1 листопада 1964 року у Клєрво, Люксембурґ упокоївся Андрій Мельник.
"Чар його особистости відчували, певно, всі. Пригадую, що донька пані дому, де ми в Жмеринці щоденно обідали, гімназистка років 12 - 13, наївна й пустенька, як Уля в "Мині Мазайлі", не могла приховати захоплення його поведінкою і мовою - панночка була в періоді немилої їй "українізації" - і якось несподівано сказала мені: "От, якби такі були українці, то я би перша українізувалася".
Це сказав про Андрія Мельника Євген Маланюк, тоді офіцер армії УНР.
І ще про майбутнього керівника Організації українських націоналістів - із часів Першої світової: "Про Андрія Мельника говорили, що він заворожений, як характерник, - згадував сотник Українських січових стрільців Михайло Мінчак. - А хто глядів збоку, як він підскоками веде сотню в бій до наступу, ніколи не прилягаючи до землі, міг би подумати, що він не тільки забагато рискує своїм життям, але й добровільно шукає смерти. А коли врешті й досягла його "куля зрадливая, в Москві-матушці свяченая" - то не вбила, тільки поранила".
3 вересня 1916-го Андрій Мельник потрапив у російський полон. "Під вечір прийшли ми до Підгаєць, - згадує сотник січових стрільців Дмитро Гречанівський, теж полонений. - Тут стояла [російська] команда, може бригада, а може й дивізія. Місцеві жителі-українці виєднали дозвіл командного генерала на нічліг старшин-українців у приватних домах. Про те сказав нам сам генерал. Він говорив про "адін руській народ", звідки, мовляв, затрималася в Галичині назва "русін", "руській язик", а в Росії - "южно-русскій ілі малоруській". З найбільшою увагою до генерала вплівся з ним у діялоґ поручник Андрій Мельник, нагадавши, що "Русь" - це історична назва українського народу та його земель, а присвоїв її Петро Перший для московського князівства. Слова ж "Україна", "український" є тотожними з первісними назвами "Русь", "руський", сягають сивої давнини та вживаються в слові та письмі, тепер уже навіть по деяких школах Галичини.
Спочатку генерал терпеливо слухав поручника, часом коректно докинув якусь заввагу. Але, незвичний до такого роду балачок, розсердився і відповів, що "нікакой Украйни нікагда нє било і нікагда нє будєт", а звертаючись до свого ад'ютанта, закінчив іронічно: "Ви чуєте, ад'ютанте? Він - поручник, а я - генерал, і він знає більше від мене".
Андрій Мельник більше був військовим, ніж політиком. Саме це, можливо, йому заважало знаходити консенсус зі своїми політичними опонентами. Євген Маланюк згадує, як улітку 1919-го він, тоді ад'ютант помічника Генерального штабу армії УНР Василя Тютюнника, перетнувся в Кам'янці-Подільському з Мельником, уже полковником українського війська: "Мій начальник послав мене до Кам'янця з якимсь дорученням до міністерства. Коли я поладнав усі свої справи, десь над вечір повернувся Андрій Мельник. Своїм стримано-дружнім тоном зробив мені пропозицію: сьогодні річниця другого Універсалу, є парадний спектакль із Садовським у театрі - чи не хотів би я товаришувати йому в урядовій ложі? Це була пропозиція, не наказ. Спектакль був винятковий - "Останній сніп" Людмили Старицької-Черняхівської. При закінченні програми знову - тим же тоном пропозиція-наказ:
- Пане поручнику, мене запросили урядові чинники на вечерю до клюбу Франка. Чи не хочете товаришувати? Будьте вже сьогодні ад'ютантом до кінця, отаман Тютюнник, припускаю, нічого не матиме проти.
Клюб був либонь соціалістичний, лівий. Там були самі "бувші": колишній прем'єр Голубович, колишній військовий міністр Жуковський і ще кілька інших. Коли подали закуску й перейшла перша чарка самогону, язики наших господарів розв'язалися. І ми, два нерівні своїм становищем військові, відчули квіти й виквіти політичного красномовства. Сяк-так ліквідувавши м'ясну печеню, на знак отамана встали й вийшли. Мельник буквально зітхнув, як після важкого тягаря, і вже зовсім неслужбово, і зовсім не по-начальницьки, сказав:
- Вибачте, що затягнув вас. Ніколи в житті я так не змарнував часу, як оце тепер".
