Ну, як уже пішла така гулянка з декомунізацією і деколонізацією, то варто б уже взятися і за новий український правопис. На жаль, це питання забуксувало ще з перших років Незалежності і буксує досі. Робляться лише окремі несміливі уточнення (реабілітація букви "ґ") і вводяться якісь нові правила, але загальної реформи правопису не існує.
У квітні якраз минає 90 років з появи "Проєкту українського правопису".
Микола Скрипник, на честь якого цей правопис назвали "скрипниківським", писав: "Прощальні слова Ілліча були про те, щоб я свідомо перегинав і загострював у боротьбі з великодержавним російським шовінізмом українське національне питання". І далі: "Невірно, неправдиво гадати, що треба чимсь обмежувати наше національне будівництво. Будувати національну культуру, це значить – давати нові сили, нові вартості українському народові".
Українізація і справді тоді рушила семимильними кроками. Ба навіть зачепила Кубань і Далекий Схід.
Про Кубань нам відомо більше, а от на Далекому Сході в 14-ти районах з українським населенням відбулася українізація всього державного апарату, шкіл і преси. Крім мережі шкіл, кожен район мав українську газету, бібліотеку, була і загальнокрайова українська газета та крайове українське видавництво. Українські книгарні відкрилися в Хабаровську, Благовєщенську, Владивостоці й інших містах. Скрипник прислав на Далекий Схід понад 500 молодих учителів та редакторів.
Але у 1933-му в Москві схопилися за голову, і з українізацією було покінчено. Школи на Далекому Сході та на Кубані позакривали, редакторів і вчителів репресували й оголосили, що сам народ не хоче української мови.
Дійшло до того, що Олександр Довженко, знімаючи на Далекому Сході у 1935 році фільм "Аероград", не мав права показувати тамтешніх українців.
Разом з Довженком на зйомках перебував і Олександр Фадєєв. І от у готелі в Хабаровську вони влаштували турнір на знання українських пісень, і виявилося, що Фадєєв, уродженець Зеленого Клину, знав тих пісень не менше за Довженка, бо навчився їх з дитинства.
Атака проти українізації повелася на всіх фронтах. Репресії захопили всі прошарки українського населення. І тоді ж виникла ідея спростити український правопис та наблизити його до російського.
Одними із найсумлінніших рупорів єднання "братніх" народів були віддані комуністи й публіцисти Андрій Хвиля та Дмитро Затонський, які закликали знищити той "намул", який створював "штучно" бар'єр між російською і українською мовами.
Після загибелі М. Скрипника у 1933 р. правописна комісія на чолі з А. Хвилею оголосила діючий правопис "націоналістичним", було зупинено видання геть усіх словників так, що великий "Російсько-український словник" за редакцією Агатангела Кримського зупинився на літері "П". Верстка останніх томів була розсипана і невідомо, чи їхні матеріали збереглися. Усі мовознавці були репресовані, багато хто з них розстріляний. За якихось п'ять місяців нова ударна комісія сотворила новий правопис, уже наближений до російської мови.
Відтак з нашої абетки зникла не тільки буква "ґ", але й буква "и" на початку таких слів, як инший, иноді, иній і т. д. Відмінювання іменників теж наблизили до російської, і замість "любови", "соли", "Руси" стали писати "любові", "солі", "Русі". Замість "спеціяльність", "тріюмф", "проєкт" – "спеціальність", "тріумф", "проект".
Та минає кілька років, і вже в 1937 році цей правопис було засуджено як націоналістичний. Хвиля і Затонський – звинувачені в націоналізмі й розстріляні. Бо з'ясувалося, що хоч вони й наблизили українську мову до російської, але недостатньо. Тоді створили ще одну правописну комісію, яка працювала в авральних умовах, постійно змінюючись через те, що раз-по-раз когось арештовували. Робота затягнулася до самої війни, видруковано було понад десять проектів нового правопису, але всі вони були відхилені – причому Москвою. Бо затвердити цей правопис мав уже не нарком освіти, як раніше, а рада народних комісарів України, підпорядкована Москві. Справа затяглася ще й тому, що чекали на новий російський правопис. А тим часом газети одна поперед одну кинулися збагачувати українську мову російськими словами.
Боротьба з націоналізмом так усіх налякала, що чимало газет воліли перейти на російську, аніж ризикувати звинуваченням у націоналізмі за вживання "націоналістичного" правопису, якого ніхто так і не відмінив і який продовжував діяти.
В нестримному бажанні догодити Москві газети самі вигадували різні слова. Так, наприклад, виникло слово "відмінник" як калька з "отличника". Слово дуже довго приживалося, бо українською "відмінник" – це виродок, відміна, себто дитина, яку підмінили чорти.
Українські підручники почали перекладати з російської, внаслідок чого українська термінологія зникла. Зразком, як треба перекладати українською, був твір "Короткий курс історії ВКП(б)" - його переклад завертали тричі.
Задля видання української класики кинулися літературознавці підшукувати для кожного українського письменника друзів і покровителів із російської літератури. За вуха притягували те, чого ніколи не було. Смішно було читати, що на Шевченка впливав Добролюбов, який ще пішки під стіл ходив, коли Шевченко уже був відомим письменником, адже народився Добролюбов щойно у 1836 році. Така ж історія з Чернишевським, який народився у 1828 році, а "Кобзар" було видано в 1840. Коли б, мовляв, не Горький, то не було б Коцюбинського, хоча їхнє спілкування припадає на останній рік життя українського письменника.
А далі пішло-проїхало. В середніх школах збільшили удвоє кількість годин російської мови за рахунок української, зросла також кількість російських шкіл.
У Києві станом на 1941 рік українських шкіл залишилося не більше 20 з понад 150, але й ті вже не мали перших і других класів. Сучасники жартували, що до українських шкіл вступають лише діти двірників, які приїхали з сіл. Українізація була штучно зупинена і відтоді більше не поновлювалася. Але для того, щоб мова могла повнокровно функціонувати, вона повинна звучати на кожному кроці. Тому зростання українських шкіл за Незалежності дало небагато – наше міське довкілля, за винятком Західної і частково Центральної України, не українізувалося.
Немає коментарів:
Дописати коментар