понеділок, 1 травня 2017 р.

Зазомбовані люди ідоти будуть тягати на свій марш надгробні плити...

                                  Світлина від Олександра Басараба.
Наближається політична істерія 9 травня. Акція в Московії "Бессмертный полк" має всі ознаки кремлівського пропагандистського заходу. Історія Другої Світової у них особлива, не має нічого спільного з правдою. Пропаганда і тільки пропаганда. Дурити свою ватну отару. Згуртувати баранів і не думати, ні в якому разі не думати! Кремль готовий довести до абсурду події тих страшних днів. Патріотичний угар, насправді ,настільки небезпечний, що цілком можливо , що ці молоді зазомбовані ідіоти будуть тягати на свій марш надгробні плити, обеліски і ... В Московії все можливо.
P.S. 9 травня в Московії ніхто не пригадає слова які пояснюють весь зміст Другої Світової : "Отрубив голову германскому фашизму, мир избавился лишь от
Гитлера... На шестой части земли, в СССР, выстоял и торжествовал победу
над соперником еще более жестокий, более человеконенавистнический фашизм
— фашизм сталинский, коммунистический!-
Георгий Жженов. "
                                                          Олександр Басараб

неділя, 30 квітня 2017 р.

Павло Скоропадський був помазанний на гетьманування керівнцтвом православної церкви

                                         Світлина від едуарда юрченка.

Сьогодні великий день в національній історії....Україна отримала свою власну державність ....не республіканську карикатуру ...а істинну національну традиційну державність...
Павло Скоропадський був помазан на гетьманування керівництвом православної ієрархії...тобто після завоювання влади "за правом шаблі "....він отримав повноцінну сакральну легітимність....важливо що титулатуру " його світлість "....яка відповідає рівню суверенного князя...за ним визнавали всі монарші дома з якими були встановлені дипломатичні стосунки....
    Тоді ми мали шанс....і хоча його було загублено....прецендент існування сучасної Української держави заснованої на традиційних засадах є....і він є підтвердженням реальності перемоги традиціоналістичних сил вже в найближчій історичній перспективі...
                                                 
Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918

субота, 29 квітня 2017 р.

