середа, 24 серпня 2016 р.

Хай живе Україна від Мурманська до Берліна!


Ви думаєте що вперше Український прапор підняли у Львові 1 травня 1989 року ?
Із гордістю можу повідомити, що Український прапор одночасно підняли в Мурманську 1 травня 1989 року на демонстрації до "дня трудящих"
Наше мурманське українське товариство провело таку акцію.
Нас було набагато- чоловік шість.Зараз не згадаю прізвищ.
Прапор я привіз з України.
Анатолій Бриченко проніс прапор під одягом і ми розвернули його якраз перед трибуною, прилаштувавшись в хвості офіційних колон. І комуністичне начальство Мурманська ошизіло від такого нахабства, і тупо махали ручками з трибун,не знаючи як реагувати. 
Тому мабуть нас і не затримали.
Той прапор мабуть і досі зберігається в Мурманську.
Нас,українців багато по всьому світу.
І в час суворих випробувань всі стають на захист своєї України.
І в Канаді , і в США, і в Португалії, і в Аргентині і в Австрії - всюди де живуть українці.
Нас насправді багато. І ми любимо Україну не за гроші чи дешеві "понти", а за те що вона наша мама. І іншої у нас немає. Де б ми не жили.
Українці самий окупований народ у світі, якщо подумати. У всі часи був під різними імперіями і окупантами. І зараз окупований в Криму і на Донбасі.
Але віковічна історія українського народу свідчить, що обри приходять і зникають, а Україна відроджується знову із попелу.
По новому зазвучали слова Гімну - "Згинуть наші воріженьки як роса на сонці!"
І лізуть вони, ці вороги , і лізуть як з мішка, а потім все-одно гинуть і зникають.
Звичайно не самі собою, а тому що українців- русичів-козаків-воїнів ніхто перемогти не здатен.
Лише треба прокинутися і зрозуміти, що іншої мами не буває, і ніякі гроші, чи "лакомства нещасні" її не замінять.
І захищати треба свою родину, своїх дітей і свою Україну люто і весело.
Хай живе Україна від Мурманська до Берліна!
Вітаю всіх із Днем Українського Прапора і Днем Незалежності!
                                                                 Сашко Лірник
А ще я хочу сказати: синьо-жовтий прапор я у 1985 р. підняв на вулицях пос.Мохосоголлох Як.АССР...

Прапор на Театральній площі підняли діти загиблого воїна АТО

Малі сини загиблого героя АТО Євгена Войцехівського Валера і Руслан були удостоєні права підняти Державний Прапор України під час сьогоднішніх урочистостей з нагоди Дня Прапора на Театральній площі Черкас. 
3 
Дітей до флагштоку підвів голова облдержадміністрації Юрій Ткаченко. Коли прапор було піднято, Валерчик дуже зворушливо заспівав гімн Союзу української молоді «Вгору прапори»:
В гору прапори, слухай наказ:
Де б не прийшлося нам жити,
Більшого щастя немає для нас,
Як Україні служити!
– Це – прапор нашої молодої держави, – сказав малий. – Ми теж молоді, але коли ми виростемо, то будемо її з честю захищати!
Юрій Ткаченко так відреагував на ці слова:
– Ворог убив Євгена Войцехівського, але ми отримали ще двох палких патріотів – його синів. Це – його продовження!.. Те, що було для нас звичним, тепер стало священним: наша свобода, наша Незалежність, наш Прапор. Прапор сьогодні – більше, ніж символ. Більше ніж символом він став ще на Майдані. А коли ми після звільнення Слов’янська стали розвішувати і роздавати прапори жителям міста, одна жінка сказала: «Я так давно не бачила український прапор! Я так скучила на Україною!» Ми скучили за мирною Україною. Але українці вміють виборювати свою свободу. І я впевнений, що вже незабаром і на окупованих нині територіях замайорять синьо-жовті українські прапори. Будьмо єдині!
Із Днем Державного Прапора України черкащан привітав і голова обласної ради Олександр Вельбівець.
4
Міський голова Черкас Анатолій Бондаренко зазначив, що український прапор сьогодні, на жаль, не тільки символ перемог – у мирному житті, у спорті, на війні. Ним сьогодні накривають тіла загиблих бійців у війні на сході України. Анатолій Васильович закликав пам’ятати імена кожного, хто віддав своє життя за Україну.
Громадський діяч Любов Майборода, яка брала участь у підняття національного синьо-жовтого прапора на Театральній площі в 1990 році, наголосила, що Україна за роки незалежності, попри всі труднощі, досягла дуже багато – і в будівництві держави, і в суспільній, і в економічній сферах.
– Країна відбулася, країна є демократичною. В нашій країні відбуваються демократичні вибори. В останні роки відбувається децентралізація, значно більше коштів надійшло в місцеві бюджети. Поліпшується обличчя нашого міста, – наголосила Любов Володимирівна, закликавши «помічати наші перемоги, пишатися тим позитивним, що є в нашому житті».
Звертаючись до чиновників, громадський діяч закликала їх до скромності:

