ВСТУП.
Про Шевченка написано багато: книги, статті, фільми. Дуже багато в світі шевченкознавців. Чи я маю право віднести себе до таких? Думаю, що ні. Хто ж я тоді? Дилетант? Також не сказав би. І хоч в пам’яті тримається не все, тому записую, а потім використовую. До речі, і поезію Тараса напам’ять погано знаю, маже нічого до кінця, бо у школі не вчив, а коли звернувся до Шевченка, уже важко запам’ятовувати. Кілька раз перечитав його твори. Кожен вірш заслуговує на увагу. А Заповіт навіть перекладав на російську, так собі - спроба.
Чому саме розділив своє враження про Тараса Шевченка так: вчора, сьогодні і завтра?. Вчора
- від народження до смерті. Сьогодні - від перепоховання і до спорудження пам’ятника в Новосибірську. А- завтра- це вже моя уява, що буде з ним в наступні часи.
ШЕВЧЕНКО ВЧОРА-ВІД НАРОДЖЕННЯ ДО ВІДХОДУ В ІНШИЙ СВІТ
Замурзаний, босоногий хлопчина, у довгій, по щиколотки, полотняній сорочці, бо тоді діти часто носили сорочку а не штани. Штани -то уже в пізнішому віці, з нетерпінням чекав літа, що пірнути у садок та річеньку, що була в кінці левади. Побігати сільськими стежками, а то й степовими дорогами. Вірив хлопець у залізні стовпи, що підпирають небо, але хотілося самому впевнитися. Той пішов їх шукати, аж доки заблудився. Добре, що чумаки їхали і довезли до села.
Чи заблудився Тарас у своєму житті? Кидала його доля і знову знаходила. Загалом Тарас часто звертався до своєї і чужої долі.
Минають дні, минають ночі,
Минає літо, шелестить Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь...
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої,
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати І гнилою колодою По світу валятись.
А дай жити, серцем жити І людей любити,
А коли ні... то проклинать І світ запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше — спати, спати І спати на волі,
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!
Доле, де ти, доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої! злої!
(1845 рік)
Доля складалась по-різному. І вже, коли пізнав у своєму житті всього, поет написав прекрасного вірша «Доля», коли йому було 44 роки, перебуваючи в Нижньому-Новгороді. Хоч, здавалося б, другий вірш повинен бути б першим. А молодий український скульптор з Києва Олексій Леонов зробив скульптуру під такою назвою на цей вірш.
ДОЛЯ
Ти не лукавила зі мною,
Ти другом, братом і сестрою Сіромі стала. Ти взяла Мене, маленького, за руку І в школу хлопця одвела До п’яного дяка в науку.
— Учися, серденько, колись З нас будуть люде, — ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя.
Довелося мені бути на тій презінтаціі молодого скульптора в музеї Миколи Реріха в Новосибірську. З яким трепетом душі і серця прочитав Олексій цього вірша українською мовою для російської аудиторії, отримавши гучні оплески. Чому молодий скульптор взявся саме за цю тему? Бо планував до 200-ліття Тараса Шевченка створити монументальну скульптуру.
Коротке життя відвела доля Тарасу, але воно було настільки різнобарвне, що не кожному таке давалося від долі. За сорок сім років довелося пережити кріпацтво, сирітство, надію жити в Україні, пройти через москальську муштру до Академіка живопису. Не дуже багато знаємо ми про його юнацькі роки, особливо період у Польщі. Якось збереглося його відносини з вільною полькою Дзіною Гусаківською. Ніби вона була його першою жінкою. Може. Чи злякався Тарас лишитися з нею на барикадах? Певно, що так, ніби відчував , що попереду частина життя, наділене йому долею, яку він мусив виконати. «Дальше, дальше слава, а слава заповідь моя». Ніколи не згадував про неї Тарас, тим більше не лишилося жодного малюнку ні Гусаківської, ні себе в той період.
Пішки до Санкт-Петербурга добирався Тарас разом з кріпаками пана Енгельгардта. І хоч описує своє Петербурзьке життя в повісті «Художник», все ж це художній твір, як він сам казав, а не автобіографія.
