неділя, 28 серпня 2016 р.

Фактор успіху

Більшість читачів книги Д. Аджемоглу та Дж. Робінсона «Чому нації занепадають?», виданої нещодавно завдяки зусиллям Владислава Кириченка та інтенсивно обговорюваної в інтелектуальних колах, не звернули увагу на одну важливу річ.
Чим, власне, відрізняються ситуації, коли вдається розпочати відкриття систем, перетворення їх з екстрактивних на інклюзивні, від ситуацій, коли такі спроби провалюються?
Аджемоглу і Робінсон дають на це однозначну відповідь: запорука успіху — широка суспільна коаліція.
Так склалося, що слова «широка коаліція» несуть у нас вузько політичне і вкрай негативне значення. Спробуйте відволіктися від цього і повернутися до первинної суті: широка коаліція різноманітних суспільних сил, що підтримують зміни.
Це дуже просто зрозуміти: якщо зміни підтримує лише одна соціальна група, решта буде проти і не допустить змін. Навіть якщо більшість суспільства буде пасивною, сил прихильників змін буде замало проти сил владної еліти. Навіть якщо соціальна група революціонерів буде потужною з організаційної та військової точки зору, доведеться криваво долати спротив решти, й успіху не буде.
Англійська Славетна революція та подальші події були успішними, тому що за ними стояли інтереси промисловців, торгівців, ремісників, джентрі (дрібномаєтного дворянства), селян тощо. Утримання цієї коаліції разом забезпечило невідворотні трансформації.
Французька Велика революція також мала за собою широку коаліцію, але її втримати не вдалося: радикали та помірковані билися один проти одного, і врешті, після моря крові, встановлення наполеонівської імперії, реставрації монархії і подальших подій лише у 1870 році, після встановлення Третьої республіки, вдалося досягти бажаних змін.
Оксамитові революції у Центральній та Східній Європі після 1990 були успішними, тому що проти комунізму виступили найширші суспільні коаліції. Вже потім, після першого кола незворотних змін, вони розбилися на конкурентні партії. Але то було згодом.
Майдан був успішним тому, що являв собою широку суспільну коаліцію. Малий і середній бізнес, українські націоналісти зі Сходу та Заходу, молодь і студенти, міська та сільська інтелігенція мали різні пріоритети щодо економічних свобод та національно-визвольних цілей, але головні вимоги були узгоджені.
Широка суспільна коаліція забезпечує три основні переваги:
1. Владна еліта не здатна подолати сили такої коаліції.
2. Зміни йдуть достатньо швидко, щоб їх не можна було остаточно заблокувати.
3. Водночас зміни йдуть достатньо повільно, щоб не допустити розколу суспільної коаліції.
Уявіть собі, що на Майдан вийшла би лише одна соціальна група. Без трьох місяців спільного досвіду самозабезпечення, самоорганізації та самооборони не було би сталого відчуття єдності дуже різних людей. Навряд чи таким шляхом була би здобута перемога. Скажу більше: навряд чи без цього добровольчий і волонтерський рух набув би такого розвитку. А значить, не виключено, Хрещатиком би їхали російські танки.
Що ж ми маємо зараз?
Маємо подрібнене, роздерте суперечностями суспільство. Про це нещодавно з болем написав Дмитро Кулеба. Таким шляхом не можна отримати жодних перемог.
                            
Навіть тема боротьби з корупцією, що безумовно підтримується переважною більшістю громадян, вже не викликає такої одностайності.
Замість шукати приводи для єдності, суспільство шукає будь-який привід для розбрату. Ти за НАБУ? А я за ГПУ! Ти порохобот! А ти зрадофіл! Ти читаєш Касьянова (варіант: Пономаря) , а я його не читаю! Та як ти можеш?! Ти за парад? А я проти параду! Перелік можливих причин для суперечок нескінченний.
Все це, по суті, означає лише одне: ми досі не усвідомлюємо, в якій складній ситуації опинилися.
Нам потрібна дуже широка суспільна коаліція за Україну і за зміни. Куди входили би разом порохоботи і зрадофіли. Радикали і помірковані. Панікери і свідки Кривавого Пастора. Фронтовики і тиловики. Містяни і селяни. Люди різних соціальних станів, об'єднані двома спільними ворогами — якщо ми ще не доросли до об'єднання «за», так нехай поки що буде «проти». Російський агресор, безумовно, є першим ворогом, а корупція чудово підійде на роль другого. Це і є межа, це і є розрізняльна характеристика. Як між Майданом та Антимайданом. Ознака «свій-чужий», що дозволить впізнавати своїх, як на Майдані.
А всі інші розбіжності відкладемо на майбутнє. Відкладемо до перемоги над цими двома ворогами — якщо буде широка суспільна коаліція, то, сподіваюся, перемога не забариться.
І до цього моменту давайте будемо толерантними один до одного у всіх питаннях, окрім цих двох.
(Кому ліньки читати книгу Робінсона та Аджемоглу, що входить до обов'язкового читання, хоч і написана дуже простою мовою, той може почитати чудовий конспект Олександра Стародубцева.)
(Раджу також почитати критику Сергія Дацюка. Критика не виключає необхідності читати книгу.)
                           
Валерій Пекар

Астма або оргазм?


Вчора абсолютно несподівано для себе сформулював те, що до сих пір відчував чисто інтуїтивно.

Я не приховую, що до деяких подій вважав, що майже що 400 років спільного проживання, родинні зв'язки, мовна спільність, зробили Росію братською країною. З чого б там не розпочиналося.