Презумпція москаля

Скандал не на жарт вибухнув ніби на рівному місці. Або не на рівному. Судіть самі. На гробки моя дружина їздила на цвинтар відвідати батька.                                    
І знову зайшла на ділянку біля центрального входу, де тепер ховають вояків. Ми, як і кожна нормальна українська родина, весь час так чи так перебуваємо в силовому полі війни, тож уявлення про кількісні та якісні характеристики біди маємо, але побут бере своє, а безпосереднє зіткнення із проявами лиха спричиняє конче необхідний струс і додаткове щеплення адекватності. Сотні поховань: ім’я, прізвище, позивний, дата загибелі, інколи короткий коментар. Останні поховання свіжі, буквально двотижневої давності. І вже приготовлені вільні місця для могил, які невдовзі неминуче будуть заповнені. Ти розумієш, що це так. Майже в кожному місті та селі країни. Десь більше, десь менше.
Дружина не спала півночі, а відтак написала в соцмережі короткий, повний сліз пост із рефреном «Убий москаля!». І тут почалося! Запис перепостив один відомий у своєму середовищі літературний критик, який спеціалізується на російській та російськомовній літературі. Корінний киянин, здавалося б, людина зі смаком, досвідом і освітою, він обурився мракобіссям і дегуманізацією: «Світлано (це моя дружина. — Авт.)! Ти закликаєш убивати всіх росіян? Геть усіх?». Ну а далі жвава дискусія, градус якої тепер можна тільки уявляти заднім числом, бо пильний Цукерберґ негайно прибрав зі стрічки взірці «мови ненависті» разом із приводом.
Обговорюючи з друзями казус, я почув чимало пропозицій. Наприклад, завезти захисника толерантності прямо на цвинтар. Ні, не в тому сенсі, що ви подумали, а показати йому ті самі могили. Другий сценарій перевиховання — влаштувати екскурсію до військового шпиталю, до хлопців, яким щойно ампутували кінцівки. Ну є ще чимало інструментів занурення в контекст: познайомити з дітьми, які втратили тата; батьками, які не дочекалися з війни сина чи дочку; переселенцями, які залишили «за стрічкою» добробут, налагоджене життя й надії на майбутнє.
   А в мене є до цього ще один маленький урок. Моєму другові Євгену Степаненку побратими з передової передали кицьку. Кумедне таке створіння, лисе й полохливе. Кажуть, дороге. Хлопці з дозору на неї натрапили, коли досліджували покинутий будинок у сірій зоні. На другому поверсі зачинена шафа, а в ній щось нявчить. Добре, що пацани виявилися досвідченими: першу розтяжку помітили відразу, другий дротик теж не проґавили. Складна пастка, багатоступенева. Замість кинути все як є відкрутили бічну стінку шафи, а там — кошеня, сповите скотчем до повної нерухомості... на протипіхотній міні. Я пропускаю подробиці розмінування, на яких сам не розуміюся. Фінал: хлопці спромоглися звільнити тваринку і блискавично евакуюватися. Вибухнуло, коли вже були за кількадесят метрів, — знесло півбудинку. А кицьку через кілька днів співіснування в бліндажі відправили Жені, про якого там усі знають, що він опікується не лише людьми в скруті, а й різноманітною нужденною фауною...
Кожна людина — окремий випадок, і навіть у ворожому стані теоретично може знайтися хтось суб’єктивно чесний і доброзичливий («добрий німець» — іронічний американський вираз часів Другої світової), я нічого про це не хочу знати. Не всі вони влаштовували засідку з кицьою, не всі розрізали «украм» черево ножем заживо, не всі кидали тіла полонених у лісосмузі після того, як розстрілювали в голову, попередньо скувавши руки кайданками за спиною, все одно для мене вони всі злочинці, доки не заберуться з моєї країни. Усім їм я бажаю смерті.
Я, етнічний росіянин, слідом за своєю дружиною вважаю за умовчанням кожного по той бік лінії зіткнення поганим москалем, доки не буде доведено протилежне. Пояснювати літературному критикові сенс поняття «метонімія» мені здається непрофесійним, а апелювати до Константіна Сімонова («Если дорог тебе твой дом»), Іллі Еренбурга («Убей немца»), а також Юрія Винничука та Ореста Лютого — зайвим.
   Періодичні істерики місцевих шанувальників «русского духа» — хімічно чиста маніпуляція. Це не що інше, як спроба самовиправдання, аби уникнути чіткої визначеності, по який бік цивілізаційного зіткнення ти перебуваєш. Кожне викриття, кожне звинувачення українців у фашизмі, націоналізмі, расизмі й утисках зрозуміло кого дає начебто моральне право залишатися «над битвою», а ще точніше співвідносити себе з «добрими росіянами».
Сувора реальність війни такої комфортної позиції не передбачає. За пізнього Табачника це ще було можливо, зараз — ні. Визначитися доведеться кожному. Не хочеш убити в собі москаля — живи з цим. Нічого тобі за це не буде, ми, либонь, не в Росії. А от читати мораль — то вже дзуськи.
                                                                                     Юрій Макаров

