четвер, 14 грудня 2017 р.

Уроки Володимира Жаботинського для України

КАРТИНА УКРАЇНСЬКОГО ХУДОЖНИКА-ГУМАНІСТА МИКОЛИ ПИМОНЕНКА «ЖЕРТВА ФАНАТИЗМУ» / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG
ВОЛОДИМИР ЖАБОТИНСЬКИЙ У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Дивно інколи складаються долі людей! Палкий хлопець-естет, народжений на українській землі, в Одесі, талановитий, освічений, романтично налаштований, здобув російську освіту, виховувався на російській культурі, писав «зворушливі» елегії російською на кшталт таких:
«Не страшна мне рана,
Не страшна измена,
Я умру без стона
За твою любовь»,
— ось цей «ніжний» романтик, дізнавшись про страшний єврейський погром у Кишиневі 1903 року, дав собі клятву: віднині і до останнього дихання служити рідному єврейському народові, вступив у загони єврейської самооборони в Одесі і прилучився до сіоністського руху, якому без залишку присвятив життя: свою творчу енергію, літературний і ораторський талант, свою незвичайну здатність захоплювати маси. Він став потім одним із видатних вождів єврейського народу ХХ століття.
Йдеться про Володимира (Зеєва) Жаботинського (1880—1940), чия творча спадщина (у нас йтиметься про його блискучу дореволюційну російськомовну публіцистику — в останнє десятиліття життя Зеєв-Жаботинський російською писав мало, майже виключно івритом та ідишем, взагалі ж він володів сімома мовами) украй недостатньо вивчена в Україні. Тим часом написане цим політиком, національним лідером і борцем містить у собі як мінімум три уроки, три дійсно актуальних висновки, дуже важливих для сучасної революційної України, нашої нації, що прокидається. У наше завдання не входить виклад біографії Жаботинського, що захоплює як пригодницький роман, зазначимо лише два моменти: саме він 1917 року створив перший, визнаний міністерством оборони єврейський полк у складі британської армії, і це був перший за багато століть єврейський підрозділ, що воював зі зброєю в руках за свою батьківщину. І саме Жаботинський, один з лідерів Усесвітньої сіоністської організації 20-30-х років, прославився своєю непоступливістю, безкомпромісністю, ненавистю до брудних політичних операцій. Ми зараз спробуємо викласти гранично коротко три основних уроки Володимира Жаботинського для України.

УРОК ПЕРШИЙ. УРОК НАЦІОНАЛЬНОЇ ГОРДОСТІ

Коли 1911 року антисеміти-чорносотенці, опікувані часто вищою імперською владою, звинуватили євреїв у «ритуальних традиційних вбивствах слов’янських дітей», а частина єврейської громадськості визнала можливим принижено виправдовуватися і доводити свою невинність (знаменита провокаційна «справа Бейліса») — Жаботинський у статті «Замість апології» відповів їм усім такими жорсткими, дзвінкими, як батіг, словами: «Нам нема за що вибачатися. Ми народ, як усі народи: не маємо жодного домагання бути кращими. Як одну з перших умов рівноправності вимагаємо визнати за нами право мати своїх мерзотників так само, як мають їх і інші народи. Так, є у нас і провокатори, і торговці живим товаром, і втікачі від військового обов’язку, є, і навіть дивно, що їх так мало за нинішніх умов. У інших народів теж багато цього добра — проте нічого, сусіди живуть і не соромляться. Подобаємося ми чи не подобаємося, це нам, врешті-решт, абсолютно байдуже. Ритуального вбивства у нас немає і ніколи не було. Яка наша справа, чому маємо соромитися?
Червоніють хіба наші сусіди за те, що християни в Кишиневі забивали цвяхи в очі єврейським немовлятам? Ніскільки: ходять, піднявши голову, дивляться всім просто в обличчя і абсолютно мають рацію, бо так і треба, бо особа народу царствена, не підлягає відповідальності і не зобов’язана виправдовуватися. Навіть тоді, коли є в чому виправдовуватися. З якої ж радості лізти на лаву підсудних нам, які давним-давно чули весь цей наклеп, коли нинішніх культурних народів ще не було на світі, і знаємо ціну йому, собі, їм? Нікому ми не зобов’язані звітувати, ні перед ким не тримаємо іспиту, і ніхто не доріс звати нас до відповіді. Раніше за них ми прийшли і пізніше підемо. Ми такі, як є, для себе хороші, іншими  не будемо і не хочемо».
Звичайно, є в цих блискучих рядках і частинка полемічних «перебільшень». Проте хіба зараз, через 100 з гаком років, ці слова Володимира Жаботинського не дають нам, українцям, єдино правильні орієнтири: не виправдовуватися, не доводити, що немає у нас жодної «фашисткою хунти», не було «розіпнутого хлопчика» у Слов’янську, долати в собі комплекс національної меншовартості. Бо справді раніше наших ворогів ми прийшли — і пізніше підемо!
З цим тісно пов’язаний ще один дуже важливий мотив публіцистики Жаботинського: необхідність опертя перш за все на власні національні сили, без ілюзій, самообманів і самозаспокоєння. Ось що він писав: «Поле нашої творчості — всередині єврейства. Ми служили єврейському народові і не прагнемо іншого служіння. Тут ми не сліпі. Тут не ведемо народ у безвісну темноту на добру волю союзників, яких не знаємо, за яких не маємо права ручатися. Тут ми даємо народові мету і говоримо: у тебе немає союзників — або сам за себе, або немає порятунку. Ніхто на світі не підтримає твою боротьбу за твою свободу. Вір лише в себе, злічи свої сили, виміряй свою волю, і тоді — або йди за нами, або — нехай звершиться над тобою доля переможених». Вельми незайве було нагадати ці слова Жаботинського тим політикам в Україні, які до сьогодні сподіваються не на волю свого народу, а виключно на допомогу «світової спільноти».