Адже ми разом пережили дві найбільші війни і ще десяток малих, билися в одних окопах, лежали в братських могилах. Ми разом пережили 70 страшних років більшовизму. Ми оформили окремі квартири і потиснули один одному руки в 91-му. Це було неймовірно - без кровопролиття, обнявшись на прощання, зберігши культурні та людські зв'язки. Я вже думав, що це перший випадок в історії. Але історичні закономірності порушуються рідко.

Були дзвіночки, були ... Але знаєте, як буває? Да не може бути! Так, здалося! Ну, це випадковість!

Ніяких випадковостей.

Це ми, наївні, думали, що це спільне проживання. Як з'ясувалося, з того боку завжди знали, що це окупація.

Окупація, якій 400 років - це все одно окупація. Окупант, між придушеннями повстань місцевих аборигенів, може бути лояльним до колаборантів і охоче вибирає з них адміністрацію, бере в дружини місцевих жінок, які народжують йому дітей, які ніби як місцеві, а насправді виходять, не зовсім. Вони, і кращі з дітей підкореного народу, здобувають освіту в метрополії, обростають зв'язками і повертаються додому носіями іншого ставлення до окупанта. Імперія проростає в провінцію і рано чи пізно провінція здається. Або спалахує. Це залежить не тільки від національної самосвідомості, але і від того і не перегинає чи імперія палицю, чи зберігає почуття міри. Звичайно Імперії, особливо слабшає або новостворені, з почуттям міри не дружать.

Для того, щоб асимілювати одні народи потрібні роки. Для інших - століття. Інші тримаються тисячами років, вбираючи в себе найкраще з чужих культур і переплавляючи запозичене в тиглі культури власної. Приклад тому крутий розплав іудейсько-греко-римської культури, з якого викувати диво сучасної західної цивілізації, поєднане з минулим розкішним візантійським мостом.

Навіть якби я хотів думати інакше, мені не дадуть цього зробити сусіди - преса, ТВ, політологи, аналітики і політики першого ешелону в один голос закликають повернути бунтівну провінцію в стійло. Поставити на коліна і змусити вважати себе частиною їхньої країни. Хвороба українства, країна 404, неіснуючий народ придуманої країни, пташину мову, герої-зрадники ...

І це говорять цілком інтелігентні люди: письменники, кінематографісти, вчені! Повернути, розбомбити, покарати, полагодити!

А я все частіше думаю, що справжній зрадник українського народу - це не Мазепа, а Богдан Хмельницький, зрадив всіх і вся і кинувся рятуватися під крило до російського царя. На його совісті 400 років окупації, з яких так і не вийшло братства.

Могло або не могло воно вийти - друге питання. Я думав, що могло, але мені швидко, в три матірних слова, пояснили мені помилятися.

Багато з нас раніше думали, як я.

Деякі і зараз так думають.

Знаєте, є хороший єврейський анекдот на схожу тему: Сема, ти знаєш, то що ми з тобою багато років мали за оргазм, виявилося таки астмою ...

Це таки була окупація, панове! На мій превеликий жаль, але це була окупація
                                                               Ян Валетов

Політика картоплі і рушниці

                                     
В історії Нової Зеландії був цікавий і досить кривавий період - т.зв. "Мушкетні війни". Ще їх називають "картопляними".

Було приблизно так. Після початку колонізації НЗ туди були завезені декілька сортів картоплі, що відрізнялися від місцевих більшою врожайністю і розміром бульб. До того ж, ці сортів не підпадали під табу, згідно з яким вирощувати і збирати картоплю могли тільки чоловіки. Не знаю причин та історії заборони, щось там було таке релігійне, коли будь-які здорові пояснення для "а чому?" не працюють. Тому, і все тут.

Ну і ось. Картопля зіграв значну роль в розвитку маорийского суспільства. По-перше, люди наїлися. По-друге, надлишки можна було обмінювати на всякі корисні заморські товари. По-третє, воїни маорі отримали можливість ходити в тривалі військові експедиції, тривалість яких вже не залежала безпосередньо від перемог на полі бою і неодмінного захоплення продовольства.

Картопля почали потихеньку обмінювати на європейське зброю. Початкові ціни становили десь порядку 250 кошиків картоплі за мушкет старого зразка. Ще свинями розраховувалися, вже не пам'ятаю, скільки там свинок за рушницю, але чимало.

Племена, першими полюбили смак заморської картоплі і запах іноземного пороху, почали експансію на землі сусідів. У числі безлічі племінних воєн була і зовсім кумедна (але не менше кривава, ніж та всі інші), коли, з помсти за вбитого вождя, одне з племен піднялося в єдиному пориві і початок захоплювати землі і вбивати чоловіків племен, абсолютно не мали відношення до вбивства.

Всі, хто хотів вижити і не потрапити в рабство, в терміновому порядку почали вирощувати картоплю і розводити свиней в промислових масштабах, щоб мати можливість закуповувати зброю.

Коли всі, хто хотів і мав можливість, отримали в руки мушкети і запаси пороху і куль, почалося знецінення мушкетів, їх вже можна було купити кошиків за 100-120.

Колоніальна влада намагалися якось обмежити торгівлю зброєю, але заборони не працювали - контрабанда і все таке. Плюс - спритні торговці почали продавати мушкети як "спортивна зброя".

Одне з племен спортсменів-маорі, які отримали в око на рідних землях, захопило довколишній архіпелаг Чатем і зневолило, а незабаром практично повністю знищило корінне населення островів - народ моріорі, який відрізнявся пацифістикою і людяністю, релігія яких забороняла насильство і опір злу. Близько 300 осіб ритуально з'їли, кожного десятого вбили відразу ж, залишилися в живих силою змушували випорожнюватися на їх релігійні святині, жінкам і чоловікам було заборонено вступати в шлюби між собою. Народ загинув.

