Київський «Союз боротьби за визволення робітничого класу» та історія марксизму в Російській імперії

Тарас Білоус

Вперше опубліковано в: Спільне, №11, 2017: Революція: історія та майбутнє

Марксизм як інтелектуальна течія та політичний рух є явищем інтернаціональним. Та попри це, потрапляючи до різних національних контекстів, він набував місцевої специфіки, формувалися різні національні марксистські традиції, і згодом усе це ставало об’єктом інтересу дослідників^[1]. Одне з важливих питань у цьому контексті — як досліджувати історію марксизму в багатонаціональних імперіях? Чи має доцільність зведення всього різноманіття до одного спільного знаменника загальнодержавної традиції? Чи потрібно описувати кожну окрему національну традицію? В будь-якому разі інтернаціональний та багатогранний характер марксизму створюватиме перешкоди для адекватного опису.

Як слушно зазначав Ерік Бланк, дослідник антиколоніальних марксистських рухів у Російській імперії, «більшість мешканців царської імперії були неросіянами (поляками, євреями, українцями, фінами, латишами, грузинами, мусульманами тощо), як і більшість революціонерів. Проте академічна й активістська історіографії спотворили наше розуміння загального розвитку соціалістичного руху шляхом вузького зосередження уваги на Центральній Росії» (Blanc 2016). Прикладом, на мою думку, може служити видана минулого року монографія італійського історика Ґвідо Карпі «История русского марксизма» (Карпи 2016)^[2]. Задекларувавши серед цілей своєї праці висвітлення «маловідомих, але ключових моментів історії російського марксизму» та погляд на нього як на «нерозривне поєднання теорії та практики», автор, на мою думку, відтворює російськоцентричний підхід до історії Російської імперії. Окрім того, зосереджуючись на інтелектуальних та політичних центрах, він нехтує різноманіттям політичних процесів на місцевому рівні та переплетінням різних національних традицій^[3]. Іншою проблемою цієї праці, на мою думку, є недостатня увага до ролі студентства в історії революційного руху Російської імперії — в усьому тексті студентів згадано лише двічі, і то побіжно^[4].

Метою цієї статті є показати важливість двох чинників — взаємодії різних національних традицій та студентства й студентського руху в історії марксизму в Російській імперії. Я спробую це продемонструвати на прикладі історії формування київського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу». Він був найбільшою революційною організацією Києва 1890-х років та одним з організаторів першого з’їзду Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП). Завдання дати загальну історію організації тут не ставиться, оскільки це вимагало б іншого формату й обсягу статті.

***

Київському «Союзу боротьби» не пощастило в історіографії. Після видання надзвичайно цінних спогадів учасників революційного руху в 1920-х роках, вивчення цієї теми майже припинилося^[5]. У сталінський і постсталінський період історія РСДРП у Радянському Союзі була предметом не дослідження, а вихолощення, догматизації та героїзації. А київським соціал-демократам, схоже, додатково не щастило через переважання серед них впливів меншовиків у пізніший період^[6]. В період перебудови тема київського «Союзу боротьби», на жаль, не була переглянута, на відміну від багатьох інших. Що ж до пострадянської української історіографії, то вона традиційно згадує, що учасник першого з’їзду РСДРП від київського «Союзу боротьби» — Павло Тучапський — був українцем і другом Лесі Українки. Але уваги до організації, яку він представляв, це не збільшує, вона залишається виключеною з національного наративу, а РСДРП загалом розглядається як щось від початку й до кінця чуже, російське.

За всіма дискусіями з ключових питань історії РСДРП рідко звертається увага на те, що з дев’яти учасників першого з’їзду троє було з Києва (окрім Тучапського, ще двоє були делегатами від «Рабочей газеты», яку заснував київський «Союз боротьби»)^[7]. Окрім того, Тучапський мав подвійний мандат — його також обрали делегатом від Робітничого комітету (Київ на той час був одним із небагатьох міст, де на той час поруч із інтелігентською була сильна робітнича організація). До того ж ще один учасник з’їзду — Казимир Петрусевич від катеринославського «Союзу боротьби», створеного за активної участі киян, — був колишнім учасником київського «Союзу боротьби» та переїхав у Катеринослав після виключення з університету за участь у студентській демонстрації в 1897 році.

