Націософія Олега Багана

9 лютого відзначив свій 55-річний ювілей відомий дрогобицький науковець і публіцист, керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова, Олег Баган.

Пан Олег знаний в Україні своїми концептуальними статтями у сфері теорії націоналізму ще із 1990-х рр., коли працював в редколегії впливового журналу «Українські проблеми» (Київ), заснованого легендарним З. Красівським. Своє визнання отримали його книжки «Націоналізм і націоналістичний рух» (1994), «Лицарі духу: українські письменники-націоналісти» (1996), «Українська Понтида: геополітичні виміри сучасної України» (2002), «Ідея і чин Ярослава Стецька» (2008), «Актуальна націософія: теоретичні, культурологічні, геополітичні, історіософські аспекти» (2016). Успішними проектами стали впорядковані, зредаговані і прокоментовані ним книги творів українських класиків від І.Франка до Ю.Липи (всього більше десятка видань), серед яких виділяється мегапроект 10-томного видання «Вибраних творів» провідного ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова (2011-2016). А ще Баган є редактором кількох наукових збірників, як «Український націоналізм» чи «Вісниківство», які стали вже класичними для сучасності, організатором низки наукових конференцій, круглих столів політологічного та культурологічного змісту і резонансного звучання.

– Пане Олеже, Ви упродовж всієї своєї творчості як літературознавця активно працюєте як публіцист та ідеолог. Чи не конфліктують між собою ці дві грані Вашого таланту?

– Ні, навпаки. Художня література і теорія літератури містять в собі всі великі ідеї, якими живе людство. Я ще в студентські роки збагнув, що в певному сенсі літературознавство є ширше навіть за філософію, бо охоплює ще й сферу естетичного, хоча вже тоді дуже захопився власне філософією. Лише на перший погляд літературознавство може видаватися «легкими казочками» порівняно зі «складною» фізикою та кібернетикою, насправді ж воно концентрує в собі буттєві проблеми: відчуття істини, переживання трансцендентного, загадку особистості, містику краси і творчості і т.ін. І головне, воно концентрує увагу на темі «Душа Нації», саме через літературу ти пізнаєш, що таке органічна духовно-естетична, культурно-ментальна єдність кожного народу зокрема і всіх народів світу водночас. Це націоналізм та інтернаціоналізм в синтезі.

На жаль, сьогодні в Україні поширилися під впливом теорій із Заходу думки, що головне в літературознавстві – аналізувати формальні ознаки художнього твору, копирсатися в дріб’язках. Тому в суспільстві з’являється ілюзія, що літературознавство є дуже далеким від якихось суспільних, ідеологічних, національних проблем. Звідси – й Ваше питання. Але зверніть увагу, що раніше всі великі письменники і науковці-гуманітарії були вправними публіцистами. В Україні це П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, І. Франко, Б. Грінченко, М. Грушевський і сотні інших. Сьогодні ж науковці часто формуються як «вузькі спеціалісти», тобто не виходять за рамки фактології своєї спеціальності. Так виникає хибне уявлення, що науковець не повинен займатися публіцистикою. Якраз навпаки: він повинен уміти зробити ідеї та проблематику своєї галузі загально актуальними і значущими.

Згадаймо, яку роль відіграли журнали в становленні Європи, Європи як вихору інтелектуалізму, пристрасних полемік, критик; це вони виховали європейську людину як вільного громадянина, навчили жити за високими ідеалами і принципами. Вони виробляли програми розвитку та продукували великі ідеї своїми концептуальними статтями, були «моторами» історії. Тобто публіцистика – це форма поступу, обміну ідеями, виховання характеру суспільства. На жаль, в сучасній Україні журнали як частина культури не розвинулися – і в цьому всі її проблеми. Журнали – це площадки для обговорення важливих, стратегічних проблем, засоби критичних атак на можливу заскорузлість і дезорієнтованість суспільства. А в Україні цього нема, бо ми просто втратили культуру ідеологічної, культурологічної публіцистики. Наприклад, в сусідній Польщі є кілька щоденних журналів, які суттєво впливають на мислення країни, виходячи величезними тиражами, а в нас я недавно чув, про 50 примірників як певний «успіх»! Це інтелектуальна катастрофа.

– Вас часто називають одним з головних ідеологів сучасного українського націоналізму, в т.ч. з боку російських імперських середовищ. Чи відчуваєте на собі якісь удари критичних чинників?