Фіналом "мушкетних воєн" стало підписання Договору Вайтанги, за яким маорі були визнані підданими Великобританії, зі збереженням їх майнових і немайнових прав. Межі та володіння племен були зафіксовані на момент підписання договору. Про моріорі і їх долі особливо ніхто не шкодував.

Власне, висновки, які я зробив з цієї історії для себе.

1. Не варто давати картоплю і мушкети в руки канібалів. І в першу чергу - картоплю. Тому я дуже радий тому, що Росія сама відмовилася від західної та української "картоплі". Чи не буде що міняти на мушкети, а на голодний шлунок особливо не повоюєш. І, до речі, думаю, що ракетний удар виведення з ладу холодильних установок в місцях зберігання російських держрезервівських запасів тушонки буде куди більш ефективним, ніж навіть загроза спільної операції всіх країн НАТО.

2. Пацифізм - штука чудова, якщо його не використовувати на практиці, а розглядати лише в якості гри хворого розуму.

3. Зброя завжди можна отримати якщо не у влади, то у торговців. Або домовитися з торговцями, а вже вони точно дотиснуть влади і неодмінно знайдуть формулювання, як ця зброя оголосити не військовим. У разі НЗ, двісті років тому, застосували формулювання "спортивна зброя". В українському - ну нехай буде "нелетальної".

4. Всі люди - брати, але не всі брати - люди. Нехай історія моріорі не повториться з нами. До речі, маорі і моріорі, як підтвердили новітні дослідження, споріднені народи. З одного кореня. Що не завадило.

5. Домовлятися все одно доведеться, рано чи пізно. Питання в умовах договору. Для хороших умов у нас повинно бути завжди багато картоплі, свиней і мушкетів.
                                                  Дмітрій Редько

Радянські традиції в Смілі незнищенні

Так сталося, що 1996 і 2001 роках я був у серпні в селі Парутиному, що на Миколаївщині. Це колишня Ольвія. Першого разу мене вразила в ошатному поселенні щойно збудована будівля колосального Будинку культури. Зовні і всередині він не поступався Палацу „Дружби народів” у Черкасах. А за оздобленням може і переважав. Монументальна бронзова табличка на його фасаді свідчила про те, що збудовано культурний заклад до 5-річчя Незалежності України. І це тоді, як у моїй Смілі панувала розруха і закривалися підприємства…
Звичайно, 2001 року мене зацікавило: а що парутинці збудували до 10-ї річниці Незалежності України? І нащадки гордих ольвіополітів і козаків продемонстрували мені величезний, суперсучасний дитсадок з зимовим садом. У Смілі саме зникали дошкільні заклади… І подумалося мені, що якось так складається, де більше любові до України, її символів і дат, там більше порядку і затишку.
Коли я приїхав у Смілу 1969 року, вона, принаймні, була чистою і зеленою. Зараз – це місто із зруйнованою інфраструктурою, брудне, обдерте, неохайне. Я не пам’ятаю, щоб тут щось зводили до Дня Незалежності. Місто не прибрали навіть до нинішнього ювілейного Дня народження держави. Щоправда, владоможці у своїй газеті „Сміла” пообіцяли вразити смілян оновленим фасадом Будинку культури. До дня міста… Отак просто і підписалися, що День Незалежності для них не свято. „Торжеством із торжеств” є день міста, який, наче навмисне, святкують невдовзі після Дня Незалежності. Та оскільки останнє свято є державним, якісь рухи чиновники робити мусять. Тож вони позодягали 23 серпня вишиванки і привітали один одного зі святом на урочистостях у тому ж Будинку культури. Неприємно було дивитися, як на сцену піднімалися майже всі керівники відділів міськвиконкому. Мабуть, то і є найбільші в Смілі борці за незалежну Україну. Не знайшлося грамот тільки для ветеранів АТО, національно визвольних змагань, учасників Революції Гідності, громадських активістів, волонтерів…
Дійство до щему нагадувало урочистості до роковин так званої Великої Жовтневої соціалістичної революції. Хіба що не було червоних піонерських галстуків. Але й державного прапора України, по суті, не було.
Практичного нічого влада не зробила і для того, щоби достойно відзначити ювілейний День народження України безпосередньо 24 серпня. Як на мене, такого ганебного офіційного відзначення найбільшого державного свята в місті ще не було.
Отаке в Смілі в центрі
Отаке в Смілі в центрі