Досі найкраще історія київського «Союзу боротьби» відображена в книжці Йосифа (Юзефа) Мошинського^[8] «На путях к первому съезду РСДРП», виданій 1928 року. Вона належить до літератури змішаного мемуарно-монографічного характеру, написання якої заохочувалося Істпартом^[9] (Клименко 2016). В ній автор змальовує широку картину підпільного життя Києва в 1890-х роках до масового арешту березня 1898 року. Багато речей у цій книжці зараз дивують — наприклад те, що Ленін у ній згадується лише один раз, в той час як Іван Франко — чотири. Вже через кілька років після видання цієї книжки подібне стало неможливим.

***

Зв’язок студентства й революційних партій в літературі часто подають як відносини, за яких партії намагалися використовувати студентство як середовище для вербування нових членів та використовувати студентський рух у своїх цілях — боротьби з самодержавством. Але такий погляд є однобоким, взаємозв’язок студентського й революційного рухів в Російській імперії був складнішим. Дуже часто революційні організації та партії зароджувалися й виростали зі студентських гуртків, після чого намагалися зберігати зв’язок зі студентським середовищем і впливати на нього. Це стосується не лише революційних організацій — київську Стару Громаду 1880-х і 1890-х років уже ніяк не можна назвати революційною, але вона також фактично, вирісши зі студентських гуртків кінця 50-х — початку 60-х років, далі підтримувала зв’язок зі студентськими гуртками, певною мірою опікувалася ними й поповнювати свої ряди з їхніх членів.

"Дуже часто революційні організації та партії зароджувалися й виростали зі студентських гуртків, після чого намагалися зберігати зв’язок зі студентським середовищем і впливати на нього."

Київський «Союз боротьби за визволення робітничого класу» вжита вище формула взаємодії студентського та революційного рухів описує, мабуть, краще за більшість інших революційних організацій Російської імперії. Він складався з двох груп: студентів (і випускників) Університету Святого Володимира, що розгорнули агітацію в робітничому середовищі, та самих робітників. Виняток становили жінки-інтелігентки, зокрема Віра Крижановська-Тучапська (дружина Павла Тучапського), які просто не могла навчатися в університеті через заборону жінкам вступати до них. До винятків можна також віднести Ювеналія Мельникова^[10], якого складно однозначно назвати робітником — радше це був напівробітник-напівінтелігент, який фактично був певний час зв’язковою ланкою між студентськими та робітничими гуртками. Щодо нього варто згадати цікавий факт: Юзеф Мошинський, що сидів із ним якийсь час в Лук’янівській тюрмі, згадував, що той дуже любив співати українські народні пісні, а також «любил... исполнять украинскую марсельезу: Ще не вмерла Україна...» (Мошинский 1928: 132)^[11].

Польська інтрига

Наприкінці XIX століття Київський університет був другим в імперії за чисельністю студентів-поляків після Варшавського (і першим — за чисельністю студентів-євреїв). Абсолютна більшість із них походила з Правобережної України, Білорусі та Литви та належала до безземельної шляхти. Польська Корпорація була найбільшою та найміцнішою у фінансовому й організаційному плані студентською організацією в цей час^[12]. Вона складалася  з менших гуртків, які з 1892 року ділилися на «білі» та «червоні». Того ж року «червоні» здобули перевагу в Раді Корпорації (Полонский 1928: 12).

"Поляки (як і євреї) в російських університетах загалом брали активнішу участь у студентських протестах, ніж росіяни."

 

Даніель Бовуа, зачіпаючи тему польського студентства Києва у своїй монографії, стверджував, що в 1890-х роках його участь у революційному русі була мінімальною, участь окремих помітних осіб контрастувала з консервативністю основної маси і хоча «серед 150 арештованих на початку березня 1898 р. були поляки з України: Людомир Скаржинський і Мар’ян Гурський, однак вони діяли в рамках РСДРП, так само як і К. Петрусевич, Є. Чарномська, Лисецькі та ін.» (Бовуа 2011: 824). На мою думку, це твердження хибне. По-перше, поляки (як і євреї) в російських університетах загалом брали активнішу участь у студентських протестах, ніж росіяни (Kassow 1989: 112-113). По-друге, що стосується конкретно Києва, то Станіслав Кошуцький, який після вигнання з Варшавського університету вступив до Київського (восени 1895 року), стверджував, що київська Корпорація мала найбільш лівий характер з-поміж усіх тогочасних польських студентських організацій (Koszutski 1928: 116). І по-третє — так, Казимир Петрусевич (який був секретарем Корпорації в 1895/6 та 1896/7 навчальних  роках) та інші діяли в межах загальноросійського соціал-демократичного руху, але київський «Союз боротьби за визволення робітничого класу», проти якого й були спрямовані арешти березня 1898 року, був утворений навесні 1897 року шляхом об’єднання двох польських та однієї російської груп^[13]. Зрештою, серед членів і лідерів польського соціалістичного руху загалом був високий відсоток вихідців зі «східних кресів», зокрема з Правобережної України походив Людвік Варинський, засновник партії «Proletariat» — першої марксистської організації в Російській імперії^[14].

