Чи була ОУН антисемітською?

                                                     Нині міфи про участь ОУН у Голокості – частина інформаційної війни Росії проти України. Теза про масову героїзацію ОУН та УПА, яка нібито відбувається в Україні за участі влади, поєднується зі стереотипом про нацистів-колаборантів і погромників, аби дати необхідну Кремлю картинку «фашистської хунти».

Ставлення ж українських націоналістів до євреїв змінювалось, але «єврейське питання» завжди було для них маргінальним.

​  Володимир В’ЯТРОВИЧ

Стосунки українців і євреїв у першій половині ХХ століття формувались не лише під упливом тогочасних суспільно-політичних умов. На них відбилися стереотипи, утверджені протягом попередніх століть. Для євреїв українці значною мірою асоціювались із погромами, а українські герої – Хмельницький, Гонта, Залізняк і Петлюра – стали чи не найбільшими антигероями єврейської історії. Для українців образ єврея був пов’язаний із національним та соціальним гнобленням, а після встановлення радянської влади ще й із кривавими репресіями більшовиків.

Між війнами взаємне нерозуміння й відчуженість двох народів поглиблювалось у різних площинах: національній (українець – єврей), релігійній (християнин – юдей), соціальній (бідніші селяни – багатші містяни), політичній (антипольські та антирадянські українці – лояльні до влади євреї), економічній (українська кооперація – традиційна єврейська монополія на торгівлю). Пришвидшена модернізація української нації в міжвоєнний період, її політизація та урбанізація каталізували конфлікт. Такими були умови, за яких свою позицію з єврейського питання мали сформувати українські націоналісти.

Меншина в меншині

Перші публікації на цю тему з’явились у 1927 році як відгук на гучний процес над убивцею Симона Петлюри Самуелем Шварцбардом. «Паризький процес» посилив відчуження українців і євреїв Західної України: для перших мобілізація єврейських організацій на захист Шварцбарда, якого підозрювали у співпраці з ЧК, стала доказом антиукраїнства євреїв. Для других суд був нагадуванням про жахливі погроми, що сталися десять років перед тим. «Паризький процес поглибив прірву між українським народом по обидва боки Збруча й жидами, – констатувало офіційне видання Української військової організації “Сурма”. – І треба буде довшого часу, щоб цю прірву вирівняти». Втім, у тій самій публікації читаємо: «Не є нашою метою ширити антисемітизм. Не було в нас двох категорій горожан, і ми не хочемо ніколи творити такого розділу: ми будемо вважати жидів як рівних нам горожан, оскільки вони будуть сповнювати свої горожанські обов'язки».¹

Радикальнішу, але співзвучну позицію висловив тоді ж Степан Нижанківський, у майбутньому один із провідних членів Організації українських націоналістів: «Ми маємо право, повинні й мусимо бути антисемітами, але згідно тих самих засад, як ми є ворогами москалів, ляхів і румунів і так довго, як довго жиди до наших стремлінь не поставляться принайменше лояльно».² Отже джерелом антисемітизму тут є не різниця в етнічному, а надто расовому походженні євреїв, а їхня нелояльність до українського визвольного руху й підтримка тих, кого українці вважали окупантами.

Цей докір – одна з визначальних тез у текстах націоналістів на цю тему. Водночас тут фактично немає спроб розібратись у причинах цієї нелояльності й побачити, що її не було за часів існування української держави. У ЗУНР та УНР євреї підтримувати українців, у тому числі й зі зброєю в руках. Падіння української держави поставило їх у специфічне становище «меншини в меншині»: національної меншини, що мешкала на території народу, позбавленого державності. Влада використовувала цю специфічну роль, аби послабити українців, протиставляючи їх євреям.

«Борімося з комуністами, а не жидами»

Яскравою ілюстрацією цього протиставлення стала так звана «Антимонопольна акція», в межах якої українські націоналісти нищили тютюнові й алкогольні крамниці. Метою акції було завдати збитків польській державі, яка надавала ліцензію на торгівлю цими товарами. А що більшість таких крамниць належала євреям, акція призводила до міжнаціональних зіткнень і посилення антисемітизму в суспільстві. «Ця акція не була ще скерована безпосередньо проти євреїв, але проти тютюнових магазинів, які належали євреям. Пов'язана була з так званою антимонопольною акцією. Щойно в наступних місяцях члени ОУН допускалися вже виступів безпосередньо проти євреїв. Бойкот євреїв, початий членам ОУН, здається, не був апробований закордонним Проводом. Коновалець висловлював незадоволення з відчуження євреїв та українців», – читаємо в поліційному рапорті 1933 року³.