Тарас Бульба-Боровець


Той, хто створив бездержавну армію УПА, Тарас Бульба-Боровець, народився у Шевченків день – 9 березня 1908 р. Звичайне життя бідної сільської дитини. За схожий на картоплину ніс старші діти прозвали Тараса «Бульбою». Малому було образливо, але коли у школі прочитав «Тараса Бульбу», почав пишатися прізвиськом. З дитинства закарбувалися розповіді діда Юліяна про предка Боровців, який воював на боці гетьмана Мазепи проти Петра I. Першою ж книжкою Тараса, за якою він вчився грамоти, став Шевченків «Кобзар», подарований колишнім вояком армії УНР. З чотирнадцяти років працював у каменоломні. Вільний час Тарас віддавав самоосвіті. У 22 роки відбув військову службу у польській армії. І засяяла світла смуга життя. Тарас одружився з донькою багатого чеського колоніста в Луцьку Анною Опаченською, придбав у власність Карпилівський гранітний кар’єр, молоді стали виїжджати на модні курорти, де збирались вершки світу. Втім, як свідчить низка повідомлень польської служби безпеки 1933-1935 рр., «багата жінка» допомагала своєму чоловікові грошима у просвітницькій і пропагандистській діяльності на Поліссі.
Храм, збудований коштом Бульби-Боровця.
Тараса Боровця кілька разів заарештовували польські спецслужби, в 1934-35 рр. ув’язнили у Березі Картузькій. Під час більшовицької окупації продовжував роботу з організації націоналістичного підпілля на Поліссі й Волині. На початку німецько-радянської війни сформував і очолив партизанські відділи «Поліської Січі» в місті Олевськ. У лютому 1942 р. повстанські загони на чолі з Боровцем діяли в Костопільському та інших районах. А поряд із високим кремезним отаманом була отаманша: невеличка білявочка, яка й українську опанувала, бійцям шила-прала, при потребі рани повстанцям обробляла.
У березні-квітні 1943 р. вів переговори зі штабом УПА-Північ, однак пропозицію про входження його відділів в єдиний повстанський рух відхилив. У липні 1943 р. перейменував очолювані ним загони в Українську народно-революційну армію і створив спільно з І. Мітрингою Українську національно-демократичну партію. 18-19 серпня 1943 р. УНРА була роззброєна частинами Української повстанської армії. Наприкінці листопада Боровець заарештований гестапо у Варшаві і ув’язнений у концтаборі Заксенгаузен. У цей час він дізнався, що Анну допитували чотири місяці про криївки, сховища боєприпасів, архіви та закатовано на смерть.
Звільнений у вересні 1944 р., Тарас Боровець узяв другий шлюб із Оленою Кушнір.
З 1948 р. жив в еміграції у Канаді, потім у США. Видавав журнал «Меч і воля», створив Українську національну гвардію. Автор спогадів «Армія без держави».
15 травня 1981 р. у м. Нью-Йорк, США помер 73-річний Тарас Боровець (псевдо – Бульба, Чуб, Гонта), діяч українського повстанського руху часів Другої світової війни.

пʼятниця, 28 квітня 2017 р.

105 нелегальних польських пам'ятників в Україні. Їх легалізацію зірвав інцидент в Грушовичах