Стоять (зліва направо): Павло Тучапський та Альберт Поляк. Сидять Віра Крижанівська-Тучапська та Казимир Петрусевич. Напередодні заслання (квітень 1900 року). 

Усі три групи, з об’єднання яких утворився «Союз боротьби», заклалися на початку 1890-х, після чого пройшли довгу еволюцію та взаємодію. Обидві польські групи виросли із київського «Союзу польської соціалістичної молоді» (Związek młodzieży socjalistycznej), який у 1893 році приєднався до новоутвореної Польської партії соціалістичної, але того ж року розколовся — як і загалом ППС — на соціал-демократичну та соціалістичну групи (Мошинский 1928: 52; Полонский 1928: 15). Але якщо більшість польських соціал-демократів після виходу утворила свою власну партію — Соціал-демократію Королівства Польщі (згодом — і Литви, СДКПіЛ), то київська група, діючи в специфічних «діаспорних» умовах, досить швидко зблизилася з російською соціал-демократичною групою. Інша  польська група продовжила примикати до ППС, але 1896 року теж порвала з нею й зблизилася з польською та російською соціал-демократичними групами.

Важливо, що одним із головних питань, щодо якого ішло розмежування серед київських поляків-соціалістів, була не незалежність Польщі (чи інші, через які розійшлися ППС та СДКПіЛ), а те, як діяти в умовах відірваності від польської етнографічної території. В той час, як одні вважали, що необхідно вести соціалістичну агітацію серед місцевого населення, не зважаючи на його непольський характер, та в тісній співпраці з місцевими іншонаціональними революційними організаціями, інші сприймали своє становище як еміграційне й бачили сенс своєї діяльності у сприянні ППС, не пов’язуючи себе з інтересами місцевого непольського населення (Wierzejski 1939: 88-89). Розмежування з цього питання не завжди збігалося з поділом на марксистів і немарксистів, зокрема й тому, згадана вище польська соціалістична група врешті пішла на зближення із соціал-демократичними групами^[15].

Середина 1890-х, судячи з усього, була часом найбільшого «лівішання» польських студентів Києва^[16]. Уже 1897 року впливи ППС у Корпорації починають переважати над впливами соціал-демократів, а 1901 року відбувається розкол, після чого «білі» виходять із Корпорації й утворюють окрему організацію — Полонію, яка протягом наступних років буде чисельно зростати, вбираючи в себе раніше не опанованих Корпорацією польських студентів. Показовим є привід розколу: 1900 року  виникла дискусія щодо §1 статуту Корпорації — «білим» не подобалося, що серед цілей Корпорації було прописано... «захист інтересів пролетаріату», і вони хотіли змінити формулювання на «захист інтересів народу» («obrona interesów ludu») (Wierzejski 1939: 91).

Варто враховувати, що «польськість» та «російськість» цих груп були досить умовними. Польська соціал-демократична група із самого початку складалася значною мірою з литовців (які складали окремий гурток у польській Корпорації), а польська соціалістична група після розриву з ППС почала приймати до свого складу не лише поляків. В російській же групі важливу роль відігравали євреї та українці^[17]. Крім того, вона виникла в 1891/2 навчальному році під впливом колишнього лідера київської «драгоманівської» молоді — Богдана Кістяківського, якого Юзеф Мошинський називав «всіма визнаним основоположником київського марксистського руху» (Мошинский 1928: 114).

