субота, 23 вересня 2017 р.

«Пацифікація» українців, або каральні акції в Галичині

                     16 вересня 1930 р. польський уряд розпочав «пацифікацію» українців Галичини. Прем’єр Юзеф Пілсудський, дав наказ польським місцевим адміністраціям, поліції та війську виконати репресивну акцію «умиротворення» українців у ході передвиборчої кампанії до Сейму в 1930 році. Головним організатором був міністр внутрішніх справ Феліціян Славой–Складовський.
Юзеф Пілсудський
Юзеф Пілсудський
«Пацифікація» – це масові арешти, побиттям та вбивство українців; закриття і руйнування українських установ Галичини.
Каральні акції розпочалася 16 вересня 1930 року, тривали до 30 листопада 1930 року і охоплювали 450 населених пунктів у 16 повітах Галичини (котру поляки вже на той час перенайменували в Східну Малопольщу). До «пацифікації» було залучено 16 рот поліції, і військові підрозділи — полки уланів, полк кінних стрільців, з яких було виділено в сумі 10 ескадронів кавалерії.
Феліціян Славой–Складовський
Феліціян Славой–Складовський
Особлива увага каральних загонів була приділена місцевим активістам, вчителям, священикам й всім українським установам — школам, осередкам Просвіти, кооперативам.
«Пацифікація» українців Галичини
«Пацифікація» українців Галичини
За попередньо складеними списками проводилися арешти та екзекуції – били нагайками, принижували морально (ставили на коліна, примушували лаяти та відрікатися від України, кричати “Хай живе Юзеф Пілсудський” (Зіг гайль – нічого не нагадує?), співати польський гімн.
Читальня Просвіти с. Княгиничі, Станіславівське воєводство (тепер Івано-Франківська область), 1930р.
Читальня Просвіти с. Княгиничі, Станіславівське воєводство (тепер Івано-Франківська область), 1930р.
Нарузі піддавалися всі прояви українства: написи українською мовою, цвинтарі Січових Стрільців, портрети Франка та Шевченка. З кожного села чи містечка, де проводилася пацифікація, примусово збирали контрибуцію польській поліції та армії продовольством, худобою та фуражем. На практиці побиття людей та руйнування майна супроводжувалося ще й відвертим пограбуванням населення.
Читальня і бібліотека товариства «Просвіта» після польського погрому. с. Чижиків
Читальня і бібліотека товариства «Просвіта» після польського погрому. с. Чижиків
Каральна акція мала на меті залякування цивільного населення через терор, що мало стати карою за нелояльність до Польщі (і нібито попередження саботажу виборів).
Зазнали побоїв 1357 осіб, серед них 93 школярів (навіть з 8 років), понад 40 жінок було зґвалтовано, загинуло 13 осіб. Під час акції було арештовано 1739 осіб, переважно студентів та учнів шкіл. Вже на 17 березня 1931 року з 909 відданих під суд, переважну більшість (698) — було виправдано та звільнено.
Зруйнований магазин Союзу кооперативів
Зруйнований магазин Союзу кооперативів
Крім суто поліційних та каральних акцій було арештовано провідних українських політиків, закриті осередки Просвіти, Сокола та заборонена діяльність Пласту. У кількох містах були розпущені українські школи та гімназії — на кінець 1930 року у цілій Галичині залишилося лише 4 державні школи з українською мовою навчання.
Військовий парад у Львові, 1930
Військовий парад у Львові, 1930
Нагадаємо про зобов’язання Польщі перед Лігою Націй:
1. Дотримання прав української національної меншини (в Галичині українці складали тотальну більшість) на національну автономію;
2. Право на освіту рідною мовою;
3. Відкриття українського університету;
4. Свобода віросповідання;
5. Свобода політичних та культурних організацій.
Всупереч зобов’язанням польського уряду українці Галичини були піддані культурному, політичному та релігійному насильству і терору.
Англійський очевидець про жертви польських погромів
Англійський очевидець про жертви польських погромів
Внаслідок цих дій малоосвідчені галичани, дуже далекі від політики та з невизначеною національною ідентичністю (багато галичан на селах залишалися «русинами» чи просто «тутейшими») стали твердими українцями, національно-свідомі галичани масово вступали в ОУН.

Реформування пенсій: осучаснять, збільшать і скасують пільги


За десять днів, з 1 жовтня, українці мають шанс отримувати осучаснені, а відтак, збільшені пенсії. Принаймні, про такі плани в Кабміні заявили ще на початку року. І тут варто погодитися: ініціатива необхідна, адже ситуація із пенсійним забезпеченням є і насправді критичною. У ці дні все залежить від нардепів, які або підтримають урядову ініціативу, або ж не ухвалять її. Є і третій варіант – своїми поправками, а їх подано понад 2000, можуть знівелювати все те, задля чого і пропонується реформувати пенсійну систему. Отож, що на нас очікує?
За урядовими даними, сьогодні в Україні близько 26,3 мільйонів осіб працездатного віку. З них зайняті лише 16,2 мільйони громадян, а внески до Пенсійного фонду сплачує ще менша кількість. Тож маємо ситуацію, коли 12,8 мільйонів українців, які сплачують страхові внески, утримують 12 мільйонів нинішніх пенсіонерів.
Інша, ще більш неприваблива, сторона медалі – Пенсійний фонд України має величезний дефіцит. Цього року він вчергове зріс та сягнув позначки у 141мільярд гривень. Аби наочніше пояснити, ця сума –  11% ВВП України.
Крім того, близько 8 мільйонів – а це понад 65% усіх українських пенсіонерів – отримують пенсії на рівні офіційного прожиткового мінімуму.

Осучаснення пенсій та реформа солідарної системи

Урядові проекти, які входять до так званого пенсійного пакету, передбачають осучаснення пенсій та реформування існуючої солідарної системи. Про запровадження накопичувальної системи або ж недержавного пенсійного страхування, яке є найбільш ефективним в країнах ЄС та США, в Україні наразі не йдеться.
Що ж таке «осучаснення»? Воно передбачає перерахування усіх раніше призначених пенсій. Вже з наступного місяця, у разі затвердження пропонованих змін Верховною Радою, пенсійні виплати нараховуватимуть від показника середньої зарплати у 3 764,40 гривень. Раніше він варіювався, починаючи від 1 197 гривень, залежно від року призначення пенсії.
В уряді запевняють: такий крок призведе до того, що з 1 жовтня 1,3 мільйони українських пенсіонерів отримають пенсію на 200 гривень більшу, для 1,2 мільйона зростання становитиме від 200 до 500 гривень. Крім того, 2 мільйони літніх українців отримають більше на 500-1000 гривень, ще для одного мільйона українців пенсії зростуть більше ніж на тисячу гривень.
Очікується, що завдяки осучасненню мінімальна пенсія становитиме 1 373 грн.
Ще одним “плюсом” пропонованих змін є намір скасувати з наступного місяця 15% оподаткування пенсії тих, хто ще працює. На сьогодні такий податок сплачують майже півмільйона українців.