УРОК ДРУГИЙ. ПРОТИ АСИМІЛЯЦІЇ, НА ЗАХИСТ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ І НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Зі статті Жаботинського «Про національне виховання» (1903 р.): «Не можна більше так жити, як ми живемо: ми скаржимося на те, що нас зневажають, а самі себе майже зневажаємо. І це не дивно, якщо подумати, що єврей, вихований по-нинішньому, знає про єврейство, тобто про самого себе, лише те, що бачить довкола, тобто картину, що не може полестити відчуттю національної гідності. Якби йому був відомий колосальний літопис єврейської величі і єврейського поневіряння, він міг би відчути, скільки благородних сил криється в цьому маленькому, але непереможному племені, і відчув би гордість, і привчився б радіти при думці, що він єврей; і тоді всі неприємності єврейського існування здалися б йому набагато легшими, бо терпіти неприємності за щось улюблене набагато легше, ніж за щось ненависне або майже ненависне. Але єврей, вихований по-теперішньому, абсолютно не знає величавої перспективи єврейської історії, а знає лише сьогоднішній момент і свій куточок».
СТАРА ОДЕСА (ФОТО). ЦЕ — БАТЬКІВЩИНА ЖАБОТИНСЬКОГО, ДЕ МИНУЛИ ЙОГО ДИТИНСТВО І ЮНІСТЬ / ФОТО З САЙТА ODESSA-KVARTIRA.COM

І ще, в кінці тієї ж статті, підсумковий висновок Жаботинського: «Якби єврейська культура була ще нижчою за найнижчі наклепи, якби єврейська мова була гірша за скрип немазаного воза, то й тоді повернення до цієї культури з допомогою цієї мови було б для нас абсолютно непереборною реальною потребою, від незадоволення якої ми реально страждаємо, — було б владною історичною необхідністю. Нас націоналізує сама історія, і тих, хто їй опирається, вона теж рано чи пізно потягне за собою. Але вони поплентаються тоді за нею в хвості, як зв’язані полонені за колісницею завойовника. Благо тому, хто перший зрозуміє її дух і піде в перших рядах її звитяжної течії.
І першим з перших повинен піти той, в чиїй владі душа народу — народний учитель».
Чи потрібні тут коментарі? Додамо до слів Жаботинського ось що. Українська нація підтверджує і захищає свою національну ідентичність на Майдані, на Сході. Робить це не словами, а в боях. Кров’ю. Так зажадала від нас, українців, історія. Того ж вона вимагала чисельну кількість разів від єврейського народу в ХХ столітті. Вимагає і зараз. У цьому схожість історичних доль наших народів.

