пʼятниця, 29 вересня 2017 р.

14 жовтня на Холодний Яр...

                     Світлина від Лесі Островської.

У Коломиї в кафе відвідувачі зірвали зі стін українські прапори

Ганебний випадок трапився в Коломиї. У кафе «Звенислава» зірвали синьо-жовті прапори зі стін закладу.
Відео інциденту у мережі оприлюднила журналіст Ольга Баранецька.
«90-ті знову у Коломиї. Звертаюся насамперед до колег-журналістів з проханням надати максимального розголосу справі, оскільки кількість тиску та “ходаків” через неї зростає з кожним днем.
У громадському закладі було понищено українську бойову символіку та жорстоко побито хлопця і все це на очах консультанта Коломийського суду Михайла Прислупського, який нічого не зробив для того, щоб перешкодити вчиненню злочинів.
Ми однозначно робитимемо програму, а поки що виставляю ролик, щоб надати справі розголосу, бо так є надія на те, що винні будуть покарані, а на нас, як на журналістів, перестануть тиснути проханнями та вимогами не показувати учасника інциденту п.Прислупського.
Ще раз прошу ЗМІ про долучення до висвітлення і співпрацю. Якщо будуть запитання – готова відповісти», – написала у соціальній мережі Facebook Ольга Баранецька.

Був і такий Окуджава...

Из Окуджавы:
 Я живу в ожидании краха,
унижений и новых утрат.
Я, рождённый в империи страха,
даже празднествам светлым не рад.
 
Всё кончается на полуслове
раз, наверное, сорок на дню...
Я, рождённый в империи крови,
и своей-то уже не ценю.
*** 
Вы говорите про Ливан...
Да что уж тот Ливан, ей-богу!
Не дал бы Бог, чтобы Иван
на танке проложил дорогу.
Когда на танке он придёт,
кто знает, что ему приспичит,
куда он дула наведёт
и словно сдуру, что накличет...
Когда бы странником – пустяк,
что за вопрос – когда б с любовью,
пусть за деньгой – уж лучше так,
а не с будёнными и с кровью.
Тем более, что в сих местах
с глухих столетий и поныне –
и мирный пламень на крестах,
и звон малиновый в пустыне.
Тем более, что на Святой
Земле всегда пребудут с нами
и Мандельштам, и Лев Толстой,
и Александр Сергеич сами.
Я и раньше знал, что общество наше деградировало, но что до такой степени – не предполагал. Есть отдельные достойные сохранившиеся люди, но что они на громадную толпу?.. Не хочется ни торопиться, ни участвовать в различных процессах, происходящих в обществе. Хочется тихо, молча, смакуя, не озираясь, не надеясь, не рассчитывая...
Это – из его письма осени 1989 года.
Стихотворение, первая строфа которого появилась в «Вечерней Москве» 4 февраля 1991 года:
Ребята, нас вновь обманули,
опять не туда завели.
Мы только всей грудью вздохнули,
да выдохнуть вновь не смогли.
Мы только всей грудью вздохнули
и по сердцу выбрали путь,
и спины едва разогнули,
да надо их снова согнуть.
Ребята, нас предали снова,
и дело как будто к зиме,
и правды короткое слово
летает, как голубь во тьме.
– Булат Шалвович, что кажется Вам самой страшной бедой нашей страны? – спросил у поэта в 1992 году журнал «Столица». Ответил он так:
– То, что мы строили противоестественное, противоречащее всем законам природы и истории общество и сами того не понимали. Более того, до сих пор по-настоящему степень этой беды мы не осознали... Мы по-прежнему не умеем уважать человеческую личность, не умеем видеть в ней высшую ценность жизни, и пока всё это не будет у нас в крови, ничего не изменится, психология большевизма будет и дальше губить нас и наших детей. К сожалению, она слишком сильна и разрушительна, и необыкновенно  живуча...
Нашему дикому обществу нужен тиран во главе?
Чем соблазнить обывателя? Тайна в его голове,
в этом сосуде, в извилинах, в недрах его вещества.
Скрыт за улыбкой умильною злобный портрет большинства...
***
Хрипят призывом к схватке глотки,
могилам братским нет числа,
и вздёрнутые подбородки,
и меч в руке, и жажда зла.
Победных лозунгов круженье,
самодовольством застлан свет...
А может, надобно крушенье
чтоб не стошнило от побед?
Нам нужен шок, простой и верный,
удар по темечку лихой.
Иначе – запах ада скверный
плывёт над нашей головой.
23 июня 1995 года, стоя перед микрофоном на парижской сцене, Окуджава отвечал на вопрос, как он относится к войне в Чечне. Поэт назвал её страшным явлением, 
…которое будет  помниться много, много десятилетий, если не столетий... Этот маленький народ, в котором нет даже миллиона,– допустим, он даже очень-очень самовлюблённый и очень сложный,– всё-таки надо считаться с национальной психологией… Тем более – такого маленького народа (Аплодисменты). А его в  прошлом веке в течение 50 лет уничтожали… В этом веке в 44-м году выслали весь народ на гибель. И сейчас опять уничтожают. Ну, что такое? Неужели российская власть не может самоутвердиться другим способом? Неужели для этого нужно убивать своих же сограждан?
Меня удручают размеры страны проживания.
Я с детства, представьте, гордился отчизной такой.
Не знаю, как вам, но теперь мне милей и желаннее
мой дом, мои книги, и мир, и любовь, и покой.
*** 
Мне русские милы из давней прозы
и в пушкинских стихах.
Мне по сердцу их лень, и смех, и слёзы,
и горечь на устах.
Мне по сердцу их вера и терпенье,
неверие и раж...
Кто знал, что будет страшным пробужденье
и за окном – пейзаж?
Что ж, век иной. Развенчаны все мифы.
Повержены умы.
Куда ни посмотреть – всё скифы, скифы, скифы.
Их тьмы, и тьмы, и тьмы.
«Мы больны, у нас дикое, больное общество. Оно живёт ещё старыми стереотипами, старой структурой. Оно не может жить энергично, по-новому. Оно учится этому, привыкает. С болью, с кровью, с ужасом. (На концерте в Киеве, 1990.)
Мы семьдесят лет деградировали, дичали. Знаете, есть замечательный пример из Библии. Когда Моисей уводил евреев из египетского плена, он вёл их сорок лет вместо пяти дней, чтобы вымерло поколение, которое было рабами, и чтобы появились люди, свободные от чувства рабства. А мы – не просто рабы, которые страдают от тягот, мы – профессиональные рабы, которые гордятся своим рабством... (Из интервью в Донецке, февраль 1991.)