Другим чинником відчуження стало запозичене націоналістами поняття «жидобольшевизм». Про єврейський характер більшовизму в 1920–30-х писали досить часто. Теза була популярна не лише серед німецьких націонал-соціалістів, а й польських націоналістів, її можна зустріти навіть у Вінстона Черчилля та Вудро Вільсона.

Українські націоналісти та нацисти розуміли її по-різному. Для Гітлера Радянський Союз – єврейська держава, що загрожує світові, тому знищення СРСР було одним із найважливіших елементів знищення абсолютного зла, якими були для нього євреї, та перемоги арійської раси над єврейською.

Натомість у текстах українських націоналістів термін «жидокомуна» має не расовий, а політичний зміст. Саме комунізм, а не євреїв, вони вважали головною загрозою. Термін «жидокомуна» в їхніх текстах використовувався для підкреслення надмірної, на їхню думку, співпраці євреїв із комуністичним режимом, проте не означав, що комунізм є виключно єврейським – навпаки, націоналісти сприймали його як трансформацію російського імперіалізму. Тому синонімом до терміну «жидокомуна», який використовується в публікаціях українських націоналістів, був вираз «російсько-жидівське панування» – таким чином підкреслювалася першість росіян у творенні комунізму, євреям же відводилася другорядна роль російських колаборантів.

Націоналістам важливо було наголошувати на неукраїнському характері комунізму, аби обґрунтувати окупаційний характер радянської влади в УРСР і власну визвольну місію. «Жидокомуна» для ОУН була зручним штампом для дискредитації політичних опонентів – Комуністичної партії Західної України. На практиці ж цей термін іноді служив виправданням антисемітських проявів окремих членів ОУН. Очевидно, саме це змусило одного з чільних діячів організації Осипа Бойдуника 1936 року наголошувати: «Борімся з комунізмом, а не жидівством, і борімся з комуністами, а не жидами»⁴.

Еміграція, інтеграція, ізоляція

До початку Другої світової війни в публікаціях провідних членів ОУН обговорювалися три концепції ставлення до євреїв.

Перша з них сіоністська: сприяння виїзду євреїв до Палестини, де вони мали б розбудовувати власну державу. Її 1929 року сформулював Юрій Милянич у статті «Жиди, сіонізм і Україна». «Найбільш ідеальною розв’язкою, – писав він, – було би здійснення сіоністичної ідеї Герцеля, отже, що жиди проґресивно винеслись би з України на свій власний державний ґрунт. Тоді ми могли б жити з жидами в такій самій приязні й добрих відносинах, як будемо жити з єгиптянами чи арабами, могли б обмінюватися послами й товарами, цікавитись собою і бажати собі взаємного добра»⁵. Проте після закриття Палестини для єврейської імміграції у 1930-х концепція стала нереальною.

Другу сформулював Микола Сціборський у програмній статті «Український націоналізм і жидівство» 1930 року: її можна назвати інтеграційною. «Обов’язком української суспільності є переконати жидівство в тому, що майбутня Українська Держава не заховує в собі для нього ніяких небезпек. Що більше, в умовах цієї державности та її майбутньої суспільно-продукційної й економічної організації жидівство знайде для себе більш сприятливі умови для праці та існування, ніж воно має їх тепер на окупованих українських землях [...] Поруч із тим конче треба виразно вказати жидівству, що наш державницький рух не бачить ніяких підстав та користей в обмеженні правного положення жидівства на Україні. Навпаки, завданням влади буде дати жидам рівноправне положення й можність виявляти себе у всіх ділянках суспільно-громадської, культурної та иншої діяльности. Це спричиниться до скоршого занику сучасної жидівської ізоляції. Що ж до побоювання, що рівноправність жидів може принести шкоду державности, треба мати на увазі, що жиди не являють собою того роду національної меншости на Україні, яка б мала якісь суб'єктивні причини ставитися засадничо вороже до нашої незалежности [...] Отже, обов’язком державної влади буде витворити для жидівства такі умови, при яких би воно, заховуючи свої органічні расові, культурні, релігійні властовости, одночасно втягалося б як чинник рівноправний у коло загальних суспільно-державних інтересів та позитивної творчости», – пропонує він.⁶

Ця пропозиція ближча до громадянського націоналізму, ніж до етнічного. Згодом сам Сціборський відмовився від неї: у підготовленому ним 1940 року проекті конституції на євреїв не поширювалась загальна теза про автоматичне набуття українського громадянства⁷. Ймовірно, на Сціборського вплинули обмежувальні закони щодо євреїв, що діяли в той час в інших країнах.

