неділя, 20 серпня 2017 р.

Минає 25 років...

                            Світлина від Богдана Червака.
Минає 25 років, коли останній президент УНР на вигнанні Микола Плав’юк передав Леоніду Кравчуку державні символи УНР та склав свої повноваження.

Цей акт мав засвідчити правонаступництво сучасної України із УНР.
Увесь цей час документи і артефакти з цієї події, зокрема прапор УНР, зберігалися в Архіві ОУН.
На День Прапора, 23 серпня об 11.00 в приміщенні Верховної Ради представимо реліквії широкому загалу.
Ця подія нагадає, що 24 серпня 1991 р. Україна насправді не проголосила, а відновила свою державність, яку втратила сто років тому під час війни з Москвою.
Жаль, що ВР до цього часу на державному рівні не визнала УНР та не заявила про своє правонаступництво із нею. Але ніколи не пізно це зробити.
                                                                                     
   Богдан Червак

Чому стався «скоропостижный исход» Зорі з «Укропу»?

Конфронтація різних груп впливу на політичному олімпі Черкас приводить до тектонічних зрушень в місцевому політикумі. Колишні політичні опоненти стають партнерами, а друзі – запеклими опонентами. 
Одним із яскравих та показових політичних демаршів став різкий відхід з обласної організації партії "Укроп" її вже екс-голови, депутата міської ради Руслана Зорі. Із заявами «нас продали як худобу», «зрадили всіх патріотів», «ми зберігали вірність партії та її ідеям», «нас намагались змусити знехтувати інтересами наших виборців» обранець покинув політичний проект, щоправда не заявляв про складення такого дорогоцінного мандату. Інтернет-видання Дзвін взялося проаналізувати істині мотиви дій та гучних заяв Руслана Зорі.
- Усі ж знають, а в першу чергу пан Зоря, як створювався партійний проект «УКРОП» в Україні і, зокрема, у нас на Черкащині. Якщо хтось забув, то коротко нагадаємо, що натхненником, організатором, а головне потужним спонсором цього політичного проекту виступав олігарх Ігор Коломойський, - нагадує оглядач Дзвону.
Формування «Укропу» в Черкасах також мало визначалося якимись демократичними принципами. Навесні-влітку 2015 року за партійний бренд розгорілася справжня кулуарна боротьба в місцевому політикумі, однак перемогу здобув тоді чинний мер Сергій Одарич.
- Щодо формування організаційного кістяка «УКРОПу» на Черкащині, то тут відбулася банальна і прагматична домовленість між великим олігархом Коломойським та трохи меншим олігарчиком Михайлом Бродським. Саме Бродський і місцева гоп-компанія на чолі із тодішнім мером Черкас і подільником по бізнесу Михайла Юрійовича паном Одаричем отримали карт-бланш на реалізацію цього «УКР патріотичного» проекту у нас в області, а особливо ж у Черкасах. Відповідно, Руслан Зоря, який вірою і правдою працював у команді Одарича, раптом «прозрів» і перейшов із мерських Вільних демократів у партію Коломойського-Корбана. І не просто перейшов, а очолив обласну організацію. Прекрасному політтехнологу Сергію Олеговичу і його босу Бродському для перемоги на міських виборах потрібно було мати під рукою кілька політпроектів, щоб отримати більшість у Черкаській міськраді, - проводить ретроспективу Дзвін.
Команда Одарича-Бродського мерські вибори програла, але завдяки депутатам розкладеним у різні кошики отримала вагомі важелі впливу.
Сам Одарич готувався вчергове одягти корону градоначальника Черкас. Із короною не склалося, але депутатів «а-ля Одарич» зайшло в міську раду чимало. І хитаються вони у міськраді згідно із «колєбаніями» лінії головних акціонерів цих закритих партійних товариств, в першу чергу пана Бродського. Ну, а лінії цих панів все ще тісно переплетені із їхніми бізнес-інтересами у Черкасах. Тим паче, для депутатських груп впливу Бродського-Одарича нині склалася просто чудова ситуація, коли у міськраді вималювалася антимерська коаліція. А відповідно ставки у грі за впливи у міськраді зросли неймовірно, як і можливість поборотися за фінансові потоки. Ось у цих всіх прагматичних розкладах і відведена відповідна функція пану Зорі та його соратникам по “УКРОПу», - констатує Дзвін.
Генеральна лінія партії розійшлася з позицією місцевих бенефеціарів, оскільки за голосування про розпуск виконкому Зоря та ще двоє депутатів отримали партійні догани, після чого і прозвучала гучна заява про вихід.
Але, як видно із заяви Руслана Зорі, у нинішнього партійного керівництва “УКРОПу” скоріше за все щось не склалося із паном Бродським. Отож, партійні боси погрозили пальцем на дії УКРОПівців у міськраді щодо їх голосування за відставку промерського «батьківщинівського» виконкому, оголосивши депутатам догани… Цілком можливо, що нове УКРОПівське керівництво у Києві шукає шляхи співпраці із «Батьківщиною» та її лідером Юлією Тимошенко. Вірогідно, що у цьому сьогодні зацікавлений і сам пан Коломойський, у якого, м’яко кажучи, не дуже склалося із нинішньою столичною владою.
Звичайно, весь цей параноїдальний пафос Зоря обгрунтовує гаслом, що він і ті, хто нині виходять з УКРОПу, зберігають вірність своїм виборцям та тим обіцянкам, які їм давали.
Товариство, якщо ви такі послідовні, принципові і патріотичні, та ще й хочете зберегти вірність своїм виборцям, то разом із заявами про вихід з УКРОПу складіть депутатські мандати, які ви здобули в першу чергу завдяки цій партії та її рейтингу. Оце буде чесно і за європейськими традиціям, - цілком слушно резюмує видання
Насамкінець варто додати, що після фактичної втрати політичного даху у вигляді розкрученого партійного бренду, політичні перспективи Зорі виглядають досить туманно. Депутатський мандат як вагомий елемент впливу залишається, але відкритим є питання на який час. За умов наполегливості міського голови у лобіюванні питання розпуску міської ради та призначення дочасних виборів через рішення Верховної Ради мандат можна буде втратити значно раніше ніж гадалося. 
Позитивне рішення Верховної Ради буде значним ударом не лише по Зорі, а по нинішній антимерській більшості загалом, адже значній частині депутатів доведеться боротися не лише за мандат, а й попередньо до цього підшукувати нові політичні сили.
Наскільки зацікавлять депутатів на Печерських пагорбах місцеві розбірки судити важко, але об’єктивний грунт для такої зацікавленості все ж існує. Мер Бондаренко, за бажання, цілком може знайти голоси на підтримку розпуску місцевої ради у значної за розмірами фракції «Народного Фронту» (не має представництва у міській раді), ВО Батьківщина, Відродження (не має представництва у міській раді), Опозиційний блок (не має представництва у міській раді), можливо Радикальній партії (яка втратила контроль над своїми депутатами і фракцію було розпущено вищим партійним керівництвом) та навіть фракції Блоку Петра Порошенка.