В Петербурзі Тарас звільнився від кріпацтва. Його викупили бо побачили в ньому талант художника. Тяжко переніс цю, ніби радісну подію Тарас,- усе скінчилося тяжкою нервовою хворобою. Звичайно, вдячний був Тарас тим, хто його викупив. Так, дійсно частину внесла царська сім»я, але вони не знали, що то для викупу кріпака, просто купили лотарею на 1000 рублів за портрет Василя Жуковського, якого намалював великий Карл Брюлов. Хоч кажуть, ніби вони того портрета не взяли. А Брюлов дозбирав грошей, і так Тарас опинився на волі за 2500 рублів. Кажуть, що колись син Енгельгардта, ніби вибачався перед Тарасом Шевченком.
Воля! Шлях до навчання і випробовування себе в мистецтві.
Отримання волі від кріпацтва - найбільша радість для молодого Тараса, який уже встиг відчути смак справжнього художника, спілкуючись з багатьма відомими художниками з якими знайомив земляк Іван Сошенко та інші художники. Здавалося, що слава його чекає і ніяк не дочекається. Так думають молоді.
Але на життєвому шляху з’явилася вона - поезія. Чи думав Тарас, що стане вона йому вірною подругою чи наркотиком, без якого не міг прожити. А може не вірною, а злою, котра і завела його в неволю. Хто знає.
Чому ж в голові поета складалися римовані думки, які пізніше лягли на папір рівними рядками. Важко сказати, чому надавав Шевченко перевагу: малюванню чи поезії? Хоч і дорікав не раз Сошенко, що вірші не прогодують, треба удосконалювати живопис. Знав про це Тарас і сам, але ніяк не міг покинути віршування.
Розуміючи брак освіти, а Тарас то дуже швидко зрозумів і всі сили направив на подолання своїх відставань. То були його університети. За кілька років Тарас зміг піднятися до рівня навколишнього оточення. Може не завжди він показував свою обізнаність, але широко використовував у своїй творчості. Особливу увагу Тарас приділяв «руському язику», як державній мові і мові спілкування, хоч у дворянському середовищі збереглася французька для спілкування у своєму середовищі та при виїзді за кордон. А якою ж мовою думав Тарас? Мабуть, все-таки, українською, рідною, мовою своїх предків. Про це і свідчать його поезії, його «Кобзарь».
Так і хочеться відповісти деяким «образованым, которые считали Шевченку необразованным человеком»: написати такого філософського вірша у 24 роки, тільки-но звільнившись від кріпацтва, свідчить, що не в освіті справа, а в таланті. Національному таланті свого народу. Тож недарма перші рядки стали національним Славнем на многії літа. Пригадую, колись, як грузини співали цю пісню. А у мене очі сльозилися.
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідний місяць на ту пору Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.
У вільній Україні, за звичай, при виконанні цієї пісні-Славеня, глядачі вставали і часто співали разом з тими, хто виконував пісню. Пригадаю, як у нас, в національно-культурній автономії українців Новосибірська, при виконанні «Реве та стогне Дніпр широкий» я запропонував піднятися. Піднялися. Але не всі. Чому? Не буду їх судити. Бог їм суддя.
Чи часто чув Тарас цю пісню у виконанні гурту людей? Думаю, що ні, якщо взагалі чув. Все це з’явилося пізніше. Більше того, Тарас вважав, що його «Кобзаря» мало читають. Але, коли побував на Україні, то впевнився, що читають і напам’ять знають, той перший «Кобзарь», в якому було всього вісім поезій. Оця маленька книжечка з символічною назвою «Кобзарь», дозволена для розповсюдження, дала змогу українцям відчути, що у них з’явився їхній, народний поет.
Його збірка «Три літа» була арештована разом з поетом і ніхто, за рідким винятком, читав «Кавказ», «Сон», Посланіє «І мертвим і живим...». А вже пізніше ці поезії стали публікуватися у різних виданнях, але все це після смерті поета.
Заросли шляхи тернами На тую країну,
Мабуть, я її навіки,
Навіки покинув.
Мабуть, мені не вернутись Ніколи додому?
Мабуть, мені доведеться
Читати самому
Оці думи? Боже милий!
Тяжко мені жити!
Маю серце широкеє —
Ні з ким поділити!
Не дав єси мені долі,
Молодої долі!
Не давав єси ніколи,
Ніколи! ніколи!
Не дав серця молодого З тим серцем дівочим Поєднати! — Минулися Мої дні і ночі Без радості, молодії!