– Не кількість дач, не кількість маєтків на березі Дніпра є ознакою цивілізованої України, а ваше піклування про людей! Ми маємо підтримати слабких, стареньких, дітей. Це буде найкращою нашою відзнакою тих, хто воює на сході. Наша громадська активність, мужність, скромність наших начальників – запорука успіху європейської демократичної України! – наголосила Любов Майборода.

Масненко: «Плюси» і «мінуси» 25 років Незалежності

Масненко
Українській незалежності виповнюється 25 років. Думаю, що головним у відзначенні цієї дати повинні бути не фанфари і паради. Цю рубіжну дату ліпше використати як нагоду осмислити те, як ми прожили ці чверть століття. Я дозволю собі кілька своїх міркувань.
Передовсім, є багато «плюсів». Мабуть, найголовніший із них – те, що ми збереглися як держава. Було дуже багато прогнозів, котрі походили від тих, кому Україна і українці не подобаються, що ми «побавимося незалежністю кілька років», після чого повернемося назад до якогось «Союзу». Цього не трапилося.
Другий великий плюс – те, що ми маємо інше суспільство, ніж те, що ми мали наприкінці 1980-х років – на початку 1990-х. Наше нинішнє суспільство – активне, живе, воно дедалі більше стає громадянським суспільством. Це помітно навіть по тих революціях, які ми пережили: Революцію на граніті, «Помаранчеву» революцію і Революцію Гідності. Наше суспільство не дозволяє зловживати владою, не дозволяє робити на собі якісь експерименти. Це – дуже позитивно, адже ми маємо сумний досвід часів радянського тоталітаризму, інших підімперських станів України, коли цю нашу рису намагалися викорінити, перетворити український соціум у якусь безлику масу. Те, що цього зробити не вдалося – дуже великий «плюс».
Але, безперечно, є й «мінуси». Якщо порівняти економічний, людський потенціал, який ми мали на початку 1990-х років, із тим, що маємо зараз, то тут ми бачимо дуже великі втрати. Починаючи з найпомітнішого: коли ми йшли до незалежності, то говорили, що «нас 52 мільйони» – це в різний спосіб обігравалося... Зараз статистика показує, що нас уже десь 42 мільйони 600 тисяч. Тобто, фактично 10 мільйонів наших громадян уже немає. Є різні причини того, що так трапилося. Зрозуміло, що є так званий «від’ємний природній приріст» – переважання смертності над народжуваністю, яке розпочалося як раз на початку 1990-х років. Крім того, частина наших людей побачила, що можна жити краще за межами України – в Європі, Америці, Ізраїлі, інших країнах, тож працюють, або й живуть там. І, на жаль, ми втратили чимало громадян, які опинилися на окупованих територіях Криму і Донбасу.
Ще одним «мінусом» є втрата власне територій. Зрозуміло, що це негативно відбилося й на загальному процесі становлення нашої державності. Ми чудово розуміємо, що для того, щоб повернути ці території, буде потрібно багато зусиль і часу. Можливо, повернення наших земель, відновлення територіальної цілісності України разом із прагненням до європейського майбутнього, побудови громадянського суспільства може стати новою моделлю української національної ідеї – адже до цього часу багато хто говорить, що ми «не маємо своєї національної ідеї».
Я не торкаюся економічних втрат – про них мають говорити здебільшого економісти. Я б хотів говорити більше про те, що мені ближче як історикові, гуманітарію, соціологу.
Як на мене, багато змінилося у стосунках між нашими елітами і громадянами – між активною частиною суспільства і тими людьми, які дослуховуються до них. На жаль, ми в нашій еліті зазвичай бачимо більше «мінусів». Критика і центральних, і місцевих еліт – цілком заслужена. Як сталося так, що частині регіональних еліт не потрібна Українська держава? Прикладом є окуповані території. Зокрема, верхівка Автономної Республіки Крим цілком безболісно стала псевдовладою нинішнього «російського» Криму. Чому так трапилося? Мені це нагадує ситуацію феодального суспільства, де існували стосунки між сюзереном і васалами. Якщо васалові щось не подобається в сюзерені, він шукав собі іншого сюзерена і переходив під його протекторат. Виявилося, що й наші місцеві еліти можуть бути спокійно перенесені під російський або якийсь інший протекторат...
Як на мене, це – дуже небезпечна річ. Вона показує, що, по-перше, не було належного контролю місцевих еліт з боку центру, а, по-друге, в регіонах не було сформовано громадянського суспільства, котре могло б контролювати еліту. Через це місцеві можновладці почували себе на «своїх» просторах чимсь на кшталт тих самих феодальних власників. Це – велика біда, одна з найбільших із тих, які ми зараз маємо.
Тому особливої уваги й обережності потребують державні рішення щодо децентралізації, формування нових об’єднаних громад. З одного боку, ці процеси можуть допомогти нам щось змінити в позитивний бік у стосунках між елітами і громадськістю. Але з іншого – виникає багато спекулятивних речей, коли під виглядом надання більших повноважень на місцях можуть і далі формуватися «феодальні князьки», які керуватимуть, фактично, незалежно від волі громадян.
Я не хочу окремо говорити про наші черкаські еліти, хоча тут також є певні речі, які викликають занепокоєння. Ми мали багато прикладів життєвих історій діячів, які працювали в нашому місцевому керівництві, а потім опинилися за кордоном. Одні з них сидять тихенько – як Сергій Тулуб, інші ведуть антидержавну, антиукраїнську роботу, як Володимир Олійник. Прикро, що такі діячі виплекані як представники нашої місцевої еліти.
Ювілейні торжества спонукають до спогадів. Багато хто згадує про те, як він боровся у 1980-х – на початку 1990-х за Українську державу. Це правильно, але треба бачити, що час іде, і ті люди та організації (наприклад, Народний рух України), які виборювали незалежність, формували її, вже відпрацювали своє. Прийшли інші люди, інші організації. Але наша українська специфіка в тому, що ми не маємо зрілої політичної системи, коли суб’єкти політичного життя – партії – стали б справді політичними партіями, а не просто передвиборчими політичними проектами певних фінансових, кланових структур. На жаль, в цьому плані наші 25 років незалежності ще не дали помітного результату. Партійне будівництво й досі переживає те, що називають «дитячими хворобами»...
Віталій Масненко, доктор історичних наук, професор Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького

* Із виступу на прес-конференції 18 серпня

неділя, 21 серпня 2016 р.

