Чи бабу снігом не прикидало?

 В.Ткаченко

Не знаю, як у вас, а в нас на село починають їздити весною. Серед зими навідаємося раз, або двічі. Чи жива ще там баба, чи снігом не прикидало? О... дим із димаря валує. Ще жива, ворушиться, курним топить.

А по весні, першої ж теплої неділі, із дітками, вкинувши в торбу по парі стареньких штанців (село ж бо є село), та, прикупивши хлібину й оселедців без голови, мчимо електричкою до баби. 
Нехай внуками побавиться. Розпитає дітей про ясла, про школу, а нам удесяте розповість, як біля курятника підковзнулася ще на Різдво, а ногу ще й до сих пір крутить.

Новин у баби – за день не переслухаєш:

– Собака відірвалася, загубила баранчика. Тепер ланцюг звертається бубликами. Так, собача душа, закрутить, що до будки не дістає.

Нотую швиденько собі в записник: «вертушку собаці». А баба продовжує:

– Дах дірявий на причілку від Килини. Снігу навіяло багато. Оце, як розтавало, то текло аж на лежанку. Чимось якби його затулити.

Беру і це на помітку.

– Позавчора якісь гицелі відірвали штахетину за хатою. Добре, хоч не закинули. Так і лежала біля тину. Я нею он двері в льох підперла.

Слухаю бабу, записую, запам'ятовую, але нічого не роблю, бо баба дуже набожна. Та ще й свята релігійні ранньої весни так часто трапляються. Коли не приїдеш, то обов'язково потрапиш, як не на Явдохи, то на Теплого Олекси, то ще на якогось святого. Почнеш дзенькати чимось, а баба – у крик: "Свято!" Ото, щоб не образити, то я в записник нотую.

А вже, коли додому повертаємося та торби із скарбами бабиного льоху тягнемо, тоді вже «Боже поможи» у пригоді стає. А отой записник, так мулить душу, що хочеться ним, або дірку в дахові затулити, або скрутити його в баранчик та собаці на шию повісити.

А баба усе стоїть, та ріжок білої хустки до очей притуляє.