Пенсії за віком та страховий стаж

Згідно з урядовими планами, з 2018 року пенсія у віці 60 років призначатиметься за наявності страхового стажу 25 років. Щорічно мінімально необхідний страховий стаж збільшуватиметься на рік. Тож тим, хто виходитиме на “заслужений відпочинок” у 2019-му, потрібно мати 26 років стажу, а пенсіонерам-2020 – 27. Як передбачається, за десять років, у 2028-му, українці для отримання пенсії за віком повинні мати 35 років трудового стажу. Це стосується як чоловіків, так і жінок.
Якщо в 60-річного українця, не буде мінімально стажу, він може обирати: чи допрацьовувати, чи “придбати” необхідні роки.
Що чекає тих, хто має страховий стаж від 15 до 25 років? Такі громадяни йтимуть на пенсію у 63 роки. Для цієї категорії українців щорічно вимога щодо страхового стажу збільшуватиметься на рік до досягнення в 2028 році 25 – 35 років стажу.
Пенсія за віком в 65 років, починаючи з 1 січня 2019 року, призначатиметься за віком для тих, у кого страховий стаж становитиме 15 років. Українці, які не матимуть і цих 15 років стажу, після досягнення віку у 65 років отримуватимуть державну соціальну допомогу.
За пропозицією уряду, з 1 січня наступного року для осіб, які досягли 65-річного віку, мінімальний розмір пенсії за віком, за наявності у чоловіків 35, а у жінок – 30 років страхового стажу, встановлять у розмірі 40% мінімальної зарплати. При цьому пенсія не має бути меншою від прожиткового мінімуму для непрацездатних (зараз 1 373).
Також законопроект має кілька важливих уточнень. Так, незалежно від віку, виходити на  пенсію можуть українці, які мають 40 років стажу роботи.
Ще один важливий момент, який стосується підприємців – до їхнього страхового стажу зараховуватимуть ведення підприємницької діяльності із застосуванням спрощеної системи оподаткування (за період з 1 січня 1998-го по 30 червня 2000 року), та сплату страхових внесків (з 1 липня 2000-го по 31 грудня 2017-го).
Як порахували в Кабміні, у разі затвердження пенсійної реформи, ще у поточному році необхідно буде додаткових 12 мільярдів гривень, а у наступному – 30 мільярдів. Гроші є, запевняють в уряді.
“За цей рік в Пенсійному фонді був закумульований ресурс, який дає можливість підняти розміри пенсій вже з 1 жовтня”, – заявив міністр соціальної політики Андрій Рева. Накопичити кошти, за його словами, вдалося завдяки збільшенню мінімальної зарплати до 3 200 гривень.

За скільки продаватимуть роки стажу?

Українці, яким не вистачатиме страхового стажу, зможуть його купити. Але не більше 5 років та з врахуванням встановленого коефіцієнта.
Сума сплати за відсутній рік вираховується за наступною формулою. Страховий внесок з мінімальної зарплати множиться на коефіцієнт 2 та на 12 місяців. У ході цих математичних дій і отримаємо вартість одного року стажу.
У 2017-му (з 1 січня по 31 грудня) мінімальна зарплата складає 3 200 гривень. Відраховуємо з неї єдиний соціальний внесок (22%) – отримуємо 704 гривні. Їх множимо на коефіцієнт 2 та на кількість місяців – 12. У результаті отримуємо 16 896 гривень – саме таку суму доведеться сплатити за відсутній рік страхового стажу.
Крім того, варто наголосити, що при “придбані” більше одного року стажу, змінюється коефіцієнт, який застосовують для розрахунку. Для отримання 2 років береться коефіцієнт 1,8, для 3-х – 1,6, 4-х – 1,4, для 5 років – 1,2.

Спеціальні пенсії скасують

Так звані спеціальні пенсії сьогодні мають депутати, державні службовці, судді, прокурори, місцеві чиновники та науковці. Згідно з пропонованими змінами, їх відмінять для тих, хто йтиме на пенсію після набрання чинності відповідних законів. Ті, які вже призначені – і надалі виплачуватимуться.
Також скасують пенсії за вислугу років для освітян, медиків та соціальних працівників. Пенсії за вислугу залишать лише військовослужбовцям.
Крім того, уряд планує зменшити фінансове навантаження на Пенсійний фонд, звільнивши його від виплат, які не забезпечені відповідними надходженнями. Зокрема, від видатків на виплату цільової грошової допомоги інвалідам війни та учасникам бойових дій, пенсій за вислугу років (для тих, хто вже перебуває на пенсії), відшкодування доплат до прожиткового мінімуму. Передбачається, що виплати будуть здійснюватися з держбюджету.
Зміниться система пенсійного забезпечення і для працівників зі шкідливими умовами праці (списки №1 та №2). Раніше підприємства зі шкідливим виробництвом підвищені пенсійні виплати своїм колишнім працівникам відшкодовували вже post factum. Тепер, відповідно до проекту змін, роботодавці мають сплачувати додаткові відсотки ЄСВ.
Водночас, планується, що ці додаткові внески ЄСВ з 1 січня 2019 року за працівників, молодших за 35 років, будуть накопичуватися на їхніх індивідуальних пенсійних рахунках.
Як казали древні латиняни, “dura lex, sed lex” – закон жорстокий, але він закон… От тільки чи стануть пропозиції Кабінету Міністрів законодавчими актами – питання відкрите. Як і те, чи відбудеться це ще до жовтня. Адже планувалося, що народні обранці розглянуть пенсійну реформу ще у вівторок, 19 вересня. Однак, парламентські діячі до цих пір ще не можуть виборсатися із судової.
Дмитро Павленчук

Історики взяли участь у Сьомому Міжнародному Конгресі у Варшаві Джерело: cdu.edu.ua Сайт Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького


Упродовж 15–17 вересня у Варшаві (Польща) відбувся Сьомий Міжнародний Конгрес дослідників Білорусі.
Цей масштабний проект завжди викликав жвавий інтерес у наукових колах Європи. Цей рік не став винятком. Заявки на участь у ньому подали близько 650 осіб, а безпосередніми учасниками засідань стали понад 400 науковців. Найбільші делегації прибули з Білорусі, Польщі, Литви, України, Німеччини та Росії. Серед українських науковців були й представники Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького — професор, завідувач кафедри історії України Віталій Масненко та Юрій Михайлюк, доцент кафедри історії України.
Специфічним і водночас змістовним виявилося пленарне засідання Конгресу. Воно проходило у формі дискусії трьох спікерів із проблеми «Революція 1917 року і досвід комунізму для Центрально-Східної Європи». До дискусії мали змогу долучитися й інші учасники зібрання. Зокрема, своє бачення проблем розвитку українського суспільства і держави, зумовлених комуністичною спадщиною, висловив професор Масненко.
У ході Конгресу діяло 17 секцій, кожна з яких поділялася на кілька панелей.
Їхня робота була акцентована на розгляд різноманітної проблематики минулого і сьогодення Білорусі через призму розвитку Центрально-Східної Європи (міжнародні відносини й регіональна безпека, внутрішня і зовнішня політика, розвиток суспільства, гендерні дослідження, історія, лінгвістика, теологія, етнологія, культура).
Цікаві виступи і жваві фахові дискусії відбулися, зокрема, в панелях секцій «Нові дослідження спадщини» та «Історія Великого князівства Литовського», активними учасниками яких стали науковці ЧНУ.
Обмін думками та власними напрацюваннями, консультації та налагодження контактів для створення нових дослідницьких проектів продовжувалося і поза межами засідань.
Загалом Сьомий Міжнародний Конгрес дослідників Білорусі пройшов на високому науковому рівні.
Джерело: cdu.edu.ua
Сайт Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

пʼятниця, 22 вересня 2017 р.

