Люблю тягнути до останнього. У 12 років я був уже достатньо дорослим, щоби самому йти до радянського стоматолога, але не достатньо свідомим, щоби наважитися відчинити двері кабінету. Покрутився під дверима й вийшов. Вдома мати вичитала таку мораль, що охота тікати з поліклініки зникла назавжди.
Відтоді церемонія походу нагадувала випроводжання на війну. Я старанно збирався. Не забував жодної дрібнички. Півтора кілометри йшов так, ніби повернення додому мені не загрожувало.
– Спокійно, я ще на своїй вулиці, – думав спочатку.
Далі був поворот на колишню вулицю Леніна, а нині Соборну. Дорога увесь час ішла згори. Затримуватися не виходило. За мостом через Тальянку було видно поліклініку. Вона знаходилася в старому двоповерховому будинку, де за німців була комендатура.
Круті дерев’яні сходи нагадували дорогу на ешафот. Я завжди тішився, коли людей на прийом було багато. Момент розплати відтягувався. Найбільше любив тих, хто проривався без черги. Утім інколи черга таки добиралася до мене. Тоді наставала мить, коли треба було сідати й чути, як твої спітнілі долоні ковзають бильцями крісла.
Коли стара машина затято свердлила зуба, мені завжди здавалося, що ще трохи і свердло вийде з іншого боку голови.
У сьомому класі після традиційного миш’яку мені намотували нерв на тонку голку. Я сіпнувся від болі.
– Сиди й не ворушися, – наказала лікарка. – Жодного руху, ради Бога.
Вона полізла пальцями мені просто в горлянку. Я сидів як заворожений й навіть не дихав.
– Слава Богу, що в мене нігті довгі! Ледве дістала. Лише краєчок стирчав.
Вона показала злощасну голку, яка мало не провалилася у мої нутрощі.
Із кабінету я вийшов, як у тумані. Навіть найприємніший момент вдягання куртки й прощання з лікарями не потішив мене. Вдома розплакався. Не вірилося, що вирвався живим із німецької комендатури.
Юрій Стригун
Немає коментарів:
Дописати коментар