УРОК ТРЕТІЙ. УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ — ФАКТ, ЩО ВІДБУВСЯ, І ЙОГО ТРЕБА ВІТАТИ ВСІМ НАРОДАМ ІМПЕРІЇ РОМАНОВИХ, ЗОКРЕМА І ЄВРЕЯМ

Зі статті Жаботинського «Урок ювілею Шевченка»: «Коли доводиться, за службовим обов’язком, вшановувати ювілей Шевченка, ми соромливо розповідаємо один одному, що небіжчик, мовляв, був «народний» поет, співав про лихо простого бідного люду, і в цьому, мовляв, уся його цінність. Ні, не в цьому. «Народництво» Шевченка є справа десята, і якби він усе це написав російською, то не мав би ні в чиїх очах того величезного значення, якого з усіх боків надають йому тепер. Шевченко є національний поет, і в цьому його сила. Він — національний поет за своїм об’єктивним значенням. Він дав і своєму народові, і всьому світу яскравий, непорушний доказ, що українська душа здатна до найвищих польотів самобутньої культурної творчості.
За це його так люблять одні, і за це його так бояться інші, і ця любов, і цей страх були б анітрохи не менші, якби Шевченко був свого часу не народником, а аристократом у стилі Гете або Пушкіна. Можна викинути всі демократичні нотки з його творів (та цензура довго так і робила) — і Шевченко залишиться тим, чим створила його природа: сліпучим прецедентом, що не дозволяє українству відхилитися від шляху національного ренесансу. Це значення добре зрозуміли реакціонери, коли підняли напередодні ювілею Шевченка такий галас про сепаратизм, державну зраду і близькість стовпотворіння. До стовпотворіння й інших жахів далеко, але що правда, то правда: вшановувати Шевченка просто як талановитого російського літератора № такий-то не можна, вшановувати його — означає визнавати все те, що немає і не може бути єдиної культури в країні, де живе сто і більше народів: зрозуміти, визнати, потіснитися і дати законне місце могутньому побратимові, другому по силі в цій імперії».
З тієї ж статті: «Ми самі тут на півдні так старанно і так наївно насаджували в містах «русифікаторські» початки (приклад національної самокритики Жаботинського. — І. С.), наша преса стільки клопотала тут про російський театр і поширення російської книги, що ми врешті зовсім не помітили справжню, арифметичну дійсність, як вона «виглядає» за межами нашого курячого кругозору. За цими містами колишеться суцільне, майже тридцятимільйонне українське море. Зазирніть колись не лише в центр його, в якийсь Миргородський або Васильківський повіт: зазирніть в його околиці, в Харківську або Воронезьку губернію, біля самої межі, за якою починається великоросійська мова, — і ви здивуєтеся, до чого незайманим і бездомішковим залишилося це суцільне українське море. Є на цій межі села, де по сей бік річки живуть «хохли», по той бік — «кацапи». Живуть споконвіків поруч і не змішуються (дуже важливе зауваження Жаботинського; написано 1911 року! — І. С.). Кожен говорить по-своєму, одягається по-своєму, зберігає особливий свій звичай; одружуються лише зі своїми; чужаються один одного, не розуміють і не шукають взаємного розуміння. З’їздив би туди П. Б. Струве (відомий російський «ліберал-імперіаліст», в молодості — «легальний марксист». — І. С.), перш ніж говорити про єдину «спільноруську» сутність. Такого виразного «відштовхування» немає, кажуть, навіть на польсько-литовському або польсько-білоруському етнографічному кордоні. Знав свій народ український поет, коли читав мораль нерозумним  дівчатам:
Кохайтеся, чорноброві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде...
Зі статті в. Жаботинського «Про мови та інше» (1911 р.): «Десять Гоголів і сто Короленків не зроблять російську літературу «спільноруською»: вона залишається російською, тобто великоросійською, а поряд з нею український народ, пробиваючись крізь стрій великих труднощів, створює свою літературу своєю мовою.
Я написав, що якщо російська культура грає тепер неприродну роль культури всеросійської, то причина, головним чином, у віковому насильстві і безправ’ї. П.Б. Струве з цим не згоден. Російська, мовляв, культура переважає і в Києві, і в Могильові, і в Тифлісі, і в Ташкенті «зовсім не тому, що там обов’язково тягнуть у поліцейську дільницю розписатися в повазі перед російською культурою, а тому, що ця культура дійсно є внутрішньо владний факт найреальнішого життя всіх частин Імперії, окрім царства Польського і Фінляндії». Тут вже П.Б. Струве, безперечно, несправедливий до нашого благопіклувального російського начальства. Як же можна заперечувати його великі, невикорінні з нашої пам’яті заслуги щодо насадження російської культури за межами Великоросії? П.Б. Струве легкосердно констатує, що тепер у Києві не «можна бути учасником культурного життя, не знаючи російської мови», і думає, ніби поліцейська «дільниця»до цього не причетна, а тим часом це велика помилка. Навпаки, в тому ж бо й річ, що існує дільниця та її багатовікове заповзяття.
Ось перед нами найновіші часи: від середини минулого століття помічається в Росії піднесення українського руху — і негайно розпочалася згори ревна боротьба проти «хохломанії» та «сепаратизму».  1863 року міністр Валуєв проголошує: «Не було, немає і бути не може української мови», а 1876 року видано указ, який просто заборонив українську культуру. Що ж дивного, якщо на цьому полі, дощенту  спустошеному і розореному зусиллями урядника, так легко зійшла поза будь-якою конкуренцією прорість тієї культури, яку урядник, щонайменше, терпів? І аж ніяк не доводить її пишний розквіт у Києві, що справа полягає виключно в її власній потужності і що вона й без допомоги урядника все одно заглушила б усі сусідні паростки і вцарювалася б одноосібно.. Навпаки, П.Б. Струве й сам не сперечатиметься проти того, що якби замість указу про заборону української культури з’явився 1876 р. указ про дозвіл провадити викладання українською мовою в школах і гімназіях, то шанованому публіцистові навряд чи припало б тепер так переможно констатувати, що в Києві без російської мови не можна бути культурною людиною. Навіщо ігнорувати історію і запевняти, ніби все обійшлося без кулака і ніби успіхи російської мови «на околицях» доводять внутрішнє безсилля інших культур? Нічого ці успіхи не доводять, окрім тієї старої істини, що підкованими каблуками можна втоптати в землю навіть найжиттєздатнішу квітку».
***
Зеєв-Жаботинський, як один із вождів національної боротьби єврейського народу, похований на горі Герцля в Єрусалимі. Читач вже переконався, як ґрунтовно, детально, з якою симпатією і знанням справи він писав про Україну, на землі якої, в Одесі, з’явився на світ (воістину, Одеса — місто не лише Ісака Бабеля, Іллі Ільфа і Євгенія Петрова, Юрія Липи, Леоніда Утьосова, але й Володимира Жаботинського!). Патріоти України, які взяли до рук зброю, легко зрозуміють ці пристрасні слова Жаботинського: «Сіонізм — це втілення національної гордості і суверенної самоповаги, органічно несумісних з тим, аби доля євреїв була менш важлива, ніж інші питання світового значення. Для кожного, хто так відчуває, будь-який «порятунок світу» — ганебна брехня, поки немає у євреїв своєї країни як у інших народів. Світ, у якому у єврейського народу немає своєї держави, — це світ злодіїв і розбійників, дім розпусти — і немає у нього права на існування». Жаботинський дуже чітко знав, за що бореться його народ. Ми переможемо (це не менше важливо, ніж усі реформи), якщо не менше чітко знатимемо, за що бореться народ український.
Ігор СЮНДЮКОВ