З Євгеном Коновальцем Мельник познайомився в російському полоні. Відтоді вони були разом - спочатку в армії УНР, а потім у націоналістичному русі. Коновалець не раз у своїх публікаціях, заводячи мову про українське військо в 1917-1920-ті роки, писав: "Я і полковник Андрій Мельник". Тобто підкреслював, що всі його заслуги варто ділити на них двох. Напередодні своєї смерти 1938-го Коновалець у розмовах називав своїм спадкоємцем саме Андрія Мельника. Цей факт був, мабуть, вирішальним при обранні останнього головою Проводу українських націоналістів після вбивства Коновальця.
28 лютого 1929 року Андрій Мельник одружився із Софією Федак - рідною сестрою дружини Євгена Коновальця. Дітей подружжя не мало. Власне сімейне життя Мельник не любив виставляти на показ, забороняв своїм прихильникам про це писати. Відомо лише, що Софія разом із чоловіком пройшла німецьку в'язницю, доглядала його, коли захворів. По його смерті жила в Люксембурзі.
"Він завжди опікувався молодшими членами організації, - згадує Мельника в післявоєнний період "мельниківець" Петро Варнак. - Зустрічаючи на двірці, найперше питав, чи не голодні. Коли проводжав до поїзда, вмів купити канапку й ткнути її в кишеню молодшому чи й старшому від себе. Було це в полковника природне бажання помогти. Раз, коли я дякував за таку увагу, він мені сказав на двірці в Люксембурзі:
- Товариськість - нормальна річ. А я ж дітей не маю".
"Для нього Іван Богун і Павло Полуботок були класичними прикладами героїв, - пише в спогадах Михайло Бажанський, який разом із Андрієм Мельником сидів у 1920-х у польській в'язниці. - Старий Калниш був для Мельника символом української трагедії. Рішуче відкидав Достоєвського з його бісами в людині. Не сприймав Толстого та його теорію непротивлення злу. Найкращою формою державного твору залишалася неперевершена досі держава грецького філософа Платона. Йому Мельник поклонявся цілою душею".
Із Меморандуму мельниківського крила ОУН, написаного 14 квітня 1941 року: "Форма майбутньої держави буде обумовлена, з одного боку, відповідним часові авторитарним керівництвом, яке спирається на історичну традицію України, з іншого боку - широким становим і муніципальним самоврядуванням". У документі йшлося про потребу створення Української незалежної суверенної держави на території між Дунаєм, Карпатами і Каспійським морем. Кордон повинен був простягатися від південних частин Воронізького і Курського повітів на схід до Волги, потім на південь - до Каспійського моря. Мельниківці передбачали "далекойдуче переселення населення" з тих територій, де окрім українців жили інші народності, щоб усюди існувала "українська національна монолітність у майбутній державі". На звільнених територіях мали поселятися селяни з Галичини, депортовані українці з Росії й колоністи із Сибіру.
"Цей Мельник - людина витонченої культури, дуже ввічливий і гарно вихований. Його дружина - невеличка чорнявка, з бистрими очима в окулярах і тонкими рисами обличчя. Полковник завжди був сумний і маломовний. Коли ми з ним уранці зустрічалися, промінювала від нього велика гідність і джентльменство. Все перший вітався й запитував про моє здоров'я. А про себе не говорив ніколи. Однак пригадую, що були моменти, коли Мельник виходив зі своєї резерви й ставав балакучий. Це бувало тоді, коли згадував визвольні змагання України".
Зі щоденника Андре Франсуа-Понсе, колишнього французького посла в Берліні, члена Французької Академії
У лютому 1940 року Організація українських націоналістів розкололася на прихильників Андрія Мельника, який по смерті Євгена Коновальця очолив ОУН, і прибічників Степана Бандери. Розкол в ОУН супроводжувався взаємним знищенням політичних опонентів. У деяких дослідженнях зазначається, що бандерівці знищили близько 4 тис. мельниківців. Останні начебто також убили тисячі прихильників Бандери.
Протистояння між бандерівцями й мельниківцями в українському націоналістичному русі збереглося й досі. Атрибутом ОУН(м) є блакитний прапор з націоналістичним Тризубом із мечем посередині. Бандерівці з 1940 року використовують червоно-чорний прапор. Мельниківці на гасло "Слава Україні!" відповідають: "Навіки слава!", бандерівці: "Героям слава!"
