Друзі та знайомі, від яких я чую, що становлення української нації відбудеться не за мовним і не за культурним принципом, дуже мудро говорять – зі свого погляду вони, безперечно, праві. Маючи на увазі українську мову та культуру.
Вони не хочуть об’єднуватися навколо української мови та культури і всі потуги такого плану викликають у них внутрішній спротив. І я їх можу зрозуміти. У них є цікавіша – і мова, і культура. Українське – для них чуже й навіть чужинське, а тому глибоко нецікаве, хоч нібито вони давно живуть поруч із ним. Від нього можна відмахнутися, з нього можна посміятися, оголосити недолугим, звести до анекдоту, етнографії, низького соціального стану тощо. Воно до них не промовляє і цінністю для них не є. Ніхто з них ніколи не переймається українським, час від часу нагадуючи, що вони вищі за всі ці тарганячі перегони і муки формування ідентичності. Вони навіть не помічають, коли роблять нам неприємно або боляче. Тому що їм не болить. Без нього вони можуть спокійно обійтись – і обходяться. Проблеми індіанців шерифа не турбують.
Зрештою, тут знову їхня правота: всі на цьому святі життя – егоїсти, і нема чого витрачати емпатію на якихось українців з їхніми партикулярними, хутірськими і вузькочолими інтересами. Українське ж для них завжди як не одіозне, то обтяжливе, зайве, факультативне, необов’язкове. Тоді як існує щось значно більш вагоме і значуще, на що можна за звичкою спертися. І воно аж ніяк не українське.
Нація не може бути безликою
От тільки штука в тому, що вони лукавлять. Якщо становлення української нації відбудеться БЕЗ української мови та культури, значить, воно відбудеться З російською мовою та культурою. Такі реалії. Бо становлення нації у принципі неможливе без мови та культури. Нація не може бути безликою і без’язикою, хоч як її не називай – громадянською, політичною чи суперкультурною.
Для дуже багатьох людей концепт «нація без мови та культури» просто означає націю з іншою мовою та культурою. Означає, але ніколи не називається. І це, як на мене, найбільша пастка. Вони ніколи не скажуть, що хочуть тут панування всього російського, але воно мається на увазі і стоїть в усіх установках за замовчуванням. Бо, за великим рахунком, Україна без українського – це Україна з російським. Адже природа не терпить порожнечі.
Їхня альтернатива – російський націоналізм
Український націоналізм для них неприйнятний у будь-якій формі, натомість передбачена ними альтернатива, як би вони хитро це не маскували – просто інший націоналізм. Націоналізм іншої культури та іншого народу. І цей націоналізм – російський. Хоча вони принципово це заперечуватимуть. Бо його називають не націоналізмом, а оголошують чимось надкультурним і універсальним, певною життєздатною і перевіреною формою культурного життя, яка дозволяє їм триматися в колі своїх московсько-петербурзьких інтересів і жити у світі, абсолютно або частково ізольованому від українського, а будь-які спроби змінити статус-кво на користь українського сприймають як звуження власних інтересів, які вони ніколи не називають національними, хоч саме такими вони і є. Для них шаблоном стало, що саме українське призводить до розколу країни. Не російські впливи, які де-факто призвели до втрати територій, а саме українське є чинником, який начебто все тут зламає, розколе і знищить. Українське – жупел, щось небажане, страхітливе і потенційно небезпечне, що провадить, зрештою, до розколу. І ця логіка мислення від моїх друзів мені здається, м’яко кажучи, дивною і образливою.
Це все, що я хотів сказати на цей момент.
Андрій Бондар – український письменник, перекладач
Немає коментарів:
Дописати коментар