Мавіле Дегерменджи: у нашій родині тепер два політв’язні


Мавіле Дегерменджи – сестра і донька політичних в’язнів, яких переслідують в окупованому Криму. Її брата, Мустафу Дегерменджи, заарештували у травні 2015 року у межах так званої “справи 26 лютого”. Звинувачують в участі у масових заворушеннях, які нібито організував Ахтем Чийгоз.
Зараз Мустафа під домашнім арештом. А 23 листопада цього року затримали і їхнього батька – Бекіра Дегерменджи. Мовляв вимагав гроші у громадянина Туреччини. Родина залишилася без міцного чоловічого “тилу” – усі проблеми лягли на плечі жінок.
В ексклюзивному інтерв’ю “Українському інтересу” Мавіле розповіла подробиці арешту батька, про те, як почувається брат і як зараз живеться в окупованому Криму.
– Чому і за яких обставин затримали вашого батька?
– Це важкий удар для нашої родини. Тепер у нас два політв’язня. Батька затримали за надуманою справою. Вважаю, що основна причина – його громадянська позиція. Кажуть, був членом Меджлісу. Це не правда. Він просто вголос, разом із іншими активістами, висловлював свою позицію. Мені повідомили, що нібито він вимагав величезну суму грошей у якогось турка. А вже пізніше стало відомо, що під час його арешту загинула 83-річна учасниця кримськотатарського національного руху Веджіє Кашка.
– А як вона пов’язана з вашою родиною?
– Ми заприязнилися після арешту брата. Вона часто бувала у нас вдома, підтримувала і допомагала. Ми її дуже любили. Кілька місяців тому вона познайомила нас із коханим своєї онуки. Він із Туреччини. Бував у нашому домі. Веджіє Кашка розповідала, що він дуже хороший, гарно ставиться до онуки. Аж якось із розпачем розповіла, що цей турок вкрав сім тисяч доларів і втік. Коли про це довідався батько, вирішив втрутитися. З’ясував, що турок – аферист. У нього в Криму є колишня дружина і двоє дітей. На його совісті – кілька схожих шахрайських  “історій”. Отож зібрав інформацію і разом з кількома активістами зателефонували турку: поверни гроші. Той погодився, навіть розписку написав. І ось 23 листопада він призначив зустріч у сімферопольському кафе. Батько пішов разом з Веджіє – вона захотіла подивитися в очі аферистові. Коли прибули в кафе батька скрутили поліцаї. Жінка злякалася і їй стало зле. Викликали швидку, але не довезли – Веджіє померла.
– Де зараз ваш батько?
– Зараз він перебуває у СІЗО Сімферополя. Ми всі переживаємо, бо тато хворіє на бронхіальну астму, має алергію на холод. А ви ж самі розумієте, у яких умовах його тримають.
– Як усе це вплинуло на брата? Коли ви бачили його востаннє?
– Почувається він зле, хоч намагається не показувати емоцій. Він бореться, і не хоче признатися, що йому важко. Але ми все бачимо. З 7-го квітня цього року він під домашнім арештом. Ми востаннє бачилися, коли була в Криму на початку жовтня. Усій родині важко. Ми залишилися без міцного чоловічого плеча.