Протягом останніх двох років Український інститут національної пам'яті працював над створенням механізмів узаконення польських пам’ятників і пам’ятних знаків, встановлених в Україні без будь-яких погоджень з центральними чи місцевими органами влади в період з 1991 по 2017 роки. Заява УІНП.
"Історична правда" публікує повний текст заяви Українського інституту національної пам'яті. Цю заяву спричинив інцидент в Грушовичах (Польща), де за сприяння місцевого врядування був знищений пам'ятник воякам УПА.
ЗАЯВА ЩОДО НИЩЕННЯ БРАТСЬКОЇ МОГИЛИ ВОЯКІВ УПА В ПОЛЬЩІ
70 років тому польський комуністичний режим вдався до жахливого злочину, який увійшов в історію як акція "Вісла". З власних домівок виселені близько 150 тисяч українців, яких розселили далеко від дому, щоб вони асимілювались і зникли як національна спільнота.
На жаль, 70-ті роковини трагедії минають не під знаком примирення та історичного діалогу, а стають черговим приводом для нищення слідів проживання нашого народу на теренах південно-східної Польщі.
26 квітня на кладовищі села Грушовичі Перемишльського повіту Підкарпатського воєводства групою невідомих осіб було знищено братську могилу вояків УПА і вчинено наругу над Державним Гербом України – тризубом.
Акт наруги над Державним Гербом України в Грушовичах. На футболці одного з чоловиків заклик "Вон з Бандерою!" Фото: Dobrodziej 
Свої злочинні дії організатори назвали "публічною акцією" і "першим легальним демонтажем нелегального пам’ятника". Ліквідація могили була анонсована у польських ЗМІ, а сам "демонтаж" польські журналісти висвітлювали безпосередньо на цвинтарі. Варварському нищенню могили не перешкоджала поліція, а війт села навіть схвально відгукнувся про вчинений злочин.
 Група осіб руйнує пам'ятник у Грушовичах 26 квітня 2017 року. Фото: Dobrodziej 
Руйнування братської могили вояків УПА в Грушовичах є 15-м за чергою актом наруги над місцями пам’яті українського народу в Польщі, вчиненим від 2014 р.
Ці випадки залишаються без розгляду польськими правоохоронними органами. Польська влада не відновлює знищених пам’ятників.
Водночас за той самий період в Україні було вчинено 4 акти наруги над польськими місцями пам’яті, і кожного разу українська влада у найкоротші терміни відновлювала меморіальні об’єкти у їх первинному вигляді, а за фактами вандалізму порушувались кримінальні справи.
У 1990-х роках норми національного законодавства щодо місць пам’яті як в Польщі, так і в Україні лише формувались. Чимало споруджених у цей час пам’ятників і пам’ятних знаків опинились поза правовим полем.
Протягом останніх двох років Інститут працював над створенням механізмів узаконення польських пам’ятників і пам’ятних знаків, встановлених в Україні без будь-яких погоджень з центральними чи місцевими органами влади в період з 1991 по 2017 рр.
Ми прагнули досягти порозуміння з польською стороною в питанні збереження місць пам’яті обох народів: Державною міжвідомчою комісією у справах увічнення пам'яті учасників антитерористичної операції, жертв війни та політичних репресій разом з Радою охорони пам’яті боротьби і мучеництва  обговорювалися конкретні кроки щодо вирішення проблеми.
Натомість відсутність належної реакції польської влади на системне нищення українських місць пам’яті в Польщі змушує нас призупинити процес легалізації польських меморіальних об’єктів на території України.
Відтак, щонайменше 105 польських пам’ятників і пам’ятних знаків, збудованих на території України в період з 1991 по 2017 рр., залишаються нелегальними.
Інститут ініціює перед Державною міжвідомчою комісією у справах увічнення пам'яті учасників антитерористичної операції, жертв війни та політичних репресій зупинення надання дозволів на проведення робіт з пошуку поховань та впорядкування польських місць пам’яті в Україні.
Звертаємось до представників органів місцевого самоврядування з проханням припинити розгляд будь-яких звернень польських державних інституцій, окремих осіб чи громадських організацій щодо надання дозволів на встановлення нових польських пам’ятників та пам’ятних знаків чи реставрацію вже існуючих.
Крім того, вважаємо за потрібне звернутися до польської сторони для з’ясування таких питань:
 1. Оскільки знищення українського військового поховання в Грушовичах анонсувалось у польських ЗМІ, а злочинні дії не були попереджені, чи слід вважати відсутність реакції органів державної влади та правоохоронних органів Республіки Польща офіційною позицією Польської держави?
 2. Чи означає позиція, озвучена війтом гміни Стубно, що решта українських пам’ятників, які польська сторона вважає за нелегальні, також будуть знищені? Чи вірно ми розуміємо позицію польської сторони, що й Україна, вслід за Польщею, може не зважати на нищення польських пам’ятників на своїй території?
Український інститут національної пам’яті готовий до поновлення співпраці з польськими партнерами відразу після відкритого та прозорого розслідування всіх фактів нищення українських місць пам’яті, що мали місце протягом 2014-2017 рр., притягнення до відповідальності винуватих осіб та відновлення і легалізації знищених українських пам’ятників коштом польської сторони.
_______
Нагадуємо: Упродовж 2014 – 2016 років у Польщі невідомі вандали зруйнували і осквернили 14 могил і пам’ятних знаків українцям. Донині жоден не відновлений. В Україні провокатори цього року осквернили пам’ятники загиблим полякам у колишньому селі Гута-Пеняцька на Львівщині і меморіальний комплекс у Биківні на Київщині.
Однак українська сторона одразу відчистила образливі написи і заявила, що готова відновити пам’ятники. Польська сторона зволікає з цим питанням.

