В землі віки лежала мова
І врешті вибилась на світ.
О.Олесь
Толерантність українців є однією із найсильніших національних рис. І перспективною, що є важливим чинником нинішнього стану нашого суспільства та ситуації у світі загалом. Однак часто, якщо брати історію, нею послуговувались в своїх інтересах різні зайди. Нерідко це призводило до ситуації, коли українці жили-були, а офіційно їх начебто і не було. Що з одного боку (східного), що з другого (західного) виникали «грамоти», які забороняли українцям називатись українцями і розмовляти рідною мовою. В таких умовах доводилось не лише виживати, а й зберігати свою ідентичність і унікальність, зокрема у мовних версіях. Зрештою, українці вистояли в цьому історично-ментальному протистоянні і вистояли завдяки саме мові, її глибинним потужним пластам, які мали силу животворних джерел скрізь, де жив хоча б один справжній українець.
Микола Голомша , Голова політичної партії "Патріот"
Що таке рідна мова для кожного з нас? Як вона входить в свідомість і душу? Іван Франко відносив цю проблему до глибоко психологічної, яка коріннями «сягає малодосліджених досі тайників — зв’язку людської психіки з тими нібито конвенціональними, а проте так дивно органічними системами звуків, що називаємо рідною мовою. Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу? Практик, утилітарист, не надумуючися ані хвилини, скаже: пусте питання! Мова — спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можність комунікуватися з більшим числом людей. А тим часом якась таємна сила в людській природі каже: «Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою». І чим вища, тонша, субтельнійша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна». Про це писав він у творі «Двоязичність і дволичність», хоча до самої проблематики звертався протягом всього свого життя.
Видатний вчений-мовознавець, філософ, етнограф, фольклорист, громадський діяч Олександр Потебня ще в середині позаминулого століття звертав увагу на те, що мова не є обособленим феноменом, який існує сам по собі. Це, з його точки зору, народний дух, який зрештою спричиняє формування національного світогляду і самостійної нації. Він цю проблематику вивів на рівень філософського осмислення категорії «мова і нація», яка згодом отримала розвиток у працях багатьох вчених. І він категорично був проти деукраїнізації (як загального процесу денаціоналізації), оскільки вбачав в цьому втрату національної (духовної) самоідентичності.
На жаль, не світочі ума і думки визначали протягом тривалого часу реальність і перспективу української нації. Перебуваючи між жорнами східних і західних поневолювачів, українці змушені були нерідко поступатися загарбникам адміністративно-територіально (зміна адміністративних кордонів українських земель або передача до інших терутворень), терпіли утиски в питаннях національної приналежності (то вони ставали малоросами, то мешканцями Малопольщі, а то й взагалі зникали під угорськими прізвищами), але завжди намагалися утримувати мовну ідентичність. Останнє було найбільшим полем битви. Загарбники прекрасно розуміли, що позбавивши українців території чи примушуючи їх називатися неукраїнцями, вони тільки пригноблюють їх. Щоб повністю знищити українців як націю необхідно було відібрати мову. Мовобвивство українців на тривалий період стало свідомою політикою діячів російської імперії, не набагато відставали від східних імперців і їхні західні «колеги». Лінгвоцид — таке визначення отримав цей історичний процес поневолення українства. (Детально з документами щодо мововбивства у недалекому минулому можна ознайомитися на прикладі книги відомого українського мовознавця Лариси Масенко і її колег - «Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду»).
Сьогодні Україна піддається остракізму з боку деяких своїх сусідів саме за мовно-освітянську політику. Передує в цьому Угорщина. Рівень дискусій, яку нав’язують нам угорські політики і чиновники, як не прикро, не витримує критики. Навіть поверхневий аналіз претензій свідчить про те, що угорські діячі «співають» з чужого голоса, а голос цей знаходиться у Кремлі.
Напористість наших сусідів наразі не отримала відповідної за рівнем відсічі і такого ж дискурсу трактування історії і сьогодення. Причиною цьому є та ж таки толерантність, якої ми (в цьому випадку держава) дотримуємось.
Але у суспільно-політичному дискурсі ми отримали чимало претензій до угорської сторони з боку українців. Бо нам теж є що згадувати і ці спогади ще болять. Наприклад, насильницьке впровадження мадяризації у позаминулому столітті, якому передувало утворення Австро-Угорської імперії. "Мадяри здобули цю державу для мадярів, а не для інших. Тому зверхність і гегемонія мадярів сповна виправдані", - так тоді ставилось питання на державному рівні і саме ці слова говорив прем'єр-міністр Королівства Угорщина Кальман Тис.
