Сьогодні країна переосмислює значення подій 100-річної давнини – української національної революції 1917 – 1921 рр. У наші міста і села повертаються імена людей, згадувати про яких уголос за радянського окупаційного режиму було заборонено і небезпечно для життя цілих родин. Одним із таких “ворогів радянської влади” є уродженець Панської Мотовилівки Васильківського повіту на Київщині Овсій Іванович Гончар – видатний громадський діяч і військовик Центральної Ради – отаман Бурлака.
Навесні 1919 року він, зібравши 8000 мешканців Панської і Казенної Мотовилівки, Борової, Оленівки, Мар’янівки, Руликова, Барахтів, Глевахи, Великої Вільшанки, Яцків, Митниці, Крушинки та інших сіл повіту, організував Васильківське повстання проти більшовицьких окупантів. Тільки зняті з фронту додаткові регулярні червоноармійські підрозділи змогли у 1919 році розсіяти його козаків і на недовгий час поновити частковий контроль над землями Фастівщини і Васильківщини.
У липні 1919 року більшовики через повстанців отамана Бурлаки навіть перевели адміністративний центр Васильківського повіту до Білої Церкви. Останній при цьому було надано статус міста, а повіт перейменовано на Білоцерківський, який проіснував лише три роки. До речі, до подібної тактики більшовики вдавалися не один раз. Найвідоміший факт: 16 травня 1920 року для боротьби з Холодноярською Республікою була створена Кременчуцька губернія, яка припинила існування одразу після придушення повстання холодноярських отаманів.
16 березня 2018 року земляки урочисто відкрили меморіальну дошку Овсію Гончару біля центрального входу Великомотовилівської школи. Ініціювали її встановлення онука отамана Наталя Дубровська та краєзнавець Андрій Мороз. Саме їм було надано почесне право відкрити дошку.
6 квітня 1917 року Овсій Гончар заснував у с. Казенна Мотовилівка “Просвіту” ім. Бориса Грінченка, яку очолив місцевий священик о. Ігор Давиденко, а в своїй хаті О. Гончар організував просвітянську читальню. Сестра Ганна розповідала, що “вся хата була забита книжками”.
Овсій Гончар – людина шляхетної вдачі і чистих помислів – головним вважав поширення освіти серед селянства. Дружина Гончара, Марія Клименко, була єдиною дочкою депутата Державної Думи Росії двох скликань Івана Клименка. Зрозуміло, що Марія була освіченою – закінчила гімназію.
У 1918 році членами “Просвіти” були понад 90 місцевих мешканців, а очолював її 17-річний брат Овсія Терентій Іванович Гончар.
Після того, як у другій половині лютого 1919 р. більшовики знову вдерлися на Фастівщину, вони розграбували і спалили “Просвіту” ім. Бориса Грінченка, знищили усі книжки, забрали худобу і майже все придане Марії: золото в торбинці, килими, швейну машину, скриню, навіть скатертину. Але особливо тяжкою втратою для Овсія була загибель меншого брата Терентія в Боярці, якого, як очільника “Просвіти”, закатували червоноармійці…
Для сучасних просвітян Київщини встановлення цієї меморіальної дошки – подія знакова. Саме тому до Великої Мотовилівки прибула представницька делегація громадської організації “Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка”: голова Київського обласного об’єднання Євген Букет, голова Фастівської “Просвіти” Едуард Мондзелевський і Васильківської – Артем Щербанівський. Власне, рік тому саме Е. Мондзелевський, спільно з головою Фастівської станиці Братства ветеранів УПА Володимиром Підіпригорою та членом Національної спілки краєзнавців України та українознавчого клубу “Спадщина” Андрієм Морозом звернулися до Мотовилівської сільської ради й отримали дозвіл на встановлення дошки. Потім було організовано збір коштів, найактивнішу участь у якому взяли учні Мотовилівської (директор – Т.І. Абдрахманова) та Великомотовилівської (директор – С.А. Войналович) шкіл, нащадки отамана та повстанців Васильківського повіту. І ось, рівно через рік, усі вони прибули на урочисту подію. Також на заході були присутні автор художнього втілення – макету меморіальної дошки Василь Легкий, скульптор Михайло Дмитрів, настоятель церкви о. Леонід, який освятив дошку, бандурист Василь Жованик, голова села Велика Мотовилівка Наталя Сперкач, члени громадської організації “Ініціативна молодь Мотовилівських сіл” Олег і Юлія Тетенькіни, Андрій Гладченко та ін.
Історія отамана Бурлаки та його родини, безумовно, варта окремої книги. Розлучався він зі своєю дружиною, коли вона була вагітною: “Як буде син, назвеш Степаном, якщо дочка – Галиною. За кумів візьмеш Євдокію Маношенко, а хрещеним батьком – Тимоша Коваленка”. Таке було його прощальне слово і остання воля… Отаманова дочка Галина, хоч у неї були постійні проблеми, як у дочки “ворога народу”, усе ж здобула вищу освіту (закінчила Київський учительський інститут), працювала в с. Боровій вчителькою молодших класів та української мови, померла 2007 року…
Після арешту вороги не наважилися ув’язнювати отамана Бурлаку в Києві – вивезли аж у столицю окупаційної адміністрації Харків до в’язниці на Холодній Горі. Проте, навіть у малознаному місті знайшлися люди, що допомогли втекти, але незабаром отаман загинув у перестрілці…
Немає коментарів:
Дописати коментар