Правосуддя "під замовлення", або Наступ на радикалів по-черкаськи

ЧЕРКАСИ. 28 квітня. УНН-Центр. Учора, 27 квітня, Придніпровський суд м.Черкаси обрав для депутата Черкаської обласної ради Олександра Короткова міру запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Кайданки на пана Короткова наділи просто в залі суду, передає кореспондент УНН-Центр.
Повідомлення про підозру депутату було вручено за два дні до того, 25 квітня. Прокуратура Черкаської області вирішила, що Олександр Коротков може бути винним у розкраданні майже 55 млн гривень, оскільки він нібито незаконно заволодів майном Тальнівського хлібокомбінату. Щоправда, прокурори залишили пану Короткову альтернативу: замість арешту − застава. Розмір застави, за клопотанням прокурорів, співрозмірний нанесеним державі збиткам − 54,6 млн гривень. Суддя, правду кажучи, вирішив його дещо зменшити − до 3 млн гривень. Сума, погодьтесь, все одно чималенька. Це, так би мовити, стислий виклад подій − тільки факти. Але навіть найнеупередженіший читач не зможе втриматися від простого запитання: чому?
Чому людину, яка жодного разу не зробила спроби якось ухилитися від зустрічі з правосуддям, ніколи не була судимою, яка протягом багатьох років живе й працює в Україні, має тут і батьків, і дітей, яка безліч разів у бізнесових справах виїздила за кордон, але щоразу поверталася до України, яка, зрештою, протягом цих двох днів − із моменту оголошення про підозру до судового засідання − мала можливість зникнути з поля зору правоохоронців, натомість з'явилася до суду. Чому цю людину беруть під варту? (До речі, черкащани знають, що людину, підозрювану у вбивстві, інший черкаський суд щоразу відпускає під домашній арешт. Це так, між іншим).
Чому не беруть до уваги ні думку колективу підприємства, представники якого приїхали на судове засідання підтримати свого керівника (чи багато ви знаєте на Черкащині керівників, за яких колектив так буде стояти горою? Це теж риторичне запитання між іншим), ні готовність вісьмох шанованих на Черкащині осіб, серед яких і депутати, і священнослужителі, взяти Олександра Короткова на поруки? Про наявність трьох неповнолітніх дітей та онкохворої матері й згадувати важко…
Ще одне "чому", підслухане у працівників підприємства: чому, коли підприємство занепадало, коли від нього майже нічого не залишилося, коли люди роками (!) сиділи без роботи і без зарплати (вже заробленої) − чому тоді ні держава, ні правоохоронці не переймалися долею цього підприємства? Тепер же, коли воно "встало з колін", коли успішно працює, коли експортує свою продукцію до 60 країн світу, коли воно є бюджетоутворювальним для Тального − раптом людину, яка підняла це підприємство, треба посадити в СІЗО. Чому?
Нарешті, головне "чому": чому судова справа стосовно цього підприємства − Тальнівського хлібокомбінату − розглядається у судах різних інстанцій протягом десятка років, і лише тепер прокуратура схаменулася: розкрадання державних коштів в особливо великих розмірах! Треба терміново посадити цю людину за ґрати! Бо вона, мовляв, втече разом із цими грошима! Тобто десять років ця людина нікуди не тікала, хоч і їздила за кордон хтозна скільки разів, а тут − точно втече, тільки арешт і ніяк інакше… (Зверніть увагу: у цій статті свідомо не розглядається питання винуватості чи невинуватості Олександра Короткова в тому, у чому його підозрює прокуратура. Як сказав один мудрий чоловік у судовій залі, то хай суд розбереться і з'ясує істину. Суди, правда, затягнулися на десяток років…, ну то таке, про це вже йшлося. Тут же йдеться лише про те, чому такий суворий запобіжний захід вимагає прокуратура й обирає суддя. Чи справді є в тому необхідність, чи причина в чомусь іншому?)
Спостережливий громадянин, який просто слідкує за новинами в країні, без проблем дасть відповіді на всі ці "чому". Раптом до числа "неугодної" опозиції потрапила Радикальна партія. Проти її лідера відкривають кримінальні провадження, а слідом проводиться зачистка на місцях: різними способами нейтралізуються і виводяться з гри найвпливовіші гравці регіонального рівня. Незграбно і по-дитячому звучать у судовій залі виправдання прокурорів, нібито вони жодним чином не в курсі подій, а про негаразди з лідером згаданої партії дізналися з інтернету і то випадково. А чого ж тоді ви роками спокійно собі тягли і тягли розгляд цієї справи в судах, а тепер раптом − йой! Розкрадання 55 млн гривень! Особливо великий розмір!! Терміново за ґрати!!!
До речі, прокуратура одразу запропонувала альтернативу − заставу в розмірі тих же 55 млн гривень. Вразив один з аргументів: "тому що майновий стан підозрюваного дозволяє" сплатити таку заставу. Ну тобто неважливо, чи скоїв ти той злочин, чи ні, але ж у тебе є гроші − то сплати. Суддя, хвалити Бога, все-таки трохи збив апетити прокуратурі, призначив заставу у 3 млн гривень. Але суть залишилася: нейтралізувати одну із сильних політичних фігур, якщо не кинувши за ґрати, то зв’язавши по руках і ногах і позбавивши фінансів. Ось і одне просте пояснення усім численним "чому".