Чи здатні ми єднатися перед загрозою? Трохи філософських роздумів – на основі гіркого досвіду трьох чільних українців еміграції родом з Черкащини…

Журнал «Розбудова нації», жовтень-листопад 1929 року
У Чехії знищили редакцію журналу, у Німеччині – Клуб, де він зберігався, а сам журнал знайшовся у США…
Номер українського журналу «Розбудова нації», що датований жовтнем-листопадом 1929 року і вийшов друком у чеській Празі, чудово зберігся до наших днів. Штамп на обкладинці підказує, що цей журнал потрапив до німецького Гамбурга, у бібліотеку місцевого Клубу «Україна». Вже в 1934 році і редакція журналу в Чехії, і Клуб у Німеччині припинили своє існування. Редакцію «прикрила» чеська поліція після атентату (ліквідації) ОУНівцями міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, який займався етнічними чистками українців.   А Клуб «Україна» в Гамбурзі був розпущений після низки арештів українських активістів, проведених гітлерівським гестапо. Та вищезгаданий номер журналу з пожовтілими сторінками уцілів, потрапивши з Гамбурга якимсь чином за океан – до США…
Насправді до сьогодні залишився збереженим далеко не один номер «Розбудови нації», редактором якого був один з чільних ідеологів українського націоналізму Микола Сціборський. Пізніші числа «Розбудови…» були і цікавішими за оформленням (з тризубом-мечем на обкладинці) і за наповненням (зокрема, у журналі вперше опублікована стаття Степана Ленкавського «Філософічні підстави «Націоналізму» Донцова»), проте нас зацікавив у першу чергу саме вищезгаданий осінній 1929 року номер, потріпаний часом і подорожами. Чому? Бо в ньому ми бачимо імена водночас трьох уродженців Черкащини, а на основі публікацій можемо зробити висновки про здатність українських політиків гуртуватися хоча б у найгірший час…
Кожен з трьох черкащан і в еміграції залишався на вершині політичної влади
Черкащанин Макар Кушнір - один із засновників ОУН, журналіст видання «Розбудова нації»
Макар Кушнір народився 1890 року в Черкасах. Після навчання у Черкаській чоловічій гімназії та в університеті російського Петербурга він став одним із головних провідників щойно створеної Організації Українських Націоналістів. Брав участь і в Першому Конгресі ОУН в австрійському Відні, і в творенні Головного Проводу ОУН, в якій отримав посаду головного судді організаційного суду. Представляв інтереси ОУН на міжнародних переговорах у Бельгії, Австрії, Фінляндії, Румунії, Німеччині, Великобританії, організовував ризиковані таємні поставки націоналістичної літератури в Радянську Україну. А водночас – був чудовим журналістом і писав як під власним ім’ям, так і під цілим рядом псевдонімів: Богуш, Якименко, Дуб, Дніпрянський, Мак…
У номері журналу «Розбудова нації», який розглядаємо, знаходимо статтю за підписом Я.Дуб – «Еміграція російська та українська і боротьба за будучину Східньої Європи». У ній Макар Кушнір ретельно аналізує перше десятиліття патріотів у вигнанні – після поразки Визвольних змагань в Україні. Причому оцінює дійсність абсолютно адекватно: «Нині, після гіркого досвіду, твереза частина еміграції прийшла до висновку, що може ще 5 або й 10 років доведеться їй чекати того бажаного моменту, коли вона зможе повернутися додому…»
Черкащанин вгадав навіть з роками: як вже писалося вище, 1934-го (через 5 років після публікації) спроба ОУН зупинити тиск на українців, як націю, спричинила до репресій проти ОУН у Польщі, Чехії, Німеччині. Того ж року і сам Макар Кушнір потрапив до загадкової (скоріш за все підлаштованої) автомобільної аварії в Лондоні, внаслідок якої повністю втратив зір…
Наступний часовий проміжок, передбачений ним – 10 років після публікації, а це – 1939 рік, початок Другої світової війни, в часі якої ОУН мала сподівання спробувати відновити українську державність – аж поки, після серії арештів членів похідних груп ОУН, які провело німецьке гестапо у серпні 1941 року, не стало зрозуміло, що нищення українців між жорнами сталінської Росії і гітлерівської Німеччини триватиме ще довго…
Далі у своїй публікації Кушнір з гіркотою констатує, що «у Європі всю східно-європейську еміграцію вважають російською» (феномен «географічного кретинізму», притаманний, на жаль, і частині сучасних європейських політиків). І підкреслює: «Без України ніколи не прийде до визволення інших націй Східної Європи. Мало того, викликає сумнів, чи втримаються надалі навіть такі існуючі держави, як Естонія, Латвія та Литва». Цими словами черкащанин знову продемонстрував усю глибину свого бачення дійсного стану речей у політиці – бо вже 1940 року державну незалежність і Естонії, і Латвії, і Литви знищила Москва – за попереднім підлим зговором з гітлерівським Берліном.
Президент УНР в екзилі, уродженець Канівщини Андрій Лівицький
У цій же публікації Макар Кушнір розповідає про те, що багато для згуртування українців на еміграції у відстоюванні їх прав перед Лігою Націй робить «група Андрія Лівицького», але при цьому називає її «полонофільською» – тобто, симпатизуючою Польщі.
Тут варто відмітити, що Андрій Лівицький – так само син Черкащини, уродженець села Ліплявого (нині Канівського району). За Директорії він УНР очолював по черзі міністерство внутрішніх справ, міністерство юстиції, міністерство закордонних справ, виконував обов’язки глави Уряду. На еміграції ж Лівицький у 1922-26 роках був головою Уряду УНР в екзилі, а від 1926-го до самої смерті в 1954 році беззмінним Президентом УНР в екзилі – протягом 28 років! До речі, символ влади Президента УНР,зі здобуттям Україною Незалежності привезений до Києва і вперше був представлений на інавгурації Віктора Ющенка. Це «Знак Гідності голови Української Держави» або ж «Клейнод гетьмана Мазепи», названий так з-за центрального елемента в ньому – дорогоцінної мощехранительльниці ХVIII століття з гербом Івана Мазепи…
Знак Гідності голови Української Держави або ж Клейнод гетьмана Мазепи, яким володів Андрій Лівицький
Один з організаторів Вільного Козацтва - Іван Полтавець-Остряниця
У цьому ж номері «Розбудови нації» – критична стаття щодо діяльності ще одного уродженця Черкащини Івана Полтавця-Остряниці (згідно одних джерел – родом з чигиринського Суботова, а з інших – зі смілянської Балаклеї). Колишнього ад’ютанта гетьмана Скоропадського, Генерального писаря Української держави критикують як за титул, яким  він назвався на еміграції – «Гетьман цілої України по правім і лівім боці ріки Дніпро та вождь козаків», так і за дії очолюваного ним Українського Вільного Козацтва в еміграції – розсилання листів по міжнародних організаціях «з проханням матеріально піддержати культурну працю українського руху з тою ціллю і метою, щоб таким робом можна було забезпечити самостійність». При цьому листи ці «гетьман обох берегів Дніпра», як пише «Розбудова нації», підписував на німецький манер – як «Гетьман Іван фон Остряниця». От тільки Андрія Лівицького група Полтавця-Остряниці, так само як і Макар Кушнір, називала «полонофілом» і обіцяла відправити йому в зв’язку з цим «протестне письмо»…
Частина бланку документації з титулом Івана Полтавця-Остряниці: «Гетьман цілої України по правім і лівім боці ріки Дніпро та вождь козаків»
Замість післямови…
Справедливості ради, слід відзначити, що в еміграції швидше за все, просто збереглося протистояння між «людьми Директорії Петлюри» і «людьми гетьмана Скоропадського» – навіть тоді, коли самих Петлюри і Скоропадського вже й на світі не було (перший загинув від кулі вбивці-чекіста, другий – від вибуху авіабомби). Усі троє вищезгаданих черкащан теж знайшли останній спочинок за сотні кілометрів від України: Макар Кушнір помер 1951 року і його прах спочив у Франції, Андрій Лівицький – у 1954 (США), Іван Полтавець-Остряниця – у 1957 (Німеччина). Вже 60 років жодного з них немає на цьому світі – повторюється лишень світова історія у багатьох її моментах…
У своїй статті в журналі «Розбудова нації» черкащанин Макар Кушнір 1929 року давав справді мудрий  рецепт захисту Європи від загарбницьких дій Москви: «Не дивлячись на всі труднощі й перешкоди, процес організаційного об’єднання народів Сходу Європи проти Росії мусить розпочатися». Рецепт актуальний і сьогодні, але ж для початку і самі українці мають бути єдиними в своїх прагненнях – хоча б перед лицем загрози зовнішньої агресії…
Олександр БРАВАДА