– Тут справа стоїть складніше. Є старе правило ще із совєтських традицій пропагандистських війн: імена найнебезпечніших ідейних ворогів не згадуються цілком. Пам’ятаєте, що в совєтських енциклопедіях, навіть найфундаментальніших, не можна було прочитати про тих, кого Москва вважала особливо небезпечним ворогом? То я належу саме до цієї категорії авторів. Моє ім’я не згадується майже ніде у системі антиукраїнської пропаганди, мене негласно заборонено цитувати. Це правило підхопили й українські ліберали.

В основному ворожі середовища діють проти мене іншими способами: розпускаються якісь дикі чутки, намовляють проти мене тих, з ким я десь співпрацюю, організовують всілякі інтриги і підляцтва за допомогою негідних людей, намагаються ізолювати мене в сфері науки. Скажімо, після виходу 1-го тому «Творів» Донцова, де була моя велика передмова, в якій дошкульно і концептуально критикувалося лібералізм колишній і сучасний, такі сили спробували організувати критичну кампанію проти мене, але вельми нахабну у своїй неправді. Правда, коли я відповів і виявив відверті ідіотизми у звинуваченнях, то це, гадаю, їх суттєво дискредитувало і після цього не було подібних спроб.

Цікаво, що було й протилежне після виходу цього тому: із Санкт-Петербурга до мене в Дрогобич за посередництва культуролога Романа Кіся приїжджав дослідник правих ідеологій Європи, який публікується в англомовних міжнародних спеціалізованих виданнях та енциклопедіях, щоб «подивитися на автора коментарів» цієї книги, як він сказав, тобто на мене. Він був вражений оригінальністю та глибиною подачі матеріалу, адже в світі правими ідеологіями займається дуже мала кількість науковців, а тут вчений зустрів цілу розгорнуту філософську програму інтерпретацій. Було приємно, що твої ідеї «б’ють» і в таку далину.

Водночас можна зрозуміти роздратованість ідейних ворогів націоналізму, які вдаються до підступів: тут, в провінційному Дрогобичі, ще моїми попередникам і наставникам – Василеві Іванишину і Ярославу Радевичу-Винницькому, тепер мені і сучасникам – Петрові Іванишину, Ігорю Набитовичу, Василеві Ільницькому, – вдалося створити потужний центр з продукування націоналістичної думки. Видано десятки добрих книжок і сотні статей, перевидано десятки класичних праць націоналізму – чого вартує наше 10-томне видання творів Д. Донцова – це проект не бачений в Україні в усіх аспектах: системний і масштабний добір матеріалу, більшість якого – це цілком невідомі, ні разу не передруковувані праці, широка платформа інтерпретацій, чудове редагування текстів старої мови (велика вдяка п. Радевичу-Винницькому!), якісний друк! Завдяки цьому сьогодні Дрогобич значиться на карті України як передове місто з розвитку ідей націоналізму.

– Ви своїми дослідженнями знімаєте багато стереотипів у темі історії та ідеології українського націоналізму, та й не тільки в цій темі. Наскільки наше суспільство, культурна свідомість перебувають в полоні стереотипів?

– Дуже великою мірою. Скажімо, про націоналізм думають, що це «вузьке зациклення на захисті рідної мови і історії» і все. Насправді ж націоналізм означає насамперед вивільнення героїчної енергетики нації, формування її твердого характеру, особистісне виховання, привчання суспільства до відповідальності і дисципліни поведінки і т.ін. Це цілісна моральна перебудова нації. Про це я недавно писав у полеміці з ліберальним істориком Я. Грицаком. Зверніть увагу на карту Європи: найстабільнішими, заможними, добре впорядкованими є ті держави, які першими і глибше пережили період розвитку націоналізму. І їхні успіхи цілком не забезпечують нафта чи газ, або якісь особливі сфери економіки, лише характер нації. Які природні багатства мають Голландія чи Швейцарія? А ці країни пережили свій націоналізм ще у 16–17 ст. Або нинішні успіхи Польщі: це теж приклад формування моделі держави й господарки на основах сильного націоналізму.