Третя концепція – ізоляціоністська. Її в кінці 1930-х сформулювали й обґрунтували Володимир Мартинець і Ярослав Стецько. Вона полягала у збереженні культурних і громадських особливостей єврейського населення за рахунок його відділення від українців. Мартинець у статті «Жидівська проблема в Україні» писав: «Ми не тільки не збираємося забирати чи нищити жидам їх синагоги, накидати їм нашу релігію, навіть нашу мову й взагалі культуру, але ще й будемо дбати, щоб самі жиди не відступали від їхньої релігії, мови культури й нації. Як бачимо, всі ті права, що їх ми не маємо на нашій власній землі в час нашого поневолення й за такі так тяжко боремося, будуть мати жиди в нашій державі без ніякої боротьби за них. Коротко: ми нічого не хочемо від жидів, але й не бажаємо, щоб жиди щонебудь хотіли від нас»⁸.

Схожі тези знаходимо у статті Ярослава Стецька «Жидівство і ми» 1939 року: «…цілковите відокремлення, як було, так і буде виключенням всякої асиміляції з духовних, культурних та етнічних оглядів»⁹.

Саме в цій концепції найбільше проявився вплив нацистських ідей. Тут немає тези про знищення євреїв як шкідливої раси, ба більше, йдеться про забезпечення можливостей для розвитку єврейської культури, проте можлива асиміляція євреїв вважається шкідливою.

Жодна з цих концепцій не була прийнята як офіційна позиція ОУН, і єврейське питання не було вирішене в програмних документах до 1941 року.

Радикалізація

Початок Другої світової війни спричинив радикалізацію ставлення українських націоналістів до євреїв. Свідок тих подій Ярослав Дашкевич писав: «...із захопленням польських земель гітлерівцями на Західну Україну ринула хвиля євреїв-біженців. Вважаючи комуністичну Росію єдиним порятунком від німецького терору, вони прийняли на себе роль колаборантів, зрозуміло, антиукраїнських за своїм спрямуванням. Рівновагу, що панувала в українсько-єврейських відносинах у Західній Україні до 1939 р., було знищено».¹⁰ Крім того, Москва намагалась виправдати «визволення» західноукраїнських теренів наданням євреям (як, зрештою, й українцям) більших громадянських прав. Тож теза про «жидокомуну» підкріплювалася появою євреїв на державних посадах, а те, що серед репресованих і депортованих радянською владою теж було чимало євреїв, не привертало такої уваги.

Активна співпраця ОУН із німецькою розвідкою породжувала надії на відродження української держави після початку війни між Третім Райхом та СРСР, тож у середовищі націоналістів актуалізувалося питання ставлення до національних меншин і їхньої ролі в процесі визволення. «До національних меншин, – писав Дмитро Мирон, – в Україні український націоналізм поставиться так, як вони поставляться до визвольних змагань українського народу. Тільки ті члени інших національностей будуть мати право побуту на українській землі, що це право здобудуть собі жертвами крові й майна»¹¹.

Разом із тим Мирон формує окреме ставлення до єврейської меншини як особливо схильної до співпраці з комуністами: «Жидів будемо поборювати як знаряддя ворожих окупантських держав, а зокрема як носіїв і захисників більшовицького гніту і розсадників комуністичної доктрини». Схожі тези знаходимо в текстах Ярослава Стецька з початку 1941 року¹².

Мирон і Стецько були серед тих, хто готував навесні 1941 року нову програму ОУН, у якій уперше окрему увагу приділено єврейській меншині.

Принцип «колективної підозри»

Рішення Другого великого збору ОУН та згадані нижче таємні інструкції досі перебувають в епіцентрі дискусії про участь українських націоналістів у Голокості. Тож процитую це рішення повністю:

«Жиди в СССР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режиму та авангардом московського імперіялізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів. Організація Українських Націоналістів поборює жидів як підпору московсько-большевицького режиму, освідомлююючи рівночасно народні маси, що Москва – це головний ворог».¹³

Перша частина цієї тези – констатація поширеного в той час сприйняття про участь єврейства в утвердженні радянської влади. У другій наголошено, що ОУН поборює тих євреїв, які є підпорою ворожому режимові, проте головним ворогом є сам цей режим. Крім того, в рішенні сформульоване негативне ставлення до єврейських погромів. Тож, попри радикалізацію позиції ОУН щодо євреїв та формулювання щодо них принципу «колективної підозри», тут відсутній расистський антисемітизм нацистів, що став основою Голокосту.