Нет, не от гриппа или умопомрачения,
не на фронте, не от пули палача –
как обидно умереть от огорчения,
раньше времени растаять, как свеча...
Ничего, что поздняя поверка.
Всё, что заработал, то твоё.
Жалко лишь, что родина померкла,
что бы там ни пели про неё.
Дойдя до края озверения,
в минутной вспышке озарения,
последний шанс у населения –

спастись путём переселения.
                                                               

Аркадий Красильщиков

Міськрада, де є депутати із “руками в крові”, має саморозпуститись, – заява фракцій

                                
Депутат Черкаської міської ради Павло Карась заявив, що не бачить можливості працювати у цьому скликанні Черкаської міськради.
“Я думаю, що очевидним фактом є те, що вже є частина депутатського корпусу, яка є недоторканною, бо в неї руки в крові. Тому працювати з вбивцями я не бачу сенсу взагалі. Довіри до правоохоронців теж немає”,- зазначив Павло Карась.
Саме тому депутати будуть вимагати від Президента швидкої і дієвої реакції.
“Ще два роки тому Генпрокурор Юрій Луценко заявив, що в Черкасах до влади рветься кримінальне угрупування. Тепер воно переступило межу і позбавило життя депутата, який стояв на їхньому шляху. Якщо не буде покарано винних, у Черкасах більше не буде виборів, бо хіба, думаєте, виборчі комісії не підписуватимуть ті протоколи, які їм підсуватимуть? Сьогодні на сесії буде поставлено питання про звернення до Президента. Не перше, до речі”, – наголосив Карась.
Міський голова у свою чергу наголосив, що міська рада, у якій стало можливим убивство депутата через його позицію, морально себе вичерпала, тож має саморозпуститись.
Нагадаємо, депутата Михайла Бінусова вбили вчора, 28 вересня, між 22-ою і 23-ою годинами в Черкасах поблизу гаражів в районі Луначарського. У результаті нападу депутат загинув на місці. За попередньою інформацією, злочинці здійснили більше 20 пострілів з автомата Калашнико/

Черкаси стали “краєм квітів і добра” ще 57 років тому

Якщо вам до рук потрапить будь-яка книга про Черкаси, путівник там чи фотоальбом, видана у 1960 – 1980-х роках, то у ній ви неодмінно натрапите на акцент щодо “квіткової краси міста над Дніпром”. Пише чергову містечкову бувальщину краєзнавець Борис Юхно.
Справді так: відтоді як Черкаси почали позиціонуватися як “зразковий обласний центр”, тобто – з передовою архітектурою, потужною промисловістю та розвиненою соціальною інфраструктурою, саме квіти стали “золотою рамкою” цього полотна у жанрі соцреалізму. А раптом під прискіпливим поглядом окремі його деталі вас не задовольнять – то як помилуєтеся будь-де квітником, вас зразу попустить.
Черкаси “розквітли” десь на початку 1960-х. Щорічно площі “першого ярусу” місцевої флори збільшувалися у середньому на 500 квадратів. То був “план до двору”: мінімум, який зеленгоспівці завжди перевиконували. Приміром, 1972-го йшлося вже про сумарних 16 гектарів трав’яних газонів та 14 тисяч квадратних метрів яскравих килимів із сальвії, садового ірису, флоксів, хризантем, тюльпанів, троянд. І це в основному у середмісті, без парків.
Заданим курсом рухалися й жителі. От, гадаєте, конкурс з преміями “Оточи себе красою” – то винахід теперішніх градоначальників? Дудки. Запозичено з аналогу ще 1960 року! “Той, хто найкраще обсадить квітами вулиці й двори, отримає премії. Для організацій – 500, 300 та 200 карбованців, для любителів-квіткарів – 300, 200 та 100 карбованців за І, ІІ та ІІІ місце”. Гроші дореформені, невеликі, але ж й не сама Почесна грамота. Матеріальне заохочення навіть у тій країні, яка готувалася жити взагалі без грошей, ніхто не відміняв. Як найдієвіший засіб популяризації – виставки. Маленька, для кімнатних рослин, травнева чи червнева, – у сквері за облрадою, велика – у серпні або на початку вересня – у Першотравневому парку. Масштаби останньої, на секундочку, вражали навіть іменитих кореспондентів республіканської преси, а вони всякого бачили, і даже Москву.
Не можу не згадати флору підприємств. Тут багато залежало від керівника, і декотрі з них працювали на цій ниві не за приписом, а що називається – від душі. Справжні оази прикрашали М’ясокомбінат, Хімволокно, ЗТА, вже перед сконом тієї країни – Ротор. Ось, наприклад, Радіозавод. З причини особливостей продукції про його виробничі успіхи ніколи не писали, та й саме підприємство, кому треба, знали як “а/я 2889”, але слава про його розарій гриміла далеко. Уявіть собі, десь ближче до середини 1970-х лише кущових троянд на території росло 8 – 9 тисяч, ще й 500 штамбових. Трудилися штатні квітникарі – Галина Синявська, Олена Морозовська, Віра Принько (як знаєш, то чом не згадати добрим словом). Були теплиці, у яких ось якраз цієї пори висаджувалися цибулинки весняних тюльпанів, лілій, нарцисів, квітли осінні хризантеми. Батько працював на заводі з 1973 року і до “останнього гудка”, чоловік він далеко не ліричного типу, та визнавав: йдеш алеєю, і що б некомфортного в стані не було – ставало “рівно”. Трапилося якось зо кілька років тому потрапити на територію, пройтися повз колишні клумби… Та облишу, не хочеться тут про сумне. Але фоточку останньою вкину, самі зрозумієте.
Звісно, вся квіткова пишнота міста з’явилася не як продукт любові ельфів і ельфок. Була потужна база. З матеріалом, зокрема, працювали у колгоспах “Дніпро”, “Маяк” і “Нова зоря” черкаського району, імені Шевченка – Чорнобаївського, в учгоспі “Родниківка” Уманського. Повторюся, але нагадаю факт, яким завжди пишатимуся, і який так би хотілося нагадати декому адресно: Черкаська область стала головним постачальником насіння квітів для Олімпіади-80. Упродовж весни того пам’ятного року наш “Сортнасіннєовоч” відвантажив на Москву п’ять тонн насіння гвоздики і жоржини, айстри і дельфініуму, маків і чорнобривців – загалом 20 видів квітів. Ну, не буду нити, шо всьо просрали. Може й не всьо. Є земля, є спеціалісти, є традиції. А головне – є люди, які щиро бажають Черкасам змін на краще.