Влада спромоглася хіба що на концерт місцевих аматорів сцени і приєдналася до анонсованого нею параду вишиванок.
Ярмарок, на якому збирали гроші для поранених воїнів АТО, організувала ГО „Майдан гідності”, тир для молоді поставив і патріотичне карооке організував місцевий волонтер… Тому народний депутат України Сергій Рудик звертався до тих, для кого День Незалежності свято, лише у присутності одного з заступників міського голови Людмили Осейко. Він говорив про те, що місту потрібний господар. Пані Людмила схвально хитала головою. Але ж де візьмеш того господаря, коли у депутатів Смілянської міської ради віднедавна з’явилася нова розвага – виганяти міського голову з посади …
Народний депутат Сергій Рудик і представниця смілянської влади Людмила Осейко
Народний депутат Сергій Рудик і представниця смілянської влади Людмила Осейко
На святі мені зустрівся місцевий громадський активіст пан Олег Петренко. Слово по слову і він розповів, як хотів у БТІ поміняти в домовій книзі стару назву вулиці (Котовського) на нову. Але там йому порадили не спішити, бо, мовляв, хтозна, як воно ще поверне… От у цих словах, напевне, вся суть смілянської влади, яка пояснює логіку їхніх дій. Вона чекає. Чекає уже 25 років, що все повернеться до старих часів. І часом їхні очікування майже справджуються, як за Януковича, але потім знову українці демонструють своє прагнення до змін. Та ці передишки дають вічновчорашнім нову надію. Тому і зараз у Смілі з’являються біг борди з адресою „вулиця Леніна”, тому на міськвиконкомі немає таблички з новою назвою вулиці, а постамент з під Леніна не прибирають і не прикрашають якоюсь новою скульптурою. Чекають!
Тут був Ленін, а що буде?
Тут був Ленін, а що буде?
І згадалося мені, що наш видатний земляк, культова постать кількох поколінь митців, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, поет і маляр Микола Воробйов ніколи офіційно не бував у Смілі, не мав творчих зустрічей із земляками. Вочевидь, напівзруйноване, денаціоналізоване місто з прорадянською владою не викликає в нього жодного пієтету. У книжці „Прогулянка одинцем” він написав:
Поспішають чужими шляхами.
На чужі кораблі сідають.
Будують пустелі на луках квітучих –
Помічники ночей…
Чи не смілянську владу мав на увазі? Всю: і попередню, і сучасну.
А в збірці „Іскри в слідах” сказав: „Немає царства в цім краю”. Як у воду дивився.
Призи для карооке
Призи для карооке
Таке враження, що саме про смілянську владу і багатьох смілян говорив і Президент Петро Порошенко перед цьогорічним військовим парадом у Києві, коли сказав про попередні роки: „Соціалістичні стереотипи міцно сиділи в свідомості суспільства, гирями висли на ногах і заважали рухатися вперед”. Але хіба не висять ці гирі у багатьох і зараз?
Мені зрозумілі гіркота і сум депутата Смілянської районної ради Анатолія Терещенка, який у бюлетені „Територія гідності” написав: „… ми будили-будили але не розбудили Смілу. Наші співгромадяни з ліжка встали, але очі не відкрили”.
Ярмарок ГО „Територія гідності”
Ярмарок ГО „Територія гідності”
І все ж, по суті, за повної бездіяльності місцевої влади, свято в місті таки відбулося. На нього прийшли ті, для кого Україна понад усе. Вони почувалися цього дня на головному майдані Сміли затишно, бо навколо були переважно однодумці. Люди забавляли себе самі.
Святкування було щирим, бо прийшли однодумці
Святкування було щирим, бо прийшли однодумці

І їм було добре, особливо молоді. Але навіщо тоді їм влада? Хоча… вибори не за горами. Тож на День міста влада організує все!
                                                   Олександр ВІВЧАРИК, журналіст

У Черкасах діє виставка, що об’єднала героїв-черкащан – борців за незалежність України

Виставка "Черкащина у боротьбі за незалежну Українську державу" діє в Черкаському обласному краєзнавчому музеї. Її відкрили з нагоди 25-ї річниці Незалежності України.
У ній представлено сотні оригінальних експонатів різних історичних періодів, які свідчать про боротьбу черкащан різних часів за незалежність української держави.
Довідки та фото, зображені на стендах, інформують про всі етапи – від часів трипільської культури й до сьогодні. Тут і слов’янський період в розвитку української державності, й утворення держави Русів, державний устрій Руси-України, виникнення козацтва та утворення Запорізької Січі, сучасні державотворчі процеси, зокрема часи Революції гідності, російсько-українська війна 2014-2016 років та ін. Чільне місце приділено черкаським героям сучасності, які віддали життя за країну під час антитерористичної операції на Сході.
– Виставка має надзвичайно важливу ідею: спонукати черкащан до осмислення тисячолітньої традиції державотворення. Тут і наша культура, і наші традиції, – зазначає перший заступник голови ОДА Віталій Коваль. – А без глибокого осмислення минулого неможливо творити нову державу. Саме тому маємо пам’ятати про всі часи формування та розвитку української державності, основних періодів, які вплинули на подальше становлення України, а також всіх її героїв.

середа, 24 серпня 2016 р.

Хай живе Україна від Мурманська до Берліна!


Ви думаєте що вперше Український прапор підняли у Львові 1 травня 1989 року ?
Із гордістю можу повідомити, що Український прапор одночасно підняли в Мурманську 1 травня 1989 року на демонстрації до "дня трудящих"
Наше мурманське українське товариство провело таку акцію.
Нас було набагато- чоловік шість.Зараз не згадаю прізвищ.
Прапор я привіз з України.
Анатолій Бриченко проніс прапор під одягом і ми розвернули його якраз перед трибуною, прилаштувавшись в хвості офіційних колон. І комуністичне начальство Мурманська ошизіло від такого нахабства, і тупо махали ручками з трибун,не знаючи як реагувати. 
Тому мабуть нас і не затримали.
Той прапор мабуть і досі зберігається в Мурманську.
Нас,українців багато по всьому світу.
І в час суворих випробувань всі стають на захист своєї України.
І в Канаді , і в США, і в Португалії, і в Аргентині і в Австрії - всюди де живуть українці.
Нас насправді багато. І ми любимо Україну не за гроші чи дешеві "понти", а за те що вона наша мама. І іншої у нас немає. Де б ми не жили.
Українці самий окупований народ у світі, якщо подумати. У всі часи був під різними імперіями і окупантами. І зараз окупований в Криму і на Донбасі.
Але віковічна історія українського народу свідчить, що обри приходять і зникають, а Україна відроджується знову із попелу.
По новому зазвучали слова Гімну - "Згинуть наші воріженьки як роса на сонці!"
І лізуть вони, ці вороги , і лізуть як з мішка, а потім все-одно гинуть і зникають.
Звичайно не самі собою, а тому що українців- русичів-козаків-воїнів ніхто перемогти не здатен.
Лише треба прокинутися і зрозуміти, що іншої мами не буває, і ніякі гроші, чи "лакомства нещасні" її не замінять.
І захищати треба свою родину, своїх дітей і свою Україну люто і весело.
Хай живе Україна від Мурманська до Берліна!
Вітаю всіх із Днем Українського Прапора і Днем Незалежності!
                                                                 Сашко Лірник
А ще я хочу сказати: синьо-жовтий прапор я у 1985 р. підняв на вулицях пос.Мохосоголлох Як.АССР...

