середа, 28 вересня 2016 р.

І от будь ласка - далі, наче за нотами

                                        
Днями довелося послухати виступи на симпозіумі з приводу 75-річчя Бабиного Яру. Найбільше вразив Йосип Зісельс: "Якщо народ занадто зосереджується на власній тр
агедії, він не бачить трагедій інших". За такі слова треба було поаплодувати, але аплодисменти недоречні, коли ідеться про жалобний захід. Взагалі Зісельса варто було б процитувати повністю, бо кожне його слово було на вагу золота - на вагу життя пана Йосипа, адже він як ніхто знає, про що говорить. І його слова стосуються всіх - і євреїв, і українців, і кримців.
Іще з трибуни лунало, що не варто мірятися, хто більше постраждав - і це теж приємно вразило. Взагалі риторика стала більш відповідною масштабу та значенню трагедії. Згадували і Голодомор, і Сюрґюн, і Голокост.
Однак не обійшлося і без "старої гвардії", а точніше посталої на її плечах "гвардії молодої". Журналіст з ізраїльського 9-го каналу поставив шановному Тімоті Снайдеру запитання: коли, на його думку, Україна офіційно засудить злочини українців, які брали участь у поліційних підрозділах, що конвоювали євреїв до Бабиного Яру?
Запитання було поставлено чудовою українською мовою, без жодного акценту. Отак просто - коли буде офіційно засуджено злочини українців?
Мабуть, цей шмаркач не знає, куди веде засудження злочинів за національною ознакою. Мабуть, він не в курсі, що антисемітизм базується саме на цьому - на засудженні злочинів за національною ознакою. І "кривавий наклеп", і погроми - усе це наслідки такого засудження. Мабуть, він не чув, що кримців вивезли з Криму і знищили як "народ-зрадник", тобто на підставі саме такого національного звинувачення.
І от будь ласка - далі, наче за нотами. Прм'єр Ізраїлю говорить про оунівців, які брали участь у Голокості, а люди у відповідь одразу про комісарів-євреїв, які організовували Голодомор.
Ми розуміємо, хто відкрив шлюзи подібним заявам. Сенат Польщі у своїй постанові про Волинь зробив саме це - звинуватив українців у злочині за НАЦІОНАЛЬНОЮ ознакою, адже у тексті ідеться одночасно про формування, які воювали на різних сторонах фронту - дивізію "Галичина" та УПА, українські формування, що співпрацювали з німцями та цивільні підрозділи ОУН.
Прикриваючись розпливчастим терміном "українські націоналісти", поляки відкрили скриньку Пандори, і у прорив вже сунуть молоді та меткі - це стало зрозумілим саме після запитання ізраїльського журналіста. Саме тут, до речі, і криється головна підлість постанови Сейму. Бо невідомо, чи були шуцмани Бабиного яру націоналістами, але українці серед них були. Тож давайте зробимо такий логічний наступний крок - офіційно засудимо злочини українців!
Давайте. Тільки треба зрозуміти, що це - шлях в нікуди. Так, серед шуцманів були українці, так само, як і кримці, і поляки, і, до речі, євреї теж служили у німецькій поліції в гетто - то як будемо з ними? Може, засудимо усі ці нації гамузом за співпрацю з гітлерівцями і зрівняємо рахунки?
Звинувачувати у злочинах можна конкретних людей, можна держави з їх апаратом, можна політичні організації з їхньою ідеологією. Але звинувачувати народи - це середньовічне варварство, шлях до погромів, як інформаційних, так і реальних, до Голокосту, Сюрґюну та Голодомору.
І це чудово розуміє вельмишановний пан Зісельс, якому ми низько вклоняємося за його сміливий виступ.
Гуляючи Бабиним Яром, ми підходимо до пам'ятників, що говорять про убитих євреїв, українців (у тому числі й націоналістів), ромів. Усіх їх об'єднала земля. І стає все більш очевидним, що об'єднуватися треба до того. До того, як нас об'єднає могила.
І варто нарешті це зрозуміти.