Авіаційний кластер: драйвер розвитку авіабудування в Україні

Ми є однією з небагатьох країн, що мають технології та необхідну інфраструктуру для проектування, виробництва та здійснення кінцевої збірки літаків. Проте, незважаючи на глобальні плани та постійні новини щодо укладених угод про співпрацю, за останні 7 років на потужностях авіапідприємства "Антонов" було випущено лише 16 літаків.
Розвитку авіабудування та нарощення виробництва авіаційної техніки – це складний та дорогий процес, що вимагає комплексних рішень та участі значної кількості супутніх підприємств.
На сьогодні, оцінюючи наявну авіаційну інфраструктуру можна відзначити, що навколо Києва існує необхідна інфраструктура та всі ресурси для утворення авіаційного кластеру.
Відповідно до теорії Майкла Портера, кластер – це група географічно сусідніх взаємозв’язаних компаній (постачальники, виробники та ін.) і зв’язаних з ними організацій (освітні організації, органи державного управління, інфраструктурні компанії), які функціонують у певній сфері і взаємодоповнюють один одного.
На даний час, кластери є однією з найефективніших форм організації інноваційного розвитку економічних регіонів. Вони дозволяють трансформувати економічну модель регіону, відповідно до якої на ринку конкурують вже не окремі підприємства, а цілі комплекси, які скорочують свої витрати завдяки спільній технологічній кооперації компаній.
В кризовий або після кризовий період розвитку економіки країни стає особливо актуальним питання розробки стратегії сталого економічного розвитку відповідних регіонів. У випадку України, кластерний підхід моє всі необхідні складові для того аби стати рушієм розвитку економіки різних регіонів та галузей.
В київському регіоні ми маємо всі необхідні ресурси для створення авіаційного кластеру:
  • Виробничі потужності авіаційного заводу "Антонов", 410 авіаційний завод приватних виробників малих літаків.
  • Льотна-випробувальна база в Гостомелі.
  • Два міжнародні аеропорти чотири великих аеродроми.
  • Базовий авіаперевізник (МАУ) та десятки українських і закордонних авіакомпаній.
  • Профільні освітні і науково-дослідницькі установи (Національний авіаційний університет, Київський політехнічний інститут, Державний науково-дослідний інститут авіації, НДІ Украеропроект та інші).
  • Інститут ІСАО, навчальні центри з підотовки пілотів та бортпровідників.
  • Асоціації, спеціалізовані виставки та профільні державні відомства в сфері авіації.
Карта аеродромів київського регіону
Спайка із таких учасників дозволяє створити потужний авіаційний кластер. Який дозволить знизити собівартість продукції, нарощувати інновації в авіаційній продукції, посилювати співпрацю і відносини його членів, що в кінцевому результаті призведе до підвищення конкурентоздатності на світовому ринку всіх компаній, що беруть участь в проекті. А успіх розвитку кластеру стане як “магніт” для залучення інвестування. Крім того, в аерокосмічній галузі значний потенціал для побудови економіки за кластерним принципом мають також Харківський та Дніпровський регіони.
Відповідні кроки вже робляться в країнах Європейського союзу, де кластерні стратегії розглядаються як найважливіший інструмент інноваційного розвитку цього регіону та його конкурентної спроможності на світовому ринку.
Карта членів Європейської аерокосмічного кластерного партнерства. Джерело: www.eacp-aero.eu
Серед них і один з потужних європейських авіаційних кластерів - Hamburg Aviation. Компанії, університети, асоціації, місцева влада та інші партнери зібралися разом, щоб утворити в 2001 році кластер Hamburg Aviation. Він став візитівкою міста, що на весь світ зробила його авіаційною столицею.
Даний авіаційний кластер утворився навколо трьох основних компаній (Airbus, Lufthansa Technik and Airport Hamburg) та об'єднав близько 300 компаній. До нього також входять ряд дослідницьких і навчальних інститутів. Кожен з них вносить свій внесок ноу-хау та досвід. В цілому, понад 40000 висококваліфікованих фахівців тут працюють для майбутнього авіації.
Їх основні компетенції охоплюють весь життєвий цикл літака, від проектування, виготовлення і оснащення, до глобальної системи повітряного транспорту, технічного обслуговування, ремонту і капітального ремонту, і, нарешті, на переробку. Все це разом робить Гамбург третім за величиною авіаційним центром в світі.
Презентаційне відео кластеру Hamburg Aviation
Цікавий досвід створення авіаційного кластеру показують і наші сусіди поляки. Так, вони ще в 2003 році утворили кластер Aviation Valley із 18 компаній. На сьогодні, це вже значний центр авіабудування, що об’єднує більше 125 компанії та 23 тисячі фахівців. Вони продовжують рухатися в напрямку трансформації свого регіону в один із лідируючих європейських аерокосмічних центрів.
Об'єднання в кластер дозволило їм піти шляхом консолідації зусиль і ресурсів для створення конкурентного аерокосмічного продукту на світовому ринку. Замість того, аби конкурувати між собою, вони переорієнтувалися на боротьбу за світовий ринок. Разом з тим, почали з'являтися нові інвестиційні проекти навколо даного центру та стимулюють розвиток його інфраструктури.
Авіабудівний кластер Aviation Valley в Польші. Джерело: http://www.dolinalotnicza.pl
Науково-дослідні роботи є дуже дорогим, тому спільне інвестування в нові технології робить всі підприємства кластеру інноваційними, а їх продукцію більш привабливою. Навколо цього виникли нові профільні видання що стали драйвером просування та популяризації регіону і його продукції, а потужне географічне об'єднання підприємств стало візитівкою регіону.
Таким чином, на сьогоднішній день застосування кластерного підходу має стати поштовхом для відродження вітчизняного авіабудування, підвищення ефективності інноваційного розвитку регіону, досягнення високого рівня економічного розвитку та конкурентоспроможності на світовому ринку.
Об'єднання потужних гравців в кластер, як авіабудівний завод, потужний аеропорт хаб та провідний авіаційний навчальний заклад, можуть об'єднати навколо своєї орбіти сотні супутніх підприємств та стати локомотивом економіки регіону. Що дозволи забезпечити інтеграцію освітньої системи, залучення нових інвесторів, налагодження зв’язків із науковими та освітніми установами, залучення влади для підтримки розвитку аерокосмічної сфери, налагодження зв’язків з іншими європейськими центрами аерокосмічної галузі.

Метро "Почайна" та Північний міст. Комісія Київради затвердила декомунізовані назви

Комісія Київради з питань найменувань одноголосно підтримала перейменування станції метро "Петрівка" на "Почайну". Крім того, нові назви одержали ще кілька об'єктів.
Про це написала на своїй сторінці у "Фейсбуці" активістка ГО "Громадський рух Почайна" Анабелла Моріна, якій належить ініціатива надання назви "Почайна" станції метро.
"Отже, сьогодні Комісії з перейменувань затвердила результати громадських слухань щодо перейменування метро "Петрівка" на "Почайну", затвердила назву парку "Урочище Наталка" й ухвалила рішення про перейменування Московського мосту на "Північний". Тепер перейменування мосту виходить на громадські слухання", - написала Моріна.
Як повімолялося, в ході громадського обговорення на сайті КМДА пропозицію назви "Почайна" підтримало 473 людини, а проти даного рішення проголосувало 157 громадян.
Остаточно нові назви повинні закріпити на сесії депутати Київської міської ради.
Нагадаємо, станція метро "Петрівка", відкрита 1980 року, називається на честь радянського партійного державного діяча Григорія Петровського (1878 - 1958). На час відкриття станції Подільський район, де вона розташовується, мав назву "Петрівський". Як Голова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (1920-1938) Г. Петровський був одним із організатоірв Голодомору 1932-1933 років.