Прапор на Театральній площі підняли діти загиблого воїна АТО

Малі сини загиблого героя АТО Євгена Войцехівського Валера і Руслан були удостоєні права підняти Державний Прапор України під час сьогоднішніх урочистостей з нагоди Дня Прапора на Театральній площі Черкас. 
3 
Дітей до флагштоку підвів голова облдержадміністрації Юрій Ткаченко. Коли прапор було піднято, Валерчик дуже зворушливо заспівав гімн Союзу української молоді «Вгору прапори»:
В гору прапори, слухай наказ:
Де б не прийшлося нам жити,
Більшого щастя немає для нас,
Як Україні служити!
– Це – прапор нашої молодої держави, – сказав малий. – Ми теж молоді, але коли ми виростемо, то будемо її з честю захищати!
Юрій Ткаченко так відреагував на ці слова:
– Ворог убив Євгена Войцехівського, але ми отримали ще двох палких патріотів – його синів. Це – його продовження!.. Те, що було для нас звичним, тепер стало священним: наша свобода, наша Незалежність, наш Прапор. Прапор сьогодні – більше, ніж символ. Більше ніж символом він став ще на Майдані. А коли ми після звільнення Слов’янська стали розвішувати і роздавати прапори жителям міста, одна жінка сказала: «Я так давно не бачила український прапор! Я так скучила на Україною!» Ми скучили за мирною Україною. Але українці вміють виборювати свою свободу. І я впевнений, що вже незабаром і на окупованих нині територіях замайорять синьо-жовті українські прапори. Будьмо єдині!
Із Днем Державного Прапора України черкащан привітав і голова обласної ради Олександр Вельбівець.
4
Міський голова Черкас Анатолій Бондаренко зазначив, що український прапор сьогодні, на жаль, не тільки символ перемог – у мирному житті, у спорті, на війні. Ним сьогодні накривають тіла загиблих бійців у війні на сході України. Анатолій Васильович закликав пам’ятати імена кожного, хто віддав своє життя за Україну.
Громадський діяч Любов Майборода, яка брала участь у підняття національного синьо-жовтого прапора на Театральній площі в 1990 році, наголосила, що Україна за роки незалежності, попри всі труднощі, досягла дуже багато – і в будівництві держави, і в суспільній, і в економічній сферах.
– Країна відбулася, країна є демократичною. В нашій країні відбуваються демократичні вибори. В останні роки відбувається децентралізація, значно більше коштів надійшло в місцеві бюджети. Поліпшується обличчя нашого міста, – наголосила Любов Володимирівна, закликавши «помічати наші перемоги, пишатися тим позитивним, що є в нашому житті».
Звертаючись до чиновників, громадський діяч закликала їх до скромності:

– Не кількість дач, не кількість маєтків на березі Дніпра є ознакою цивілізованої України, а ваше піклування про людей! Ми маємо підтримати слабких, стареньких, дітей. Це буде найкращою нашою відзнакою тих, хто воює на сході. Наша громадська активність, мужність, скромність наших начальників – запорука успіху європейської демократичної України! – наголосила Любов Майборода.