Помер Віталій Васильович Калиниченко

                                                  201 x 287
Помер Віталій Васильович Калиниченко – член Української Гельсінкської групи з 3 жовтня 1977 року. 

Народився Калиниченко 31 січня 1938 року в селищі Васильківка Дніпропетровської області. Помер 27 квітня 2017 року у Вашинґтоні, США. 
У 1960-64 рр. Віталій навчався в Київському інституті народного господарства, продовжив навчання в Ленінґраді. Інженер-електрик, економіст.
Під час навчання Калиниченку запропонували стежити за іноземними студентами. Не бажаючи стати "стукачем", вирішив утекти з СРСР. Своїми планами поділився зі студентом з Гани, який видав їх КГБ.
Заарештований у вересні 1964, але в січні 1965 звільнений.
1965-66 працював старшим інженером Всесоюзного проектно-технічного інституту енергетичного машинобудування в Ленінґраді.
20.07.1966 при спробі перейти радянсько-фінський кордон заарештований. В Інституті судової психіатрії ім. Сербського визнаний психічно здоровим. 12.01.1967 Мурманським обласним cудом засуджений до 10 р. таборів суворого режиму за звинуваченням у "спробі зради Батьківщини", ст. 64 п. "а", ст.ст. 40, 15 КК РРФСР. Карався в сел. Барашево Теньгушовського р-ну Мордовії, табір ЖХ-385/3. Переведений 13.06.1972 р. до табору ВС-389/36 у сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. Брав активну участь у боротьбі за статус політв’язня, за поліпшення умов утримання в’язнів. На початку 1974 разом з групою політв’язнів відмовився від радянського громадянства.
24.11.1974 Калиниченко надіслав заяву Президії Верховної Ради СРСР (копію адресував Комісії з прав людини ООН), у якій писав, що судили його не за спробу перейти кордон, а за політичні переконання, і цитував з вироку: "не згоден з суспільним і політичним ладом", "намагався вчинити втечу за політичними мотивами". Вимагає: 1) привести умови його утримання під вартою у відповідність зі статусом політв’язня; 2) скасувати вирок; 3) надати можливість представникам ООН та інших міжнародних організацій перевірити підстави його звинувачення й засудження, а також умови його утримання під вартою. Якщо перша умова не буде виконана, він все одно буде дотримуватися Статусу політв’язня.
1975 переведений у Владимирську в’язницю.
Улітку 1975 Калиниченка почали возити по лікарнях: місяць у психбараці в Мордовії, місяць – в Інституті ім. Сербського в Москві, три місяці – у психіатричній лікарні м. Сичовка Смоленської обл. (ЯО-100/5). За місяць до звільнення повернули до табору в Кучино. До кінца лютого 1976 утримували на карантині, а потім перевели в табірну лікарню, звідки й звільнили 19.03.1976.