Під дію примусової мадяризації підпадали всі інші народи, які проживали на території новоутворенної імперії — словаки, серби, румуни, хорвати тощо. Звісно, до цього переліку потрапили і українці, мову яких (до цього обов’язкову до вивчення на Закарпатті) заборонили.
А результатом прийняття закону про обов’язковість вивчення лише угорської мови у тодішніх освітніх закладах вбачається те, що із української общини, яка нараховувала десятки (якщо не сотні) тисяч осіб, нині українцями себе вважають від трьох до семи тисяч (за різними джерелами) осіб. Цьому сприяло також і насильницьке надання всім немадярам угорських прізвищ та імен.
Те, що зараз в Угорщині немає жодної української школи проти сімдесят одної угорської в Україні, до уваги нинішніми будапештськими критиками Закону України «Про освіту» не береться, бо ця реальність не стала надбанням широкого громадського загалу як в Україні, так і в громадах, а заодно і в коридорах ЄС та ООН.
Звісно, в такій тональності не варто продовжувати дискусію ні з угорцями, ні з поляками, ні з будь-ким іншим. Бо цей шлях заведе нас у глухий кут, з якого ні разом, ні поодинці не вибратись без чвар чи навіть силового протистояння, і що найгірше - між українцями також.
Доречно було б все ж таки ставити питання про об’єктивне дослідження історії і, зокрема взаємовідносин українців зі своїми сусідами (безвідносно з якого боку). Маю на увазі наукове фундаментально-комплексне дослідження, в якому залишалось би право кожної нації на власне, але об’єктивне, трактування історії і водночас спільне визначення болючих точок у взаєминах та обумовлення міри відповідальності, причин того чи іншого ганебного факту, діяння і історичної ситуації, яка існувала на той момент.
Таке рішення могли б прийняти керівники країн, які мають стосунок до цього (їх набереться з десяток). Це був би вищий прояв міждержавної і міжнаціональної толерантності, де перспективою міг бути лише мир і розвиток великого регіону, а може і континенту.
Втім, наразі це лише мрії. Реалії жорстокіші і непередбачуваніші. А ми живемо саме в реаліях.
Наприкінці 90-х років минулого століття Ліна Костенко в одному із своїх виступів говорила про необхідність для кожної нації мати свою гуманітарну ауру. До неї вона включала комплексне наукове супроводження «сфери суспільного життя, включно з освітою, літературою, мистецтвом, - в їхній інтегральній причетності до світової культури і, звичайно ж, у своєму неповторно національному варіанті». Якби до світочів ума дослухалися в нинішній, вільній, незалежній Україні, яка переймається «свобідним життям», ми б давно започаткували творення гуманітарної аури нації. Однак маємо іншу картину.
Незважаючи на зусилля, яких докладає держава і суспільство до вкорінення української мови в усі сфери життя, сьогодні спостерігається не таке швидке просування цього процесу, як того хотілося. Візьмемо, приміром, до уваги публічну сферу застосування мови. Як свідчить минулорічний аналітичний огляд активістів руху «Простір свободи» «Становище української мови в Україні в 2017 році», російська мова в Україні утримує лідируючі позиції у друкованих виданнях, інтернеті (український сегмент), а також не здає своїх позицій в телеефірі. Зокрема, «незважаючи на нещодавні зміни в законодавстві, у прайм-тайм 7 найрейтинговіших телеканалів українська мова звучить лише 39% часу, російська – 32%, а 29% займають двомовні ефіри, під час яких також найчастіше домінує російська мова”. Це досить тривожний симптом в той час, коли українська нація веде непримиренну боротьбу із черговим кремлівским режимом і практично щодень в цій битві гинуть кращі сини і дочки нашого народу.
Викликає подив і те, що майже 62 відсотки газет (% від загального тиражу) є російськомовними. Така тенденція зберігається незмінною останні три роки. Додамо до цього 66,5 % журналів та іншої періодики, що друкуються російською і ми побачимо картину активної (агресивної) присутності “руского міра” в Україні.
Все це відбувається на тлі зростання українськості у суспільстві. Так, всеукраїнське опитування Центру Разумкова (2017 р.) підтвердило цю тенденцію — 92 відсотки громадян нашої країни (без урахування окупованих територій) вважають себе етнічними українцями. Лише 6% наших співвітчизників відповіли, що вони є етнічними росіянами.
Відповідно 68 відсотків опитуваних вважають рідною мовою українську, серед етнічних українців ця цифра сягає 73%. Розмовляють українською (завжди або переважно) удома близько п’ятдесяти відсотків українців, водночас російську використовують біля 30%.
