Про фах робототехніка й буремні дев’яності роки, чому закрив власну справу, волонтерство, ритуал із чищенням зубів та чому відмовився від високооплачуваної роботи закордоном… Відверто про своє життя розповідає військовий волонтер, координатор у ГО «Наш батальйон» В’ячеслав Скічко. – Пане В’ячеславе, розкажіть, де Ви навчалися та чому обрали такий фах?
– Після закінчення школи вступив до Харківського авіаційного інституту, здобував престижний і перспективний фах робототехніка. Та буремні дев’яності роки внесли свої корективи: тоді за свою стипендію міг купити хіба що дві пляшки лимонаду. Відповідно жити-виживати в іншому місті було дуже складно. Тож перевівся у тодішній Черкаський інженерно-технологічний інститут на схожий фах – інженер-механік.
Завжди займав активну громадську позицію, тож, закінчуючи виш, став депутатом міської ради. Тоді ж зрозумів, що знань бракує, тому продовжив освіту в Державній академії керівних кадрів, здобував фах політичного менеджера.
– Як далі складалося життя?
– Активно займався політичною діяльністю. А з часом, покинувши політику, розпочав свій бізнес. Зрештою, присвятив громадському життю п’ятнадцять років, тож був переконаний, що вже можна попрацювати й на себе. Та, на жаль, прийшов 2013 рік, спрацював принцип «Якщо ти не займаєшся політикою, то політика займеться тобою».
Знову – в громадському житті. І розумію, що, на жаль, державі буде скрутно ще років двадцять. Неоптимістична оцінка, але правдива. Ті, хто вважають, що ситуація зміниться за рік–два – дуже помиляються. Мойсей не дарма водив свій народ пустелею сорок років. Поки не зміняться всі покоління і не з’явиться нове, яке навіть у дитинстві не знало Радянського Союзу та впливу Росії. Коли діти, які народилися після 2013 року, прийдуть до влади, у бізнес та інші сфери, тоді, можливо, нарешті почнуться зміни.
– Розкажіть про свою теперішню діяльність.
– Коли почалася війна, ще десь із півроку намагався вести бізнес і паралельно займатися волонтерством. А потім зрозумів, що так далі не можна, адже звик будь-що робити якісно й професійно: у бізнесі, у громадській роботі. Тож вирішив, що треба закрити власну справу. Із дружиною удвох підрахували й вирішили, що зможемо якийсь період жити й без бізнесу, за рахунок пасивних доходів, які лишилися від підприємницької діяльності й зарплатні дружини.
Нині 90 % свого часу займаюся військовим волонтерством. У 2014 році, коли все тільки починалося, хлопець, який зі мною працював, пішов на фронт добровольцем. Він попросив допомоги, бо навіть одяг і взуття мусив купувати власним коштом. Із того почалася моя діяльність: збирали одяг, взуття, баки для води, виготовляли маскувальні сітки, ліхтарі… Було неймовірно дивно: коли маєш власну справу й заробляєш на життя, важко йти з протягнутою рукою до когось і просити гроші. Але психологічно цей етап пройшов швидко.
Зрештою нас зібралася невелика група небайдужих, утворивши організацію «Наш батальйон». Зараз переключилися на складні технологічні проекти: підтримка безпілотної авіації, спеціальну оптику, електроніку, комп’ютерну техніку.
Нині кількість добровольців зменшилася разів у десять. І, зрештою, це природно. Я такий навіжений, що займаюся волонтерством із ранку до вечора, а то й цілодобово. Але навіть активісти – звичайні люди: їм треба за щось жити, дбати про свої сім’ї, а на все це потрібні гроші. У мене поки що інша ситуація: не розкошуємо сім’єю, але жити є на що.
Багато хто в чотирнадцятому році, коли починали наш проект із виготовлення маскувальних сіток, думав, що ось поплетемо осінь-зиму, а далі на весні все закінчиться – настане мир. Уже тоді казав, що це буде забіг на довгу дистанцію, на роки. Люди не вірили і швидко вигорали. Вони відійшли, та на їхнє місце прийшли інші.