Так собі минули На чужині. Не найшлося З ким серцем ділитись,
А тепер не маю навіть З ким поговорити!..
Тяжко мені, Боже милий,
Носити самому Оці думи. І не ділить Ні з ким, і нікому Не сказать святого слова,
І душу убогу Не радовать, і не корить Чоловіка злого.
І умерти!.. О Господи!
Дай мені хоч глянуть На народ отой убитий,
На тую Украйну!
/192/
Майже двадцять років українці читали і вчили напам’ять «Кобзаря», особливо «Катерину». А пізніше з’явилася картина «Катерина» та альбом «Живописна Україна». Все це дало можливість українцям зрозуміти, що є на світі Україна, а не Малоросія. Ще пройде багато часу, коли в УНР громадян стали звати українцями. Чому Тарас Шевченко ніколи не вживав поняття «українці», а Україну - більше 200 раз у своїй поезії. На все свій час. Адже Михайло Драгоманов взяв собі літературний.. .псевдонім «українець» і своїй племінниці - Ларисі Косач також, спільно з батьком Петром, порекомендував літературний псевдонім - Леся Українка.
Хотілось б розповісти про зустріч Тараса Шевченка з громадськістю після повернення із заслання. Ось так згадує Пантелеев : « Шевченка зустріли так щиросердно, що, зворушений до глибини душі й відчуваючи, як зраджують його сили, він пішов з естради і тільки коли трохи заспокоївся і почав читати. Прочитав з «Гайдамаків», «Думи мої, думи». Незатухаючі оплески кілька хвилин влаштували глядачі. Вони цим відзначали не лише оцінку прочитаних віршів, а всю поезію поета, його долю, вони дякували йому».
Життя на волі після солдатського заслання. Тарас прожив всього три роки. Ніби відчував поет своє коротке життя, а тому двічі відвідав Україну, свою родину і зрозумів, що йому треба повертатися на рідну землю. Навіть хотів одружитися. Але знову не розрахував свої можливості. Йому так хотілося молодої дружини. Чому? Певно такої вдачі наш Тарас. Не довелося поету доживати віку на рідній землі, не довелося йому одружитися.
Минаючи убогі села Понаддніпрянські невеселі,
Я думав: «Де ж я прихилюсь?
І де подінуся на світі?»
І сниться сон мені: дивлюсь,
В садочку, квітами повита,
На пригорі собі стоїть,
Неначе дівчина, хатина,
Дніпро геть-геть собі розкинувсь!
Сіяє батько та горить!
Дивлюсь, у темному садочку,
Під вишнею у холодочку,
Моя єдиная сестра!
Многострадалиця святая!
Неначе в раї, спочиває Та з-за широкого Дніпра Мене, небога, виглядає.
І їй здається — виринає З-за хвилі човен, доплива...
І в хвилі човен порина.
«Мій братику! моя ти доле!»
І ми прокинулися. Ти...
На панщині, а я в неволі!..
Отак нам довелося йти Ще змалечку колючу ниву!
Молися, сестро! будем живі,
То бог поможе перейти.
Та,певно, найбільшою подією, не лише у Петербурзькому житті, а й взагалі у житті був намір одружитися з кріпачкою Тарасові здавалося, що це справжнє, а може і останнє кохання. Чого гріха таїти Тарас не раз спробував одружитися уже після заслання, хоч до того - жодного разу. Він знав, що його палко кохає Варвара Репніна, але не міг собі дозволити відповісти на почуття дворянки. І ось з’являється зовсім молоденька, дев’ятнадцятилітня Ликера Полусмак. Не сталося, як гадалося. Різниця у віці - майже 20 років, дала себе знати, та може і характер поета, його відношення до Ликери, як до найкращої жінки на його погляд. Великою психічною травмою була зрада Ликери з молодим чоловіком ще до весілля. Саме ця травма наблизила загострення хвороби і смерть поета. Історія з Ликерою тяжка, адже вона кинула сім’ю і переїхала в Канів, звідки щодня пішки ходила до могили Тараса просити вибачення за свої дії більше півстоліття назад. Померла Ликера в Каневі, ледь знайшли її могилу. Ось так буває в житті.
Не збудував Тарас своєї хати, не виростив сина, от лише верба виросла, його верба, від якої тепер, наче діти, розплодилися по всьому світові Шевченкові верби. Росте така і в Новосибірську біля пам’ятника Тарасу, і не лише.