1890, 12 грудня - Андрій Мельник народився в селі Воля Якубова Дрогобицького повіту на Львівщині, у середньо-заможній родині. Коли йому було 6 років, померла матір. Батько Атанас Мельник одружився вдруге - з Павлиною Матчак, яка й виховала хлопця. Уже коли займав високі посади в українському націоналістичному русі, любив повторювати: "Як казали в нас на селі".
1904 - помирає батько. Андрій тоді навчався в 5-му класі Стрийської гімназії. У нього хворі легені - активно займається спортом, намагається більше бувати на свіжому повітрі. Недуга прогресує, переносить важку на ті часи операцію: Мельникові видалили два ребра, аби полегшити дихання. Мачуха, вдруге вийшовши заміж, продала частину власної землі, щоб оплатити операцію.
1910 - складає випускні іспити в гімназії та два наступні роки лікується. 1912-го вступає у Відні до Лісової академії, вчиться за спеціяльністю "інженер-лісівник".
1914 - 1916 - вступає добровольцем до Легіону Українських січових стрільців. Командував сотнею на австро-російському фронті. У вересні 1916-го під час боїв на горі Лисоні потрапляє в російський полон. Перебував у таборах для військовополонених у Тамбові, Уфі, Царицині.
1917, 6 січня - разом із групою старшин організував утечу з полону й добрався до Києва. У січні 1918-го - один із організаторів Куреня січових стрільців і начальник його штабу, отримує військове звання полковника. У грудні 1918-го Мельник обраний отаманом армії Української Народної Республіки. Із січня 1919-го - виконувач обов'язків командира корпусу.
1919, грудень - захворів на тиф, на лікуванні в Рівному, потім у Луцьку. Звідси виїжджає за кордон як контролер військових місій УНР. 1922-го повернувся в Галичину. Там із Євгеном Коновальцем заснували Українську військову організацію (із 1929-го - Організація Українських Націоналістів).
1924, квітень - заарештований польською поліцією й засуджений до чотирирічного ув'язнення за націоналістичну діяльність. У 1930-х - член правління видавничої спілки "Діло", Товариства українських комбатантів "Молода Громада".
1938, 11 жовтня - після вбивства Євгена Коновальця обраний головою Проводу ОУН.
1944, 26 лютого - ув'язнений в концтаборі Заксенхаузен. Після звільнення 1945-го жив у Німеччині та Люксембурзі. 1947-го на Третьому Великому Зборі ОУН (мельниківців) обраний довічним головою її Проводу.
1964, 1 листопада - помер, похований у місті Люксембурґ.
Це сказав про Андрія Мельника Євген Маланюк, тоді офіцер армії УНР.
І ще про майбутнього керівника Організації українських націоналістів - із часів Першої світової: "Про Андрія Мельника говорили, що він заворожений, як характерник, - згадував сотник Українських січових стрільців Михайло Мінчак. - А хто глядів збоку, як він підскоками веде сотню в бій до наступу, ніколи не прилягаючи до землі, міг би подумати, що він не тільки забагато рискує своїм життям, але й добровільно шукає смерти. А коли врешті й досягла його "куля зрадливая, в Москві-матушці свяченая" - то не вбила, тільки поранила".
3 вересня 1916-го Андрій Мельник потрапив у російський полон. "Під вечір прийшли ми до Підгаєць, - згадує сотник січових стрільців Дмитро Гречанівський, теж полонений. - Тут стояла [російська] команда, може бригада, а може й дивізія. Місцеві жителі-українці виєднали дозвіл командного генерала на нічліг старшин-українців у приватних домах. Про те сказав нам сам генерал. Він говорив про "адін руській народ", звідки, мовляв, затрималася в Галичині назва "русін", "руській язик", а в Росії - "южно-русскій ілі малоруській". З найбільшою увагою до генерала вплівся з ним у діялоґ поручник Андрій Мельник, нагадавши, що "Русь" - це історична назва українського народу та його земель, а присвоїв її Петро Перший для московського князівства. Слова ж "Україна", "український" є тотожними з первісними назвами "Русь", "руський", сягають сивої давнини та вживаються в слові та письмі, тепер уже навіть по деяких школах Галичини.
Спочатку генерал терпеливо слухав поручника, часом коректно докинув якусь заввагу. Але, незвичний до такого роду балачок, розсердився і відповів, що "нікакой Украйни нікагда нє било і нікагда нє будєт", а звертаючись до свого ад'ютанта, закінчив іронічно: "Ви чуєте, ад'ютанте? Він - поручник, а я - генерал, і він знає більше від мене".
