Тітка з Донбасу

Біля каси магазину — скринька з пожертвами для важкохворих. Коли надходить моя черга, кладу туди 5 гривень. Тим часом касирка проводить товар.

— З вас 79 гривень і 15 копійок, — каже.

Я даю 80. Нишпорю по кишенях і знаходжу дріб’язок. Кладу ще 25 копійок. Продавщиця віддає чек і 10 копійок решти. Гривню повертати “забуває”. Швидко хапає товар наступного покупця. Хочу сваритися й навіть розкриваю рота, але сам себе обриваю на півслові.

— Черга велика, а я за одну гривню вчинятиму скандал? — думаю.

Клянуся собі, що більше до цього магазину — ні ногою. Завжди так роблю, коли мене дурять. Повернувся лише одного разу.

У листопаді 1993-го ми з сусідом поїхали в Росію. Везли биті горіхи. Я ледве умовив Мишка приєднатися. Він — затятий русофоб.

Тоді в Росії саме відбулася грошова реформа. У сусіда невідь-звідки взялася дореформена купюра в 5 тисяч рублів. Такі гроші вже не ходять. У Ростові — величезний базар. Я торгую горіхами, а Мишко бігає рядами й пробує впарити росіянам стару банкноту. Ніхто не бере.

За 2 години за прилавок стає товариш. Я йду купити щось на обід. Тітка з Донбасу торгує вареною ковбасою. Вирішую взяти в неї. Кіло — 1,5 тисячі рублів. У відрізаному шматкові — 490 грамів.

— З вас 900 рублів, — каже й дивиться на мене маленькими свинячими очицями.

Від несподіванки я втрачаю дар мови. Віддаю їй тисячу. Вона повертає сотку.

Розповідаю історію Мишкові.

— Пішли зі мною, — каже товариш.

За кілька метрів від м’ясних прилавків наказує чекати. Підходить до тітки. Дістає стару купюру в 5 тисяч. Продавщиця запихає гроші за пазуху. Мишко бере величезну палицю ковбаси. У цей момент мені хочеться втекти з місця злочину. Однак товариш ще кілька хвилин товчеться біля тітки.

— Вимагав із неї решту, — пояснює. — Змусив перерахувати все до копійки.
                                                                                               Юрій Стригун