Дітьми Тараса є його твори. Тепер - десятитомний збірник. Як часто ми звертаємося до тих дітей? Скажу відверто: рідко, але звертаємося.
Тяжка була остання ніч для Тараса. Нікого не було біля нього, окрім того солдата, якого дала Академія для прислуги. Раптово перервалося нелегке життя поета, коли спускався східцями в свою майстерню. Все. Але не кінець. Під час багатолюдного похорону були промови друзів. Кожна з них варта уваги. Але слід зупинитися на прощальному слові польського студента В. Хорошевського, котрий сказав: «Ти не любив нас, і на це ти мав права, якби було інакше, ти б не був достойний тієї любові, яку заслужив і тієї слави, яка чекає на тебе як одного з найбільших поетів слов’янського світу» . Чи прийшла та слава? Прийшла таки, як і Вашингтон, з новим і праведним законом, тобто звільнення селян від кріпацтва.
ТАРАС СЬОГОДНІ
Сьогодні - це тоді, коли не стало живого Тараса. Від похорон на Смоленському кладовищі і перепохованні на Чернечій горі. Тепер він уже сьогодні. Чи полинув він до Бога, як казав у заповіті? Сумнівно, бо ще ворожої крові досить, щоб потекла в синє море. Чи окропили вражою злою кров’ю волю, як заповідав Тарас? Ні. Тому і не полинув він до Бога молитися. А оселився тепер уже на Тарасовій горі над Дніпром. Як же тяжко було йому, коли Дніпром текла кров українських патріотів. Тому Тарас молиться разом з нами, аби згинули воріженьки, як роса на сонці. До речі, коли цей вірш Чубинського попав на Галичину, то багато хто вважав, що Тарас Шевченко написав для українців такого вірша. А за цього вірша Павло Чубинський дістав заслання в Мурманську область.
Отакий був Тарас. Ось тому його сьогодні так шанують у світі, світова слава Шевченка рознеслась по світу завдяки українцям, яких доля розкидала. Свою повагу вони проявляють не лише у Шевченківські дні, а цілий рік. В приміщенні кожного товариства мається портрет чи бюст Тараса, його твори в кожній домівці, відбуваються вечори, присвячені поету, де читають його поезію, переглядають фільми.
Недарма ж колись шведський поет і літературний критик Альфред Енссен, який до речі, вивчив українську мову, щоб зрозуміти новаторство і глибину поезії Шевченка. І зрозумів. Написав книгу «Тарас Шевченко» німецькою мовою, щоб в Европі зрозуміли, хто такий Шевченко і Україна.
І все ж по всьому Світові більше 1250 пам’ятників нашому поету. Звичайно, найбільше їх в Україні. Але як приємно, коли бачиш такий пам’ятник в Аргентині чи Канаді, Будапешті чи Варшаві, в Санкт-Петербурзі та Москві, на Сибірі - в Уренгої та Новосибірську. То окреме дослідження - пам’ятники Тарасу Шевченку у Світі.
А скільки художників зверталося до постаті Тараса Шевченка. Скільки картин професійних та аматорів, вишитих на полотні нитками чи бісером. Нерідко можна почути: не робіть з Шевченка ікону. Хочеться спитати у таких діячів: чи знають вони, що таке ікона? Ми звикли, що у християн є ікони Ісуса Христа і Богородиці, а крім того ще дуже багато святих, яким поклоняються віруючі. Серед світського населення багато знатних людей, яких поважають за їх діяльність. Серед тисяч письменників і поетів, художників та інших знаменитих людей у кожного народу відбирається кілька, про яких передається слава з покоління в покоління. Так і з Тарасом Шевченком. Він таки хотів слави. Чому на цьому наголошував? Це майже таємниця.
Якщо царський уряд ввів заборону не лише на українську мову, але і на твори Тараса Шевченка, заборонялось розповсюджувати його портрети та ставити пам’ятники, то з приходом більшовиків Тараса використовували скрізь, де треба, де й до сміху. Ось, наприклад, на Одещині назвало першу МТС ім.. Шевченка, а в Києві ще гірше - психлікарню, що на Куренівці, також найменували ім’ям Тараса. Цікава розповідь одного комуніста, котрий жив з віруючими батьками. Так у нього вдень висіли портрети Леніна і Шевченка, а вночі - Ісуса Христа і Богородиці, щоб батьки мали змогу молитися. Отаке було життя в перші роки радянської України.