Вандали облили фарбою пам'ятник Володимиру Великому

У Києві невідомі облили червоною фарбою пам'ятник Володимиру Великому, який є найстарішим скульптурним монументом столиці.
Про це в ефірі "112 Україна" розповіла речник поліції Києва Оксана Блищик.
"Було повідомлення. На місці відпрацювала оперативно-слідча група. Пам'ятник облили червоною фарбою, імовірно, зі скляної ємності. Повідомлення внесено до Журналу єдиного обліку. Вирішується питання щодо кваліфікації", - сказала вона.
 
 
 
Як відомо, пам'ятник Володимиру Великому спорудили у 1853 році.
Бронзова статуя хрестителя Русі сягає 4,4-метрів заввишки і стоїть на 16-метровому постаменті.

ЧАР МІХНОВСЬКОГО

                                         
Степан Охримович, працюючи в пополудневих годинах в Національному Музеї при вул. Мохнацького у Львові, натрапив у біблїотецї музею на брошуру призабутого тодї Миколи Міхновського ( всї тодї прославляли-захоплювалися «ґенїєм» Донцова –ред.) «Самостійна Україна», яка полонила його своїм націоналїстичним змістом. Знаючи педантичну натуру директора музею Іл. Свєнцїцького, Степан Охримович навіть не намагався пробувати її випозичити, але потайки взяв собі сам і дав друзям на зміну переписувати її в цїлому. Потім, піз навши ім’я першого проповідника Українського Націоналїзму, відшукав інші писання Миколи Міхновського, як от брошури «Справа українського робітницива в програмі УНП», «Справа українського селянства в програмі УНП» тощо.
Полїтичні ідеї Миколи Міхновського викладені в цих брошурах, полонили душу молодого Степана Охримовича і «дали ґрунт під ноги» ідеологічним гурткам української молодї, що саме тодї почали творитися в Західній Українї: «Орґанїзація Вищих Кляс Українських Ґімназій», «Група Української Державницької Молодї», юнацькі п’ятки УВО та врештї «Союз Української Націоналїстичної Молодї». Ті ідеологічні орґанїзації, що творилися спершу як спонтанний протест здорової Української молодї проти комуно-соціялїзму та полїтичного угодовства, стали на позиції Українського Націоналїзму, прийнявши за свої проголошувані Миколою Міхновським ідеї. Це було чітко відмічено вже в самій назві нової ідеологічної орґанїзації: «Союз Української Націоналїстичної Молодї». Не «національної», а «націо-налїстичної»! Щодо ріжницї між: окресленням «національний» і «націоналїстичний» провадилися тодї жваві дискусії.
ПЕТРО МІРЧУК «Історія ОУН 1920-1939 рр.»

Дмитро Андрієвський

                                     
Дмитро Андрієвський (27 вересня 1892 с. Бодаква, Полтавська губернія — 30 серпня 1976 м. Дорнштадт, ФРН) – політичний діяч і публіцист, дипломат, за фахом – інженер-архітектор. Один з фундаторів націоналістичного руху, член першого Проводу українських націоналістів (ПУН), делегат установчого Конгресу ОУН, політичний та ідеологічний референт у Проводі ОУН, автор численних праць, присвячених проблемам українського націоналізму та міжнародної політики України.
Брат медика Бориса Андрієвського. Двох инших братів А. замордовано в катівнях НКВД.
Був секретарем дипломатичної місії УНР у Швеції (1919–1920), потім консулом у Швейцарії, головою Українського комітету в Бельгії. 1923–1926 – співробітник часопису «Національна думка». Член першого Проводу українських націоналістів (1928), учасник установчого Конгресу ОУН (Відень, 1929) і відтоді політичний та ідеологічний референт у Проводі ОУН, від 1940 – у Проводі ОУН(м). Автор численних статей в журналі «Розбудова нації». В’язень німецького концтабору в Бреці (1944). Від 1948 член Української Національної Ради і її виконавчого органу (передпарламенту Державного центру УНР в екзилі). Писав статті на теми ідеології українського націоналізму й української міжнародної політики («Російський колоніалізм і совєтська імперія» (1958), «Наша позиція», «Шлях розбудови» та ин.).
Більше - тут: ІДЕОЛОГ ОУН – ДМИТРО АНДРІЄВСЬКИЙhttp://archive.is/201307021…/kmoun.info/news_print_482.html…

Львів і перший підручник з гомілетики

Львів і перший підручник з гомілетики
Був час, коли Львів уособлював собою певний оазис посеред відносно пустельних теренів інших регіонів сучасної України. Багато видатних поетів та письменників, друкарів, науковців і т. д. спрямовували каравани своєї думки до цього міста, адже тут у них була можливість і простір для дій та реалізації власних задумів. Двері міста, за винятком тих моментів, коли сторожі міцно засинали, були відкритими для важливих ідей. І дуже добре, що головний герой цієї оповіді, ігумен Єлецького монастиря в Чернігові Іоаникій (Галятовський), до міста таки зайшов.