“Нехай від лих і бід усіх Вас береже здоровий сміх”



Спочатку хотів назвати цей текст “Патріарх українського гумору”. Або “Корифей…”». Чи “Легенда…”. Однак передумав, хоч усі варіанти справедливі та правильні. Вирішив: нехай буде простіше – “Майстер”. Але потім обрав його щире віршоване побажання-оберіг. Зайвим воно нікому й ніколи не буде.
Можу сміливо пишатися тим, що в нас із Майстром спільна альма-матер. За дипломами ми – вчителі української мови й літератури. От тільки Метр у поети-гумористи пішов, а я в детективісти))). Та й в одногрупника мого Геннадія Козлова вчителем англійської мови був син Корифея, Андрій.
Пам’ятаю, першокурсником філфаку (а вступати туди я вирішив, бо багато письменників його закінчили, а вже потім тому, що там навчаються найкрасивіші дівчата) часто зупинявся біля стенду, де серед фотографій решти славетних випускників була й фотографія Павла Прокоповича. З особливим трепетом дивився на усміхнене обличчя й розумів, чому наш люд так шанував Майстра – інакшим, аніж людяним і щирим, він у своїх творах бути просто не міг.
Судіть самі: Глазовий воював (прослужив шість років у війську –1940-1946) і нагороджений трьома бойовими орденами. Проте ними він не хизувався (хоч мав повне право). А просто взяв та й віддав сусідським малим шибайголовам. Пощастило пережити голодомор і всі ті жахи, що тоді чинилися. І не пощастило стати свідком смерті від голоду молодшої сестри.
Не так давно (30 серпня) йому могло б виповнитися 95 років. Але доля відміряла 82. Розпочав життя 1922 року (Миколаївщина) старшим сином у родині, одержавши дідове ім’я, а закінчив його у столиці у 2004-му. Останній притулок знайшов на Байковому. Воістину підтвердилася справедливість відомого французького прислів’я: “поети народжуються у провінції, а помирають у Парижі”.
Найбільше багатство для Глазового – це книги. І хоч Майстер мав низку нагород (почесне звання “Заслужений діяч мистецтв України”, премії імені Остапа Вишні, Петра Сагайдачного, Наталі Забіли, орден “За заслуги” ІІІ ступеня, медаль Міжнародного доброчинного фонду “Українська хата”), найбільшою, звісно, була щира любов шанувальників. Та і як вони могли не любити гумориста, коли той зізнавався:
Я так люблю здоровий сміх,
Веселий сміх, що гріє всіх!
Переливаю в слово радість,
Яку в душі своїй зберіг.
І я щасливий, що пишу
Хорошим людям на потіху.
Ловлю в очах іскрини сміху
І довго в серці їх ношу.
Зрозуміло, що влада не дуже шанувала гумориста. Але через велику народну любов до Глазового заборонити його творчість не наважувалася. Та й за що його було шанувати? Якось після війни Глазовий прочитав учителеві свої військові вірші (слід згадати, йому пощастило з учителем: той і сам пописував, і дітей підучував цій хитрій справі; ще будучи третьокласником, майбутній Майстер уже випробовував себе в ролі поета). Послухавши, вчитель перелякався й порадив такого не писати, щоб… не посадили. Правда про війну нікому потрібною не була. Замість неї народу розтиражували красивий міф.
Кажуть, що якось, ще будучи студентом Криворізького педінституту (пізніше поет перевівся до Києва), Павло Прокопович написав пародію на Андрія Малишка. Коли той дізнався, реакція була миттєвою – і в особливому відділі КДБ пролунав розгнівний телефонний голос класика, однак радянська немезида запізнилася, бо молодий гуморист на той час опинився вже у столиці. “Глазовой вовремя смылся!” – виплюнув розлючений “особіст”. Про ті часи Патріарх у своїй манері розповідав: “Уже лапті мені плели! Видно, Бог був на моєму боці!”
Ще якось трапилася придибенція через мініатюру “Дорожні враження”, яку в редакції перейменували на “Виїздив балабон на два тижні за кордон”. Мініатюру протримали довгий час “під сукном”. І ось коли Генсек ЦК КПРС Микита Хрущов вирушив до США, гумореску з промовистим “антирадянським” заголовком у “Перці” й опублікували (був колись такий гумористичний журнал, багато хто любив його читати, я – не виняток). Можна тільки уявити, що відчув Глазовий, коли побачив твір на сторінках журналу, а потім – і одержав лагідне запрошення на допит до КДБ. Ось як про це він згадує: “Купую на відпочинку в кіоску свіжий вересневий номер “Перця”, а там моя усмішка про “балабона”. Це “колеги із гоп-компанії” швидко зметикували, як пристосувати мою гумореску так, щоб