У 1939 році вирішили відмітити 125 роковини Тарасу. Готувалися зарані. Помпезно. Все це організував Микита Хрущов. Одночасно відкрили пам’ятники-близнюки в Києві і Каневі скульптора Матвія Манізера. Ще раніше, в 1935 році відкрили пам’ятник поету в Харкові (з1919 до 1934 року Харків був столицею Радянської України). Тому тут і відкрили перший пам’ятник поету.
Війна1941 року заставила відправляти всі цінності до Уралу та Сибіру, в надії, що ворог туди не дійде. До таких цінностей-раритетів були віднесені експонати музеїв Тараса Шевченка. Але вагон, куди були завантажені експонати, заблукав серед тисяч таких вагонів у Дарниці. І лише завдяки випадковості, а може так вирішив Всевишній, демобілізований з армії, як не здатний (по зору) до війни директор музею Микола Мацепура пішов шукати документи, куди відправили вагон, а знайшов сам вагон, нікуди не відправлений. Ось тут і проявився патріотизм Миколи, і вагон таки відправили до Сибіру. Попав він у Новосибірськ. Протягом трьох років експонати зберігалися у не добудованому оперному театру. В 1944 році Микола приїхав і переправив їх до Києва. В 1949 році в маєтку Миколи Терещенка - багача і мецената, відкрили музей в Києві, об’єднавши експонати з Харкова, у приміщенні українських меценатів.
Особливо слід розповісти, як споруджувалися пам’ятники Тарасу у Вашингтоні і Москві. По-перше, не легко було українцям в Америці збудувати гарний пам’ятник вірному сину українського народу - Тарасу Шевченку. Спорудження пам’ятника здійснювалося за народні пожертвування. Не один рік збирали кошти. Але назбирали. Коли про це взнав Микита Хрущов, , то дав розпорядження спорудити пам’ятник Тарасу Шевченку в Москві і раніше, ніж то зроблять американці.
А ось як сказав у своїй промові Президент США Дуайт Ейзенхауер при відкритті пам’ятника Тарасу Шевченку у Вашингтоні. «Дня 13 вересня 1960 року, коли я своїм підписом перетворив у закон ухвалу, яка уповноважувала будову цього пам'ятника, я вірив, що ви влаштуєте урочистість відкриття, яка відповідала б величі Тараса Шевченка.
Цей день настав, і вас прийшли тисячі з усіх частин Сполучених Штатів; ви прийшли з Канади, з Латинської Америки і Європи та навіть з далекої Австралії, щоб ушанувати пам'ять поета, який так переконливо висловив невмирущу рішучість людини боротись за волю та її невгасиму віру в кінцеву перемогу.
Цей порив прихильників волі, щоб віддати шану українському героєві, далеко переходить мої сподівання.
Моєю-бо надією є те, що ваш величний похід від Монумента Вашінгтонові до стін пам'ятника Тарасові Шевченкові запалить тут новий світовий рух у серцях, умах, словах і справах людей; безперервний рух, в ім'я незалежності та волі всіх народів та всіх поневолених націй в усьому світі.
Відкриваючи цей пам'ятник Великому Українському Поетові XIX століття, ми заохочуємо сьогоднішніх поетів в Україні, у Східній Європі і в усьому світі включати в їхні поезії прагнення людства до волі, до самовияву, до національної незалежності та до волі для всіх людей. І в цей час так само - це не тільки на сьогодні, але й на всі грядущі часи ми зараз даруємо світові цю постать Тараса Шевченка, Кобзаря України та Борця за Волю, щоб увічнити віру людини в кінцеву перемогу волі».
Певно нагадали Президентові слова Тараса Шевченка, сказані ним у вірші «Юродивий» ще у 1857. « Коли ж ми діждемося Вашингтона З новим і праведним законом? А діждемось-таки колись!.»
Які слова сказав Микита Хрущов у Києві та Москві, коли відкривали пам’ятник Тарасу Шевченку, не знаю. Треба пошукати.
Ось як сказав про Шевченка той же Альфред Енсен: «Велика сила прийшла з Правобережної України, справжній обновитель української літератури. В історії світової літератури він поставив собі пам’ятник, сильніший від бронзи».
