Молдавський політичний театр

                          

Республіка Молдова – невелика європейська держава із населенням у 3,5 мільйони осіб і усього двома сусідами – Румунією та Україною. Проте політичні пристрасті, що розгортаються у Молдові впродовж останніх років, заслуговують щонайменше на сюжет політичного трилера, а події, які там відбуваються, мають регіональний резонанс. Де ще впродовж трьох років державу очолював виконувач обов’язків президента, бо парламент не міг визначитися із достойною кандидатурою? Яка ще держава може похвалитися тим, що із її банку в результаті афери було викрадено понад мільярд доларів (при ВВП у 8 мільярдів)? Де ще президента, який відмовляється призначити запропонованого прем’єр-міністром міністра оборони, конституційний суд відсторонює від влади на короткий проміжок часу, лише для того, щоб спікер міг здійснити призначення? Саме останнє сталось цими днями в Молдові.

Вакансія міністра оборони

Історія розпочалась ще у на початку 2017 року. Саме тоді президент Молдови Ігор Додон, відомий своїми проросійськими поглядами, своїм  указом відправив у відставку тодішнього міністра оборони Анатола Шалару. Шалару для Додона був вкрай незручною фігурою – прихильник об’єднання з Румунією та євроатлантичної інтеграції він не вписувався у концепцію “русского мира”, яку намагається насаджувати в Молдові президент Додон. Не до вподоби Шалару був і представникам правлячої коаліції – представник правої Ліберальної партії, а до того ж, як кажуть, ставленик колись впливового, а нині непомітного на політичній арені Молдови олігарха Анатола Статі (Шалару тривалий час працював в компанії Ascom Group, засновником якої був Статі), він не вписувався і в концепцію державного управління, яку нині вибудовує найвпливовіший політик та бізнесмен Молдови Влад Плахотнюк.

Відтоді посада міністра оборони залишалась вакантною. Процедура висунення і затвердження кандидата на цей пост постійно затягувалася. Конфлікт загострився після того, як контингент молдавських миротворців на початку вересня 2017-го взяв участь у військових навчаннях в рамках Програми НАТО “Партнерство заради миру” на території України. Додон тоді, посилаючись на свій статус головнокомандувача та на нейтралітет Республіки Молдова, заборонив військовослужбовцям виїжджати на навчання в Україну, але уряд прийняв окрему постанову про відправку миротворців.

Додон обурився ситуацією і вирішив йти ва-банк. Він заявив, що не прийме кандидатуру нового міністра, яку запропонує уряд і взагалі, пообіцяв своєму російському колезі Владіміру Путіну, що не підпише жодного указу, який суперечитиме інтересам Російської Федерації. І справді, двічі поспіль президент відхиляв кандидатуру Еуджена Стурзу, якого уряд запропонував в якості кандидата в міністри оборони.

Проте на таку саму гру пристав і Плахотнюк. Контрольований ним уряд Павла Філіпа зробив подання до Конституційного суду Молдови, формальна мета якого була з’ясувати – що має робити уряд, коли його ініціативи блокуються президентом. Насправді мета була інша – вказати президенту його реальне місце у молдавській політиці.

Прогнозовано, Конституційний суд пристав на сторону уряду. 17 жовтня він ухвалив рішення, згідно з яким Додон не може блокувати заміну міністрів в уряді Молдови. Його функція в парламентській державі, якою є Молдова, полягає у промульгації документів – не більше. У відповідь на спроби президента Додона блокувати призначення міністром оборони Еуджена Стурзу, кандидатуру якого двічі поспіль вносив уряд, суд постановив, що президент не виконує свої обов’язки. В таких умовах функцію президента з призначення міністра може виконати прем’єр-міністр чи спікер парламенту, а президент на цей час буде відсторонений від посади. 24 жовтня спікер парламенту Молдови Андріан Канду скористався зі свого права тимчасово виконати обов’язки президента із призначення міністра оборони і підписав указ про призначення міністром Стурзи. Цього ж дня у державній резиденції в присутності прем’єра і спікера пройшла церемонія прийняття присяги новим міністром оборони.

Еуджен Стурза відомий тим, що був радником попередніх прем’єрів Влада Філата та Юрія Лянке, керівником апарату уряду Лянке, а нині входить до політичної партії Лянке – Народної європейської партії Молдови. У одній із перших заяв Стурза вказав, що головнокомандувачем в Молдові є народ, чим завдав ще одного удару самолюбству президент Додона.

Додон у церемонії прийняття присяги участі не брав – він назвав легітимність нового міністра “нижчою за плінтус”, залякував судей Конституційного суду додатковим розслідуванням обставин ухвалення ними вищезгаданого рішення (за що, до речі, наразився на нищівну критику Венеціанської комісії), а в день прийняття присяги, за чутками, взагалі вирушив до Білорусі на полювання.

Великий матч Додон-Плахотнюк

У середовищі молдавських політологів та політичних аналітиків подейкують, що насправді конфлікт Плахотнюка і Додона – гарно зрежисований спектакль. Його мета ­­­– відволікти увагу від повільних реформ та корупції в уряді Молдови, а також сфокусувати увагу молдавського електорату на двох основних політичних полюсах – Демпартії Плахотнюка та Соцпартії Додона. Таким чином, інші політичні гравці опиняються на маргінесі, включно із Майєю Санду та Андрієм Нестасе, які позиціонують себе як проєвропейські політики незаплямовані корупцією і хотіли б зайняти нішу “третьої сили”.

Проте, якщо придивитися, то те, що попервах виглядало й справді як договірний матч (кажуть, навіть, що в ході президентських виборів штаби Плахотнюка обслуговували команду Додона) нині набуває нових ознак. З одного боку, Влад Плахотнюк відчуває п’янкий смак влади і йому важко спинитися на шляху до повного контролю за Молдовою. Він дедалі вище піднімає ставки і грає у “пан-чи-пропав”. З іншого боку, Ігор Додон, який спершу підігравав Плахотнюку, нині веде свою гру. Орієнтуючись на Росію та сподіваючись підтримки з Москви, розраховуючи здобути більшість у наступному парламенті, Додон збирає сили для справжнього бою у ході парламентської кампанії. Бою, резонанс від якого стане відчутним не лише у Молдові, але й у регіоні в цілому.

Якщо виграє Плахотнюк, то він справді стане повноправним володарем Молдови і тоді нинішня обструкція видаватиметься Додону моментом слави, проте непереливки буде й іншим опонентам Плахотнюка, в тому числі з числа проєвопейськи налаштованих – він не терпить надмірного політичного плюралізму.

Якщо виграє Додон – Плахотнюк ризикує втратити все – включно зі свободою, а Молдова – втратити надії на європейську інтеграцію.

Не до кінця зрозумілим лишається одне – за яких же умов виграє народ Молдови. Проте, очевидно, без чергової серії політичного трилеру не обійдеться.
                                                                  Сергій Герасимчук