10 причин відвідати обласний краєзнавчий музей

10-prychyn-vidvidaty-nash-kraeznavchyy-muzey.12
У дитинстві всіх нас водили на екскурсії в музей. Але тоді сконцентруватися на пізнавальних розповідях екскурсовода було дуже складно. Ми вирішили відвідати музей уже дорослими – і вам радимо! Виявляється, в дитинстві ми багато чого прослухали, пише in.ck.ua.
Здогадайтеся, де попрацювала людина, а де – природа
zagadka.12
На столику лежать камінці. Ваше завдання – вгадати, які з цих елементів зроблені природою, а які предмети людина виготовила як інструменти та знаряддя праці. Зізнаюся, у мене не вийшло, але спробувати свої сили варто.
Металеве гніздо, яке побудували птахи
metaleve-gnizdo.12
Не лише у казці “Троє поросят” тварини будували свої хатинки з різних матеріалів, як люди. Птахи також вдаються до цікавих рішень під час створення “дизайну” свого житла. Декілька років тому в природничій експозиції музею з’явився дивний експонат. Коли комунальники обрізали дерева, знайшли у гілках гніздо, зроблене з металевих прутиків. Птахи побудували собі гніздо з металу! Цікаве свідчення того, як тварини вміють пристосовуватися до навколишніх умов.
Відчуйте себе героєм мультфільму “Льодовиковий період”
10-prychyn-vidvidaty-nash-kraeznavchyy-muzey.12 (1)10-prychyn-vidvidaty-nash-kraeznavchyy-muzey.12 (2)mamont.12
Живого мамонта побачити не обіцяємо, але уявити собі, який вигляд він мав можна. У музеї є, мабуть, усі тварини, які були задіяні у цьому мультфільмі. Опудала звірів майже нічим не відрізняються від живих тварин: злі вовки, орли в польоті, білочка з горішком тощо.
Килими на стінах крутіші, ніж у вашої бабусі
gobelen.12gobeleny.12
Доки килими на стінах входять і виходять з моди, у музеї кожен поверх прикрашають неймовірні гобелени, які завжди будуть у моді. Створені вони відомими українськими художниками ще у 80-х роках ХХ століття та ілюструють визначні події з історії України та Черкащини.
Відчуйте себе первісною людиною
10-prychyn-chomu-vam-potribno-vidvidaty.12mayster-klas.12
Всім охочим пропонують дізнатися про деякі побутові умови життя наших предків – взяти участь у майстер-класах, де вас навчать різати камінням, як це робили люди до винайдення звичайного ножа, писати на воскових дощечках, складати “пазл” з уламків “трипільського” горщика і ще багато чого цікавого.
“Доторкніться” до голограм
gologramy.12
Не всі цінні експонати можна привезти в Черкаси, тому в деяких експозиціях музей застосовує технологію голограми. Голограма дозволяє побачити предмет в об’ємному розмірі. До речі, черкаський краєзнавчий музей одним із перших почав використовувати цей прийом. Голограми досі вражають відвідувачів, тому що мають вигляд справжніх речей. Доки екскурсовод не пояснить принцип роботи голограми, ви будете впевнені, що перед вами звичайний зал із справжніми прикрасами і археологічними знахідками. Ось же вони, такі реальні!
Почуйте музейні експонати
muzyka.12
Щорічно Краєзнавчий музей бере участь у акції “Ніч в музеї”. Цьогоріч вона була присвячена розвитку музики різних епох. Відвідувачі дізналися багато цікавого про музичні інструменти від найдавніших часів до сьогодення та познайомилися з унікальними музичними інструментами, що представлені в експозиції та зберігаються в музейних фондах. Студенти Черкаського музичного училища імені Гулака-Артемовського заграли на “сивих” музичних інструментах-експонатах. Старовинні інструменти знову відчули себе живими.
Олімпійські ігри і тут, і там показують
olimpiyski-igry.12 (1)olimpiyski-igry.12
Не встиг черкасець Сергій Куліш отримати “срібло” на Олімпійських Іграх 2016 року у Ріо-де-Жанейро, а матеріали виставки “Олімпійське сузір’я України” вже розповідають про нього, а також про інших відомих спортсменів і паралімпійців Черкащини. Тут можна доторкнутися до “золотого каное”, на якому Андрій Хіміч отримав перемогу на Олімпійських Іграх 1964 року в Токіо, а також побачити “срібне весло” Олександра Мотузенка – призера Олімпіади 1988 року в Сеулі.
Справжній меч давньоруського воїна
mech.12
Історична експозиція музею висвітлює історію Черкащини з найдавніших часів до сьогодення. Тут можна ознайомитися з унікальними археологічними знахідками – посудом, жіночими прикрасами, предметами побуту та культу наших пращурів і зразками зброї. Ви зможете побачити не просто тогочасні обладунки, а й реконструкцію захисного одягу воїнів Русі. У колекції музею є надзвичайно цінний експонат – меч періоду Київської Русі, на якому навіть залишилася позолота.
Увіковічніть сьогодення для майбутніх поколінь
10-prychyn-chomu-vam-potribno-vidvidaty.12 (1)10-prychyn-chomu-vam-potribno-vidvidaty.12 (2)
З нагоди 25-річниці з Дня Незалежності України музей готує виставку “Черкащина у боротьбі за незалежну Українську державу”. Відвідувачі зможуть побачити надзвичайно хвилюючу експозицію, присвячену участі черкащан у війні на Сході України. Зал, в який страшно заходити, адже моторошні часи минулого не так вражають, як те, що відбувається на наших очах. У залі є використані боєприпаси, речі, знайдені на окупованих територіях, які волонтери привозили в музей, і навіть дитячі іграшки, якими вже ніколи не гратимуться.
І порада наостанок: розраховуйте на велику кількість часу, тому що все це неможливо обійти за годину! Наукові працівники музею проводять серйозний пошук по архівах, вивчаючи унікальні документи, фотографії, які раніше були недоступними. Тому все, що ви тут почуєте і побачите, історично достовірне та підтверджено документально. Колекція музею налічує майже 200 тисяч експонатів – це дійсно неймовірна цифра.

