Черкаському класику журналістської мініатюри сьогодні 50!

50 років тому у містечку Тальне на Черкащині  народився один з найуспішніших та найталановитіших черкаських журналістів Юрій Стригун. За совєтських часів 5 травня було знаковою датою, адже в цей день вся прогресивна громадськість відзначала вихід першого номера “рабочєй газєти “Правда”. А, відповідно, цього дня журналісти відзачали своє професійне свято. Отож, народившись в цей знаменний день і час, пан Юрій просто зобов’язаний був піти у світ журналістською стежкою…

А тепер, на 5 травня, коли усі забули про “Правду”, саме Юрій Стригун нагадує всім, якою має бути справжня журналістика – бойовою, правдивою, наступальною, а головне – людяною і щирою…

Сьогодні ми називаємо Стригуна класиком журналістської мініатюри, де у невеликій життєвій новелі відображаються людські долі, любов і ненависть, радість і болючий щем. А ще ж за роки своєї творчої діяльності, Юрій Борисович виявив себе і як полум‘яний патріот, борючись із несправедливістю на кожному кроці, і як талановитий менеджер, створивши “з нуля” успішну газету на Тальнівщині, і як тонкий лірик, життєвими історіями якого захоплюються читачі журналу “Країна”, “Газети по-українськи”, до речі, як і нашого інтернет-видання…

Тож колектив “Дзвону” вітає свого побратима та колегу, бажаючи здоров’я, натхнення і звісно ж гарних гонорарів. А читачів запрошуємо поринути у лірично-романтичний світ Юркових пригод…

Яблука в дощ

За вікном ллє страшенна злива. Я відволікаюся від книжки й дивлюся в сад материного будинку в Тальному. Струмок води стікає по товстому й чорному стовбуру яблуні.

Чверть століття тому вона не мала товстого стовбура. Тонкі гілки поламало після падіння старої черешні. Яблунька розчахнулася, але я зв’язав її міцним шнуром.

Дерево навіває спогади. Того року я зустрічався з Ірою з Полтавщини. Справа йшла до весілля, але раптом дівчина збайдужіла.

Трагедію майбутнього розриву я відчував кожною клітиною. По кілька разів на день крутив диск старого телефона в сусідів Полякових. Іра не дзвонила зовсім. Писала зрідка.

Наприкінці літа я в Черкасах. Родичі поїхали на море й дали ключ від квартири. Іду на пошту й дзвоню коханій.

— Я сам. Якщо хочеш — приїдь.

Відповіді не чую. Замість неї короткі різкі гудки. Набираю ще кілька разів. Те саме. Замовляю термінові переговори й чекаю. Проходить година, півтори. Марно. Я заводжуся. Нічого не бачу й не чую. Мені потрібна відповідь. Повертаюся. З неба пускається дощ, який переходить у зливу. Від автобусної зупинки біжу до квартири. Біля самого під’їзду падаю, посковзнувшись. Кидаю брудні джинси у ванну.

Зі мною таке вперше. Не хочеться ні їсти, ні пити. Хочу почути її голос. Хоч би ще раз, хоч би з відмовою. Знову кручу диск телефона. Так триває кілька годин. Укотре замовляю переговори.

— Зв’язок перервався через негоду, — пояснюють.

О десятій знесилений падаю на ліжко. Раптом калатає телефон.

— Юра, я на вокзалі. Приїхала поїздом. Забери мене.

Поспіхом шукаю, у що вдягтися. Знаходжу джинси зятя. Вони короткі, але я про це не думаю. Надворі ллє як із відра. Зупиняю таксі й лечу на вокзал. Від першого доторку руки й першого поцілунку ледь не божеволію.

Ми розсталися через місяць. Яблуня почала родити за кілька років. Нічого смачнішого від тих яблук я в житті не їв.