. Нашою ціллю була незалежність України, а не утопічна ідея Гітлера, а саме т.зв. “Lebensraum” для Німеччини.» (Богдан Маців, ветеран дивізійник)

Перша Українська Дивізія Української Національної Армії

Завдяки завзятому та відчайдушному спротиву бійців дивізії «Галичина» під Бродами взяття більшовиками Львова відтягнулося на кілька днів. Це дало час багатьом українцям, зокрема інтелігенції переправитись на Захід. Близько трьох тисяч дивізійників перейшли до УПА, тим самим в повстанців з’явились добре підготовлені кваліфіковані старшини, які ще багато років після війни продовжували відчайдушну боротьбу з радянськими окупантами. Залишки Дивізії (тисяча вцілілих після оточення) повернулись до вишкільного табору в Нойгаммері, де були перегруповані та поповнені людськими резервами. В дивізію вступило багато українців, які були  уродженцями Наддніпрянщини та Східної України та інших регіонів України. Тож Дивізія набула характеру не галицької а всеукраїнської.

В подальшому Дивізія воювала з Червоною Армією в Словаччині, Австрії та Словенії паралельно захищаючи тисячі українців, які зокрема через територію Словаччини іммігрували в Західну Європу, від радянських диверсантів. В кінці березня 1945 р. Гітлер дізнався, що на терені Австрії діє українська дивізія «Галичина» і наказав негайно її роззброїти. Але цього не зробили, бо дивізія стримувала потужний наступ радянських військ і не було ким її замінити.

“23 березня Гітлер довідався про існування Дивізії, що дало йому змогу викрикати по Головній Квартирі: Ми, власне не знаємо, що діється навкруги нас! Саме на своє счудування я вперше почув, що несподівано з’явилась якась українська СС Дивізія. Я не знав ані слова про неї” (Лев Шанковський, український економіст, журналіст, військовий історик-дослідник, активний учасник повстанської боротьби під час Другої світової війни, член-основоположник УГВР. (цитуємо за Фішером: “Опозиція проти Сталіна”, стор 96. Фішер знову цитує за Гільбертом: “Гітлер веде свою війну”. Таємні звіти про конференції в Головній Квартирі. Ст.147-148))

Чим ближче наступали радянські війська на Німеччину, тим німецьке військове керівництво було поступливішим  щодо українських частин які добивались національного самовизначення.

“Ситуація багато в чому змінилася наприкінці 1944-початку 1945 років. Усім уже було ясно, що Німеччина війну програвала. Назва нашої дивізії змінювалася майже кожні півроку, все більше додавалось у ній щось українське. Ми значно більше вже мали українських офіцерів, навіть вищих, які мали звання майора. Полковники були німці. Деякі з них розуміли українську мову, що не було добре для нас, бо ми їх кляли, правда пошепки, по-українському” (Роман Данилюк, ветеран дивізійник)

А зрештою:

“У листопаді 1944 року назву Дивізії було змінено з “галицької ч1” на “українську ч1” і до присяги додано: “за визволення моєї Батьківщини України”. Під кінець війни генерал Павло Шандрук включив Дивізію в Українську Національну Армію й заприсяг вояків дивізії на вірність Україні. Тим самим Дивізія формально вийшла з-під юрисдикції СС.”
(Богдан Маців, ветеран дивізійник)

До складу УНА повинні були увійти всі українські формування, які воювали з певних причин на німецькому боці фронту. Зокрема це було Українське Визвольне Військо та українські юнаки, що служили в німецькій протиповітряній обороні. Всього нараховувалось близько 200 тис чоловік. Але через швидкий наступ ЧА цього задуму втілити не вдалося.

Дивізія після капітуляції Німеччини

За два дні до капітуляції Німеччини генерал Шандрук відправив сотника Макарушку та німця д-ра Арльта, який володів англійською мовою, поінформувати командування англійських військ, що наближалися із Заходу, про українську дивізію та її намір здатися в англійський полон. Коли Німеччина 8 травня 1945 р. капітулювала, дивізія відійшла від фронту, щоб не втрапити в радянський полон, і рушила назустріч англійцям. Генерал Фрайтаґ не зміг пережити трагедії Німеччини і застрелився. Навздогін дивізії кинулися радянські війська на танках і перерізали колони, які відступали. Частина вояків, близько 1500 осіб, подалася в інший бік і втрапила до американського полону. Більше ніж 10 тисяч дивізійників інтернували англійці. Генерал Крат перебрав командування над українськими полоненими, а німецький персонал перебрався в табори для полонених німців. Тим самим західні союзники визнали існування окремих українських військ.

Табір інтернованих дивізійників розмістили на території Італії в місцевості Белярії, а дещо пізніше біля Ріміні. Виконуючи домовленості з СРСР у Ялті, англійці допустили в табір радянську військову репатріаційну комісію, яка намагалася вмовити українських вояків повернутися в СРСР обіцяючи амністію. Їм вдалося знайти близько тисячі охочих, які пізніше змушені були пройти т. зв. провірочно-фільтраційні табори, після яких їх засилали до Сибіру.

«А як дивиться на цю проблему світова спільнота? Кажуть, істина пізнається у порівнянні. І тому для порівняння нагадаю про долю 70 тисяч російських донських козаків, що, як і галичани, воювали у другій світовій війні на німецькому боці і також потрапили в полон до англійців. Кого-кого, а Великобританію не можна було запідозрити в більшій симпатії до українців, ніж до росіян. І все ж таки англійці видали Совєтам 70 тисяч донських козаків і не видали 11 тисяч українських дивізійників.

Причина такої поведінки Великобританії полягала в тому, що вона в питаннях репатріації громадян СССР стояла на позиціях виконання міждержавних угод. Згідно з тими угодами, не можна було вважати, що українці-галичани воювали проти свого народу, що вони були якимись зрадниками, бо їх не вважали навіть громадянами СССР. Для західного світу не було секретом, що СССР окупував землі Західної України, тобто вчинив акт аґресії. Вибір форми боротьби з більшовицьким аґресором — чи то власними силами, чи з допомогою іноземних армій — був прерогативою поневолених більшовиками народів.» (Петро Недзельський)

Тепер стосовно міфу про участь вояків дивізії «Галичина» в військових злочинах. На Нюрнберзькому процесі фронтові частини «Військ СС» теж визнано злочинними, але у вироку зазначено, що покаранню підлягають тільки ті військові, причетність яких до військових злочинів доведена. Показово, що дивізійників після війни перевіряли радянські комісії та суди, англійські комісії, а також на вимогу єврейських організацій – канадська комісія судді Дешена, але ніхто з них не знайшов серед дивізійників військових злочинців і жодних доказів будь-якої причетності українців до них не було надано.

Епілог

Отже проаналізувавши всі вище наведені факти можемо зробити певні висновки, які відрізняються як від твердження про «прислужників нацистів» так і від «арійських воїнів». Дивізія «Галичина» була сформована з українських патріотів, які перш за все прагнули визволення свого народу і в них в більшості не було ніяких примарних сентиментів до Третього Рейху. В дивізйників були певні політичні вимоги і певна політична мета. «Галичина» була виключно фронтовою частиною, ні в яких каральних операціях участі не брала і як бачимо цей факт був підтверджений Нюрнберзьким трибуналом. Ветерани дивізійними, заслуговують гідного визнання в українському суспільстві саме як борців за національне визволення України і людей, які в першу чергу відстоювали інтереси свого народу, а не імперіалістичних монстрів.

Андрій Данкович