НАТО, здавайся! Ты акружен!


"Солдати НАТО! Вас обманюють! Ви не миротворці! Складіть зброю! Ви воюєте на чужій території. Своїм віроломним нападом ви порушили спокій мирної країни. Вас наздожене справедлива відплата і гнів народу, який ще не зазнавав поразок ні в одній війні. Кидайте зброю, перестаньте бути маріонетками в руках ваших лідерів! " - Так росіяни тренуються кричати в матюгальники на навчаннях.

Вони не ідіоти, вони реально в це вірять. Я не приховую - я теж вірив. Колись я протестував проти бомбардувань Белграда НАТО, причому особливо навіть не розуміючи що коїться в Сербії, а що в НАТО. Але НАТО було не наше, тому НАТО було ворог. Ну а Росія начебто друг, ми ж типу в СНД. Такий ось чорно-білий світ в совкової голові.

Взагалі в школі мені так і розповідали: Росія ніколи ні на кого перша не нападала, а всі війни вигравала, тому я не міг не любити Росію, а проклятих буржуїнів вважав агресорами. Потім, звичайно, дізнався про УНР, фінської, поділ Польщі і трошки охренел від такого одкровення, але про це нижче.

У Росії люблять згадувати тільки дві війни - 1812 року і Другу Світову. Всі інші війни, які Росія просрали або нападала першою (а особливо якщо нападала і просрали), повністю замовчуються. Причому у війні 1812 року всіляко заминається факт спалення Москви і того, що Наполеона тащемта перемогли англійці.

Друга світова ж взагалі перетворена в шоу победобесія. По-перше, з неї прибраний весь "ганебний" період 1939-1941рр., Як і все економічне співробітництво з Гітлером. По-друге, війна в ватяною пропаганді подається так, як ніби Гітлер захопив пів-совка тільки тому, що всі бухали, а потім протверезіли і весело гнали недофюрера з гармошками і балалайками до Берліна, гинучи чисто по приколу і для патріотичних колонок в газеті " правда ". Ну і США свій Держборг під шумок списали (хоча держборг США до війни був в рази менше, ніж після).