Саме Кістяківський першим почав поширювати марксизм серед непольського студентства Університету Святого Володимира^[18], використавши водночас старі зв’язки з галицькими радикалами — перший російський переклад Ерфуртської програми було виконано під його керівництвом членами російської соціал-демократичної групи й видано в Коломиї Михайлом Павликом^[19].  Характерно, що сам Кістяківський перейняв захоплення марксизмом від польських студентів Дерптського університету, в якому навчався певний час. І за спогадами Павла Тучапського, який під впливом Кістяківського став спочатку драгоманівцем, а потім марксистом, останній при порадах щодо марксистської літератури не обмежувався виданнями групи «Освобождение труда», але радив також читати й польські видання, зокрема Людвіка Кшивицького (Тучапский 1923: 49)^[20].

Варто також згадати групу Українська соціал-демократія, засновану іншими колишніми драгоманівцями, — Іваном Стешенком та Лесею Українкою. З якихось причин жоден з учасників київського соціал-демократичного підпілля 1890-х років у своїх спогадах не згадує про цю групу та її діяльність — в тому числі Тучапський, який продовжував підтримувати зв’язки з ними обома, чи Костянтин Василенко^[21], якого Іван Стешенко залучив до Української студентської громади (Василенко 2002: 181). Якщо УСД було засновано в 1896-1897 роках, як вважав Юрій Лавріненко (Лавріненко 1971), то це, напевно, була спроба створити третю київську соціал-демократичну групу поряд із польською та російською. Але після їхнього злиття українська група з ними не об’єдналась.

Студентський рух

Підпільне життя Університету Святого Володимира зовсім не обмежувалося участю окремих студентів у соціал-демократичному русі. Попри те, що цей університет у Російській імперії славився консервативністю та провладністю своєї професури (Бубнов 2000), його студентство, як і в інших університетах, було налаштоване переважно опозиційно. В середині 1890-х років відбувається загальне пожвавлення студентського життя, організації об’єднуються та утворюють Київську Союзну Раду^[22] об’єднаних земляцтв і організацій. Протягом 1890-х років важливу частину коштів на свою діяльність революційні організації отримували від студентських організацій (зокрема соціал-демократи — від польської Корпорації), до складу ради Червоного Хреста допомоги політв’язням у ці роки входив представник Союзної Ради.

Окрім підпільної діяльності, студентство в Російській імперії також часто було єдиною соціальною групою, готовою протестувати відкрито. Значення цих протестів не обмежується тим, що в біографіях значної частини діячів революційного руху розділ про політичну діяльність починається з фрази на зразок «був виключений з університету за участь у студентських заворушеннях». Студентський рух сам був суб’єктом, що впливав на еволюцію революційного руху — зокрема, на думку деяких істориків, саме студентські заворушення 1899-1902 років (період найбільшого підйому студентського руху в Російській імперії) відіграли головну роль у зменшенні впливу «економізму»^[23] в російському соціал-демократичному русі й зростанні впливу тих груп, що не відкидали важливості коаліцій різних соціальних груп, таких як «Іскра» й есери (Kassow 1989: 94, 139).

"Студентство в Російській імперії також часто було єдиною соціальною групою, готовою протестувати відкрито."

 

Але, подібно до історіографії революційного руху, дослідження загальноросійського студентського руху в першу чергу спираються на матеріали Петербурга й Москви, і, на мою думку, недостатньо враховують специфіку провінційних вищих навчальних закладів, зокрема й Київського університету, який був третім за чисельністю студентів у Російській імперії. Ця проблема потребує окремих досліджень, але тут буде розглянуто лише київські протести 1897 року та їхній вплив на революційний рух.

***

Середина 1890-х років в освічених колах Російської імперії пройшла під знаком дискусії між марксистами й народниками. Вона почалася «на верхах», але поширювалася «вниз», і, за спогадами Сергія Єфремова, під її впливом ледве не розвалилася навіть їхня громада в Київській духовній семінарії (Єфремов 2011: 396). Хоча проблема студентського руху на «вищих рівнях» цієї дискусії не обговорювалася, одним із важливих питань в дискусії була роль інтелігенції — народники наполягали на революційній місії інтелігенції, в той час як марксисти її заперечували. Студентство ж, як «квінтесенція російської інтелігенції», намагалося пристосувати теорію до своїх умов.

Уже в середині 1890-х років серед московського та петербурзького студентства марксистських поглядів поширюється дуже критичне ставлення до студентського руху.  Віктор Чернов^[24], тогочасний член Московської Союзної Ради, пізніше згадував:

«Студентський рух — казали вони — має сенс лише до тих пір, поки в суспільстві недостатньо різкий поділ на класи… З розвитком капіталізму різкіше визначаються класи, і студентська молодь розподіляється між ними. Час позакласової інтелігенції закінчується...»^[25] (Чернов 1922: 117).