Андрій Мельник більше був військовим, ніж політиком. Саме це, можливо, йому заважало знаходити консенсус зі своїми політичними опонентами. Євген Маланюк згадує, як улітку 1919-го він, тоді ад'ютант помічника Генерального штабу армії УНР Василя Тютюнника, перетнувся в Кам'янці-Подільському з Мельником, уже полковником українського війська: "Мій начальник послав мене до Кам'янця з якимсь дорученням до міністерства. Коли я поладнав усі свої справи, десь над вечір повернувся Андрій Мельник. Своїм стримано-дружнім тоном зробив мені пропозицію: сьогодні річниця другого Універсалу, є парадний спектакль із Садовським у театрі - чи не хотів би я товаришувати йому в урядовій ложі? Це була пропозиція, не наказ. Спектакль був винятковий - "Останній сніп" Людмили Старицької-Черняхівської. При закінченні програми знову - тим же тоном пропозиція-наказ:
- Пане поручнику, мене запросили урядові чинники на вечерю до клюбу Франка. Чи не хочете товаришувати? Будьте вже сьогодні ад'ютантом до кінця, отаман Тютюнник, припускаю, нічого не матиме проти.
Клюб був либонь соціалістичний, лівий. Там були самі "бувші": колишній прем'єр Голубович, колишній військовий міністр Жуковський і ще кілька інших. Коли подали закуску й перейшла перша чарка самогону, язики наших господарів розв'язалися. І ми, два нерівні своїм становищем військові, відчули квіти й виквіти політичного красномовства. Сяк-так ліквідувавши м'ясну печеню, на знак отамана встали й вийшли. Мельник буквально зітхнув, як після важкого тягаря, і вже зовсім неслужбово, і зовсім не по-начальницьки, сказав:
- Вибачте, що затягнув вас. Ніколи в житті я так не змарнував часу, як оце тепер".
З Євгеном Коновальцем Мельник познайомився в російському полоні. Відтоді вони були разом - спочатку в армії УНР, а потім у націоналістичному русі. Коновалець не раз у своїх публікаціях, заводячи мову про українське військо в 1917-1920-ті роки, писав: "Я і полковник Андрій Мельник". Тобто підкреслював, що всі його заслуги варто ділити на них двох. Напередодні своєї смерти 1938-го Коновалець у розмовах називав своїм спадкоємцем саме Андрія Мельника. Цей факт був, мабуть, вирішальним при обранні останнього головою Проводу українських націоналістів після вбивства Коновальця.
28 лютого 1929 року Андрій Мельник одружився із Софією Федак - рідною сестрою дружини Євгена Коновальця. Дітей подружжя не мало. Власне сімейне життя Мельник не любив виставляти на показ, забороняв своїм прихильникам про це писати. Відомо лише, що Софія разом із чоловіком пройшла німецьку в'язницю, доглядала його, коли захворів. По його смерті жила в Люксембурзі.
"Він завжди опікувався молодшими членами організації, - згадує Мельника в післявоєнний період "мельниківець" Петро Варнак. - Зустрічаючи на двірці, найперше питав, чи не голодні. Коли проводжав до поїзда, вмів купити канапку й ткнути її в кишеню молодшому чи й старшому від себе. Було це в полковника природне бажання помогти. Раз, коли я дякував за таку увагу, він мені сказав на двірці в Люксембурзі:
- Товариськість - нормальна річ. А я ж дітей не маю".
"Для нього Іван Богун і Павло Полуботок були класичними прикладами героїв, - пише в спогадах Михайло Бажанський, який разом із Андрієм Мельником сидів у 1920-х у польській в'язниці. - Старий Калниш був для Мельника символом української трагедії. Рішуче відкидав Достоєвського з його бісами в людині. Не сприймав Толстого та його теорію непротивлення злу. Найкращою формою державного твору залишалася неперевершена досі держава грецького філософа Платона. Йому Мельник поклонявся цілою душею".
Із Меморандуму мельниківського крила ОУН, написаного 14 квітня 1941 року: "Форма майбутньої держави буде обумовлена, з одного боку, відповідним часові авторитарним керівництвом, яке спирається на історичну традицію України, з іншого боку - широким становим і муніципальним самоврядуванням". У документі йшлося про потребу створення Української незалежної суверенної держави на території між Дунаєм, Карпатами і Каспійським морем. Кордон повинен був простягатися від південних частин Воронізького і Курського повітів на схід до Волги, потім на південь - до Каспійського моря. Мельниківці передбачали "далекойдуче переселення населення" з тих територій, де окрім українців жили інші народності, щоб усюди існувала "українська національна монолітність у майбутній державі". На звільнених територіях мали поселятися селяни з Галичини, депортовані українці з Росії й колоністи із Сибіру.