Весь світ Другу світову згадує дуже обережно, в основному з трауром, але в Росії далі триває веселощі. Абсурдом в цій історії є все. Наприклад місто-герой. Чому місто - герой? Міста-герої є тільки в совку. Добре воював місто? Чому тоді Варшава зі своїм повстанням в гетто не місту-герой? Багато постраждав? Чому Роттердам не місто-герой? Ну не хочуть ні поляки, ні голландці победобесіть, дикий народ, без хромосоми.

Але рано чи пізно тобі дають таблетку, совок з твоєї голови вивітрюється і ти починаєш замислюватися про все це. І жахаєшся - що ж за Блядский цирк твориться в головах росіян? Які паради, які міста-герої? Ви що, охуелі?
                                                                        Константін Кукушкин

І ви зрозумієте, бігти вже пізно


Рік тому я повторив пост своєї дворічної давності з пропозицією до росіян приятелям (журналістам, економістам, письменникам і т.д.) які підтримують Україну - бігти з РФ.

Мені вже тоді було зрозуміло куди все йде.

Сьогодні, після прийняття поправок до закону Яровий, після пекельного зльоту байкерів в Севастополі, схожого більше на божевільну суміш нацистських свят, радянських шабашів і "Юнона і Авось" ... Після погрому православними активістами виставки на Манежі ... Після заяв протоієрея Чапліна на головному опозиційному радіо, що людей убивати не гріх, а п'яту колону навіть потрібно вбивати - прямо пряму дію Старого заповіту. Після закону про Національної Гвардії і дозволу стріляти по вагітним жінкам, і це прямо окремої фразою там написано, з акцентована - будьте мені відданими і прощу будь гріхи Ваші, і не будуть вони більше гріхом.

Справа не в тому, що вже Ваші ж експерти кажуть про стагнацію економіки рф, про те, що впаде банківська система, про поправки до закону про колекторах, про масові скорочення, звільнення або зменшення робочого тижня ... Справа не в тому, що кількість шкіл було порівнянним з кількістю церков, а це офіційна статистика ...

Справа в тому, що на тлі зростаючого ВВП у Габону - Росія прагне до створення нового тоталітарного мілітаристсько-релігійного держави, читай православний Ігіл. Де буде введена смертна кара офіційно.

По суті, після Політковської, Литвиненка або Нємцова, можна було зрозуміти, що вона вже введена, просто не закріплена юридично на папері. Правда не здивуюся, якщо є якісь таємні директиви або протоколи - гебня це завжди любила. Папірець повинна бути. Ну да ладно.

Весь описаний мною жах не буде, а він вже є. Хлопці, я просто перерахував те, що вже є і діє. Хлоп'ята, Ви цього не так помічаєте тому, що в цій реальності живете вже ...

Додамо сюди війну проти України, а вона розгорається все з новою силою, люди продовжують гинути. Додамо сюди військові союзи з іншими релігійно мілітаристським режимами: Іраном, Асадом, тепер Ердоганом, Північною Кореєю.

Скоро бігти буде не менш складно, ніж з ГУЛАГу. Ми знову побачимо фільми засновані на реальних подіях про філософських пароплавах, а потім про героїв одинаків вижили в Сибіру і добралися до Китаю або мистецтвознавців ховали роботи радянських авангардистів і примітивістів в Монголії, в пустелі. Прочитаємо книги про втекли екіпажів підводних човнів або прорив підкоп під стіну на кордоні.

Чому я так приділяю всього цього увагу? Чому мене це все турбує? Ну по-перше стає ясно, що при таких розкладах війна на довго. Буде вторгнення чи ні, але війна на довго, а вона йде на моїй землі. Режим буде посилено чинити опір і навіть в разі голодних бунтів, швидше за заллє все кров'ю і відправить населення на нову війнушку, ніж віддасть владу. А це значить, Україні потрібно бути завжди готовою.