Принцип «колективної підозри» ще яскравіше проявився у спеціальних інструкціях «Боротьба ОУН під час війни», написаних у квітні 1941 року. Тут євреї поруч із поляками й росіянами зараховані до потенційно нелояльних меншин, щодо яких передбачалась можливість «винищування в боротьбі, зокрема тих, що боронитимуть режим». Щодо євреїв акцентовано: «Жидів ізолювати, поусувати з урядів, щоб уникнути саботажу, тим більше москалів і поляків. Коли б була непоборна потреба оставити, приміром, в господарськім апараті жида, поставити йому нашого міліціянта над головою і ліквідувати за найменші провини».¹⁴

Деякі історики використовують антисемітські цитати з цих документів для обґрунтування ідеологічних підстав участі членів ОУН в Голокості. Проте цей документ не є програмним для ОУН – його завдання було локальним і обмеженим у часі. Він регламентував поведінку націоналістів у момент повстання. Головне завдання, яке вони мали виконати, дотримуючись цих вказівок – швидко захопити й надійно втримати владу. Досвід 1918 року підказував націоналістам, що їхні зусилля можуть стикнутись із спротивом або саботажем нелояльних до українського руху національних меншин. Тому ці меншини мали перебувати під особливим наглядом Служби безпеки ОУН у період повстання; їй приписувалось завдання ліквідації їхніх представників, які чинитимуть спротив утвердженню української влади.

«Це питання лежить у компетенції німців»

Як ці теоретичні положення втілювались у життя? В радянській пропаганді була популярною теза про організацію членами ОУН та вояками батальйону «Нахтіґаль», до складу якого входили українські націоналісти, єврейських погромів після відступу радянської армії. Її повторюють деякі сучасні дослідники, не наводячи, втім, аргументованих доказів. Безперечно, окремі члени ОУН могли брати участь у погромах улітку 1941 року, але ОУН як структура не брала участі в цих діях, надто ж не організовувала їх. Навпаки, вона вважала погроми можливою завадою для реалізації свого головного завдання – взяти ситуацію під контроль іще до приходу німців і змусити їх підтримати проголошену незалежну українську державу.

Теза про «жидокомуну», яку використовували у своїй пропаганді як українські націоналісти, так і нацисти, була одним із чинників, що провокував антиєврейське насильство. Проте вона, як пише Тімоті Снайдер у книзі «Чорна земля», стала зручним способом для місцевих мешканців – українців і поляків – скинути всю відповідальність за колаборацію з радянською владою на євреїв і засвідчити свою лояльність до нацистів. Тож серед тих, хто вбивав євреїв улітку 1941-го та пізніше, могло бути більше таких, котрі активно співпрацювали із комуністичною владою протягом попередніх двох років, ніж націоналістів, які боролись із нею.

У кримінальній справі на члена ОУН Володимира Балацка є розповідь обвинуваченого про те, як у кінці липня 1941 року він виїхав на території тогочасної Кам’янець-Подільської області для організації там місцевої української влади. Там він зустрів групу бойовиків Служби безпеки ОУН, командир якої заявив, що вбив близько вісімдесяти євреїв як «носіїв комунізму». «Оскільки я особисто, – свідчить Балацко, – вказівок про організацію єврейських погромів з обласного проводу ОУН не отримував, то наступного ж для виїхав до Кам’янця-Подільського до провідника Козака. Останній на моє питання заявив, що спеціального наказу про знищення євреїв вищий провід ОУН не давав, що це питання лежить у компетенції німців. Зі сторони ОУН дозволяється знищувати євреїв у тому випадку, якщо з їх сторони буде будь-який прояв проти ОУН або ж вони будуть здійснювати який-небудь саботаж у роботі, яка проводиться організацією»¹⁵. Отже, керівник повторив цитовані вище рішення ОУН, проте, як свідчить цей випадок, на практиці їх могли порушувати місцеві активісти.

