Відповідальність за вибір, або хто “всіх здав”

Я тут знову чув у метрі про нашого гаранта чудову фразу – “да хто за нього голосував? Вони там самі все написали, а вибори сфальсифікували”. І знову я зітхнув і відсунувся від співрозмовців, котрі з азартом розповідали один одному, як саме “проклятий Порох” “накидав собі бюлетенів в урну”. Чесно кажучи, оті всі розмови про фальсифікації виборів мені сидять трохи нижче нижнього правого ребра. Бо буквально через два-три місяці після чергових виборів, якщо послухати наших співгромадян, виявляється, що “ніхто за нього (неї, них) не голосував”. І виявляється так, що влада нам впала на голову з неба. А ми до того непричетні. І “вони (ніяк не можу зрозуміти – хто?) у всьому винні”.

Так от. Я тут не полінувався і зібрав трохи цифр. Аби не переобтяжувати читача статистикою, подам лише деякі з них.

1991 рік, Кравчук Леонід Макарович. 19 643 481 голосів “за”.
1994 рік, Кучма Леонід Данилович. 15 016 850 “за”.
1999 рік, Кучма Леонід Данилович. 15 870 722 “за”.
2004 рік, Ющенко Віктор Андрійович. 15 115 712 “за”.
2010 рік, Янукович Віктор Федорович. 12 481 266 “за”.
2014 рік, Порошенко Петро Олексійович. 9 857 308 “за”.

Отака от “цифірь”. Це хто голосував? Марсіяни?

Для тих, хто не розуміється у виборчих технологіях, пояснюю – сфальсифікувати більш, ніж 5 відсотків від того, що “вкинули” в урни, – надзвичайно складно. Ні, з технічної точки зору – без проблем. Важко потім так “розмазати” той результат таким чином, аби це не помітило суспільство. І не відреагувало. Яскравий приклад – Помаранчева революція 2004 року. Бо оте “вкидання” було нахабним і цинічним. Суспільство відреагувало цілком прогнозовано. Навіть якщо допустити, що кожному з політиків “домалювали” по 10% – картинка все одно “не зростається”.  Бо навіть у Порошенка залишається дев’ять мільйонів “живих” виборців. Не вимерли ж вони за три роки?

Втім, я не про фальсифікації, хоча, в силу того, що маю за плечима десятків зо два виборчих кампаній, дещо в цьому розумію. Я про відповідальність. Про відповідальність за свій вибір. Бо більшість українців, вкинувши бюлетеня, думають, що вчинили неабиякий подвиг. І тепер за це хтось їм щось винен і завтра настане щастя. Щастя, як відомо, не настає. Відповідно, вчорашній виборець починає шукати винних. І винними стають усі, часто навіть ті, хто “ні сном, ні духом”. Крім, звісно, того, хто й вкинув отой бюлетень до урни.

Ні, шановні. Вкинули бюлетень за людину, котра стала міським головою, депутатом, президентом? З цього моменту відповідальність і на вас. Бо ви – причетні до дій вашого обранця. Не робить? Ідіть до нього, вимагайте обіцяного. І, найголовніше, – не забувайте в розпалі чергових перегонів, що вас обдурили. Бо “граблі” у більшості українців одні й ті ж – коротка пам’ять. Навіщо політику виконувати свої обіцянки, коли їх ніхто не пам’ятає? Перед виборами завеземо трохи гречки, пустимо рекламу, розклеїмо листівки, “навішаємо локшини”… Проголосують! Хіба не так?

От коли буде не так, коли ви будете пам’ятати обіцянки політиків і не голосувати за тих, хто їх не виконав, тоді станеться чудо – обіцянки почнуть виконуватись. Бо політики зрозуміють, що дешевше зробити обіцяне, аніж потім викидати колосальні гроші на виборчу кампанію з непевним результатом.

Але для цього потрібна воля тих, хто вкидає бюлетеня до скриньки. Всього-на-всього. Але куди легше кричати про “зраду” і скаржитись такому самому інфантильному сусіду на те, що “їм на нас плювати”. Звісно – плювати. Бо що ви зробили, аби було не так? Нічого.

Так що, шановні, висновок для багатьох буде неприємним – винні ми самі. І, перед тим, як вкотре шукати винних у своєму поганому житті, раджу підійти до дзеркала і уважно подивитись в нього. Чи не там саме отой, хто винен і “всіх здав”?
                                                                  Микола Кірєєв