Річка Почайна - одна з приток Дніпра. Відома тим, що саме в ній відбувалося хрещення Русі князем Володимиром Великим 988 року. Нині річка майже зникла.

Чому українське картоплярство безжальне і безглузде


Сподіваюся всі вже закінчили займатися традиційним українським видом спорту – копанням картоплі? Раз так, то час вже поговорити про “другий хліб” не як масове хобі, а як про бізнес. Науці невідомо, чому люди так люблять їсти картоплю, але це доконаний факт: люди винайшли тисячі рецептів страв з картоплі та з картоплею, а 26 квітня навіть відзначають свято вареної картоплі. Вчені підрахували, що близько половини виробленої у світі бульби використовують в їжу, третину – на корм худобі і близько 10% – у якості посадкового матеріалу.
За прогнозами науковців, упродовж найближчих 20 років населення планети щороку буде зростати десь на 100 мільйонів осіб. Тобто через якихось десять років на Землі буде проживати вісім мільярдів чоловік і всі вони потребуватимуть харчування. Але вже сьогодні маємо понад 850 мільйоів осіб, котрі регулярно недоїдають, і спроби швидко зарадити цій біді наразі успіхом не увінчалися.
А картопля поживна, не особливо вибаглива до кліматичних умов і може вирощуватися у більшості регіонів, де живуть люди – від Екваторіальної Африки до вічної мерзлоти. До того ж вона має суттєву перевагу перед традиційним у деяких регіонах рисом, оскільки вимагає менше води для вирощування. Загалом урожай картоплі дає більше енергії для раціону на одиницю витраченої на полив води, ніж будь-яка інша сільськогосподарська культура.

Картопляні реалії

Минулого року виробництво картоплі в нашій країні склало 21,7 мільйонів тонн, що на 4% більше показника 2015-го. Нинішній, 2017-й – нетиповий рік для вирощення картоплі. Цьогоріч практично на всій території України картоплю саджали запізно, бо той відсоток бульб, що був посаджений у квітні, постраждав від травневих заморозків. Картопля в господарствах Півночі та Центру постраждала від посухи – упродовж літа в цих регіонах практично не було дощів. Це могло б спричинити дефіцит картоплі на ринку і суттєво підвищити її ціну, але сприятливі для картоплі погодні умови в західних регіонах зможуть нівелювати цю нестачу.
Певне зниження врожайності в Центральних областях все-таки далося взнаки: ціни у першій половині сезону були майже у півтора рази вищими, ніж 2016-го, а в середині липня взагалі били всі рекорди. На львівському “Шуварі”, ранню картоплю пропонували в середньому по 4-5 грн/кг, а на київському “Столичному” її продавали по 3-7 грн/кг. Що ж ви хочете – рання картопля, котру вирощували під плівкою, постраждала від весняних заморозків, а у відкритому ґрунті її визрівання затрималось через холоднечу у травні-червні.
Гуртова ціна картоплі нині коливається у межах 3,2-3,6 грн/кг, в супермаркетах продають в середньому по 6 грн/кг, а на базарі за кілограм бульби правлять 8-10 гривень. У кінці вересня-жовтні, коли на ринок хлине масовий потік бульби, ціна буде стабільною і навіть може трохи “просісти”. До того ж у наших західних сусідів – поляків прогнозують виробництво картоплі на рівні 9,3 мільйонів тонн, так що зростанню ціни на головний овоч країни завадить ще й дешева картопля на західному кордоні.
За статистикою, Україна входить до чільної десятки найбільших виробників картоплі світу (посідаємо 4-те місце за обсягами вирощування), але ми ніколи не входили до переліку провідних “картопляних” експортерів. На жаль, поки що для нас закритий ринок Євросоюзу, бо там діє директива від 2002 року, котра забороняє поставку картоплі з країн, де якість ґрунтів не відповідає фітосанітарним нормам країн ЄС, а Україна якраз входить до цього списку. Та навіть якби цієї директиви і не існувало, завоювати європейський ринок нам заважає висока собівартість нашої картоплі, котра зводить нанівець спроби конкурувати з тамтешніми фермерами. Втім, нам ніхто не заважає експортувати картоплю до країн Азії, Близького та Далекого Сходу, де картоплю також полюбляють (одна лише Японія імпортує 500 тисяч тонн картоплі на рік), але для цього потрібно забезпечити стабільно високу якість. А то ми вирощуємо щонайменше 15 мільйонів тонн картоплі, та не можемо зібрати для експорту навіть пару тисяч тонн бульб однорідної якості.