Необхідно, щоб когорта небайдужих, активних людей постійно збільшувалася. Державу потрібно відстоювати не тільки на фронті, а й в економічному, і в політичному планах.
– Розкажіть про свою сім’ю.
– Маю дружину, вона бухгалтер. Разом виховуємо доньку, якій три з половиною роки.
– Коли вирішили змінити своє життя і піти з бізнесу та зайнятися волонтерством, дружина Вас підтримала?
– Звісно, це було наше спільне рішення. Без дружини в мене нічого б не вийшло. Сам би такого рішення не ухвалював, бо ми родина.
– Скільки ви років разом?
– Уже сім. Познайомилися через моїх друзів, кум працює з дружиною на одній фірмі. Зав’язалися стосунки, потім все це перейшло в спільне життя, у родину. Загалом я досить довго парубкував, до тридцяти п’яти років. А потім зустрів ту, яка сподобалася і стала дружиною.
– Що для Вас важливо у вихованні донечки, якою Ви її хочете бачити, коли виросте?
– Головне, щоб вона за будь-яких умов лишалася сама собою. Виросла розумною і своїми знаннями та уміннями будувала власне життя. Не хочемо робити її юристом, менеджером, програмістом чи щось на зразок того. Важливо, щоб сама зробила свій вибір.
Наше завдання – підготувати її до майбутнього. Адже, коли вона увійде в доросле життя, це вже буде інше країна, інші умови, суспільство.
– Розкажіть свій найяскравіший спогад із дитинства.
– Їх дуже багато, дитинство є дитинство, там все яскраве. Найяскравіше запам’яталося життя в гуртожитку, коли був геть малим. Усі свята – Новий рік чи дні народження – відзначали гуртом. Столи ставили прямісінько в коридорі й простягали на всю його довжину.
А потім батьки отримали квартиру, й ми переїхали до іншого району. Пішов навчатися до п’ятнадцятої школи, де з’явилося багато хороших друзів. Легко давалися точні науки – фізика, математика, хімія. Запропонували перейти до спеціалізованого фізико-математичного класу в престижну дев’яту чи сімнадцяту школу. Проте відмовився і не шкодую – у рідній школі пережив чимало пригод. Успішною дитину робить не рівень школи, а оточення, в якому вона живе: батьки, вчителі, шкільні товариші.
– Маєте якісь хобі?
– Нині за браком часу єдине хобі – це відпочинок, активний, з друзями. Вибираємося на острови чи десь на берег річки. Хочеться хоча б зрідка помилуватися природою та побути вдалині від цивілізації.
– Що зазвичай робите перед сном?
– Чистимо зуби з донькою. Це в нас особливий ритуал: треба з півгодини побігати, щоб загнати її у ванну та змусити пройти всі гігієнічні процедури. А вона навіть із зубною щіткою в роті буде бігати по всій квартирі, щось розказувати, показувати, гратися (сміється – авт.).
– Що в житті було найбільшим розчаруванням?
– Напевне, такого не було. Маю принцип – ніколи не шкодувати про те, що було. Не можна жити минулим, треба жити сьогоденням та майбутнім. Краще просто робити висновки та йти далі.
– Відчуваєте себе щасливою людиною?
– Так. Моє щастя, у самому житті, у моїй родині, доньці, якій останнім часом став приділяти значно більше уваги. На жаль, але в перші роки її життя мене майже не було вдома. Бути з близькими – моє щастя.
– Про що Ви мрієте?
– Жити з родиною, виховати дитину. Щоб держава змінилася на краще, адже моїй доньці тут жити, принаймні, я на це сподіваюся. Хто знає, як складеться її життя, та сподіваюся, якщо вирішить поїхати в іншу країну, то це буде з цікавості, а не в пошуках кращого життя.
Свого часу мав хорошу нагоду виїхати на роботу до Німеччини та в Британію, пропонували пристойну зарплату, та відмовився. Мені подобається Україна, хочу тут жити, хоч тут і не просто, але всьому свій час…
Немає коментарів:
Дописати коментар