Проповідник і полеміст Іоаникій (Галятовський). Фото з photo-lviv.in.ua
Проповідник і полеміст Іоаникій (Галятовський). Фото з photo-lviv.in.ua

Про о. Іоаникія (Галятовського) ми не знаємо нічого, окрім того що знаємо, а знаємо небагато. Імовірно, він походив з Волині і точно навчався у Києво-Могилянській академії, де його вчителем був відомий полеміст о. Лазар (Баранович). Згодом о. Іоаникій викладав курс риторики у цьому навчальному закладі, а в 1658 навіть став його ректором. Через конфлікт в місцевому церковному середовищі, у 1664 році о. Іоаникій (Галятовський) був змушений залишити Київ. Однією з точок на карті його тривалого маршруту став Львів.

Проповідник та полеміст Лазар (Баранович). Фото з https://uk.wikipedia.org
Проповідник та полеміст Лазар (Баранович). Фото з https://uk.wikipedia.org

В “Місті Лева” почесного гостя з Києва особисто прийняв тогочасний львівський православний єпископ Атанасій (Желиборський). В місті о. Іоаникій (Галятовський) залишався не довго і згодом проміняв Львів на Луцьк, Слуцьк і Мінськ. Зрештою, осів в Чернігові, в Єлецькому Успенському монастирі, де саме був архімандритом його наставник та хороший товариш о. Лазар (Баранович). Там, провівши насичене подіями життя, о. Іоаникій і помер у 1688 році.

Успенський собор Єлецького монастиря в Чернігові. Фото з https://uk.wikipedia.org
Успенський собор Єлецького монастиря в Чернігові. Фото з https://uk.wikipedia.org

Але чим персона Галятовського, окрім короткотривалого перебування у Львові, цікава нам? Насправді багатьма речами. І тут йдеться, перш за все, про його багату полемічну спадщину. В цьому аспекті Галятовський був чи не найбільш плідним, цікавим і впливовим діячем свого часу. Також варто говорити і про перший підручник з гомілетики, відомий як “Наука, альбо способ зложення казання”. Вперше виданий 1659 року в Києві у збірці “Ключ розуміння”, цей текст було передруковано у 1663 і 1665 роках і в Львові, у друкарні Михайла Сльозка. Таким чином, “ключ”, яким священник “двері до казання відмикає”, потрапив і до Львова.

Титульна сторінка твору "Ключ розуміння". Фото з photo-lviv.in.ua
Титульна сторінка твору “Ключ розуміння”. Фото з photo-lviv.in.ua

Варто сказати, що “Наука…” о. Іоаникія (Галятовського), стала першою спробою, в рамках київського християнства, створити подібний текст. Раніше про методику і шляхи написання промов з наших мислителів не говорив ніхто. Від цього, цінність і значення твору о. Іоаникія стають ще вищими. Але чому ж він взявся за цю працю? “Тепер не хочуть люди Слова Божого слухати, вони з церкви тікають!”, “…сплять, говорять, або з церкви тікають, коли Слово Боже проповідують…” – відповідає нам сам автор. Відповідь досить трагі-комічна і може змусити як посміятись, так і серйозно замислитись. Якщо ж перевести її на більш академічну мову, то можемо сказати, що в той час була криза з рівнем освіченості духовенства і існував великий та очевидний запит на подібні збірники-посібники. З них священники на місцях могли черпати зразки для наслідування і виголошення власних проповідей. Тобто твір о. Іоаникія мав і тісну практичну прив’язку – підготовка вправних богословів і проповідників.