Усі біди сьогоднішньої України йдуть саме від низького рівня націоналістичних переконань в суспільстві. Влада безвідповідальна і цинічна в своїх діях, бо цілком не прив’язана емоційно, а часто й етнічно, до цього народу; дрібні чиновники бездіяльні і корисливі, бо не мають жодних ідеалістичних уявлень та моральних інтенцій, що може прищепити тільки націоналізм; партійні середовища поглинуті ліберальницьким популізмом, тобто постійно брешуть народові, що якісь там «реформи», «економічні закони-новаторства» врятують країну, яка гине від елементарної безкарності шахраїв і крадіїв; суспільні маси – хаотизовані, охоплені фальшивими ілюзіями «практицизму» і «технократизму», без найменшого усвідомлення того, що за кожну антиукраїнську дію, кожне руїнництво, злодійство треба суворо карати. І так у всьому.

Весь прогрес європейських націй – це суворі принципи, правила, норми поведінки, які формувалися в горнилі їхнього історичного націоналізму. Натомість вся сучасна система влади в Україні вибудовується на основі відчуженості від національних інтересів українства. Йому замість цього підсовують цілі-ілюзії: «права людини», «вільний ринок», «безвіз», «права ЛГБТ» і т.ін. А має бути головний принцип: передусім треба реалізовувати те, що зміцнює націю. Так, до речі, формував українські стратегічні завдання ще в кінці ХІХ ст. І. Франко, якого я вважаю першим речником нового українського націоналізму. Ця тема, ще не досліджена, теж займає багато наших хибних стереотипів. Незабаром планую опублікувати працю про націософські погляди Франка і довести, що ще у 1890-і рр., тобто перед виходом брошури М. Міхновського «Самостійна Україна» (1900) він сформулював, і то набагато глибше, всі головні філософеми націоналізму.

Те, що ми з колегами взялися вивчати історію журналу «Літературно-науковий вісник», що виходив за редакцією Д. Донцова у Львові в 1922-1939 рр., його ідеї, естетичні програми (матеріали досліджень – у збірнику «Вісниківство»), – це теж ламання стереотипів: ми перевертаємо уявлення про цілу епоху, показуємо, власне, значення журналу як інтелектуального «ядра» для перебудови свідомості нації.

– Ви чи не єдиний публіцист в Україні, який так глобально, категорично критикує ідеологію лібералізму, яка є панівною в світі. Важко йти проти течії?

– Це ми повертаємось до початку нашої розмови. Саме ця категоричність змушує моїх ідейних опонентів робити вигляд, що «мене немає». Однак це дуже важлива тема. Ліберальні цінності перемогли на Заході після 1945 р. тотально. Хоча в Європі залишились на маргінесі якісь групи, видавництва, журнали, кафедри, які розвивали ідеї альтернативні – консерватизму і націоналізму. В Україні навіть таких традицій немає. В період СССР всі ідейні течії були знищені докорінно, а в діаспорі від 1950-х рр. перемогли ті ж ліберали. Усе це створює ілюзію, що лібералізм – єдиний шлях у майбутнє. Тим більше, що ліберальні середовища володіють просто колосальними коштами і цим приманюють десятки тисяч молодих інтелектуалів, даючи їм стипендії, гонорари, гранти, великі зарплати.

Завданням лібералізму є створити в Україні меркантильне, скептизоване, космополітичне суспільство. Тому він усіляко, в т.ч. і через науку, висміює і понижує у моральній вартості національну гідність, вульгаризує високу культуру (мистецтво – це не порив духу, не ушляхетнюванння людини, а хворобливі алюзії, нереалізовані комплекси і т.ін., як пишуть численні теоретики постмодернізму). Тобто йдеться саме про моральну деструкцію нації. Чи сприяє це тій потенційній мобілізації соціуму, яка так потрібна всім нам сьогодні? Питання риторичне.

Зрозуміло, що мені не легко пояснювати суспільству, що всілякі «модернізаційні теорії» – це свого роду «вовки в овечих шкурах»: вони гарно виглядають, але боляче кусають. Люди сьогодні дуже спокушені інтелектуально західними модами, і тому сприймають критику їх як щось «неможливе», ледь не «хуліганське» (врахуйте при цьому, що наше суспільство, особливо інтелігенція, дуже боязкі, обережні, вони просто на ментальному рівні не допускають якоїсь критики панівних тенденцій).

– Чого найбільше бракує націоналістичному рухові?

– Принциповості.

– Що Ви вважаєте своїм найбільшим успіхом у творчості?

– Десять передмов до томів творів Д. Донцова. Там сконцентровані найглибші, вічні, найконцептуальніші тези про ідеологію націоналізму. Вони завжди оберігатимуть українську націю.