Зверніть увагу, на слова Енсена «обновитель української літератури». Якщо сьогодні вважають, що батьком української літератури є Іван Котляревський, то Шевченко, взявши на озброєння уміння Котляревського вжити літературну українську мову , назвавши його соловейком, збагатив українську літературу не лише по формі, але й за змістом..
За форму Шевченка хвалили після життя, а за зміст - відбув царське покарання солдатської служби рядовим. Правда, світ не без добрих людей, які намагалися якось полегшити життя у москалях. Тому Тарас і писав, і малював, незважаючи на сувору царську заборону. Не все зберіглося, особливо портрети.
Пам’ятників поставили багато, читали не завжди багато, бо за царату більшість була неписьменна, а тим більше не знали української мови. Але читали. Заучували напам’ять. А що ж тепер?. Тисячі робіт про літературну спадщину Тараса Шевченка. Чи всі зрозуміли, що зробив Тарас Шевченко для України? Ось саме таке питання задав мені українець, який скінчив радянську українську школу, знає напам’ять кілька уривків з поезії Тараса. А питання виникло, і він хотів, щоб саме я відповів, звинувачуючи, що я зробив з Тараса «кумира».
То що ж зробив Тарас Шевченко для України.
За його життя не було української абетки і поету доводилося писати російськими літерами. І зазвучали російські літери українськими словами, до яких звикли українці. Та, власне, у той час і народ називали «малоросами», а пізніше «хохлами», але не українцями. А Україна була, як Батьківщина народу, котрий жив навколо Дніпра. Іноді називали цих поселенців козаками, хоч переважно вони були на Січі, маючи свою військову державу. Більшість населення України після поразки Мазепи стали кріпаками, як російських дворян, так і малоросійських. Доля предків Тараса зробила кріпаками. Пізніше Тарас вважав це найганебнішим станом у своєму житті. Все життя шукав, як звільнити свій народ від цього ганебства.
Перше, що зробив Тарас Шевченко для України —різко виступив за відміну кріпацтва
Після ДОЛІ в поезії Шевченка стояло - ВОЛЯ. Звільнення від кріпацтва. Не дуже дослухався цар Микола 1 до протестів, аби відмінити ганебне гноблення переважної більшості населення царської Росії. Герцен з Англії писав «К топору зовите Русь». Ці слова ніби належать Миколі Чернишевському, за що він і отримав 20 років заслання. Уже тепер вияснили, що це написав Герцену Бакунін. Може. Але ж і Шевченко не обійшовся без сокири.
Я не нездужаю, нівроку,
А щось такеє бачить око,
І серце жде чогось. Болить,
Болить, і плаче, і не спить,
Мов негодована дитина.
Лихої, тяжкої години,
Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,
Не жди сподіваної волі —
Вона заснула: цар Микола Її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру —
Та й заходиться вже будить.
А то проспить собі небога До суду Божого страшного!
А панство буде колихать,
Храми, палати муровать,
Любить царя свого п’яного,
Та візантійство прославлять,
Та й більше, бачиться, нічого.
Зверніть увагу, що цього вірша Тарас писав, повернувшись із заслання (1858). Чи знав чччЧЧернишевський на той час вірша? Певно, що знав. А з другого боку, Шевченко символічно вживає і обух і сокиру, щоб розбудить хиренну волю, а не царя зарубати. І все ж, такий вірш, якби попав до цензура, то поїхав би Тарас разом з Чернишевським на 20 років заслання. Цей вірш був опублікований уже після смерті поета. А Чернишевський, як і раніше Тарас відбув заслання усі роки, повернувшись хворим. Воля, як і доля звучать дуже часто в поезії Тараса Шевченка. До останніх днів Тарас переживав за долю свого кріпацького народу, за ганебне кріпацтво.