Масненко: «Плюси» і «мінуси» 25 років Незалежності

Масненко
Українській незалежності виповнюється 25 років. Думаю, що головним у відзначенні цієї дати повинні бути не фанфари і паради. Цю рубіжну дату ліпше використати як нагоду осмислити те, як ми прожили ці чверть століття. Я дозволю собі кілька своїх міркувань.
Передовсім, є багато «плюсів». Мабуть, найголовніший із них – те, що ми збереглися як держава. Було дуже багато прогнозів, котрі походили від тих, кому Україна і українці не подобаються, що ми «побавимося незалежністю кілька років», після чого повернемося назад до якогось «Союзу». Цього не трапилося.
Другий великий плюс – те, що ми маємо інше суспільство, ніж те, що ми мали наприкінці 1980-х років – на початку 1990-х. Наше нинішнє суспільство – активне, живе, воно дедалі більше стає громадянським суспільством. Це помітно навіть по тих революціях, які ми пережили: Революцію на граніті, «Помаранчеву» революцію і Революцію Гідності. Наше суспільство не дозволяє зловживати владою, не дозволяє робити на собі якісь експерименти. Це – дуже позитивно, адже ми маємо сумний досвід часів радянського тоталітаризму, інших підімперських станів України, коли цю нашу рису намагалися викорінити, перетворити український соціум у якусь безлику масу. Те, що цього зробити не вдалося – дуже великий «плюс».
Але, безперечно, є й «мінуси». Якщо порівняти економічний, людський потенціал, який ми мали на початку 1990-х років, із тим, що маємо зараз, то тут ми бачимо дуже великі втрати. Починаючи з найпомітнішого: коли ми йшли до незалежності, то говорили, що «нас 52 мільйони» – це в різний спосіб обігравалося... Зараз статистика показує, що нас уже десь 42 мільйони 600 тисяч. Тобто, фактично 10 мільйонів наших громадян уже немає. Є різні причини того, що так трапилося. Зрозуміло, що є так званий «від’ємний природній приріст» – переважання смертності над народжуваністю, яке розпочалося як раз на початку 1990-х років. Крім того, частина наших людей побачила, що можна жити краще за межами України – в Європі, Америці, Ізраїлі, інших країнах, тож працюють, або й живуть там. І, на жаль, ми втратили чимало громадян, які опинилися на окупованих територіях Криму і Донбасу.
Ще одним «мінусом» є втрата власне територій. Зрозуміло, що це негативно відбилося й на загальному процесі становлення нашої державності. Ми чудово розуміємо, що для того, щоб повернути ці території, буде потрібно багато зусиль і часу. Можливо, повернення наших земель, відновлення територіальної цілісності України разом із прагненням до європейського майбутнього, побудови громадянського суспільства може стати новою моделлю української національної ідеї – адже до цього часу багато хто говорить, що ми «не маємо своєї національної ідеї».
Я не торкаюся економічних втрат – про них мають говорити здебільшого економісти. Я б хотів говорити більше про те, що мені ближче як історикові, гуманітарію, соціологу.
Як на мене, багато змінилося у стосунках між нашими елітами і громадянами – між активною частиною суспільства і тими людьми, які дослуховуються до них. На жаль, ми в нашій еліті зазвичай бачимо більше «мінусів». Критика і центральних, і місцевих еліт – цілком заслужена. Як сталося так, що частині регіональних еліт не потрібна Українська держава? Прикладом є окуповані території. Зокрема, верхівка Автономної Республіки Крим цілком безболісно стала псевдовладою нинішнього «російського» Криму. Чому так трапилося? Мені це нагадує ситуацію феодального суспільства, де існували стосунки між сюзереном і васалами. Якщо васалові щось не подобається в сюзерені, він шукав собі іншого сюзерена і переходив під його протекторат. Виявилося, що й наші місцеві еліти можуть бути спокійно перенесені під російський або якийсь інший протекторат...
Як на мене, це – дуже небезпечна річ. Вона показує, що, по-перше, не було належного контролю місцевих еліт з боку центру, а, по-друге, в регіонах не було сформовано громадянського суспільства, котре могло б контролювати еліту. Через це місцеві можновладці почували себе на «своїх» просторах чимсь на кшталт тих самих феодальних власників. Це – велика біда, одна з найбільших із тих, які ми зараз маємо.
Тому особливої уваги й обережності потребують державні рішення щодо децентралізації, формування нових об’єднаних громад. З одного боку, ці процеси можуть допомогти нам щось змінити в позитивний бік у стосунках між елітами і громадськістю. Але з іншого – виникає багато спекулятивних речей, коли під виглядом надання більших повноважень на місцях можуть і далі формуватися «феодальні князьки», які керуватимуть, фактично, незалежно від волі громадян.
Я не хочу окремо говорити про наші черкаські еліти, хоча тут також є певні речі, які викликають занепокоєння. Ми мали багато прикладів життєвих історій діячів, які працювали в нашому місцевому керівництві, а потім опинилися за кордоном. Одні з них сидять тихенько – як Сергій Тулуб, інші ведуть антидержавну, антиукраїнську роботу, як Володимир Олійник. Прикро, що такі діячі виплекані як представники нашої місцевої еліти.
Ювілейні торжества спонукають до спогадів. Багато хто згадує про те, як він боровся у 1980-х – на початку 1990-х за Українську державу. Це правильно, але треба бачити, що час іде, і ті люди та організації (наприклад, Народний рух України), які виборювали незалежність, формували її, вже відпрацювали своє. Прийшли інші люди, інші організації. Але наша українська специфіка в тому, що ми не маємо зрілої політичної системи, коли суб’єкти політичного життя – партії – стали б справді політичними партіями, а не просто передвиборчими політичними проектами певних фінансових, кланових структур. На жаль, в цьому плані наші 25 років незалежності ще не дали помітного результату. Партійне будівництво й досі переживає те, що називають «дитячими хворобами»...
Віталій Масненко, доктор історичних наук, професор Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького

* Із виступу на прес-конференції 18 серпня

неділя, 21 серпня 2016 р.