Українське картоплярство – безжальне і безглузде

В Україні картоплю традиційно садять усі, хто має хоч якийсь клаптик землі. Саме тому 98% цього овочу в країні вирощується на присадибних ділянках і переважно найпримітивнішим способом. Тому якісної картоплі як не вистачало, так і не вистачає. Низький відсоток промислового виробництва є основною проблемою експорту через те що картопля, вирощена в господарствах населення, не відповідає вимогам та стандартам, які пред’являють потенційні покупці та переробні підприємства.
Отож кожного року картоплярі України переживають одну і ту ж парадоксальну ситуацію: на початку сезону через надмір пропозиції доводиться продавати вирощене за безцінь, а ближче до весни ціна стрімко зростає, проте запропонувати ринку нічого – більшість урожаю через низьку якість та недоліки зберігання до “справжньої” ціни просто “не доживає”. От і заходить у рітейл імпортна картопля. Діватися нікуди – українці дуже люблять картоплю і зазвичай з’їдають її 125-130 кілограмів на рік, а з огляду на масове зубожіння населення, споживання картоплі зросло до більш ніж 140 кг на особу. За масштабом споживання картоплі на душу населення Україна нині ділить з Киргизстаном друге місце у світі, поступаючись у цьому лише безумовному лідеру – Білорусі, де її з’їдають аж 180 кг.
Попри наявність розмаїття сортів як вітчизняної, так і іноземної селекції (офіційно їх зареєстровано понад сотню), садять українці абищо – часто у якості насіннєвої використовується дрібна продовольча картопля. Сортозміна практично відсутня – в кращому разі можна помінятися з сусідом на таке ж саме “сміття”. Звідки ж тоді візьметься якість? Додайте сюди практично повну відсутність сівозміни – тобто картопля роками вирощується на одних і тих же ділянках, що сприяє накопиченню в грунті збудників хвороб та шкідників. Механізація відсутня як клас, або настільки примітивна, що нагадує скоріше курйоз, ніж технологію обробітку. Ну і на довершення – зберігання насипом у слабо провітрюваному погребі де половина, вирощеного нелюдськими зусиллями урожаю, до весни просто згниє.
Не краще і з промисловим виробництвом бульби: лише деякі господарства спеціалізуються на вирощуванні саме картоплі, вкладають кошти у суперелітне насіння та дотримуються правильної технології вирощування. Відтак їх картопля і продається за справжню ціну для переробки на фрі чи чіпси. Інші ж садять гектарів п’ятдесят картоплі разом з іншими культурами, проте серйозної уваги їй не приділяють – бо заробітку з неї майже ніякого, а минулого року вирощування картоплі взагалі було збитковим.
Негативна рентабельність виробництва цієї культури склала 3,2% (порівняно з “плюс” 24,2% роком раніше). А звідки їй взятися, якщо урожайність картоплі в Україні навіть у фермерів у кращі роки не перевищує 25-27 т/га, тоді як поріг прибутковості – 30 т/га. Правда у господарствах населення урожайність взагалі 12 т/га, але там про рентабельність взагалі не йдеться. Між тим, середньоєвропейська врожайність – майже 50 т/га, а доходить і до 70 т/га.
Навіщо Україна виділяє під картоплю 1,3-1,5 млн га, вирощує на них аж 22 мільйони тонн (по 490 кг на душу) якщо для забезпечення внутрішнього ринку нам необхідно всього 7 мільйонів тонн, ще близько 4,5 мільйонів тонн – для забезпечення посівного матеріалу. А куди дівається решта – 10 мільйонів тонн? Частина з них, на жаль, віддається на корм худобі або банально псується під час зберігання – це нехай 3, навіть 4 мільйони тонн, але ж не 10 мільйонів!
Давно час йти шляхом інших пострадянських країн і скорочувати безглузде виробництво. Приміром Польща ще 40 років тому, вирощувала близько 50 мільйонів тонн картоплі. Вже до 2000 року валовий збір в цій країни скоротився більш ніж в 2 рази – до 24 мільйонів тонн, а сьогодні врожай картоплі в Польщі становить десь 8-9 мільйонів тонн і цього достатньо для того, щоб виробники в цій країні мали сталу рентабельність, повністю забезпечували внутрішній ринок і успішно експортували.
Втім, фахівці мають певні сумніви стосовно даних Держстату з виробництва картоплі в Україні – адже вирощене у селянських обійстях практично не піддається обліку і оцінюється “на око”. За оцінками Української Асоціації виробників картоплі, річний обсяг виробництва картоплі в Україні не перевищує 15 мільйонів тонн, проте розподіл споживання цього обсягу все одно є дуже неефективним. Фактично, щороку ми згодовуємо худобі або втрачаємо в процесі збирання та зберігання майже третину врожаю картоплі. Такий обсяг еквівалентний половині врожаю в сусідній Польщі! При цьому, ми майже не переробляємо картоплю, бо переробка стане вигідною лише при врожайності 50-55 тонн/га (зараз маємо 25-27 т/га). Правда, за середньоєвропейської урожайності нам потрібно було б виділяти під картоплю лише 240 тисяч гектарів, а звільнений мільйон гектарів вигідніше засадити тими ж ягідниками чи садами.
Завадити ціновим коливанням міг би збільшений попит на картоплю, вирощену промисловим способом. Та стале підвищення попиту на якісну картоплю можливе лише за умов підвищення платоспроможності населення. Інакше професійні виробники і далі змушені будуть конкурувати в ціні з “диким” ринком неякісної, проте дешевої картоплі з селянського обійстя. Але ємність внутрішнього ринку все одно не безмежна, до того ж в Україні через “цивілізований” ринок проходить лише 13% картоплі, бо українці споживають її переважно не з магазину, а з підсобного господарства, відтак сподіватися доводиться лише на зростання експорту і переробки.
Та річний обсяг переробки картоплі в Україні, навіть за найоптимістичнішими оцінками, становить 300-400 тисяч тонн – це десь 2% від загального виробництва (в Голландії у сирому вигляді продається лише 5,3% товарної картоплі, 65,7% переробляється на картопляні продукти і ще 29% – на крохмаль). Виходить у нас згниває чи йде на корм свиням в 10 разів більше картоплі, ніж ми переробляємо. При цьому ми щороку імпортуємо близько 10 тисяч тонн замороженої картоплі фрі з Польщі, де її вирощують вдвічі менше, ніж в Україні.

Піонери переробки

Тим часом, повноцінна переробка картоплі здатна забезпечити дохід з гектара, еквівалентний €2 тисячі. Проте сучасна переробка – це не лише традиційний крохмаль. Хоча і крохмаль теж непогано – ціна на світовому ринку $550/тонна, а потреба – 1,75 мільйонів тонн на рік, з них 20-25 тисяч тонн – для потреб вітчизняної харчової промисловості. Крохмаль з картоплі виробляли і за радянських часів, проте застаріле обладнання (котре не оновлювалося півстоліття) та відсутність економічної доцільності виробництва, породили сумний жарт, що крохмальне виробництво просто є способом утилізації некондиційної картоплі.
Наразі спільна боротьба ДФС та митниці з контрабандою та “сірим” ринком крохмалю, суттєво підвищили його ціну, що створило передумови для прибутковості виробництва, а значить і сформували підвищену ціну на крохмальні сорти картоплі. За останнє десятиліття крохмаль подорожчав вчетверо, а відповідні сорти картоплі – у п’ятнадцять разів.
Але ж з картоплі можна виробляти і протеїн – причому найвищого ґатунку, котрий годиться не лише для відгодівлі тварин, але й для спортивного харчування. Ціна картопляного протеїну складає $1500/тонна. А ще картопля містить органічні волокна, котрі на ринку вартують також $1500/тонна. Харчопром купує їх залюбки, адже 1% волокон та 4% води замінюють 5% м’яса у фарші, а також є основною складовою дієт для схуднення. Ну і наостанок – з картоплі можна робити органічне добриво, котре містить 15-18 кг/тонна азоту, 45-48 кг/тонна калію, 3-4 кг/тонна фосфору, 5-7 кг/тонна сірки та 2-4 кг/тонна магнію. Коштує таке добриво $55/тонна.
А раз є переробка, то є стабільний попит і відповідна ціна на крохмальні сорти картоплі. Вже нині переробники закуповують картоплю з вмістом крохмалю 10-13% за 1-1,3 грн/кг; з вмістом крохмалю 13-15% – за 1,6-1,8 грн/кг; 15-18% – за 1,9-2,3 грн/кг. Ну а якщо ви виростили картоплю зі вмістом крохмалю 18-25%, можете розраховувати на 2,7-3,7 грн/кг.
Наразі на Чернігівщині за сприяння грантової програми ЄБРР закінчується спорудження сучасного заводу з глибокої переробки картоплі. Поки що мова йтиме про виробництво крохмалю, проте вже 2019-го стане до ладу лінія з виробництва картопляного протеїну та органічного добрива, а 2020-го – харчових волокон.

Печена картопля

Зміна клімату в Україні стала доконаним фактом – і нинішнє літо тому найкраще підтвердження: посуха, аномально високі температури майже на всій території колись найбільш “картопляних” областей. Такі погодні умови призводять до плазмолізу (відшарування цитоплазми від оболонки) і циторризу (зневоднення) клітин картоплі – простіше кажучи, картопля в грунті просто печеться. Що робити, адже на погоду вплинути ми не в змозі? За словами директора Інституту картоплярства НААН Анатолія Бондарчука, науковці інституту не лише працюють над виведенням сортів картоплі, котрі зможуть протистояти викликам природи, але й досягли в цьому певних успіхів.
Загалом робота ведеться на двох напрямках: по-перше – виведення надранніх сортів, котрі могли б створити високий потенціал врожайності за досить короткий період часу (ще до піку спеки і посухи) і на тій волозі, котра накопичилася у грунті за осінньо-зимовий період. Вже є сорти, котрі на 35-й день після сходів дають урожайність у 25 т/га, а в кінці вегетації – 40-50 і навіть 70 т/га. Це сорти Слаута, Фотинія, Мирослава.
Другий напрямок селекційного роботи – створення сортів картоплі, котрі мають невелике листя і тим самим економлять вологу в процесі вегетації. За допомогою біохімічних лабораторій, селекції та сортовипробування у різних кліматичних зонах України, науковцями інституту створено ряд сортів, таких як Случ, Фея, Щедрик, котрі хоча і відносяться до категорії середньостиглих, в процесі вегетації абсолютно нормально переносять тривалі високі температури.
Інститут володіє великим генетичним банком – 3300 зразків, в тому числі і диких видів картоплі. Серед цих “дикоросів” і обирають зразки для подальшої роботи над посухо- та жаростійкістю. Саме на основі п’яти “диких” сортів створено сорт Щедрик.
Надранні сорти селекції Інституту картоплярства мають ще одну суттєву перевагу – у нинішніх природних умовах Півдня України вони встигають давати два і навіть три урожаї на рік. Принаймні це вже роблять у Інституті зрошувального землеробства на Херсонщині та фермерському господарстві “Чернохатов” на Миколаївщині. Це стає також конкурентною перевагою виробника – адже коли у вересні масово виходить на ринок так би мовити “стара” картопля, то “молода” картопля матиме вагомий ціновий бонус – 50%, а то і 100%.
Олесь Євтєєв