«Ми толеруємо всі національності»

Наступного разу євреї в програмних документах ОУН згадуються в рішеннях Другої конференції Проводу ОУН у квітні 1942 року. «Незважаючи на негативне ставлення до жидів як знаряддя московсько-большевицького імперіалізму, – читаємо тут, – вважаємо за недоцільне в сучасний момент брати участь у протижидівській акції, щоб не стати знаряддям у чужих руках і не відвернути уваги мас від головних ворогів».¹⁶

Цей документ свідчить, що ОУН не позбулась уявлень про євреїв як прорадянськи налаштовану групу, але водночас відмежувалася від німецької акції з винищення євреїв, що набирала обертів в Україні. За півроку, в жовтні 1942-го, на спеціальній військовій конференції Проводу ОУН, рішення якої поклали початок розгортання Української повстанської армії, вирішили: «Євреїв не слід знищувати, але виселити їх з України, давши їм можливість вивезти дещо з майна…»¹⁷

У серпні 1943 року відбувся Третій надзвичайний збір ОУН, який формулював нову програму українських націоналістів, що стала політичною платформою для УПА. Боротьба, читаємо тут, ведеться за «…вільне визнавання і виконування культів, які не суперечать громадській моралі… За повне право національних меншостей плекати свою власну по формі і змісту національну культуру. За рівність усіх громадян України незалежно від їх національності в державних та громадських правах та обов’язках, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок».¹⁸

Відсутність у новій програмі окремих положень, які б стосувалися росіян, поляків чи євреїв, свідчить про те, що ОУН відмовилася від практики поділу національних меншин на «прихильні» і «ворожі». Принцип «колективної підозри» відійшов у минуле, а «жидокомуна» й «жидобольшевицька влада» у пропаганді замінюється на «московсько-большевицьку владу».

Підтвердженням того, що нові положення не мали декларативного характеру, є повторення їх ключових тез у таємних інструкціях і наказах УПА. У вказівках Головного командування УПА від 1 листопада 1943 року зазначено: «…ми толеруємо всі національності – також жидів, що працюють на користь української держави».¹⁹ У наказі Воєнної округи «Буг» теж спеціально наголошується: «Жидів і інших чужоземців на наших теренах трактуємо як національні меншості».²⁰

Боротьба євреїв у лавах УПА є свідченням того, як ці інструкції втілювались у життя. Частина євреїв в УПА були лікарями, частина – звичайними вояками. Наприклад, Герш Келлер, який 1944 року належав до сотні УПА в Карпатах, а згодом як в’язень став одним із керівників Кенгірського повстання у ГУЛАГу. Київський юрист Лейба-Іцик Добровський був політичним консультантом у штабі УПА-Північ; саме він є автором низки листівок УПА із закликом до народів СРСР про спільну боротьбу проти комунізму²¹.

«…ніякого антисемітизму і будь-якого фобства»

Суттєві зміни, яких зазнала програма ОУН 1943–1944 років, не сприйняв Дмитро Донцов, один із ідеологів українського націоналізму, який хоч і не належав до організації, був для неї авторитетом. «У програмі нема відгомону українських історичних традицій ні соціальних, ні національних, ні політичних. І то не лише традицій козаччини, а й недавніх традицій повстанчого руху в роках 1917–1921 з їх ксенофобією проти зайд півночі, антисемітизмом, релігійністю і приватновласницькими тенденціями», – пише він²².

Один з авторів нової програми Йосип Позичанюк відповів на ці закиди досить гостро: «Що личило запальним повстанським отаманам, які крім ксенофобії і антисемітизму більш нічого не мали до діла, більш нічого не зробили і не могли зробити, бо то було поза їхнім ідейними, політичними й організаційними спроможностями, те не пасує нам – поколінню, перед яким стоїть більша задача, ніж кустарна ксенофобія... Можем сказати навіть більше в царині ксенофобії. Для нас ворог мусить визначатися не расовою приналежністю, а ступенем ворожости нашій ідеї і активністю його чину проти нас... В програмі не мусить бути ніякого антисемітизму і будь-якого фобства. В програмі мусить бути визнано права нацменшостей і навіть підкреслено пільги тим, хто співдіятиме й офіруватиме [жертвуватиме, – авт.] в боротьбі за Українську Державу».²³

Згадки про євреїв є в повоєнних матеріалах українських націоналістів, зокрема в інструкціях для відділів УПА, що вирушали в пропагандистські рейди на терени Словаччини влітку 1945 року: «За ніяких обставин не дозволено вбивати жидів та кривдити їх, а також вести антисемітську пропаганду. Коли б у розмовах торкнулися цієї теми, потрібно якнайбільше засуджувати гітлерівські звірства. Пояснити, що в Україні, за яку воюємо, буде мати кожна людина, в тому числі і чеські й словацькі жиди, рівні права та належну свободу. Якщо не буде потреби, не торкатися жидівської проблеми взагалі»²⁴.