"Цей Мельник - людина витонченої культури, дуже ввічливий і гарно вихований. Його дружина - невеличка чорнявка, з бистрими очима в окулярах і тонкими рисами обличчя. Полковник завжди був сумний і маломовний. Коли ми з ним уранці зустрічалися, промінювала від нього велика гідність і джентльменство. Все перший вітався й запитував про моє здоров'я. А про себе не говорив ніколи. Однак пригадую, що були моменти, коли Мельник виходив зі своєї резерви й ставав балакучий. Це бувало тоді, коли згадував визвольні змагання України".
Зі щоденника Андре Франсуа-Понсе, колишнього французького посла в Берліні, члена Французької Академії
У лютому 1940 року Організація українських націоналістів розкололася на прихильників Андрія Мельника, який по смерті Євгена Коновальця очолив ОУН, і прибічників Степана Бандери. Розкол в ОУН супроводжувався взаємним знищенням політичних опонентів. У деяких дослідженнях зазначається, що бандерівці знищили близько 4 тис. мельниківців. Останні начебто також убили тисячі прихильників Бандери.
Протистояння між бандерівцями й мельниківцями в українському націоналістичному русі збереглося й досі. Атрибутом ОУН(м) є блакитний прапор з націоналістичним Тризубом із мечем посередині. Бандерівці з 1940 року використовують червоно-чорний прапор. Мельниківці на гасло "Слава Україні!" відповідають: "Навіки слава!", бандерівці: "Героям слава!"
1890, 12 грудня - Андрій Мельник народився в селі Воля Якубова Дрогобицького повіту на Львівщині, у середньо-заможній родині. Коли йому було 6 років, померла матір. Батько Атанас Мельник одружився вдруге - з Павлиною Матчак, яка й виховала хлопця. Уже коли займав високі посади в українському націоналістичному русі, любив повторювати: "Як казали в нас на селі".
1904 - помирає батько. Андрій тоді навчався в 5-му класі Стрийської гімназії. У нього хворі легені - активно займається спортом, намагається більше бувати на свіжому повітрі. Недуга прогресує, переносить важку на ті часи операцію: Мельникові видалили два ребра, аби полегшити дихання. Мачуха, вдруге вийшовши заміж, продала частину власної землі, щоб оплатити операцію.
1910 - складає випускні іспити в гімназії та два наступні роки лікується. 1912-го вступає у Відні до Лісової академії, вчиться за спеціяльністю "інженер-лісівник".
1914 - 1916 - вступає добровольцем до Легіону Українських січових стрільців. Командував сотнею на австро-російському фронті. У вересні 1916-го під час боїв на горі Лисоні потрапляє в російський полон. Перебував у таборах для військовополонених у Тамбові, Уфі, Царицині.
1917, 6 січня - разом із групою старшин організував утечу з полону й добрався до Києва. У січні 1918-го - один із організаторів Куреня січових стрільців і начальник його штабу, отримує військове звання полковника. У грудні 1918-го Мельник обраний отаманом армії Української Народної Республіки. Із січня 1919-го - виконувач обов'язків командира корпусу.
1919, грудень - захворів на тиф, на лікуванні в Рівному, потім у Луцьку. Звідси виїжджає за кордон як контролер військових місій УНР. 1922-го повернувся в Галичину. Там із Євгеном Коновальцем заснували Українську військову організацію (із 1929-го - Організація Українських Націоналістів).
1924, квітень - заарештований польською поліцією й засуджений до чотирирічного ув'язнення за націоналістичну діяльність. У 1930-х - член правління видавничої спілки "Діло", Товариства українських комбатантів "Молода Громада".
1938, 11 жовтня - після вбивства Євгена Коновальця обраний головою Проводу ОУН.
1944, 26 лютого - ув'язнений в концтаборі Заксенхаузен. Після звільнення 1945-го жив у Німеччині та Люксембурзі. 1947-го на Третьому Великому Зборі ОУН (мельниківців) обраний довічним головою її Проводу.
1964, 1 листопада - помер, похований у місті Люксембурґ.
Немає коментарів:
Дописати коментар