Найвідомішим прикладом такої позиції стала Каса взаємодопомоги студентів Петербурзького університету, в керівництві якої в другій половині 1890-х років почали переважати марксисти. Вони протидіяли спробам максимально об’єднати студентство університету, негативно ставилися до загальноросійських студентських з’їздів тощо. Особливо скептично її лідери ставилися до земляцтв і спроб їх об’єднати.  

Серед тодішніх київських студентів-марксистів теж траплялося критичне ставлення до земляцтв, які, на їхню думку, об’єднували студентів на принципах «квасного патріотизму» (Петренко 1928: 34), але жодних фактів того, щоб у Києві вони протидіяли об’єднанню студентства нема. Київські соціал-демократи брали активну участь у діяльності Союзної Ради з часу її заснування, хоча студентський рух вони також були схильні недооцінювати, як визнавав згодом Костянтин Василенко. До подій 1897 року вони сприймали студентські організації лише як «підготовчу школу» для революціонерів і не розглядали студентський рух як самостійний чинник у політичній боротьбі (Василенко 2002: 173).

На початку 1897 року Київська Союзна Рада майже повністю оновила свій склад. Поштовхом до цього стали заворушення в Московському університеті в піврічницю Ходинської трагедії^[26] й репресії у відповідь на них. Відомості про московські події викликали невдоволення студентства (особливо земляцтв, що перебували під впливом народників) позицією  Союзної Ради, яка, попри заяви солідарності з московськими студентами, виступала проти активної підтримки москвичів^[27]. Новий склад ради був радикальнішим, у ньому став відчутним вплив есерів (хоча основна маса членів ради була підкреслено «непартійною»). Зокрема, новим головою ради був обраний есер В. Петров (Василенко 2002: 239-241).

10 лютого 1897 року в Петропавлівській фортеці, протестуючи проти жорстокого поводження з політичними в’язнями, вчинила акт самоспалення курсистка Вищих жіночих курсів у Санкт-Петербурзі Марія Вітрова. Відомості про самоспалення й студентську демонстрацію Петербурзі з цього приводу спричинили дискусії в київському студентському середовищі. Соціалісти-революціонери й просто радикальна частина «непартійних» виступала за проведення в Києві демонстрації, натомість соціал-демократи виступили проти. Одночасно з ними проти демонстрації виступала поміркована частина студентства, яка загалом була проти політизації студентського руху^[28]. Перемогли в дискусіях соціалісти-революціонери, і Союзна Рада призначила демонстрацію на 18 березня (Василенко 2002: 175).

Коридор у Петропавлівській фортеці

Студентство підтримала київська організація есерів, яка випустила відозву до робітників та інтелігенції із закликом  підтримати студентів. У відповідь на це соціал-демократи випустили свою листівку, в якій закликали робітників не приєднуватися до демонстрації^[29]. Така позиція київських соціал-демократів була частково викликана підготовкою з’їзду, яку тоді вели київські соціал-демократи, перша невдала спроба якого відбувалася в Києві якраз 17-18 березня (Мошинский 1928: 87). Студентам, що були близькими до соціал-демократів була передана «партійна» позиція — не брати участь у демонстрації (Дивильковский 1924: 68)^[30]. Така політика соціал-демократів  похитнула їхні позиції в студентському середовищі та збільшила вплив соціалістів-революціонерів.

Внутрішня боротьба в студентському середовищі відбилася на масовості демонстрації — 18 березня до Володимирського собору з’явилося лише близько сотні студентів і кілька не студентів — членів організації соціалістів-революціонерів, яких одразу ж оточили козаки й відвели у Виправне арештантське відділення. Їхній арешт розворушив студентську масу та змусив студентів соціал-демократів із солідарності зі своїми товаришами також узяти активну участь в демонстрації наступного дня.

19 березня в університеті зібралася сходка, скликана через курсових старост тими членами Союзної Ради, яких не заарештували попереднього дня. Після коротких промов було вирішено влаштувати нову демонстрацію, після чого студенти вийшли на вулицю й попрямували в напрямку Бессарабського ринку. Там їх оточили жандарми та козаки, після чого відвели  у Виправне арештантське відділення. В демонстрації, порушивши партійну дисципліну, взяли участь майже всі студенти-члени київських соціал-демократичних організацій (Василенко 2002: 204-208; Мошинский 1928: 87).