По-друге, коли за заповітами Чапліна, почнуть вішати п'яту колону, Ви ж все сюди побіжите. Білорусь адже видаватиме тому, в інших країнах будують стіни і підсилюють кордону не тільки від військової загрози, але головне від біженців з РФ. Та й мов багато хто не знає. І межа більш дірява в Україні. Все ж сюди побіжать - де родичі, де приятелі, знайома система координат.

Тут хочу всіх Вас засмутити. Чим довше триває війна, тим складніше українці приймають можливість будь-якого спілкування з росіянами, навіть з проукраїнською позицією. Настрої схиляються до повного закриття кордону де можна, введенню віз і навіть розірвання дипломатичних відносин.

Скоро буде нікуди бігти. Два роки тому така можливість була. І деякі знайомі навіть отримали українське громадянство і тепер працюють в поті чола допомагаючи провести реформи, волонтери, пишуть тексти на підтримку України або навіть воюючи. Рік тому Іонов втік від переслідувань через український кордон за допомогою сталкерів. Все складніше вибратися.

Ви цього поки не помічаєте, просто в якийсь момент, ви замре в аеропорту або на кордоні з повернутим паспортом і холодна дрож пробіжить по спині.

І ви зрозумієте, бігти вже пізно.
                                                         Мирослав Гай

Галушко: Із Денм Народження, Україно!