Середньовічний проповідник. Фото з https://wikimonde.com
Середньовічний проповідник. Фото з https://wikimonde.com

Проповідь, гомілія (тому і гомілетика), казання (у Галятовського) – це різні назви одного й того ж церковного літературно-ораторського жанру, з яким працював і який вдосконалював Галятовський.  У своєму творі він детально і на прикладах розповідає з яких частин повинна складатись проповідь, як її слід будувати, на що звертати увагу і як виголошувати. Аби проповідь була цікавою, він радив насичувати її “exempla”-ми: розповідями про екзотичних звірів, птахів, про далекі краї, наповнювати цікавими легендами. При цьому, сам обирає легкий і ненав’язливий стиль викладу, часто вдаючись до цікавих і оригінальних метафор і порівнянь. Скажімо, коли Галятовський говорить про конклюзію, тобто закінчення, радить остерігатись пихи, бо за неї Бог вигнав ангела з неба, а чоловіка з раю.

Титульна сторінка твору "Небо новое". Фото з photo-lviv.in.ua
Титульна сторінка твору “Небо новое”. Фото з photo-lviv.in.ua

Характерною ознакою повчального твору о. Іоаникія є і гумор, що простежується у багатьох моментах. Один з них – це рекомендації не насичувати проповідь драматичними і песимістичними нотками, не лякати цим людей. Для кращого розуміння даних слів, о. Іоаникій наводить приклад з власної практики виголошення проповідей, коли він спочатку налякав людей і сказав, що до Царства Небесного потрапить дуже мало вірних, а більшість піде до пекла. По тому, дав людям надію і сказав, аби вони не засмучувались, адже багато є на світі “жидів, турків, татар, аріан, несторіан, інших поган і єретиків” і ними буде наповнене пекло. Тут, очевидно, одразу можна робити висновки і про сприйняття представників інших народів та інших конфесій у той час.

Зображення апостола Луки. Уособлення праці середньовічного інтелектуала. Фото з studbooks.net
Апостола Лука. Уособлення праці інтелектуала тих часів. Фото з studbooks.net

Такою, якщо в кількох словах, була причетність Львова до виходу і поширення першого на наших теренах підручника з гомілетики і таким, в двох словах, був цей підручник. Структурованість і якісне наповнення в ньому, автор вміло перемішував з тонким почуттям гумору і глибоким розумінням реалій свого часу.
Євген ГУЛЮК