– Ваш брат, як і батько, завжди активно висловлював свою громадянську позицію?
– Брат досить скромний хлопець. І після подій у Криму про свої погляди голосно не “кричав”. Але разом із батьком ходив на мітинги 24 лютого 2014 року. Ми навіть не здогадувалися, чим це обернеться і що затримуватимуть у таких “брудних” справах. Брат політичних поглядів не міняв, однак не може про це говорити, бо з огляду на те, що чинять із нашою родиною – це просто небезпечно.
– Який термін йому загрожує?
– Від 3 до 7 років. Братові неодноразово пропонували співпрацювати зі слідством. Але, по-перше, справа шита білими нитками, бо раніше він навіть не був знайомий із Ахтемом Чийгозом і тому наговорювати на нього нема сенсу. І, по-друге, Мустафа дуже сильний духом. Він сказав: “Я буду боротися до кінця. Я не винен ні в чому”.
– Ви з братом народилися в Криму. А інші родичі? Їх депортували 1944-го?
– Так, наших бабусь і дідусів депортували до Узбекистану. Там народилися ана і баба (мама і тато кримськотатарською – ред.). На півострів вони повернулися 1989-го. Тоді й народився брат.
– З родинами інших політв’язнів спілкуєтесь?
– Так, ми підтримуємо один одного. У нас є об’єднання “Кримська солідарність”. Її члени – це родичі політв’язнів, адвокати та правозахисники. Ми тримаємося разом.
– Чи відчуваєте підтримку держави?
–  Найголовніше, щоб держава не забувала про людей, які живуть у Криму і щодня борються із реаліями сьогодення. Як не сумно, але переважно страждають саме кримські татари. Тому хотілося, щоб Україна боролася за своїх громадян.
– Що зараз коїться в Криму? Які настрої?
– Всі зміни видно на обличчях людей. Всі пам’ятають Крим, як квітучу зелену землю. Зараз все вирубують, перетворюють на степ. Багато військових баз. Життя, як у 90-х. Скільки б я не говорила про ситуацію в Криму, це важко зрозуміти, поки сам усе не побачиш.
– І мрієте повернутись до Криму?
– Так, адже це моя батьківщина. Хочу повернутися. Я обожнюю місто Судак – з ним пов’язано так багато приємних спогадів. Моя родина живе в селі, там дуже гарно: маленький рай. Там мій дім, мої батьки.
– Як, на вашу думку, можна повернути Крим?
– Прогнозувати нічого не можу. Я думаю, все знає лише Всевишній. Ми припускаємо, а Бог вирішує. Мабуть так сталося, щоб ми отримали урок і надалі не повторювали помилок.
– Наші народи хочуть жити у мирі. А в чому ви вбачаєте наш спільний інтерес?
– У нас спільний біль. І нам треба підтримувати один одного. Ми всі, як одне яблуко, і от уявіть його ділять на різні частини. І без якоїсь маленької часточки це вже не буде ціле яблуко. Ми морально виснаженні. Але мусимо боротися. Заради свободи. І ми покажемо, що незламні.