мені не тільки гикнулось, але й довго ще відхаркував. Це тепер ця малопримітна на перший погляд гумореска лежить в розділі “Туристи”, а тоді за її резонансний зміст, мені трохи голову не знесли. Нині навіть важко уявити, що тоді почалося в “Перці”!.. Гуморесці швидко приліпили політичний контекст і почалися вже мої тривалі візити до слідчих. Не одну пояснювальну довелось написати в ЦК КПУ, аж поки не вдалось довести слідчим, що гумореска була написана за півроку до візиту Хрущова в Америку, про підготовку якого в ті часи ніхто не знав та й не міг знати. Пройшло, дякувати Богу…”. Потім історія перетворилася практично на легенду (чи навіть і анекдот), і Хрущова замінив у іншому варіанті Брежнєв.
Та все ж, не зважаючи ні на що, Майстер не скисав: “Гумор – це велика справа. Але в житті не завжди весело. Хоча я і вважаю себе щасливою людиною. Адже пройшов пекельними дорогами війни й залишився живим. (А статистика свідчить: зі ста виживали троє). На війні було не до жартів. А по війні весь час смішу людей. Хоча, буває, рикошетом і самому дістається. Але нічого – писав, пишу і буду писати, якщо люди читають”.
Глазовий був цікавим співрозмовником, чудовим кулінаром. Мав веселу вдачу. За столом більше чарки собі не дозволяв. Племінник Павла Глазового – Віктор Кругляк – згадує: “Добре пам’ятаю, що приїжджали Глазові до Кривого Рогу (там і зараз мешкають родичі Метра – В. В.) з сумками, чемоданами і обов’язково з ними був акордеон. Дядько Павло дуже майстерно грав на ньому. Він сідав, заплющував очі і з усмішкою на вустах таке витворяв на акордеоні, що всі були просто в захваті. Грав, в основному, класичні композиції. Музика в нього лунала красиво й абсолютно без фальші, з віртуозним переходом на різні швидкості. Його виконанням на акордеоні люди просто заслуховувалися. А за обідом від його жартів у всіх рот тягнувся до вух. Причому, що цікаво, від свого гумору він реготав більше за всіх. Інколи шуткував римою, жарти в нього, навіть на непідготовлену тему, сипались як із торби”.
Коли за порадою друзів він надіслав свої гуморески до “Перця”, одержав окрилену відповідь, що чотири їх з п’яти друкуватимуть. А найбільшою приємністю стало те, що потрапили вони до рук самому Остапові Вишні, який похвалив їх і порекомендував поставити в наступний номер, а Глазовому порадив: “Пишіть, пишіть ще і ще!”.
1950 року у житті Павла Глазового починається “перцевий” етап – він стає заступником головного редактора. Потім була співпраця з радіо, де Глазовий організував роботу сатиричного журналу “Колюча пошта”. Далі став заступником редактора журналу “Мистецтво”. Також готував сценарії для щомісячної телепередачі “Наші вечорниці”. І паралельно з цим виконував пораду Вишні – постійно писав.
Секретів успіху Глазового кілька. Перший – використання народної творчості. Другий – це майстерність надати використовуваній народній усмішці другого дихання. Третій захований у тривалій співпраці автора з Андрієм Совою, Анатолієм Паламаренком, Анатолієм Литвиновим, Неонілою Крюковою. Їхній творчий тандем змушував забиті вщент глядацькі зали здригатися від щирого сміху.
Думаю, слова Віктора Євтушенка будуть правильною оцінкою постаті Легенди: “Щойно прозвучить гумореска Павла Глазового чи то з радіоприймача, чи то з екрана телевізора, як щира й відкрита душа українця відгукнеться на іскристе і влучне слово улюбленого автора. І слово те бризне веселим сміхом, сяйне промінням зморщечок-смішинок довкола очей і неодмінно осяде у глибині серця, щоб іще не раз розкішно посмакували ним у колі друзів чи знайомих: “А ви чули, он у Глазового…” І чергову “болячку” нашого суспільства, так дотепно висміяну великим Майстром, уже підхоплюють на кпини вдячні слухачі”.
З недавнього часу (2016 р.) у Кривому Розі одна з вулиць носить ім’я письменика. У Києві, на будинку, де він мешкав (вулиця Льва Толстого, 25), з’явилася меморіальна дошка. У Білій Церкві працює Міжнародний благодійний фонд імені народного улюбленця. Про нього створені документальні фільми “Хто такий Павло Глазовий” та “Сміхотворець Павло Глазовий”.
І хай як Павлові Прокоповичу часом бувало не важко, він ніколи не сходив з оптимістичної стежини. “Вірю в щасливе майбутнє України”, – були його слова. Дякуємо, Майстре!
На десерт пропоную легенько доторкнутися до творчості Славетного Українця:
НЕ В СВОЇЙ ТАРІЛЦІ
Прибув Сава до Києва
З дружиною в парі.
Продавали сало, м’ясо,
Яйця на базарі.
З покупцями торгувались,
З людьми говорили.
Потім пішли Хрещатиком
На Дніпрові схили.
А як звідти повертались,
Мовив Сава жінці:
– Давай “чтокать”, бо невдобно,
Що ми українці.
АПОСТЕРІОРІ
Виступав приїжджий лектор
На колгоспній сцені.
А слова були у нього
Мудрі все та вчені:
– Адекватно – дедуктивно
– Ерго – апріорі –
Ірреальний – консеквентний –
Апостеріорі…
Я гадаю, – подивився
Він у зал питально, –
Ви сьогодні збагатились
Інтелектуально?
– Та спасибі, збагатились, –
Зашуміли ззаду,
І гукнув дідок старенький
З бокового ряду:
– Я найдужче збагатився,
Бо при кожнім реченні
Почував себе неначе
Чукча у Туреччині.
НАЙКРАЩА МОВА
Йде синок до школи вперше.
Пита батька мати:
– Якій мові ми синочка
Будемо навчати –
Українській чи російській?
Обидві ж хороші.
– Хай вивчає ту, якою
Печатають гроші.
СУПЕРЕЧКА
Матір звуть Елеонора, а батечка – Савка.
Синок у них підростає, ім’я йому Славка.
Батько щирий українець, мати – сибірячка.
– Нє говорі, – учить мати, – гавкаєт собачка.
Вєдь нє гавкаєт собачка, она, дєтка, лаєт.
Ето тєбє твой папаня язик засоряєт.
Сколько раз я говоріла: пожалєй рєбйонка!
Зачєм же ти уродуєш, дєлаєш подонка?
– Прошу слова вибирати, – насупився Савка.
– Це ти мене зараз лаєш, а собака – гавка.
ЗДРАСТЄ, МАМА РОДНАЯ!
Син поїхав з дому та й прожив у місті
Більше як півроку, днів, напевне, з двісті,
Він в село вертається, з матір’ю вітається:
– Здрастє, мама родная! Как здєсь поживається?
– Мати гладить сина по рудому чубчику.
– Як це ти балакаєш, любий мій голубчику?
Наче й не по-нашому, наче й не по-руському,
– Більш на те скидається, що по-малоруському.
– А синок відказує: – Ти, маманя, тьомная.
В нашом положеніє разниця огромная.
Я живу у городє, ти всьо времня в полі.
Как тут-здєсь розтумкаєш, что-чево і што лі?
ЗАЯВА
Неписьменності немає, ліквідовано її,
Та трапляються частенько ще такі грамотії,
Що, бувало, як напише, як накрутить бісів син,
То виходить, як то кажуть, ні в ворота, ані в тин.
До директора заводу вчора від Панька
Надійшла заява ось така:
“Прошу лічно дирекцію, а также завком,
Щоб мене не уважали больш холостяком.
Ізо мною в брак вступає будуща жена.
Я для свайби совершаю вбивство кабана,
Какового приобрьол я вєсом в сто кіло
І в його сопровождєнні їду на село.
Ісходя із цього отпуск розрешіть мені,
Ібо я у брак вступаю на чотири дні.
Прошу розрішить, Бо нада спішить,
І не откладать, Бо нєкогда ждать.
ПАНТЕЛЕЙ ЛЕПЕХА – з подсобного цеха”.
ЗНАЙШЛА ВИНУВАТОГО
У ларьочку продавщиця сидить біля бочки.
Над віконечком об’явка в чотири рядочки:
“ТЬОПЛЕ ПИВО СВЄЖИХ РАКОВ В ПРОДАЖЕ НИМАЄ”.
– Хто це таке накарлякав? – прохожий питає.
Продавщиця гордовито глянула у шибку:
– Ти чого там зуби скалиш? Здєлала обшибку?
Ви розумні, накінчали всяких там літфаків,
А нема кому до пива наловити раків.
КУХЛИК
Дід приїхав із села, ходить по столиці.
Має гроші – не мина жодної крамниці.
Попросив він:
– Покажіть кухлик той, що з краю.
– Продавщиця: – Что? Чево? Я нє понімаю.
– Кухлик, люба, покажіть, той, що збоку смужка.
– Да какой же кухлік здєсь, єслі ето кружка.
– Дід у руки кухлик взяв і нахмурив брови:
– На Вкраїні живете й не знаєте мови.
– Продавщиця теж була гостра та бідова.
– У мєня єсть свой язик, ні к чему мнє мова.
– І сказав їй мудрий дід:
– Цим пишатися не слід,
Бо якраз така біда в моєї корови:
Має, бідна, язика і не знає мови.
У ТРАМВАЇ
У трамваї повно.
– Что ви за народ?
Впереді слободно, проході вперод!
Ти чево, чувішка, прьося на носок?
Опупєла, что лі?
В головє пєсок?
Нікакіх пойнятій об культуре нєт.
Убєрі свой локоть, он же как шкілєт.
Дама в полосатом, топай вєсєлєй!
Трудно ж протолкаться, как срєді джунглєй.
Ти, піжон у шляпє, глазом нє косі!
Здєсь тєбє невдобно?
Єздяй у таксі.
Да протрі глядєлкі, коріш дорогой!
Ти же мнє на тухлю лєзєш сапогой.
Что ти строїш хаханькі, будто нє причом?
Я же тібя спрашую руським язиком!
Так, бува, в трамваї здоровань гука.
А у нього мова, чуєте, яка?
І, либонь, гадає лобуряка той,
Що російську знає так, як Лев Толстой.
ДОПОТОПНЕ ПРІЗВИЩЕ
Прибіг якось до райради Тягнирядно Сава.
– Прошу прізвище змінити. Ось моя заява.
Бо моє вже застаріло, допотопним стало.
Я нове собі придумав – Тягниодіяло.