Не відкрию нічого нового, коли скажу, що здобуття Незалежності у 1991 році стало втіленням споконвічних прагнень українського народу. З цією ідеєю цілі покоління жили і творили, боролися і жертвували собою, багаторазово відроджувалися із попелу, передавали дітям і внукам прагнення цієї високої мети.
Тому для будь-якої країни, як найбільшої, так і найменшої, головним державним святом є День Незалежності. І це природно, адже що може бути більш бажаним, як вільно жити, працювати, вільно дихати на власній вільній землі? «В своїй хаті своя правда і сила, і воля», писав Т.Г. Шевченко.
Коли Україна була під владою Речі Посполитої, то ті до того довели наш край, що значні простори являли із себе малозаселену пустку. На рубежі XІV-XV століть саме сюди – на територію Черкас, Канева, Корсуня – прийшли  волелюбні українці з Галичини,  Волині,  Поділля, Північної Київщини. Тих сміливців прозвали козаками, що означає «вільні люди». Козаки взялися відроджувати край: засновували хутори і села, зводили укріплення, будували нові та повертали до життя старі міста й містечка. Свої володіння вони розширили аж за Дніпрові пороги.
Мандрівник Павло Алепський у своїх дорожніх нотатках писав: «Шлях через Україну пролягав здебільшого серед числених садів, що їм нема ліку, і ланів усілякого збіжжя, що заввишки в ріст людини, неначе те море безкрає, широке та довге. О, яка це благословенна країна! Що то за благословенний народ!»
Але після воз’єднання з Московією, український народ було покріпачено, а запорізьке козацтво знищене... Та прагнення волі завжди жило в серцях людей! Шевченків «Кобзар» став виразником національної ідеї побудувати власну державу Україна! У березні 1917 року Центральна Рада, головою якої був історик Михайло Грушевський, проголосила, що віднині Україна стає вільною і ні від кого незалежною державою.
Але утримати свободу тоді не вдалося. Хоч боролося за волю військо, хоч і партизанили аж до 1930-го Холодноярці, але на зміну царській імперії прийшла імперія радянська. Відчув тоді народ розкуркулення, колективізацію, голодомор, репресії, насильницьку русифікацію… Проте кожне терпіння має межу. І луснуло воно наприкінці вісімдесятих. Пригадаймо ті не такі вже й далекі роки. Повний дефіцит геть на всі товари, прилавки магазинів – порожні, щоб ми менше купували те, що ше лишалося – вводилися талони на миючі засоби, цигарки, крупи, макарони і навіть на хліб!
Через таке становище, люди почали виявляти невдоволення. Проходили багатотисячні мітинги, з’явилися неформальні політичні організації, що виступали за соціальну справедливість, обстоювали суверенітет української республіки, відродження української мови і культури. І 24 серпня 1991 року, на хвилі масових виступів громадян, парламент проголосив державну незалежність України! Цей історичний документ був затверджений і на всеукраїнському референдумі.