Спілкувалася Ірина Савчук

У ПРИМІЩЕННІ КОМІТЕТІВ ВР ВІДНОВИВ РОБОТУ ХРАМ УПЦ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

У приміщенні комітетів Верховної Ради (вул. Садова, 3А, 7 поверх) відновив роботу так званий Свято-Володимирський Храм УПЦ Московського патріархату. Проводяться богослужіння, присутній священник, розміщено графік богослужінь.
Про це на своїй сторінці у Фейсбук написав Олексій Кошель, голова Комітету виборців України.
11 грудня КВУ отримав офіційну відповідь від апарату Верховної Ради щодо функціонування т.зв. храму (робочий кабінету колишнього народного депутата І.Рибакова).

За словами Кошеля, Апарат ВР повідомляє, що:
1. Жодного рішення про облаштування зазначеного культового закладу Апаратом ВР не надавалося. Тобто т.зв. храм функціонує незаконно.
2. Зараз богослужіння проводять представники Синодального відділу УПЦ Московського патріархату у справах пастирської опіки пенітенціарної системи. Чому УПЦ МП поставила український парламент в один перелік з виправними колоніями та слідчими ізоляторами – залишається невідомим.
3. Представники інших релігійних конфесій у зазначеному приміщенні богослужінь не проводять.
"Впродовж кількох місяців цього року приміщення т.зв храму було опечатане, а спікер ВР А.Парубій заявляв, що «існування в адмінбудівлі парламенту церкви УПЦ МП не відповідає законодавству». Очевидно, позиція «батюшок» виявилися сильнішою", - написав Кошель і додав:
"Чергове церковне рейдерство має стати сигналом для органів державної влади (у т.ч. Державної пенітенціарної служби) до перегляду умов функціонування культових споруд у державних установах (богослужіння мають проводитися представниками різних конфесій). Крім цього вказує на важливість прийняття законопроекту «Про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, яка визнана ВР державою-агресором».

Cвятий Андрій...