четвер, 28 вересня 2017 р.

"Сковорода є власністю українського народу, християнського світу і людства"

Чи був визначний філософ і письменник Григорій Сковорода матеріалістом? Чи зазнав він впливу на себе з боку Реформації? Чому він прирік себе на слухняність Богові?
Цього року [1972], 3-го грудня, минає 250 років з дня народження великого сина українського народу і визначного християнського філософа Григорія Савича Сковороди. Виглядало на те, що Сковороду забувають і шо він помалу переходить у забуття. Однак, останні роки позначилися значним зворотом у цій тенденції.
Григорій Сковорода почав воскресати. І то не так між українцями у вільному світі, як під безбожною тиранією в Україні. Там кращі сини українського народу почали відкривати в ньому прецікаву постать, гідну особливої уваги сучасників і наступних поколінь.
Там почали говорити й писати про нього, і навіть видали його твори. Правда, ці твори вийшли смішно малим накладом і старою, сучасному поколінню майже незрозумілою мовою, але це вже залежить не від справжніх шанувальників українського філософа, але від теперішнього політичного режиму.
Стаття вийшла у США, а поштова марка у СРСР майже одночасно, у 1972 році
Сучасні можновладці в Україні хочуть представити Сковороду як прихильника матеріялістичної філософії, навіть роблять з нього атеїста, бо він ставився критично до деяких наук та практики Православної Церкви і способу життя частини її духовенства, хоч ніколи з цієї Церкви не виступав.
Там же тепер ідуть приготування до святочного відзначення його 250-літнього ювілею не тільки в Україні, але й в цілому Совєтському Союзі. Безперечно, що ті, які мають там владу, дозволяють це робити з великою тривогою, а ті, які шанують Сковороду, щиро тішаться і цим.
Ми належимо до тих, що завжди високо цінили Сковороду і тішимося початком його воскресіння, яке дасть йому належне місце у житті українського народу і людства, а також стане добрим початком для духового пробудження і відродження нашого народу, де він не проживав би.
І на Сковороді можуть здійснитися слова Святого Письма: "Камінь, що ви, будівничі, відкинули, але каменем став Він наріжним" (Діяння 4:11). Г. Сковорода може стати тим наріжним каменем у фундаменті духового відродження і піднесення на вищі щаблі духа українського народу.
Сам Сковорода дотепер с в певній мірі контроверзійною постаттю. Навіть поважне число наших інтелектуалістів не знали, або й не знають, що з ним почати робити. Причиною цього є незнання його, а через те і нерозуміння його. Його твори не були і ще не є доступні українському народові, а це через появу їх у малих накладах і мову, якою вони написані.
Ми маємо надію, що незадовго ця перешкода буде раз і на завжди усунена, бо саме тепер завдяки старанню Головної Управи Українського Євангельського Об'єднання в Північній Америці працюють над їхнім перекладом і виданням у сучасній українській літературній мові. Знайшлися українські вчені, які вже це роблять, знайшлися жертводавці, які уможливили зробити початок цього діла. Ми віримо, що знайдуться й дальші жертводавці, які щедрими дарами допоможуть докінчити це велике діло.
***
Григорій Сковорода народився 3-го грудня 1722 року на Полтавщині, в козачому містечку Чорнухи, колишнього Лубенського полку. Батьки Сковороди, Сава і Пелагія, належали до малоземельних козаків-селян. Уже з дитинства виявив він великі здібності до науки, і батьки пізніше віддали його до Київської Академії, де він навчався десять років. Академію закінчив Г. Сковорода в 1750 році.
Пам'ятник колишньому студенту навпроти Київської Академії (нині - Національний університет "Києво-Могилянська академія)
У своїй книжці "Григорій Сковорода" проф. П. Попов пише:
"Друга половина XVIII століття була дуже важливим періодом в історії українського народу. Це був час тяжкого визиску народних мас і їхнього остаточного закріпачення. Українська козацька старшина, користаючись своїм упривілейованим економічним і адміністративним становищем, рівнялася до російського дворянства, захоплювала всіма правдами й неправдами ґрунти і майно рядових козаків та селян, а їх самих обертала на кріпаків. Вона всіляко відмежовувалася від селянства і рядового козацтва в побуті, мові, уподобаннях. З панами об'єднувалися духівництво, чернецтво, купецтво, а також урядовці, які ганялися за "чинами", виснажували нарід хабарями, кривдили його судами".
Книга академіка Дмитра Багалія про філософа-мандрівника Сковороду
Український вчений Павло Маляр так характеризує той період:
"То була доба докінченого перетворення України (Лівобережної і Правобережної) в колонію, остаточної ліквідації автономії України. Указами цариці Катерини ІІ у 1754 році скасовано гетьманство, в 1775 р. зруйновано Запорізьку Січ, в 1781 р. скасовано поділ України на полки, в 1783 році козацькі полки перетворено на полки солдатські в складі російської армії, в 1785 році козацька старшина була переведена на становище російського дворянства, а козацтво — на становище державних селян. Селянство українське було остаточно закріпачене, а панщина була доведена до 5-ти й 6-ти днів на тиждень.
Тяжка руїна облягла Україну і в культурному житті. Київська Академія затратила значення наукового центру, полкові школи, що були в кожному місті, містечку й великому селі, занепадали й зникали. До скасування гетьманства шкіл було в полках Гетьманщини – 866. Тепер освіта в Україні перейшла у відання російсько-церковної й державної бюрократії, що ширила обскурантизм і великоросійські шовіністичні забобони".
Наставляючи сина Павла на царювання, Катерина ІІ писала в "Заповіті" до свого престолонаслідника: "З розумуючим народом неможливо діяти за своїм бажанням. Не давай народові часу на роздумування. Він не створений для цього... Він повинен працювати і мовчати".
Окремим указом Катерини II припинено видавничу діяльність Києво-Печерської друкарні, щоб у друках і виданнях українських "нікакой розні нє било" з російськими. Над Україною повисла грізна катастрофа зникнення з буття.
Сковорода був свідком катівського придушення Польщею в спілці з Росією повстання гайдамаків"
("Сковорода — батько духового самовизначення українського народу" (журнал "Православний Українець" за квітень-червень 1972 р.)
В часи перебування Сковороди на студіях (1738-1750) Київська Академія переживала період піднесення внаслідок реформ у дусі відродження і гуманізму. Реформи ці розпочав Теофан Прокопович — ректор і професор Академії (1704-1716), а згодом продовжував їх безпосередній учитель Сковороди — Георгій Кониський.
Т. Прокопович 6ув до6pe ознайомлений зі станом богословських наук між протестантами в Західній Европі і сам перебував під їхніми впливами. Відомо, що в бібліотеці Т. Прокоповича в Київській Академії були твори церковних реформаторів МелянхтонаМартина Лютера, Івана [Жана] Кальвіна, Соція, Кампанелі, а також учених Дж. Бруно, Ґалілея, Бекона, Фонтенеля, Гоббса, Грація, Декарта, Локка і навіть безбожника Спінози.