10 причин відвідати обласний краєзнавчий музей

10-prychyn-vidvidaty-nash-kraeznavchyy-muzey.12
У дитинстві всіх нас водили на екскурсії в музей. Але тоді сконцентруватися на пізнавальних розповідях екскурсовода було дуже складно. Ми вирішили відвідати музей уже дорослими – і вам радимо! Виявляється, в дитинстві ми багато чого прослухали, пише in.ck.ua.
Здогадайтеся, де попрацювала людина, а де – природа
zagadka.12
На столику лежать камінці. Ваше завдання – вгадати, які з цих елементів зроблені природою, а які предмети людина виготовила як інструменти та знаряддя праці. Зізнаюся, у мене не вийшло, але спробувати свої сили варто.
Металеве гніздо, яке побудували птахи
metaleve-gnizdo.12
Не лише у казці “Троє поросят” тварини будували свої хатинки з різних матеріалів, як люди. Птахи також вдаються до цікавих рішень під час створення “дизайну” свого житла. Декілька років тому в природничій експозиції музею з’явився дивний експонат. Коли комунальники обрізали дерева, знайшли у гілках гніздо, зроблене з металевих прутиків. Птахи побудували собі гніздо з металу! Цікаве свідчення того, як тварини вміють пристосовуватися до навколишніх умов.
Відчуйте себе героєм мультфільму “Льодовиковий період”
10-prychyn-vidvidaty-nash-kraeznavchyy-muzey.12 (1)10-prychyn-vidvidaty-nash-kraeznavchyy-muzey.12 (2)mamont.12
Живого мамонта побачити не обіцяємо, але уявити собі, який вигляд він мав можна. У музеї є, мабуть, усі тварини, які були задіяні у цьому мультфільмі. Опудала звірів майже нічим не відрізняються від живих тварин: злі вовки, орли в польоті, білочка з горішком тощо.
Килими на стінах крутіші, ніж у вашої бабусі
gobelen.12gobeleny.12
Доки килими на стінах входять і виходять з моди, у музеї кожен поверх прикрашають неймовірні гобелени, які завжди будуть у моді. Створені вони відомими українськими художниками ще у 80-х роках ХХ століття та ілюструють визначні події з історії України та Черкащини.
Відчуйте себе первісною людиною
10-prychyn-chomu-vam-potribno-vidvidaty.12mayster-klas.12
Всім охочим пропонують дізнатися про деякі побутові умови життя наших предків – взяти участь у майстер-класах, де вас навчать різати камінням, як це робили люди до винайдення звичайного ножа, писати на воскових дощечках, складати “пазл” з уламків “трипільського” горщика і ще багато чого цікавого.
“Доторкніться” до голограм
gologramy.12
Не всі цінні експонати можна привезти в Черкаси, тому в деяких експозиціях музей застосовує технологію голограми. Голограма дозволяє побачити предмет в об’ємному розмірі. До речі, черкаський краєзнавчий музей одним із перших почав використовувати цей прийом. Голограми досі вражають відвідувачів, тому що мають вигляд справжніх речей. Доки екскурсовод не пояснить принцип роботи голограми, ви будете впевнені, що перед вами звичайний зал із справжніми прикрасами і археологічними знахідками. Ось же вони, такі реальні!
Почуйте музейні експонати
muzyka.12
Щорічно Краєзнавчий музей бере участь у акції “Ніч в музеї”. Цьогоріч вона була присвячена розвитку музики різних епох. Відвідувачі дізналися багато цікавого про музичні інструменти від найдавніших часів до сьогодення та познайомилися з унікальними музичними інструментами, що представлені в експозиції та зберігаються в музейних фондах. Студенти Черкаського музичного училища імені Гулака-Артемовського заграли на “сивих” музичних інструментах-експонатах. Старовинні інструменти знову відчули себе живими.
Олімпійські ігри і тут, і там показують
olimpiyski-igry.12 (1)olimpiyski-igry.12
Не встиг черкасець Сергій Куліш отримати “срібло” на Олімпійських Іграх 2016 року у Ріо-де-Жанейро, а матеріали виставки “Олімпійське сузір’я України” вже розповідають про нього, а також про інших відомих спортсменів і паралімпійців Черкащини. Тут можна доторкнутися до “золотого каное”, на якому Андрій Хіміч отримав перемогу на Олімпійських Іграх 1964 року в Токіо, а також побачити “срібне весло” Олександра Мотузенка – призера Олімпіади 1988 року в Сеулі.
Справжній меч давньоруського воїна
mech.12
Історична експозиція музею висвітлює історію Черкащини з найдавніших часів до сьогодення. Тут можна ознайомитися з унікальними археологічними знахідками – посудом, жіночими прикрасами, предметами побуту та культу наших пращурів і зразками зброї. Ви зможете побачити не просто тогочасні обладунки, а й реконструкцію захисного одягу воїнів Русі. У колекції музею є надзвичайно цінний експонат – меч періоду Київської Русі, на якому навіть залишилася позолота.
Увіковічніть сьогодення для майбутніх поколінь
10-prychyn-chomu-vam-potribno-vidvidaty.12 (1)10-prychyn-chomu-vam-potribno-vidvidaty.12 (2)
З нагоди 25-річниці з Дня Незалежності України музей готує виставку “Черкащина у боротьбі за незалежну Українську державу”. Відвідувачі зможуть побачити надзвичайно хвилюючу експозицію, присвячену участі черкащан у війні на Сході України. Зал, в який страшно заходити, адже моторошні часи минулого не так вражають, як те, що відбувається на наших очах. У залі є використані боєприпаси, речі, знайдені на окупованих територіях, які волонтери привозили в музей, і навіть дитячі іграшки, якими вже ніколи не гратимуться.
І порада наостанок: розраховуйте на велику кількість часу, тому що все це неможливо обійти за годину! Наукові працівники музею проводять серйозний пошук по архівах, вивчаючи унікальні документи, фотографії, які раніше були недоступними. Тому все, що ви тут почуєте і побачите, історично достовірне та підтверджено документально. Колекція музею налічує майже 200 тисяч експонатів – це дійсно неймовірна цифра.

НАТО, здавайся! Ты акружен!


"Солдати НАТО! Вас обманюють! Ви не миротворці! Складіть зброю! Ви воюєте на чужій території. Своїм віроломним нападом ви порушили спокій мирної країни. Вас наздожене справедлива відплата і гнів народу, який ще не зазнавав поразок ні в одній війні. Кидайте зброю, перестаньте бути маріонетками в руках ваших лідерів! " - Так росіяни тренуються кричати в матюгальники на навчаннях.

Вони не ідіоти, вони реально в це вірять. Я не приховую - я теж вірив. Колись я протестував проти бомбардувань Белграда НАТО, причому особливо навіть не розуміючи що коїться в Сербії, а що в НАТО. Але НАТО було не наше, тому НАТО було ворог. Ну а Росія начебто друг, ми ж типу в СНД. Такий ось чорно-білий світ в совкової голові.

Взагалі в школі мені так і розповідали: Росія ніколи ні на кого перша не нападала, а всі війни вигравала, тому я не міг не любити Росію, а проклятих буржуїнів вважав агресорами. Потім, звичайно, дізнався про УНР, фінської, поділ Польщі і трошки охренел від такого одкровення, але про це нижче.

У Росії люблять згадувати тільки дві війни - 1812 року і Другу Світову. Всі інші війни, які Росія просрали або нападала першою (а особливо якщо нападала і просрали), повністю замовчуються. Причому у війні 1812 року всіляко заминається факт спалення Москви і того, що Наполеона тащемта перемогли англійці.