Світлина від Сергія Ткачука.  Світлина від Сергія Ткачука.
Хто зображений на подарованій нам іконі "Собор Святих Андріїв " ?
В квадратних скобках [… ] – номер на контурній карті
1. Аргентіс Андрій, мученик Хіоський, ? – 1465. [5]
Пам'ять 29 травня/ 11 червня
2. Аргунов Андрій Іванович, селянин, мученик, 1904 – 1938. [6]
Пам'ять 23 липня/ 5 серпня
3. Бандера Андрій Михайлович, священник УГКЦ, капелан УГА, батько Степана Бандери, очільника ОУН(б); нар. 1882 – (?) розстріляно у Києві 10 липня 1941. [33]
4. Бєднов Андрій Георгійович, священник, священномученик, 1885 – 1938. [32]
Пам'ять 4/ 17 лютого
5. Бенедиктов Андрій Миколайович, ієрей, священномученик, 1885 – 1937. [28]
Пам'ять 28 серпня/ 10 вересня, 21 вересня/ 4 жовтня
6. Бистров Андрій Петрович, священник, священномученик, 1873 – 1937. [29]
Пам'ять 24 вересня/ 7 жовтня
7. Боголюбський Андрій Юрійович, князь, благовірний, 1110–1174. [24]
Пам'ять 4/ 17 липня
8. Воскресенський Андрій Володимирович, протоієрей, священномученик, 1884 – 1937. [30]
Пам'ять 18/ 31 жовтня
9. Гнєвишев Андрій Іванович, купець, мученик, 1872 – 1941. [4]
Пам'ять 22 лютого/ 7 березня
10. (Грисюк) Андрій Григорович, священномученик Анатолій, митрополит Одеський та Херсонський, 1880 – 1938. [47]
Пам'ять 10/ 23 січня
11. Добринін Андрій Миколайович, протоієрей, священномученик, 1873/4? – 1938. [31]
Пам'ять 8/ 21 лютого
12. Ефеський Андрій, пресвітер, священномученик, постраждав у VIII ст. [36]
Пам'ять 21 вересня/ 4 жовтня
13. (Завалішин) Андрій Микифорович, преподобномученик Адріан Ондрусовський (Андрусовський), чернець, кінець XV ст. – 1550. [48]
Пам'ять 17/ 30 травня, 26 серпня/ 8 вересня
14. Каменський Іоасаф (Спасокубенський, Вологодський), в миру Андрій, князь Заозерський, чернець, чудотворець, преподобний, ? – 1457. [46]
Пам'ять 10/ 23 вересня
15. (Капінус) Андрій Антонович, ієромонах Анувій, преподобносповідник Амвросій ІПЦ (Катакомбної) в Україні, ієросхімонах, 1887 – 1966. [39]
Пам'ять 1/ 14 жовтня
16. Ковальов Андрій Пилипович, священномученик, ієрей, 1871 – 1921. [13]
Пам'ять 15/ 28 вересня.
17. Константинопольський Андрій, Христа заради юродивий, блаженний, ? – 936 рік. [37]
Пам'ять 2/ 15 жовтня
18. Критський Андрій, архієпископ, святитель, творець Великого покаянного канону, бл. 660 – 712/26 рік. [43]
Пам'ять 4/ 17 липня
19. Критский Андрій, чернець, преподобномученик, постраждав 766/767 року. [41]
Пам'ять 17/ 30 жовтня
20. Лампсакський Андрій, воїн, мученик, постраждав в Декієво гоніння, 249 – 251 роки. [12]
Пам'ять 18/ 31 травня
21. Месукевійський (Грузинський) Андрій, придворний, мученик, І ст. – 100 (або 123, 130) роки. [7]
Пам'ять 16/ 28 квітня
22. (Медведєв) Андрій Гаврилович, преподобний Антоній, архімандрит, намісник Троїце-Сергієвої Лаври, 1792 – 1877.[22]
Пам'ять 12/ 25 травня, 3/ 16 жовтня
23. Огородніков Андрій Ілліч, блаженний, Христа заради юродивий, преподобний Симбірський, 1763 – 1841. [38]
Пам'ять 27 листопада/ 10 грудня
24. Оксиринфський (Єгипетський) Андрій, чернець, преподобний, IV ст. [15]
Пам'ять 12/ 25 червня, 2/ 15 грудня
25. Ослябя Родіон (Роман?), воїн, схімонах, преподобний Андрій Радонезький, ? – 1380 (чи після 1389). [19]
Пам'ять 7/ 20 вересня
26. Андрій Первозванний, син Іонин, рибалка, апостол, 6 – 60 роки. [27]
Пам'ять 15/ 28 липня (день хрещення України- Руси)
27. Рафаїловський (Тобольський) Андрій, ігумен, преподобный, 1746 – 1820. [21]
Пам'ять 10/ 23 червня
28. Рубльов Андрій, іконописець, чернець, преподобний, близько 1360 – 1428. [20]
Пам'ять 4/ 17 липня
29. Серпухівський (Висоцький) Афанасій старший, в миру Андрій, ігумен, преподобний, біля 1340 – після 1395 чи 1412. (Не плутати з молодшим) [49]
Пам'ять 12/ 25 вересня
30. Сийський Антоній, в миру Андрій, ієромонах, засновник Свято-Троїцкого Сійского монастиря, преподобний, 1477/8? – 1566. [45]
Пам'ять 7/ 20 грудня
31. Синайський Андрій, чернець, преподобний, IV ст. [17]
Пам'ять 6/ 19 квітня, Собор Синайських преподобних
32. Сиракузький Андрій, мирянин, мученик, ? – 886 року. [8]
Пам'ять 23 вересня/ 6 жовтня
33. Смоленський Андрій (Федорович?), князь, благовірний, ? – 1390 (?). [25]
Пам'ять 27 жовтня/ 9 листопада
34. (Стаховський) Андрій Георгійович, святитель Антоній, митрополит Сибірський та Тобольський, 1660-ті (1671/2?) – 1740. [44]
Пам'ять 27 березня / 9 квітня
(
35. Стратилат Андрій, Таврійський, воїн, мученик, ? – 300 (302). [10]
Пам'ять 19 серпня/ 1 вересня
36. (Суриков) Андрій Іванович, чернець, преподобномученик Андроник, 1885 – 1938. [14]
Пам'ять 9/ 22 вересня
37. Тотемський Андрій, Христа заради юродивый, блаженний, 1638 – 1683. [18]
Пам'ять 10/ 23 жовтня
38. Трофимов Андрій Матвійович, селянин, мученик Клинський, 1882 – 1937. [9]
Пам'ять 29 травня/ 11 червня
39. Угличський Андрій Васильович Більший, Горяй, князь, благовірний, 1446 – 1493. [11]
Пам'ять 25 травня/ 5 червня
40. (Ухтомський) Олександр Олексійович, священномученик Андрій, архієпископ Уфімський, 1872(3) – 1937. [23]
Пам'ять 22 серпня/ 4 вересня
41. Фіваїдський Андрій, пустельник, преподобний, IV ст. [16]
Пам'ять 12/ 25 червня
42. (Фурс) Андрій Петрович, ієромонах Амфілохій ІПЦ (Катакомбної) в Україні, преподобносповідник, 1877 – 1969. [40]
Пам'ять 23 лютого/ 8 березня, 7/ 20 листопада
43. (Шагуна) Анастасій, святитель Андрій, митрополит Трансільванський, 1808 – 1873. [42]
Пам'ять 30 листопада/ 13 грудня
44. (Шептицький) Роман Марія Александер, ЧСВВ, митрополит Галицький та Архієпископ Львівський Андрей, 1865 – 1944. [26]
45. Шершньов Андрій Володимирович, священник, священномученик, 1869 – 1937. [28]
Пам'ять 25 листопада/ 8 грудня
46. Ясенєв Андрій Іванович, протоієрей, священномученик Єгоріївський, 1868 – 1938. [37]
Пам'ять 22 лютого/ 6-7 березня

середа, 13 грудня 2017 р.