Та хоч Україна й мала усі необхідні ресурси для підйому економіки і покращення добробуту громадян, не все так сталося, як мріялося. За офіційною інформацією, починаючи із 1991 року з України щорічно вивозилося народного добра на суму,  що дорівнює п'яти річним бюджетам! Західні експерти називали Україну найкорумпованішою країною Європи. За цей час змінилося 5 президентів, безліч парламентів і урядів, відбулися два Майдани… Найважчим для українців у матеріальному плані був початок 1990-х років. Тоді людям по кілька місяців не виплачували зарплати. Перша половина 2000-х характеризувалася видачею кредитів, відтак підвищенням купівельної спроможності українців. Із 2000 року в Україні відбувалося певне економічне зростання. Але вже у 2008 році різка девальвація гривні знову похитнула матеріальне становище, особливо тих, у кого були валютні кредити. Чергова фінансова криза прийшла у 2014 році. Фахівці зазначають: наразі можна констатувати, що в економічному плані Україна згаяла багато шансів на те, щоб міцно стати на економічні ноги і таки провести реформи за 25 років.
А економічний успіх країни залежить від розвитку територій. Чим потужніше розвиватимуться області та райони, тим багатшою стане Україна. І Черкащина має хороші економічні перспективи. Ми маємо багаті природні ресурси, розвинуту інфраструктуру. За роки незалежності відбулося безліч позитивних змін. В село прийшов природній газ, мобільний зв'язок, інтернет. У побутовому плані сучасна сільська хата вже нічим не відрізняється від міської квартири. Більш доступною стала вища освіта. Перестали бути сенсацією мандрівки в інші країни – люди їдуть закордон працювати, відпочивати, лікуватися, навчатися... Наші поля вже не заростають бур’янами, як після розвалу колгоспів. Замість комбайнів «Колос» і «Нива» зараз працюють найкращі у світі зразки сільськогосподарської техніки, що збирають вирощене без втрат. Завдяки сучасним технологіям вирощування отримуємо врожаї значно вищі, ніж в радянські часи. Працівники сільського господарства отримують хорошу зарплату, власники земельних паїв мають свою частку від прибутку – і це дуже вагома підтримка для сімейних бюджетів селян.
Разом із тим, по селах спостерігається дуже складна демографічна ситуація. Кількість померлих переважає кількість народжених. Чисельність сільського населення зменшується ще й тому, що молодь виїздить шукати кращої долі у великі міста або закордон. Залишаються пенсіонери та малозабезпечені громадяни.  Тому доводиться оптимізовувати кількість освітніх та медичних закладів. А без школи та лікарні село приречене на ще більший відтік населення. Село має безліч проблем. Ми допомагаємо їх вирішувати надаючи благодійну допомогу. Але народна мудрість вчить, що коли дати рибу – людина буде ситою один день, а якщо дати вудку – людина не знатиме голоду усе життя. Необхідно створити умови для відродження українського села, увімкнути цей механізм самовідтворення. Це має стати суттю державної політики. За зразок можна узяти аграрний сектор економіки. Сьогодні тисячі наших військовослужбовців захищають незалежність у зоні проведення АТО, аграрії ж захищають державу, працюючи в полі, гарантуючи її продовольчу безпеку. Попри всі труднощі ми розвиваємося, міцніємо. Ось і цього року виростили хороший урожай, погода дозволяє усе зібрати. І це дає надію на краще. Отже, зі святом! Із днем народження, Україно! Все в тебе вийде!
Валентин ГАЛУШКО,
директор Валявської філії ТОВ «НВФ Урожай»,

депутат Черкаської обласної ради  від ВО «Черкащани»