Друга світова ж взагалі перетворена в шоу победобесія. По-перше, з неї прибраний весь "ганебний" період 1939-1941рр., Як і все економічне співробітництво з Гітлером. По-друге, війна в ватяною пропаганді подається так, як ніби Гітлер захопив пів-совка тільки тому, що всі бухали, а потім протверезіли і весело гнали недофюрера з гармошками і балалайками до Берліна, гинучи чисто по приколу і для патріотичних колонок в газеті " правда ". Ну і США свій Держборг під шумок списали (хоча держборг США до війни був в рази менше, ніж після).

Весь світ Другу світову згадує дуже обережно, в основному з трауром, але в Росії далі триває веселощі. Абсурдом в цій історії є все. Наприклад місто-герой. Чому місто - герой? Міста-герої є тільки в совку. Добре воював місто? Чому тоді Варшава зі своїм повстанням в гетто не місту-герой? Багато постраждав? Чому Роттердам не місто-герой? Ну не хочуть ні поляки, ні голландці победобесіть, дикий народ, без хромосоми.

Але рано чи пізно тобі дають таблетку, совок з твоєї голови вивітрюється і ти починаєш замислюватися про все це. І жахаєшся - що ж за Блядский цирк твориться в головах росіян? Які паради, які міста-герої? Ви що, охуелі?
                                                                        Константін Кукушкин

І ви зрозумієте, бігти вже пізно


Рік тому я повторив пост своєї дворічної давності з пропозицією до росіян приятелям (журналістам, економістам, письменникам і т.д.) які підтримують Україну - бігти з РФ.

Мені вже тоді було зрозуміло куди все йде.

Сьогодні, після прийняття поправок до закону Яровий, після пекельного зльоту байкерів в Севастополі, схожого більше на божевільну суміш нацистських свят, радянських шабашів і "Юнона і Авось" ... Після погрому православними активістами виставки на Манежі ... Після заяв протоієрея Чапліна на головному опозиційному радіо, що людей убивати не гріх, а п'яту колону навіть потрібно вбивати - прямо пряму дію Старого заповіту. Після закону про Національної Гвардії і дозволу стріляти по вагітним жінкам, і це прямо окремої фразою там написано, з акцентована - будьте мені відданими і прощу будь гріхи Ваші, і не будуть вони більше гріхом.

Справа не в тому, що вже Ваші ж експерти кажуть про стагнацію економіки рф, про те, що впаде банківська система, про поправки до закону про колекторах, про масові скорочення, звільнення або зменшення робочого тижня ... Справа не в тому, що кількість шкіл було порівнянним з кількістю церков, а це офіційна статистика ...

Справа в тому, що на тлі зростаючого ВВП у Габону - Росія прагне до створення нового тоталітарного мілітаристсько-релігійного держави, читай православний Ігіл. Де буде введена смертна кара офіційно.

По суті, після Політковської, Литвиненка або Нємцова, можна було зрозуміти, що вона вже введена, просто не закріплена юридично на папері. Правда не здивуюся, якщо є якісь таємні директиви або протоколи - гебня це завжди любила. Папірець повинна бути. Ну да ладно.

Весь описаний мною жах не буде, а він вже є. Хлопці, я просто перерахував те, що вже є і діє. Хлоп'ята, Ви цього не так помічаєте тому, що в цій реальності живете вже ...

Додамо сюди війну проти України, а вона розгорається все з новою силою, люди продовжують гинути. Додамо сюди військові союзи з іншими релігійно мілітаристським режимами: Іраном, Асадом, тепер Ердоганом, Північною Кореєю.

Скоро бігти буде не менш складно, ніж з ГУЛАГу. Ми знову побачимо фільми засновані на реальних подіях про філософських пароплавах, а потім про героїв одинаків вижили в Сибіру і добралися до Китаю або мистецтвознавців ховали роботи радянських авангардистів і примітивістів в Монголії, в пустелі. Прочитаємо книги про втекли екіпажів підводних човнів або прорив підкоп під стіну на кордоні.

Чому я так приділяю всього цього увагу? Чому мене це все турбує? Ну по-перше стає ясно, що при таких розкладах війна на довго. Буде вторгнення чи ні, але війна на довго, а вона йде на моїй землі. Режим буде посилено чинити опір і навіть в разі голодних бунтів, швидше за заллє все кров'ю і відправить населення на нову війнушку, ніж віддасть владу. А це значить, Україні потрібно бути завжди готовою.

По-друге, коли за заповітами Чапліна, почнуть вішати п'яту колону, Ви ж все сюди побіжите. Білорусь адже видаватиме тому, в інших країнах будують стіни і підсилюють кордону не тільки від військової загрози, але головне від біженців з РФ. Та й мов багато хто не знає. І межа більш дірява в Україні. Все ж сюди побіжать - де родичі, де приятелі, знайома система координат.

Тут хочу всіх Вас засмутити. Чим довше триває війна, тим складніше українці приймають можливість будь-якого спілкування з росіянами, навіть з проукраїнською позицією. Настрої схиляються до повного закриття кордону де можна, введенню віз і навіть розірвання дипломатичних відносин.

Скоро буде нікуди бігти. Два роки тому така можливість була. І деякі знайомі навіть отримали українське громадянство і тепер працюють в поті чола допомагаючи провести реформи, волонтери, пишуть тексти на підтримку України або навіть воюючи. Рік тому Іонов втік від переслідувань через український кордон за допомогою сталкерів. Все складніше вибратися.

Ви цього поки не помічаєте, просто в якийсь момент, ви замре в аеропорту або на кордоні з повернутим паспортом і холодна дрож пробіжить по спині.

І ви зрозумієте, бігти вже пізно.
                                                         Мирослав Гай