Людина й ідеологія. (Дневі не-перемоги навздогін)

                                                                                                                                                                                                 Сергій Пантюк
Дуже хотілося цього разу оминути цю, для багатьох драстичну тему. Але, їдучи сьогодні в маршрутці почув приблизно такий діалог матері (на вигляд років за тридцять) з сином-підлітком.

Хлопчик (вказуючи на авто, яке зупинилося поруч на світлофорі): "А що за стрічка в нього на антені зав'язана?"

Мати (пильно придивляючись): "Не знаю, мабуть вже до виборів щось прив'язують..."

Хлопчик: "Буде так, як на революції прив'язували стрічки?"

Мати (усміхнувшись): "Думаю, що не буде".

На авто була прив'язана т.з. георгіївська стрічка, яку проросійські сили останнім часом настирливо пхають нам у символи...



Для чого я це розповідаю? Дуже просто – час іде, міфи руйнуються, тож і міф про останню на нашій землі війну як Велику Вітчизняну починає потихеньку танути. Хоча надувати його продовжують не лише ідейні супротивники України й усього українського, а й "рідна" влада з Президентом укупі. Просто дивно – правда ось вона, просто перед очима стоїть, а ми продовжуємо комусь підігрувати! І правда ця проста – була велика гра, великий переділ світу, вчинений двома тиранами, і Україна в цій грі не розглядалася навіть як статист, як Румунія чи Угорщина, а винятково – як м'ясо. Для Адольфа Алоїзича – рабсько-безсловесне, для Йосифа Вісаріонича – гарматно-гулагівське. І звичайні люди це чудово розуміли – особливо ті, для кого та війна не була "мать родна".

Моя світлої пам'яті бабуся Галина Дем'янівна Вознюк (в дівоцтві Франчук) розповідала, як під час примусових робіт у Німеччині (а працювала вона на дуже "жіночій" роботі – в ливарному цеху) старий німець-охоронець приніс їм з напарницею по тістечку – неймовірна річ у їхньому напівголодному існуванні. І коли вони запитали, звідки така доброта (а це ще й було ризиковано, контакти з "остарбайтерами" для "щирих арійців" були під забороною), старий відповів, що обидва його сини полягли на цій війні. І додав наївно, мовляв, от би Гітлер зі Сталіним зійшлись у двобої і з'ясовували, хто сильніший, а не мільйонами людей на смерть кидали. Отак людськість перемагала ідеологію.

І я відчуваю, що працювати треба саме в такому напрямі. Бо про яку демократію ми говоримо, продовжуючи підтримувати чужі міфи? Про яку Україну? Ну, з владою все зрозуміло – вони про вибори думають, про позитивний ("ха-ха" два рази) імідж свій і таке інше. А де ж журналісти, письменники, інші "властітєлі дум і сєрдєц"? Чому на передачі "5 копійок", присвяченій темі "совка" в розрізі т.зв. "травневих свят" такий шанований мною Роман Чайка просто душею кричав мені: "Не чіпай тему війни!" Чому ж її не чіпати? На догоду адептам наскрізь антилюдської комуністичної доктрини? Чому ж не казати правду – що кожен українець, який воював у лавах Совєцької Армії був героєм, але, на жаль, не героєм України? І йдучи в атаку, кричав "За Родіну! За Сталіна!", а нерідко – лише друге.

Або чому не говорити про те, що наша держава досі платить чималенькі пенсії усіляким смершівцям, "стрибкам" та іншим енкаведистам, в яких руки не просто по лікоть у нашій (і не лише) крові? За що? За які заслуги і перед ким? Є злочини, які не мають терміну давності. Тож чи не пора запитати – а чому ці їхні діяння не розслідуються, як на Заході, де вже великі роки купа компетентних органів займається колишнім нашим співгромадянином І. Дем'янюком? Бо все просто – триклята ідеологія знову заступає Людину.

Я так не хочу. І буду робити все, щоб мої діти знали про ту війну правду, і не сприймали георгіївську стрічку як символ, а лише як дуже давній військовий артефакт.