Після активізації військових дій країн-учасниць Четверного союзу проти Радянської Росії, остання була змушена підписати 3 березня 1918 року у Брест-Литовську сепаратний мирний договір на умовах, запропонованих супротивниками - Росія визнала незалежність України, Фінляндії, Польщі, Литви, Латвії та Естонії.
ійськові невдачі Росії на фронтах Першої світової війни стали одним із вирішальних факторів, що привели до падіння монархії і приходу до влади більшовиків під час Жовтневого перевороту 1917 року. 8 листопада Другий всеросійський з'їзд Рад прийняв "Декрет про мир", в якому запропонував усім воюючим державам негайно укласти перемир'я і почати мирні переговори. 21 листопада припис «невідкладно зробити формальну пропозицію перемир'я всім воюючим країнам, як союзним, так і тим, що перебувають з нами у ворожих діях» Рада Народних Комісарів (Раднарком) надіслала в. о. верховного головнокомандувача російської армії генералу Ніколаю Духоніну. Того ж, 21 листопада, ноту із закликом оголосити перемир'я і почати мирні переговори отримали посли союзних держав, а через два дні Раднарком звернувся до послів нейтральних держав з пропозицією взяти на себе посередництво в організації переговорів про мир.
На ініціативу Радянського уряду відгукнулись лише країни Четверного союзу, зацікавлені у ліквідації фронту на Сході, і 3 грудня до Брест-Литовська для переговорів з Німеччиною була російська делегація на чолі з Адольфом Йоффе, яка уклала угоду про тимчасове перемир'я з можливістю його продовження, а 22 грудня до переговорів приєднались Австро-Угорщина, Болгарія та Туреччина. Після кількаденного обговорення радянської пропозиції укладення миру «без анексій і контрибуцій» німецька та австро-угорська делегації заявили про необхідність «взяти до відома заяви, в яких виражена воля народів, що населяють Польщу, Литву, Курляндію і частини Естляндії та Ліфляндії, про їх прагнення до повної державної самостійності і до виділення з Російської республіки».
28 грудня радянська делегація виїхала в Петроград, де в надії на швидку революцію в самій Німеччині було прийнято рішення затягувати мирні переговори якомога довше й ініціатор стратегії «ні війни, ні миру» народний комісар закордонних справ Лев Троцький очолив російську делегацію на другому етапі переговорів. Однак його дії не принесли успіху - 9 січня 1918 рокуглава німецької делегації Ріхард фон Кюльман заявив про відмову від радянської формули миру «без анексій і контрибуцій» та про приєднання до переговорів делегації Української Центральної Ради, з якою 9 лютого 1918 року країнами Четверного союзу був укладений мирний договір. Це значно ослабило позиції Радянської Росії - хоча військова конвенція між УНР, Німеччиною і Австро-Угорщиною, що стала правовою основою для вступу австро-німецьких військ на територію України, була офіційно оформлена пізніше, німецьке командування в той же день дало свою попередню згоду на вступ у війну проти більшовиків, а кайзер Вільгельм II категорично зажадав негайно пред'явити радянської делегації ультиматум про прийняття німецьких умов миру з відмовою Росії від прибалтійських областей до лінії Нарва-Псков-Двінськ. Віхилення ультиматуму Троцьким привело до припинення переговорів, і 18 лютого військові дії на Східному фронті поновились.
Німецькі та австрійські війська зайняли Прибалтику і Україну, наблизилась до Петрограда, що поставило більшовицьку партію на грань розколу - Володимир Ленін, погрожуючи відставкою, зажадав укладення миру на німецьких умовах, його опонент лідер «лівих комуністів» Ніколай Бухарін оголосив про свій вихід зі складу ЦК партії і склав із себе обов'язки редактора «Правди». Це змусило Троцького і Фелікса Дзержинського змінити свою позицію, що, фактично, і забезпечило Леніну більшість під час голосування 23 лютого 1918 року за прийняття нових, ще більш жорстких, німецьких ультимативних вимог.
1 березня до Брест-Литовська відбула радянська делегація на чолі з членом політбюро ЦК РСДРП(б) Григорієм Сокольниковим, яка 3 березня 1918 року в Білому палаці Брестської фортеці підписала з країнами Четверного союзу мирний договір. За його умовами демобілізовувались російська армія і флот, який виводився з баз у Фінляндії та Прибалтиці, Росія зобовязувалась виплатити 6 мільярдів марок репарацій і збитків, понесених Німеччиною, втрачала майже 800 тисяч кв. км території з населенням 56 млн чоловік (третиною населення) - Польщу, Естляндську, Курляндску і Ліфляндську губернії, які відходили під протекторат Німеччини, Велике князівство Фінляндське, Україну, зобов'язуючись визнати її незалежність в особі уряду УНР і укласти з ним мирний договір, та Карську і Батумські області, які відходили Туреччині.
27 серпня 1918 року в Берліні був укладений "Російсько-німецький додатковий договір до Мирного договору між Росією, з одного боку, і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною - з іншого", за яким Росія відмовилась від своїх прав на окуповані Німеччиною області Естляндії, Ліфляндії, Курляндії та Литви, громадяни і компанії Німеччини виводилися з-під дії більшовицьких декретів про націоналізацію, особи, що вже втратили майно, відновлювалися в правах і попри відмову більшовиків від виплат царських боргів, Росія підтверджувала перед Німеччиною ці зобов'язання.
Однак після Комп'єнського перемир'я 11 листопада 1918 року, за яким Німеччина сама у безумовній формі капітулювала перед країнами Антанти, Росія в односторонньому порядку анулювала Брестський договір. У 1919 році вона завоювала Україну і Грузію, у 1939-у захопила східну частину Другої Речі Посполитої, а в 1940 році - республіки Балтії.
У 1991 році Грузія, Естонія, Латвія, Литва і Україна проголосили незалежність і вийшли зі складу Радянського Союзу.
Немає коментарів:
Дописати коментар