ДРУГЕ, що зробив ТАРАС ШЕВЧЕНКО ДЛЯ УКРАЇНИ — поклав на папір думи українського народу його мовою
У рік звільнення Тараса з кріпацтва нестало в Україні «соловейка», як назвав його Тарас -Івана Котляревського. Заспів Котляревського українською, такою близькою до народної, говірної мови його земляків - полтавців. Це відразу зрозумів Шевченко, хоч перший поетичний твір «Причинна», написаний ще при житті Котляревського. Тарас не дав солов’їній мові Івана Котляревського бути забутою. Майже щодня лягали на папір поетичні твори українською мовою. Перший невеличкий збірничок, названий символічно «Кобзарь», виданий невеликим накладом (2 тисячі) зробив культурну революцію в українській літературі. Українське слово на папері швидко розійшлося по селам і містах України і всій Російської імперії. Український народ поступово зрозумів, що він є нація з власною мовою, але без своєї держави. Саме Тарас Шевченко за кілька років, завдяки своїй поезії, розбудив у душах своїх земляків відчуття права на власну державу. А чи багатьом мешканцям так уже потрібна власна держава? Важко відповісти на це питання. Може багатьох влаштовувала царська влада? Може й так. Та не минуло і півстоліття від смерті поета, як поступово «малороси» ставали українцями з надією на побудову своєї держави. Вслід за Тарасом Шевченком на арені з’являються багато нових лідерів нації.
ТРЕТЄ, що зробив Тарас Шевченко для України — підніс велич своєї землі — УКРАЇНИ до Світового значення
Подумайте самі, чи багато знали про Україну в Світі, доки Тарас Шевченко не написав, а точніше, не опуьлікували його твори за кордоном в перекладі на різні мови. Ось саме тоді світове товариство зрозуміло, що «малоросія» і Україна не одне й теж.
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте І за неї, безталанну,
Господа моліте.
Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру.
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
І не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись,
Молися, сину, за Вкраїну Його замучили колись. —
Мені однаково, чи буде Той син молитися, чи ні...
Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і Господа любить.
Смирітеся, молітесь Богу І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть.
Ось так, сидячи за гратами Тарас турбувався про Україну, хоч були у нього і куди сильніші слова:
Як понесе з України У синєє море Кров ворожу... отойді я І лани і гори —
Все покину, і полину До самого Бога Молитися... а до того Я не знаю Бога.(Заповіт)
Простіть!.. Я Богу помолюсь...
Я так її, я так люблю Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!(Сон)
І вслід за цим він знову підносить Україну на світову велич. Для Тараса Україна понад усе.
Не один Тарас Шевченко прагнув для України волі і кращої долі. Ціла плеяда української інтелігенції, яка народилася після нього і знала його твори, можна сказати, глибоко вникала в їх сутність, створювали спочатку товариства, а потім і партії, щоб зробити для свого народу державу. Формування української еліти у після шевченківський період за всі часи лякало владу, особливо царську. Тому можна стверджувати, що саме завдяки творчості Тараса Шевченка українська еліта в 1917 році створила Українську народну республіку (УНР). Тому можна сказати:
ЧЕТВЕРТЕ, ЩО ЗРОБИВ ТАРАС ШЕВЧЕНКО ДЛЯ УКРАЇНИ - ЦЕ ПРОРОЧЕ ПЕРЕДБАЧЕННЯ СВОЄЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ, ЯКЕ І ЗДІЙСНИЛОСЯ.
Тарас Шевченко вірив, що настане час і його народ матиме свою державу - УКРАЇНУ! Кожен народ має свого генія, Пророка. Український - Тараса Шевченка. Люди вірили кожному слову поета. То ж недарма, майже у кожній оселі, поряд з образами висів портрет Тараса з українським рушником. Люди чекали, коли ж нарешті збудуться пророчі слова Шевченка:
І на оновленій землі Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.
Тяжкий то шлях, він значно довший, ніж Мойсея, але зоря вела український народ до волі і слави, якої прагнув Тарас з малечку і до самої смерті. Четверть століття живуть українці в своїй, нібито незалежній державі. Живуть то живуть, але не такої держави хотів Тарас для свого люду. Ну, що ж, не все відразу, таке гладеньке і солоденьке. Смак гіркоти у більшості людей, але не у всіх. Ще не згинули злії воріженьки, як мріяв Тарас. Та ми то й самі бачимо. Сонця досить для роси. А для ворогів держави сонця не досить. Борітеся - поборете! Вам Бог помагає! Так,
боротьба ще попереду. Тепер уже впевнилися ті, кому нічого не дісталося від створення Української держави.
Дослухаймося нашого Пророка Тараса Шевченка
БОРІТЕСЯ - ПОБОРЕТЕ!
ВАМ БОГ ПОМАГАЄ!
ЗА ВАС ПРАВДА, ЗА ВАС СЛАВА І ВОЛЯ СВЯТАЯ!
Гнат Стеценко
Немає коментарів:
Дописати коментар