“Ексрегіонал” Вельбівець вже пообіцяв посаду Гайовича черкаським “свободівцям”?

Голова Черкаської обласної ради Олкександр Вельбівець відмовляється коментувати ситуацію із збором підписів депутатів за те, щоб поставити до порядку денного сесії питання щодо звільнення представника “Радикальної партії Олега Ляшка” Вадима Гайовича з посади заступника голови облради.
“Нічого я не знаю. Я не бачу, хто зі мною говорить по телефону, і не буду нічого коментувати, бо не знаю, чи журналіст ви. Можу сказати лише при особистій зустрічі”, – вигадав свої “правила” спілкування з пресою Олександр Вельбівець.
На зауваження, що на подібні питання він, як представник місцевого самоврядування, зобов’язаний відповідати навіть “нежурналістам”, не перевіряючи посвідчення особи, яка їх задає, пан Вельбівець відрізав:
“Нічого я не зобов’язаний”.
Нагадаємо, депутати облради з необхідних 28 підписів уже зібрали 24. Підписалися депутати з фракцій ВО «Черкащани», ВО «Свобода», позафракційні. Збір підписів триває. Швидше за все, спроба усунути з посади “радикала” пов’язана з тим, що фракцію цієї політсили в раді розпустили, хоч, як вважає сам Гайович, і не законно. У той же час Вельбівцю може бути важливим укріпити стосунки із фракцією “Свободи”, з якою у цього колишнього регіонала останнім часом склались дуже теплі стосунки, і дати посаду Гайовича комусь із “свободівців”.
Тетяна Воронцова

Зупинилося серце у одного із черкаських “кіборгів”

У Черкасах була зупинена сесія міськради після того, як міський голова Анатолій Бондаренко дізнався про те, що не стало одного із “кіборгів” В’ячеслава Тарасюка.
Депутати вшанувати його пам’ять хвилиною мовчання.
“Він лише нещодавно з нами святкував День волонтера. В’ячеслав був одним із черкащан, який обороняв донецький аеропорт під час обстрілу сепаратистів”, – відзначив мер Черкас, пише “Zmi.ck.ua”.

АНДРІЙ БАНДЕРА - МОРАЛЬНИЙ АВТОРИТЕТ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ!

Бандера Андрій.jpg
Моральний авторитет нації о. Андрій Бандера народився 11 грудня 1882 р. Теолог із університетською освітою, член НТШ, харизматичний лідер у своїх парафіях. Андрій Михайлович мав зразкову родину: його дружина Мирослава була дочкою священика, благословилося їм семеро дітей. У часи визвольних змагань о. Андрій голосував за Акт злуки, як делегат Української Національної ради ЗУНР. Добровільно вступив до УГА, служив там капеланом.


Та коли дружина померла від туберкульозу горла, 40-річний вдівець залишився сам із дрібнятами. Навіть римський папа зглянувся і дав дозвіл священикові УКГЦ на другий шлюб, але: "що людям, те і нам!" І діти, які ніколи не знали мачухи, отримали дуже пристойне виховання й освіту. 

Проти ночі 23 травня 1941 р. о. Андрія було арештовано, як батька керівника краківського центру ОУН С. Бандери. П'ять днів в'язні Станіславської тюрми були свідками катувань немолодого священика, а потім між людьми пішла чутка, що о. Андрія "визволителі" розіп'яли на хресті у Станіславській тюрмі. 

Документи свідчать, що А. Бандера був 43 дні у Київській буцегарні, що був двогодинний суд, на якому о. Андрій Бандера гордо відповів на питання суддів про своїх дітей: "Я своїм дітям дав належне виховання, прищеплюючи їм любов до України. Світогляди моїх синів і доньок однакові".
 
Його розстріляли "визволителі" 10 липня 1941 р. у Києві, найімовірніше місце вічного спокою – Биківня. Йшов о. Андрію 59-ий рік...
                                                         
 Ганна Черкаська