Київська Академія дала Сковороді знання гуманітарних наук, клясичннх і новоєвропейських .мов, філософії і літератури. В ній Сковорода познайомився і з ученням західньоевропейськнх філософів. Три роки, починаючи від 1750 року, Григорій жив у різних країнах Західньої Европи. Він служив як співак при церкві російського консульства в Угорщині. Був у Будапешті, Відні, Братиславі. Є твердження, що відвідав південну Німеччину та північну Італію і побував у Польщі.
Тут варто порушити одну дуже важливу справу. Коли йдеться про перебування Сковороди за кордоном, то ми зустрічаємося з твердженням, що тільки в самому місті Галле в Німеччині, яке було науковим центром німецьких протестантів-пієтистів, Сковорода перебував протягом трьох років, слухаючи лекцій тамошніх професорів– пієтистів і студіюючи твори Отців Церкви. Це твердження базується на згадці академіка Багалія в одному з його творів у 1928-му році.
Справа перебування Сковороди в Галле вимагає докладніших студій. Саме тепер у мої руки попала наукова розвідка, видана 1953 року Німецькою Академією Наук в Берліні в серії видань Інституту Славістики, ч. 2. Цю працю написав Едвард Вінтер і вона мас назву: "Галле як вихідний пункт німецького росієзнавства в XVІІI столітті".
Місто Галле. Ринкова церква, яка носить ім'я "Наших улюблених жінок". Сковорода міг туди заходити. Наразі у соборі знаходиться посмертна маска Мартіна Лютера
В цій авторитетній розвідці згадується про різних студентів з Росії та України, які студіювали в Галле, а в першу чергу про Симона Тодорського, який там переклав на літературну мову, що панувала тоді в Україні та в Росії, твір німецького пієтистичного пастора Йоганна Арндта "Правдиве християнство", а також деякі твори іншого пієтистичного пастора — Германа Франке. Але Г. Сковороди між цими студентами не згадується.
Книжка "Правдиве християнство" в перекладі Тодорського була видана в роках 1734-1735.
Книга пастора Арндта у перекладі Симона Тодорського
Про Сковороду в цій розвідці пишеться тільки таке:
"С. Тодорський через свій переклад твору Арндта, як також через своїх учнів і приятелів у Києві мав напевно побуджуючий вплив на українського філософа Г. Сковороду. Вже в своїх попередніх працях я підкреслював, що Сковорода в Україні належить до доби просвічення, а не до доби барокко, як це часто припускається.
Такий чуйний мислитель як Г. Сковорода не міг байдуже обминути книжку Арндта, яка мала силу і повноту думок. При своїх тісних зв'язках, що їх мав Сковорода в Києві з тамошньою Академією, він мусів був через Тодорського та його учнів і приятелів попасти під вплив доби просвічення. Воно нас далеко завело б, якби ми хотіли провести докладну паралелю між визначною літературною діяльністю Сковороди і книжкою Арндта "Правдиве християнство".
При всій своєрідності, яка є такою прикметною Сковороді, все таки можна дуже скоро зауважити значний вплив, що його могли мати на Сковороду Арндт або Тодорський, а також їхні прихильники".
Оце все, що я знайшов про перебування Г. Сковороди в Галле. Тобто нічого...
На жаль, я дотепер не міг дістати книжки Арндта "Правдиве християнство" ані німецькою мовою, ані в перекладі Тодорського, щоб перевірити, який саме вплив вона могла мати на Сковороду, але щось тут мусіло бути і ця справа заслуговує на докладні студії.
Сковорода мусів знати Тодорського, бо останній був учителем в Київській Академії в роках 1738-1742, тобто саме тоді, коли Сковорода там учився, а також Сковорода був співаком у царському хорі в Петербурзі в роках 1742-1744, тобто саме тоді, коли там у царській родині С. Тодорський був учителем.
Лютеранський пастор Йоганнес Арндт
Тут треба додати, що пастор Йоганн Арндт був офіційно духовним Лютеранської Церкви, але поділяв погляди Реформованої Церкви, тобто схилявся до кальвінізму. Він жив у роках 1555-1621, брав християнство дуже поважно і, можна сказати, був предтечею німецького пієтизму, тобто тих протестантів, які вважають, що кожна людина мас в своєму свідомому віці зайняти виразне становище до Христа, свідомо стати по Його стороні, пережити внутрішнє народження звиш, тобто духовно народитися і жити новим життям.
Апостол Павло про це говорить: "Коли хто в Христі, той нове створіння, — стародавнє минуло, — ось усе стало нове!" (2 Кор 5:17).
Західньоевропейські пієтисти не виступали й не виступають зі своїх протестантських Церков — лютеранської або реформованої, не відкидають також охрищення дітей, символу завіту з Богом, але творили й творять свої спільноти, або братства в лоні своїх Церков для глибших студій Св. Письма, молитовних сходин, євангелізаційних зібрань. Вони плекають своє духовне життя, євангелізують оточення, провадять добродійну діяльність, мають свої місії за кордоном.
Сам Йоганн Арндт студіював в університетах у Віттенбергу, Штрасбурґу і Базелі. Він виступав проти раціоналізму і формалізму в Церкві, що пієтисти роблять і тепер.
Університет у місті Віттенберг. Там викладав Лютер, там вчився русин Станіслав Оріховський-Роксолан
Як уже згадувалося, є твердження, що Сковорода міг бути познайомлений з наукою пієтистІв, але є також певні відомості, що княгиня Варвара Рєпніна, яка приятелювала з Шевченком, стояла під впливом швайцарських пієтистів, а "штундизм" в Україні взяв свій початок від німецьких пієтистів, які жили в Україні.
Тут буде на місці згадати, якими словами схарактеризував духовний стан київського духовенства Симон Тодорський по своєму повороті з Галле і взагалі зі Західньої Европи. Скінчивши свої студії в Галле, він ще три роки провів у подорожах і студіях по західньоевропейських країнах. Він був у Польщі, Угорщині, Сербії тощо. Про це він пише в своєму листі до інспектора Ґрішова з Києва 14-го серпня 1738-го року:
"Нарешті я повернувся до своєї любої батьківщини. Та я тільки можу перед Богом пожалітися, що я тут не застав усе в такому стані, як собі цього бажав. Оскільки йдеться про наших духовних, то тут усе виглядає недобре, кепсько і мізерно.
Пан Архиєпископ Теофан, який принаймні зовнішньо вмів багато говорити про віру помер, а інші про це нічого не знають. До того ж ті, які претендують бути вченими людьми, пересякнуті жахливими єзуїтськими науками, а про Слово Боже вони нічого не хочуть знати. Через те з цього всього нічого іншого не виходить, як тільки зовнішня набожність і безбожне внутрішнє єство. А коли воно буде й далі так продовжуватися, то тільки Бог знає, що за мізерний стан з цього може постати. Моє серце горить, але що я можу тут зробити?