Савт Бавнд Брук – український некрополь в Америці

                    Світлина від Павла Подобєда.
Візит першої леді до консисторії УПЦ в США
Марина Порошенко відвідала містечко Савт Бавнд Брук у США, де з 1951 р. знаходиться один з найбільших українських еміграційних осередків.
Пані Порошенко зустрілась з предстоятелем УПЦ в США митрополитом Антонієм, вклонилась могилі першого українського патріарха - Мастислава (Скрипника) та віддала шану ветеранам визвольних змагань, які спочивають на українському православному цвинтарі поряд із церквою Святого Андрія Первозванного.
Надзвичайно важливо, що невід'ємною частиною подібних візитів є символічний, але важливий церемоніал - вшанування патріарха Мстислава, що підкреслює колоніальних статус Московської церкви в Україні - так званої УПЦ МП, яка незаконно займає наші православні святині.
У мене була давня мрія – відвідати містечко Савт Бавнд Брук в окрузі Сомерсет штату Нью-Джерсі, США. Власне поїздка до Америки була для мене поїздкою до Савт Бавнд Бруку.
Нью-Йорк – Тінек – Савт Бавнд Брук
Новітня історія цього населеного пункту тісно пов’язана з українською громадою. Більше того – чимало біографій видатнихукраїнців закінчуються фразою «Похований на українському православному цвинтарі у Савт Бавнд Брук». Та про все по порядку.
Перше поселення на цьому місці мало назву Містечко Франкліна (англ. Franklin Township). У 1869 році назва була замінена на Блумінґтон (англ. Bloomington), аж поки у 1891 році населений пункт не одержав теперішню назву. Наприкінці ХІХ ст. у СавтБавндБруку мешкало 800 осіб. Сьогодні тут проживає понад 5,5 тис. людей, серед яких нечисленна українська громада, яка бере участь у житті місцевої православної парафії та опікується українським кладовищем.
Церква-пам’ятник Святого Андрія Первозванного у Савт Бавнд Бруці.
Саме це кладовище є найбільшим та найвідомішим українським некрополем у західній півкулі. Перше українське поховання з’явилось тут у 1951 році, з ініціативи православних еміґрантів-українців.
Моя поїздка до СавтБавндБруку розпочалась з Нью-Йорку. Я зустрівся з давнім активістом благодійного фонду «Героїка» Юрком Яворським, який прилетів з Торонто, аби разом зі мною відвідати український некрополь.
Отже, зустрівшись, ми вирушили автобусом до Тінека у штаті Нью-Джерсі. Це півгодини їзди від Нью-Йорка. У невеличкому «одноповерховому» містечку на нас чекало подружжя Зиновія та Олени Гальковичів – українців, народжених в Америці. Гальковичі, як і я, належать до організації Спілка Української Молоді (СУМ). Різниця лиш у тому, що я в СУМі 15 років, а вони – понад 60. З пані Оленою Галькович я познайомився багато років тому на cумівському таборі в Україні. Згодом, у 2015 році, на моє прохання, вона організувала панахиду на могилі полковника Армії УНР Володимира Кедровського у СавтБавндБруці.
Відтак пані Олена вже знала і про моє захоплення Армією УНР, і про діяльність «Героїки», яка прагне облікувати поховання вояків Армії УНР по всій земній кулі. Тож мені не довелось пояснювати чому ми хочемо побачити український цвинтар – Олена Гальковичсама запропонувала завезтинас своєю машиною до Савт Бавнд Бруку. Приїхали на місце коли на дворі вже сутеніло.Ми лишень встигли ззовні оглянути церкву-пам’ятник Святого Андрія Первозванного, що стоїть на вході до цвинтаря. На більше не вистачило часу.
УПЦ в США
Наступного дня прокинулись рано. Це була неділя і день обіцяв багато цікавого. З готелю пішки вирушили через Мейн стріт до церкви. Населений пункт маленький і нагадує радше селище, ніж місто. Однак Савт Бавнд Брук немає нічого спільного із пересічним селищем в Україні. Всі вулиці гарно заасфальтовані, а дороги мають дві смуги, якісні бордюри, водостоки та новеньку розмітку. Обабіч дорожнього полотна ідеально рівними рядами розміщені одноповерхові будинки, перед кожним з яких є зелена галявина. Правда тротуарів тут майже немає і кілька кілометрів від готелю до церкви ми йшли просто по бордюру.
За півгодини дістались до церкви-пам’ятника Святого Андрія Первозванного – головного храму УПЦ в США. Ця церква (УПЦ в США) має власну історію та складну ґенезу. УПЦ в США організаційно не пов’язана з жодною православною церквою в Україні, і знаходиться під юрисдикцією Константинопольського патріярха.
Літургія в церкві-пам’ятнику Святого Андрія Первозванного.
Літургію правив предстоятель – митрополит Антоній. Зовні величний собор всередині виглядає як середнього розміру церква, адже за своєю будовою храм нагадує радше грандіозну дзвіницю: невеликий за площею і витягнутий до небес. Недільне богослужіння зібрало кілька десятків вірних – переважно зі старих еміґрантських родин. На парафію Святого Андрія Первозванного ходить мало новоприбулих – кілька осіб з персоналу, котрі доглядають територію та будівлі. Правили українською, але читання Євангелія, проповідь та окремі молитви також дублювали англійською мовою – для тих, хто вже не розуміє української. Після літургії пані Олена Галькович представила мене митрополитові і я попросив благословення на опис цвинтаря та роботу в архіві. Ще за кілька днів я мав розмову зархієпископом Даниїлом про мету та предмет моїхпошуків. Зрештою, мені дозволили поселитися у гостьовому будинку та надали максимальне сприяння у дослідженнях.
Маленька Україна
Савт Бавнд Брук вразив мене в усіх значеннях цього слова. Справа не лише в тому, що я давно мріяв побувати тут. Савт Бавнд Брук – це справді грандіозне творіння українських еміґрантів:
  • Великий цвинтар, на якому поховано понад 3000 українців.
  • Церква-пам’ятник Святого Андрія Первозванного.
  • Мавзолей під церквою, де спочиваєпатріярх Мстислав Скрипник.
  • Окремий будинок консисторії УПЦ в США з великим вестибюлем, бібліотекою, кухнею та адміністративними приміщеннями.
  • Український православний культурний центр.
  • Новозбудований музей.
  • Гостьовий будинок.
  • Господарчі споруди.
Будівля Українського православного культурного центру
Актова зала Українського православного культурного центру.