Оселився Калиниченко на батьківщині, в селищі Васильківка Дніпропетровської обл., перебував під адміністративним наглядом, працював інженером-економістом на консервному заводі аж до нового арешту.
З 3 жовтня 1977 року Калиниченко – член Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод. 
17 – 27 жовтня 1977 року тримав голодівку, домагаючись виїзду з СРСР. 23.10.1977 відіслав до Верховної Ради УРСР відмову від радянського громадянства, свій паспорт, військовий квиток і диплом про вищу освіту.
12.12.1977 у Калиниченка проведено обшук у зв’язку з арештом Левка Лук’яненка. 18.12.1977 підписав Звернення членів УГГ до Бєлградської Наради на його захист.
07.04.1978 Калиниченка заарештували на 2 тижні за "хуліґанство", яке виявилося у відмові піти на збори, де мав обговорюватися проект Конституції УРСР. З цього моменту влада збирає заяви односельчан, які ніби-то "просять відмежувати” їх від Калиниченка.
Звільнений з роботи. Не міг улаштуватися навіть на некваліфіковану роботу, у зв’язку з чим 07.10.1979 тримав голодівку. У заяві Дніпропетровському обкому КПУ пропонував зареєструвати його як безробітного і надати матеріальну допомогу.
2.11.1979 йому увосьме продовжений термім адміністративного нагляду. Йому знову оголосили попередження за Указом ПВР від 25.12. 1972 і примусили забрати заяву про відмову від громадянства та вимогу дозволити еміґрувати. 29.11.1979 Калиниченко заарештований як член УГГ за звинуваченням в "антирадянській агітації й пропаганді". У січні – лютому у справі Калиниченка відбулися обшуки і допити в Києві, Харкові, Чернівцях, с. Лукашовому Дніпропетровської обл. 18.05.1980 Дніпропетровським облсудом засуджений до 10 р. таборів особливого режиму і 5 р. заслання за ст. 62 ч. 2 КК УРСР з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Із Дніпропетровського СІЗО спрямований відбувати термін у ВТК-10 Дубравлагу, Мордовія.
З 10.10.1980 термін відбував на дільниці особливого режиму колонії ВС-389/36-1, сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. Після серії карцерів 15.10.1981 за спробу передати на волю заяву протесту Калиниченко ув’язнений на рік у камері-одиночці.
20.01.1983 Чусовським судом за активну участь в акціях протесту в таборі переведений на 3 р. в Чистопольську тюрму, Татарська АРСР, УЭ-148/ст. 4, після чого його повернули в Кучино.
08.12.1987 у зв’язку з ліквідацією кучинської колонії переведений до ВС-389/35, ст. Всехсвятська, звідки звільнений 18.04.1988.
Жив у Васильківці, потім у Харкові.
6.04.1989 виїхав у США, проживав у Вашинґтоні. Востаннє відвідав Україну в серпні 2008 року. Останніми роками тяжко хворів. 
Указом Президента України від 8.11. 2006 за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод нагороджений орденом «За мужність» І ступеня.