Про славну галицьку родину Лончин

                                       
Богдан-Іван Лончина (* 2 січня 1917 - † 27 вересня 1985) - професор-романіст, визначний діяч мирянського руху, гро­мадський діяч, перекладач.
Народився у Львові. Його батькові, о. Василеві Лончині, судилося стати останнім парохом львівського храму святого Миколая перед приходом «других совітів». Його заарештували в 1945 році, проте він не зрікся своєї віри й помер мученицькою смертю 1946 року в Донбасі. Богдан Лончина навчався у Вищому музичному інституті у Львові (у викладачів Д. Старосоль­ської, В. Барвінського) та Львівському університеті (1935–1939). Від 1940 – у Відні, де 1942 в Університеті здо­був ступінь доктора романської і англійської філології. Брав участь у студентському житті й католицьких організаціях «Обнова», «Пакс Романа», «Орли», «Січ» (був голової останньої) у Відні. Був референтом студентських справ при Українському Центральному Комітеті. 15 червня 1942 року Провідник Українського Центрального Комітету Володимир Кубійович покликав до життя в окупованому гітлерівцями Львові Об’єднання праці українських студентів (ОПУС), затвердив його правильник та іменував головою доктора Богдана Лончину.
З 1944 на еміґрації. Від 1944 – в Українському центральному комітеті у Кракові. 1945 пе­реїхав до Мюнхена, працював у канцелярії Апостольської візитатури для українців-католиків у Европі, викладав французьку мову й літературу в Українському вільному університеті, іспанську – в Українській вищій економічній школі, французьку й англійську – в Українській греко-католицькій духовній семінарії в Гіршберзі.
Викладав в Українському Католицькому Університеті у Римі, очолював його Філософсько-гуманістичний факультет. Був сподвижником Патріярха Сліпого у його намаганнях розбудувати українську богословську науку. Згодом, живучи у США, Богдан Лончина працював у канцелярії Католицького допомогового комітету втікачам у Стен­форді; у 1949–1959 був викладачем, згодом професором коледжу в Стюбенвілі; від 1959 – доцент, надзвичайний професор романських мов Католицького університету, від 1960 очолював школу українознавства та відділ Українського музичного інституту в Детройті. Голова місцевого відділу НТШ, Крайової управи Українського патріярхального товариства в США, Українського патріярхального світового об’єднання. У 1961 – 1985 був директором Українського музичного інституту в Детройті. Помер і похований у Детройті, шт. Мічиґан.
Дружина Богдана Лончини походила з відомої галицької родини Чайковських і виховувалася в Сокалі на Львівщині. Її дідусь Андрій Чайковський – добре знаний в Україні письменник. Подружжя виховало п'ятеро дітей - трьох синів і двох дочок, Один із синів - владика Гліб (Лончина), єпископ Української Греко-Католицької Церкви, єпарх Єпархії Пресвятої родини з осідком у Лондоні, апостольський візитатор для українців греко-католиків Ірландії. Зростав майбутній владика в українському довкіллі: навчався в парохіяльній школі, а також школі українознавства. 1971 року поїхав до Рима, де в 1975 році вступив до монастиря отців-студитів. На священика його висвятив патріарх Йосиф Сліпий в 1977 році. А 1994-го отець Гліб приїхав в Україну, де продовжив душпастирську працю. Єпископом став у 2002 році. Через рік на прохання синоду єпископів УГКЦ блаженної пам’яті Святіший Отець Іван-Павло II іменував його апостольським візитатором для українців греко-католиків Італії. 2004 року до його, так би мовити, сфери впливу долучилися Ірландія та Іспанія. Окрім цього владика Гліб був єпископом-помічником Верховного Архієпископа Києво-Галицького, а також керівником відділу церковних комісій та відповідальним за монашество. Двоє його братів і дві сестри живуть у США. Одна із сестер, Марія Лончина-Лісовська, після смерти батька очолила Український музичний інститут у Детройті.
СЕРЕД "СІЧОВОГО" БРАТСТВА
Анатоль Курдидик
Репортаж зі сходин "Січі" у Відні.
http://zbruc.eu/node/48567
ПІСНЯ ПРО МОГО СІДА (Cantar de mio Cid). Із староеспанської мови переклав проф. д-р Богдан І. Лончина. Укр. Катол. унів. ім. св. Климента Папи. – Roma: Universita Cattolica Ucraina, 1972. http://chtyvo.org.ua/…/Lonchyna_Bohdan/Pisnia_pro_moho_Sida/

Дмитро Катамай

                                           
Дмитро Катамай — четар Леґіону УСС, публіцист і редактор. Автор проекту стрілецького головного убору — «мазепинки» або «катамайки».
Народився 28 вересня 1887 року в селі Ямниця, що неподалік Тисмениці на Станіславівщині.
Навчався у Ямницькій народній школі і Станіславівській духовної семінарії, учнем якої на той час був і Дмитро Вітовський – пізніше вірний товариш Катамая. Дізнавшись, що Дмитро Вітовський вступає до Львівського університету, Катамай вирішує теж продовжити навчання у Львові. Аби дістати кошти на навчання, батько Дмитра, Теодор, був змушений продати частину поля.
До війни Дмитро був генеральним писарем Січового союзу, головою Стрілецької секції при Січовому союзі, членом Головної управи Української радикальної партії. У серпні 1914 року як старшина запасу австрійського війська був переведений до Леґіону УСС. В 1911–1914 редактор «Громадського Голосу».
У роки війни — секретар Бойової управи, командир станиці УСС у Відні. В жовтні 1918 року став членом Центрального Військового Комітету, який займався організацією Листопадового повстання.
У 1919 році в ранзі полковника бере участь в організації корпусу жандармерії УНР. Згодом переходить до міністерства пропаґанди, де працює на посаді віце-директора департаменту.
З 1920 року на еміґрації у Відні, працює в українській книгарні, бере участь у громадському житті української громади.
Помер 2 квітня 1935 року. Похований 8 квітня 1935 на Віденському центральному цвинтарі.
Більше - тут: ДМИТРО КАТАМАЙ – ЧЛЕН БОЙОВОЇ УПРАВИ
УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВhttp://www.archives.gov.ua/Publicat/AU/AU_4_2015/11.pdf