Не бачити ці тенденції неможливо. І тут виникає питання — а чи все можливе робить влада для того, щоб українська стала мовою всіх громадян — державних службовців (насамперед), бізнесу, культури (включно з тим, що зветься поп-культурою), освіти, науки тощо. Щодо останнього, то хотів би принагідно нагадати, що перша у світі «Енциклопедія кібернетики» за редакцією директора Інституту кібернетики академіка В. Глушкова (два томи, близько 1700 статей з інформатики, кібернетики (теоретичної, економічної і технічної) та обчислювальної техніки, майже 1200 сторінок) була створена саме українською мовою і вийшла друком ще у 1973 році.
На жаль, нині суспільство стикається з відрижкою радянського минулого у багатьох сферах, особливо сервісних, де присутня російська мова. І тут ми отримуємо соціальний дисонанс — мовна практика перемагає мовну ідентифікацію. Аналізуючи соціологічні дослідження з мовної ідентичності доктор політичних наук, провідний науковий співробітник відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАН України Володимир Кулик підкреслює: “Громадяни хочуть більше української мови, ніж є реально. Вони набагато більше готові до українізації, ніж її проводить влада”.
Який вбачається вихід і ситуації на цьому етапі? Активізація суспільних рухів і тиску на владу щодо застосування української мови в усіх сферах життя з одночасним толерантно-креативним просуванням безмежного потенціалу української серед різних суспільних страт.
Варто сказати, що цей процес вже набуває точкової активізації. Ось кілька прикладів. Так, Київська міська рада у жовтні минулого року ухвалила рішення, яким передбачається визнання державної мови як першочергової в місцях громадського обслуговування в Києві, при реалізації товарів і наданні послуг. Застосування іншої мови можливе на прохання споживача.
З лютого ц.р. за рішенням львівської міської ради усі працівники сфери обслуговування відтепер зобов’язані послуговуватися виключно українською мовою. Вся публічна продукція — від плакатів, вивісок, афіш до цінників, чеків, квитків, меню — має бути лише державною мовою.
Подібне рішення прийняла у лютому ц.р. і міська рада Чернівців та Кропивницького. Так, рішенням «Про зaходи щодо зaбезпечення регiонaльної мовної полiтики в мiстi Кропивницькому» встановлюється, що на «території Кропивницького всі назви установ, підприємств, організацій, вивіски, плакати, афіші, публічні повідомлення, рекламні оголошення та будь-які інші форми аудіо- і візуальної рекламної продукції, інформація для споживачів товарів та послуг виконується державною мовою відповідно до законодавства України.
Крім того, в усіх сферах громадського обслуговування громадян в обласному центрі при реалізації товарів і наданні послуг першочергово використовується державна мова. І лише на прохання споживача суб'єкт господарювання може використовувати будь-яку іншу іноземну мову для повного донесення інформації про товари та послуги та для належного обслуговування споживачів. У всіх закладах сфери громадського харчування обов'язкова наявність меню, виконаного державною мовою. При обслуговуванні відвідувачів персонал зобов'язується першочергово пропонувати меню українською мовою і лише на вимогу відвідувача надати меню будь-якою іншою мовою за її наявності». Варто додати, що це рішення розроблялось у взаємодії з експертами "Асоціації Політичних Наук", "Руху захисту української мови" та "Просвіти", в рамках діяльності коаліції "Рада Експертів".
Думається, що цей поступальний рух української мови у суспільстві відтепер стає невпинним. У зв’язку з цим хотів би звернути увагу на ще один аспект, який наразі залишається поза увагою і держави, і суспільства. Це багатоваріантність української мови, яка живе своїм життям в регіонах і навіть в окремих геопозиційних точках, наприклад, місцях компактного проживання невеликих етносів — німців, албанців, греків, болгар, тощо. Це мовне розмаїття, на нашу думку, є живильним середовищем, передусім, для української і значно посилює її, якщо розглядати перспективу подальшого активного розвитку мови.
Щодо проблеми функціонування державної мови в повсякденні, то тут вбачається необхідність застосування одного універсального підходу — українська має використовуватися скрізь і всюди апріорі - за замовчуванням. Починаючи від мови комп’ютерних програм та соціальних мереж і закінчуючи бізнес-перемовинами.
...“Мову можна порівняти із зором”,- стверджував свого часу Олександр Потебня. Подібно до того, як найменша зміна в будові ока і діяльності зорових нервів, писав він, неминуче дає інше сприйняття і цим впливає на весь світогляд людини, така кожна дрібниця в будові мови повинна давати без нашого відома особливі комбінації елементів думки. Вплив таких мовних дрібниць на думку в своєму роді є унікальним явищем.
Нам, вслід за Потебнею, варто усвідомити, що у практиці застосування мови, що має наслідком зміну (перспективний розвиток) світоглядних позицій українського суспільства, дрібниць не може бути. Наша мова — це наша перемога.
Немає коментарів:
Дописати коментар