Для більшості студентів тоді покарання обмежилося коротким перебуванням в Лук’янівській тюрмі чи Арештантських ротах. Декілька десятків студентів тоді було виключено й вислано з Києва з правом вступу в інші університети. Можливо, однією з причин відносно незначних репресій було те, що серед арештованих виявися Андрій Лівицький^[31], тоді студент першого курсу, батько якого був шкільним другом генерала Новицького, начальника Київського губернського жандармського управління (Лівицька 1972: 41). Водночас протести радикалізували та згуртували студентство. Рада польської Корпорації тоді вирішила використати «залізний капітал», який зберігався на чорний день, для допомоги заарештованим студентам — не лише полякам (Wierzejski 1939: 70). Члени Союзної Ради, перебуваючи в тюрмі, домовилися про організацію загальноросійського студентського з’їзду. Він був проведений у серпні 1897 року й у своїх рішеннях віддзеркалив  радикалізацію студентства — але представників Петербурга на ньому не було.

Ще один наслідок київської «вітровської» демонстрації був досить несподіваним. Багато революціонерів, що на зламі століть сиділи в Лук’янівській в’язниці, у своїх спогадах згадували, що вона мала специфічний, дуже ліберальний режим — двері камер у «політичній» її частині не замикались, арештовані могли вільно ходити один до одного в гості, влаштовувати літературні вечори тощо. Анатолій Луначарський згодом навіть скаржився, що не міг у тюрмі усамітнитись і зосередитись (Луначарский 1968: 73-78). Ба більше, політв’язні були цілком самоорганізованими й мали великий ступінь автономії — обраний ними староста міг ходити в місто за покупками, вони мали власну кухню, на якій самі ж і готували (годуючи, крім себе, ще й наглядачів), і навіть регулярно отримували нелегальну літературу. Все це за мовчазною угодою між в’язнями й адміністрацією тюрми приховувалося від зовнішнього світу^[32]. І, судячи зі спогадів Анатолія Дивильковського, який був серед посаджених в Лук’янівку за участь у «вітровській» демонстрації, неочікуваний наплив великої кількості студентів тоді зіграв вирішальну роль у пом’якшенні режиму Лук’янівської тюрми (Дивильковский 1924: 71-75). Водночас інша частина студентів тоді утримувалися в Арештантських ротах на Бібіковському бульварі. Вплив студентів на атмосферу й порядки в ті дні, за спогадами Костянтина Василенка, був аналогічним, і після відбуття студентами покарання начальник тюрми заявив їм, що «за ці дні ви зіпсували мені всю тюрму» (Василенко 2002: 26), але жодних згадок, які свідчили б, що в Арештантських ротах ці зміни були довготривалими знайти не вдалося. Подібні згадки трапляються й про інші міста, наприклад про арешт петербурзьких студентів у 1901 році за участь у вуличній демонстрації (Иванов-Разумник 2014: 11-12.), але, схоже, лише в Лук’янівській в’язниці привілеї, здобуті студентами, поширилися на інших політв’язнів і протрималися протягом кількох років.

Таким чином, якщо в Петербурзі лише події 1899 року змусили частину студентів-марксистів переглянути свою позицію щодо студентського руху (Kassow 1989: 92-94, 102-105), то в Києві це відбулося на два роки раніше. І це вплинуло на події в Києві під час періоду студентських страйків, що розпочалися 1899 року. Як згадував згодом Григорій Нестроєв, який у 1902-1903 роках був ініціатором видання журналу «Студент» як загальностудентського революційного органу: «Для нас… була важлива думка киян… у яких рух протікав організованіше та планомірніше, ніж всюди. Ми дивилися на Київ як місце, де студентство найбільше революціонізоване...» (Нестроев 1910: 18).

***

Отже, на мою думку, в історіографії зазвичай недооцінюється роль поляків у поширенні марксизму в Російській імперії. І сподіваюся, мені вдалося показати важливість цього чинника, а також те, що вивчення історії революційного руху в Російській імперії неможливе без урахування тої важливої ролі, яку відігравали в ньому університети, в яких майбутні депутати Державної Думи, діячі УНР, Другої Речі Посполитої та СРСР могли бути однокурсниками й разом керувати студентськими протестами.