Київський архиєпископ прийняв мене з великою чемністю. Він дає мені працю. Я маю в Києві викладати грецьку мову. Але тут не треба розуміти, що цим бідним людям ідеться про те, щоб розуміти Новий Заповіт, їм ідеться про те, щоб вони могли хвалитися своєю вченістю і могли розуміти Аристотеля в оригінальній мові, як також і Отців Церкви. Але яку користь матиме з цього любий Ісус? Ви, як розумна Людина, можете тут самі з цього зробити свій висновок".
Симон Тодорський
Тодорський був висланий за кордон в науку київським митрополитом Рафаїлом. 17-го травня 1740 року він прийняв чернечий стан, а 31-го травня 1742 р. був призначений законовчителем наслідника трону в Петербурзі. Був також учителем цариці Катерини II. Помер у Пскові в сані архиєпископа 22-го лютого 1754 р.
Я дуже жалкую, шо на підставі цієї важливої наукової праці тільки поверховно згадую про С. Тодорського і про Галле. Час мій мені не дозволив цим докладно зайнятися. Все ж таки є дуже важливим, щоб хтось із наших науковців простудіював цю розвідку докладно і опублікував вислід своїх студій в українській пресі…
***
Сковорода був послідовним ідеалістом у філософії. Він стояв на ґрунті, що суть буття лежить поза обсягом людських почуттів. У цьому відношенні його філософська наука суцільна та гармонійна, і доводити щось протилежне з творами Сковороди в руках - це тільки доказ високого рівня словесного крутійства.
Він ніколи не розставався з Біблією, яка в його творчості та світогляді відіграє велику ролю. В оцінці Сковородою Біблії можемо натрапити на багато протилежних висновків, але вони виникають із намагання відкинути зовнішнє, буквальне розуміння Святого Письма, а прийняти його дух, його сенс, захований під покривкою слів. Тому то Сковорода каже, що Біблія "з дурнем дурна, а з преподобним преподобна". Сковорода протиставився саме буквальному розумінню Біблії. Він уважав, що коли триматися букви Біблії, а не дошукуватися її духа, то це приводить до єресей, дрібничкової полеміки і суперечок про зовнішнє, до фанатизму, марновірства, розколів, сект тощо.
Тут варто навести слова апостола Павла: "І він зробив нас бути, здатними слугами Нового Заповіту, а не букви, а Духа, — бо буква вбиває, а дух оживляє" (2 Кор. 3:6). Сковорода в своєму ставленні до Біблії був типовим виразником неформалістичного трактування проблем, дошукування сенсу, прихованого за словесним лушпинням.
Як подає Михайло Ковалинський, Сковорода так висловився про своє ставлення до Біблії:
"Багато людей, що не розуміють мене або не хочуть розуміти, кидають наклепи, ніби я відкидаю історію Старого і Нового Заповіту, тому, що визнаю в них духовний розум, відчуваю Богописаний закон і добачаю істинне скрізь буквальне значення. Я доповнюю цим історію, а не розкладаю, якщо тіло без духа мертве, так як Святе Письмо без віри?.. Я захоплююся суттю храму, але через це не поминаю його зовнішности".
Саме за це відкидання застарілої формалістики, зривання зі загальноприйнятими догмами та шукання глибокого сенсу в християнському вченні Г. Сковорода близький і нашим часам. Він ніколи не відривався від християнської науки, хоч як же гостро іноді критикував різні негативні прояви церковного життя. Але в той же час він завжди був захисником свободи думки, навіть коли вона йшла врозріз із найбільш канонічними настановами"…
Сковорода був людиною глибокого розуміння та знання Слова Божого і вмів промовляти до людей мовою свого часу, яку вони могли легше розуміти. Студіюючи його твори, ми стверджуємо, що він мав також глибокі переживання з Богом, подібні до тих, що їх мав апостол Павло, який про вершок своїх переживань– з Богом засвідчив навіть і таке: "Я знаю такого чоловіка, чи в тілі, чи без тіла, не знаю, Бог знає, — що був підхоплений до раю, і чув він слова невимовні, які не можна вимовити людині" (2 Кор. 12:3-4).
Сковорода ж про свої переживання з Богом розказує таке:
"Я почув у собі незвичайний рух, який переповнив мене силою незрозумілою. Раптом якесь ізілляння найсолодше сповнило душу мою, від якого все внутрішнє моє загорілось вогнем, і здавалось, що в жилах моїх вогнем течія оберталася... Увесь світ зник переді мною, одне тільки почуття любови, добродійности, спокою, вічности оживляло існування моє... Я приник до себе і почув ніби синовнє любови завірення. З того часу я присвятив себе на синовну слухняність Духу Божому".
Тут треба уважати, що це була хвиля виразного й свідомого навернення Сковороди до Христа, його особисте духовне народження звиш. Коли ми сьогодні чуємо з уст визначних євангелистів (проповідників) заклик про потребу для дійсного християнина бути народженим звиш, а не тільки номінальним християнином, то мусимо ствердити, що в Україні Сковорода правдивість цієї Христової вимоги ("Коли хто не народиться звиш, то не може він бачити Божого Царства" (Івана 3:3)) пережив на собі понад двісті років тому.
Про це він писав до свого учня Михайла Ковалинського таке:
"Колись у цю ніч [3-го грудня 1722 р.] мати народила мене на світ. Друга ніч була та, в яку, Христе, Боже мій, в мені народився Твій Святий Дух, бо даремно народила б мене моя мати, якби Ти не народив мене, о Світе мій, Життя моє... Міркуючи про це на самоті, я вирішив, що непристойно мудрецю ту ніч, коли він, народившись, почав плакати, відзначати келихами чи якимось іншим безглуздям; навпаки, я і тепер мало не заплакав, думаючи про те, яке це нещасне створіння людина, якій у цьому кімерійському мороку мирської глупоти не блиснула іскра світла Христового...
Я маю на увазі найдружнішим способом нагадати тобі про те, що ми повинні, залишивши всі звичайні і низькі дрібниці, тим палкіше линути до Того, в Кого є всі скарби мудрости (Кол. 2:3 2:3) і який Один тільки, ставши нашим Другом, може усолоджувати всі прикрості цього життя, промовляючи: "Я з вами, і ніхто проти вас".
 
Сковорода хотів тільки якнайкраще пізнати і зрозуміти науку Святого Письма та бути дійсним християнином у своєму щоденному житті, бути правдивою, Божою людиною, праобразом якої є і має бути для християнина тільки Ісус Христос. Він хотів, щоб християни в своєму житті і науці керувалися не буквою ,але духом Святого Письма. Щоб не віроісповідні різниці чи спекуляції Св. Письма, але дух Христової науки керував ними і провадив їх до духовної едности в дусі любови, до якої закликає всіх християн Слово Боже, бо ця любов-с основним Божим законом і заповіддю для віруючих людей в єдиного і правдивого Бога, Творця і Батька свого створіння.
Григорія Сковороди ніхто не може присвоювати, він, як і Христос, є власністю всього українського народу, всього християнського світу і людства. Він стоїть понад віросповідними розгалуженнями, бо правда — неподільна.
P.S. Ця публікація є скороченою версією статті "Сковорода – великий духовний розум України", надрукованій у кількох числах американської газети "Свобода" восени 1972 р. Автор - відомий проповідник, пастор, один з засновників Української Євангельсько-Реформованої церкви на Волині, у Німеччині та США.