26 березня у місті над Дніпром сталася подія, яка була б безпрецедентною для будь-якої європейської країни, але не для України. Наступного дня в програмі ТСН каналу «1+1» був показний сюжет про побиття продавчинею крамнички вдови загиблого героя, Андрія Широкова. Напад був вчинений за… спілкування українською мовою. Поліцейські, які прибули на місце події, прийшли до висновку, що це звичайна сварка двох жінок. Вони теж розмовляли московською мовою, бо так зручніше… Подібні випадки стали сумною закономірністю для міст і містечок Східної, Південної, та й почасти Центральної України. В четверговому числі тижневика «Слово Просвіти» (за 30 березня) з першої шпальти видання, український письменник, поет і редактор, Любов Голота запитує нас: «То чого чекаємо браття – українці? Доки нам почнуть виривати наші язики?…». Ця історія активно обговорювалася у соціальних мережах тими людьми, кого те що сталося, насправді обурило. І все?...
Спробуймо розглянути не наслідки цієї недопустимої ситуації, а причини, котрі непрямо, але однозначно впливають на появу подібних випадків. Про місто над Дніпром за останні місяці з’явилося у ЗМІ чимало хвалебних публікацій, але не дуже об’єктивного, а трапляється і відверто неправдивого характеру… Очільник цього мегаполіса демонструє «мовний патріотизм», послуговується майже винятково мовою сусідньої держави, сесії міської ради проводяться нею ж. Під час виборчих перегонів за посаду мера цього міста, пан Б. Філатов зробив «наукове» відкриття, сказавши: «…дніпропетровець – це ідентичність». Яка?.. Ця ж кампанія місцевих виборів ознаменувалася і такою «цікавинкою», – у газетці, на сторінках якої агітували за пана Краснова Загіда (нині секретар міської ради Дніпра), мешканців міста намагалися налякати процесом перейменування вулиць, зокрема, – ось ви завтра вийдете на вулицю, а там табличка: вулиця імені Г. Гонгадзе, або Героїв Крут. Такі витребеньки відверто антидержавного штибу не повинні закінчуватися нічим…. Окрім того, пан З. Краснов зовсім не володіє державною мовою, не знаю, чи й розуміє. Крокуючи вулицями Дніпра, якщо й почуєте українську, як правило, це від туристів чи приїжджих, не почуєте її і у крамницях, трамваях, маршрутках. Не в пошані вона в цьому місті. Як себе почуває українець, який спілкується рідною мовою посеред цього московського «язикового» моря, що затопило ледь не більшу половину України? Окупованим, не інакше! А що з приводу говорять поважні вчені і мудрі люди?...
«Ми за довгі роки бездержавності звикли, що головний сенс націоналізму, національного життя – це оборонний аспект: боронити своє; доводити, які ми добрі, а які наші сусіди погані. Я не заперечую цього оборонного аспекту, але він завжди вторинний. … Справжні глибинні ресурси можна знайти тільки наступальним способом. Так би мовити, оборонний аспект приводить до Марусі Богуславки; до Мазепи він ніколи не приведе. Справжню силу завжди дає наступ, а не оборона. Отже – наша черга!», – уривок з промови професора Валентина Мороза у Львові, ще у квітні 1996-го, чи ж був почутий…
Ми дозволили, щоб у нас вкрали мову, в нібито нашій державі. Та не тільки мову, у нас вкрали головну основу: «Україна – це держава для української нації. Ми повинні в першу чергу домогтись цієї формули. Доки цього немає – все, що ми будуємо – збудоване на піску…», – ця аксіома теж належить професору Морозу.
Завдяки попереднім керівникам країни, та й теперішнім теж, постала Україна без української ідеї. Постала держава, як такий універсальний готель для всіх, у якому національні меншини вимагають для себе чи не більших прав (росіяни по всій Україні і угорці в Закарпатті), ніж представники титульної нації. А українці взагалі щось вимагають?! Оце і є одна з причин – відірвання Криму Росією від тіла України, поява «днр» і «лнр», інших шкідливих явищ. Україна сьогоднішня, то більше поняття територіальне, а не національне.
Знову надає підтримку Валентин Мороз: «Ми не мусимо нічого видумувати, ми мусимо тільки відновити. Зберігся лист Рум’янцева, генерал-губернатора України до Катерини II, де він нарікає, як йому тяжко в Україні. Він каже, що ті люди (має на увазі українську еліту) вважають, що вони найкращі у світі, і що є у світі доброго – то тільки в них. Отже: ми мали ту расу людей, які вважали, що Україна найкраща. Це нормальний погляд нормального українця».
Приходить година, коли слід припинити приниження народу владою, припинити оту облуду і брехню, котру виливають на українців цебрами з екранів ТБ, відкинути пораженчеські настрої і вічний песимізм, багато чого ще…
І про архіважливе. Якщо не буде організована могутня протидія не тільки збройна, а й інтелектуальна, інформаційна, духовна, – московському імпернацизму і імперській експансії економічного та релігійно-ідеологічного штибу (УПЦ МП) можемо втратити державу. Процес частково вже пішов. РФ ніколи не втихомириться, аж до повного знищення (або чергового поневолення) України. З їх сторони за сприяння московських спецслужб будуть влаштовуватися всілякі диверсії, – на підприємствах, військових складах, шахтах, тощо.
Панування тієї чи іншої мови на своїй території, вкраяній чи дарованій Богом, це свідчення успішного вирішення завдання самого життя, у певних кліматичних, географічних умовах, гармонійне поєднання з довкіллям спільноти людей однієї нації.
Коли починаєш спілкуватися не рідною мовою, а згодом і мислити, тоді проявляється у індивіда інакше, нове «Я». Цебто, оте нове «Я» уже іноземець… У нього народжуються думки, судження, теми, які ніколи б не з’явилися, якби мислив і говорив рідною мовою. Відбувається щось на кшталт перепрограмування, та виходу якщо не на інший рівень свідомості, то на інакші точки зору. Так з’являються манкурти, діти їхні можуть скотитися і до яничарства.
МОВНИЙ ПАТРІОТИЗМ – то справа першорядної важливості. Земля, мова, традиція, національна спільнота, це ті категорії, які слід оберігати як зіницю ока. Відключення від енергетичного підживлення прадідівсько-батьківського поля, то тяжка духовна хвороба українців. Слушно зауважував Ніцше: «Ніколи не виживе той народ, який сприймає трактування своєї історії очима сусіда».
У державі, де існує дві, або більш офіційних мов діють відповідно різні енергії. Така держава з часом може розпастися, незважаючи на те, що її в єдності тримають економічні вигоди. Агресор, нападник, окупант, завжди приносить негативну енергетику. Якщо народ здобув незалежність, але продовжує спілкуватися мовою вчорашнього окупанта, то в духовному вимірі він від окупації НЕ ЗВІЛЬНИВСЯ! Якщо ми будемо відмовчуватися стосовно ворожих нападок, то інші народи будуть сприймати нас такими, якими нас представляють запеклі вороги.
Професор Олександр Боргардт у праці «Дві культури» дуже влучно підмітив: «Росіянин може й не бути спеціально расистом та ксенофобом. Може – зрідка – не бути навіть явним антисемітом. Але українофобом він є завжди та за будь – яких умов. Це – обов’язкова приналежність ментального комплексу».
Треба сподіватися, та звичайно працювати на користь УКРАЇНСЬКОЇ СПРАВИ, тоді й збудуться слова Павла Тичини: «Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була, яка біда, яка чума косила, а сила знову розцвіла».
Андрій Будкевич
Андрій Будкевич
Немає коментарів:
Дописати коментар