У 1980-х роках тут відбувались зустрічі останніх ветеранів визвольного руху.
Провідну роль у заснуванні українського осередку у цій місцевості відіграв Мстислав (Скрипник) – тодішній архієпископ УПЦ в США, а в минулому – хорунжий Армії УНР. Моя любов і пошана до владики Мстислава лише заохочували до вивчення терену, адже вулицями Савт Бавнд Бруку гуляв Мстислав І, тут він зустрічався з бойовими побратимами – ветеранами Армії УНР. Тут владика Мстислав розбудовував «маленьку Україну». Саме тут, разом із сотнями інших ветеранів визвольного руху, він знайшов свій останній спочинок.
Бібліотека. Директором бібліотеки є пані Людмила Безсонів – вдова Володимира Безсоніва, який був сином Петра – вояка Армії УНР. Пані Людмила харків’янка. Виїхала до США щойно розвалився СРСР, вийшла заміж за Володимира Безсоніва, який овдовів кілька років перед тим.
З перших слів нашої розмови я зрозумів, що директор бібліотеки російськомовна, але зі мною старалась говорити українською. Щойно вона почула, що я цікавлюсь Армією УНР – відклала всі справи, зосередила всю свою увагу на мені і взялась усіляко допомагати. При словах «Армія УНР», «Зимовий похід», «Лицарі Залізного Хреста», «Каліш» чи «Щипьорно» – на її обличчі відбувались певні переміни: людина поринала у спогади про свого чоловіка, згадуваладавні розмови.
Вона принесла мені сімейний фотоальбом,у якому зберігається колекція світлин хорунжого Федота Грінченка, приятеля ПетраБезсоніва. Мені запропонуваливідсканувати фотографії, аби поповнити збірку «Героїки». Пані Людмила відвела мене на кухню, дозволила користуватися холодильником, брати будь-які продукти, каву, соки і т.д. На третій день мого перебування у Савт Бавнд Бруці почались сильні дощі. Тож поки я доходив з готелю до бібліотеки – був геть мокрий. У бібліотеці мені дали різні американські фени і нагрівачі для одягу. Усіляко мною опікувались, хвилювались, щоб я не застудився.
Якщо коротко – пані Людмила справила на мене враження «золотої людини». Згадую про неї із вдячністю.
Читальна зала бібліотеки
Сама бібліотека являє собою велику колекцію книжок на тематику україністики: виданих як в Україні, так і на еміґрації. Тут є художня, церковна, історична література тощо. Однак бібліотека мене зацікавила не книжками: тут зібрано понад 500 назв українських періодичних видань – від початку ХХ ст. і до сьогоднішнього дня. Зокрема, тут зберігаються підшивки газет та журналів, що виходили друком у таборах інтернованих вояків Армії УНР на території Польщі. Усі ці видання можна замовити «тут і зараз», на місці зробити безкоштовні скани чи фотокопії.
Архів. Сховище архіву знаходиться у будівлі Українського православного культурного центру, збудованого ще за часів Патріарха Мстислава. За відсутності читальної зали,дослідники працюють із документами в бібліотеці.
Директором архіву є доктор Михайло Андрець – син діпістів – тобто українців, які потрапили до США через табори ДіПі (Displaced persons camp).Він добре володіє українською, хоч і з виразним американським акцентом. До власної роботи ставиться відповідально та уважно, не сторониться і парафіяльного життя – за той час, що я провів уСавтБавндБруці, мені неодноразово доводилось бачити його з дружиною у храмі.
До архіву мені вдалось потрапити не одразу: довелось поспілкуватися і з митрополитом Антонієм, і з архієпископом Даниїлом, і трохи полистуватися з паном Михайлом. Зрештою, на моє прохання показати «світлини на тематику Армії УНР» – менівинесли фотоальбом, що присвячений життю бурси ім. Симона Петлюри в Перемишлі (яка існувала у міжвоєнний період як навчальний заклад переважно для дітей-сиріт вояків Армії УНР). Світлини знаходились у гарному альбомі, але в більшості не були підписані. Я взявся фотографувати альбом. Пан Михайло запитав, чи знаю когось на світлинах. Я розповів про людей, які були зображені на знімках та запропонував зробити картки-підписи до тих світлин, які можливо описати.
Завершивши роботу «над бурсою», мені принесли картонну коробку із підписом «Kulykiwskyi». Почав переглядати і зрозумів, що то приватний фотоальбом Миколи Йосиповича Куликівського – підполковника, коменданта бронепотяга «Запорожець». Розповів це директору архіву, вислав йому біографію Куликівського на електронну пошту.Я почав робити підписи до світлин у фотоальбомі, адже на них був зображений Микола Куликівський у товаристві різних, на загал впізнаваних, ветеранів Армії УНР: Олександра Загродського, Павла Шандрука, Петра Дяченка, Івана Омеляновича-Павленка і т.д.
Кіннота Армії УНР на параді в Кам’янці-Подільському, 1920 р. З фондів музею ім. Патріарха Мстислава.
Ставлення до мене значно потеплішало. Мені виносили на опрацювання все, що мене цікавило, а я старався допомогти з підписами до тих чи інших матеріалів. Часом я робив по 3000 кадрів за день, фотографуючи поки тримала батарея фотоапарату.
Музей ім. Патріарха Мстислава. Поряд із будівлею Українського православного культурного центру зведена нова споруда, яка невдовзі відчинить свої двері як музей ім. Патріарха Мстислава. Директором музею є пані Наталя Гоначренко. Не знаю, чи то подіяли схвальні відгуки директора архіву пана Михайла, чи просто поталанило відчути на собі гостинність українців СавтБавндБруку, але мені продемонстрували артефакти з музейного фондосховища, що стосуються тематики Армії УНР.
Хоча до Савт Бавнд Бруку приїздили десятки українських істориків, а в Україні мені доводилось чути, що тут «все давно описано і досліджено» – в дійсності ситуація дещо інша. У мене склалось враження, що наші науковці приїздили сюди радше з туристичною ніж з дослідницькою метою. Або ж на дослідження їм просто бракувало часу. Яскравим підтвердженням цьому є нерозібрані і не підписані світлини з колекцій ветеранів Армії УНР, абсолютно неописаний цвинтар, колекція військових нагород та інших артефактів, з якими ще не працювали дослідники української фалеристики. Практично всі нагороди, що мені продемонстрували, не мали підписів. Тобто власник нагород був невідомий музею. Ті ж, які мали підписи – були підписані помилково. Користуючись матеріалами Ярослава Тинченка, я провів атрибуцію всіх номерних Хрестів Симона Петлюри, Воєнних Хрестів, Хрестів Відродження тощо. У фондах музею було лише 2 Залізних Хреста «За Зимовий похід і бої» – обидва другого випуску. Також мені показали усі світлини, що мають відношення до Армії УНР, які змогли відшукати у музеї. Серед них були унікальні знахідки. Наприклад, тут я побачив оригінал відомої раніше в поганій якості світлини з похорону підполковника, командира 30-го куреня 4-ї Київської дивізії Михайла Лавровського – загиблого на Галичині в боях з більшовиками тощо.
Нагороди хорунжого 2-го кінного Запорізького полку Армії УНР Івана Макогона. З фондів музею ім. Патріарха Мстислава.
Загалом, підсумовуючи свою роботу в бібліотеці, архіві та у фондосховищі музею, можу сказати, що там чимало цікавих та зовсім невідомих матеріалів. Це не лише світлини пізнього діаспорного періоду, але й світлини ветеранів Армії УНР міжвоєнного періоду, періоду Другої світової і навіть колекція світлин періоду бойових дій – більшість з яких відомі нам або у поганій якості, або й зовсім невідомі.Керівництво цих установ – люди віддані своїй справі. Вони уважно ставляться до своїх фондів, а нечастим гостям з України присвятять особливу увагу. Кожного дня ці люди йшли мені на зустріч та робили все можливе, аби сприяти моїм науковим пошукам.
Проте Савт Бавнд Брук – це не лише православний храм, бібліотека, архів та музей. Ще є про що розповісти… наступного разу.
                                                         Павло Подобед