У зверненні Проводу ОУН у вересні 1948 вперше замість характерного для західних українців етноніму «жид» вжите слово «єврей», яке стало нормою для українською мови: «Росіяни! Поляки! Євреї! Ставайте разом з українським народом до визвольної боротьби проти московсько-большевицьких гнобителів України! Не виступайте проти визвольних прагнень українського народу!»²⁵

1950 року українські націоналісти підготували спеціальну листівку, адресовану євреям. Листівка «Євреї, громадяни України!» – єдине звернення, написане спеціально до євреїв, і останній документ українського підпілля, де вони згадуються. Євреїв закликали до спільної з українцями боротьби, а завершується текст листівки закликом: «Смерть московсько-большевицьким імперіялістам! Хай живе держава Ізраїль і дружба між єврейським та українським народами! Слава керівникам Українського Революційного Руху С. Бандері і генералові Т. Чупринці!»²⁶.

Міф, зручний для окупантів

Єврейська проблематика ніколи не була визначальною для ідейної платформи українського визвольного руху. Лише дві згадки в публічних програмних документах, кілька – у внутрішніх інструкціях, не надто жвава інтелектуальна дискусія (менше десяти публікацій у пресі ОУН) – це все, що маємо за понад двадцять років. Маргінальність «єврейського питання» чітко відрізняє ідеологію ОУН від нацистської, де воно було одним із центральних.

Позиція окремих націоналістів щодо євреїв могла бути ідейною підставою для вбивства окремих євреїв за їхню справжню чи гадану співпрацю з комуністами. Натомість Голокост став можливим саме завдяки не політичному, а біологічному підходу нацистів до євреїв як шкідливої раси, яка підлягає тотальному винищенню.

Беручи участь в убивствах євреїв, особливо влітку 1941 року, окремі націоналісти намагалися засвідчити лояльність до нової німецької влади. За кілька місяців ОУН пішла в підпілля, й цей мотив перестав бути актуальним.

Окремі націоналісти рятували євреїв від винищення. 1976 року Яд Вашем визнав праведницею світу Олену Вітер – членкиню ОУН. Це саме почесне звання посмертно отримав керівник нікопольського районного проводу ОУН Федір Вовк. Членом ОУН був священик Омелян Ковч, якого називали парохом табору Майданек.

Та найбільш поширеною була позиція сторонніх спостерігачів: націоналісти вважали своїм обов’язком захищати українців, не помічаючи страждань інших.

Зображення ОУН як нацистських колаборантів – важливий елемент інформаційної війни радянської влади проти українських націоналістів. Звинувачувати їх в антисемітизмі почали аж через кільканадцять років по завершенні війни. До того радянська влада воліла не помічати Голокост. Пік звинувачень припав на 1970-ті – 80-ті роки. У цей час на Заході зростало зацікавлення Голокостом, і СРСР вирішив скористатися цим у своїй боротьбі з українським націоналізмом, приписавши ОУН активну участь у винищенні євреїв. Співпраця українського та єврейського національних рухів у США, Канаді та Західній Європі, а також українських і єврейських політв’язнів у ГУЛАГу спонукала Кремль до посилення цієї кампанії.

Проте міф про антисемітизм ОУН прижився в суспільстві не лише через радянську пропаганду. Він був зручним для більшості радянських громадян. Так само, як теза про «жидокомуну» дозволяла перекласти відповідальність за співпрацю з більшовиками на євреїв, так і теза про «українсько-німецьких буржуазних націоналістів» дозволяла уникнути згадок про участь у знищенні євреїв звичайних радянських громадян, часто навіть комуністів.

Нині ж міфи про участь ОУН у Голокості – частина інформаційної війни Росії проти України. Теза про масову героїзацію ОУН та УПА, яка нібито відбувається в Україні за участі влади, поєднується зі стереотипом про нацистів-колаборантів і погромників, аби дати необхідну Кремлю картинку «фашистської хунти».