Неоголошена війна або стерилізація українців


Тему психiчного та духовного здоров'я дiтей, пiдлiткiв та молодi – ЗМІ обминають десятою дорогою. Подекуди можна подивитись та почути про стан фiзичного здоров'я, про проблеми фiзичного виховання в школах, про щеплення. В основному сучаснi ЗМІ вiщують про економiчнi кризи, забуваючи, що основною причиною всiх криз людства є втрата духовних цiнностей. Тому всi кризи – це наслiдок, який нам нав'язують як причину низького життя українцiв.

Здоров'я людини складається з трьох основних ланок - фiзичного, психiчного та духовного. Найнегативнiшу роль у знищеннi психiчного та духовного здоров'я вiдiграють духовнi вiруси – тютюн, алкоголь та наркотики. Цi своєрiднi духовнi СНІДи вражають, насамперед, дiтей та пiдлiткiв, у яких ще не розширилась свiдомiсть i не сформований мiцний духовний свiтогляд. Якщо природнi вiруси грипу – це некерованi сутностi, то духовнi вiруси тютюну алкоголю та наркотикiв – керованi тими, хто хоче мати побiльше рабiв з алкогольною та наркотичною психологiєю.
Загальновiдомо, що алкоголь та наркотики зламують волю людини, тим бiльше дитини та пiдлiтка. Але щоб зламати волю, потрiбно знищити найважливiшого охоронця органiзму – iнстинкт самозбереження. Цей iнстинкт дає можливiсть перебувати в здоровому глуздi, усвiдомлюючи, що згубна дiя наркотикiв може коштувати життя не лише самiй людинi, а й її нащадкам. Тому i намагаються можновладцi з допомогою пива, реклами, наркотичних лавок по всiх населених пунктах України, знищити iнстинкт самозбереження у дiтей та пiдлiткiв. Не дивно, що Україна по дитячому та пiдлiтковому алкоголiзму знаходиться на першому мiсцi, стала країною соцiального лиха, де порушуються права дiтей на щасливе, здорове дитинство. За полiтичними i економiчними битвами iз захоплення народного добра українцiв, влада забула про дiтей. Вже втратили одне поколiння, на пiдходi друге поколiння, яке народить нову генерацiю дiтей iз девiантною поведiнкою i низькими моральними якостями. «Легкi» наркотики – нiкотин та алкоголь, «важкi» – опiй, конопля, кокаїн, китайський бiлок, винт та iншi - вiльно гуляють Україною. Ми вже маємо майже 6 млн. алкоголiкiв, i майже стiльки (офiцiйно) наркоманiв – але нiхто за алкогольну та наркотичну епiдемiю не несе вiдповiдальностi. Створюються рiзнi урядовi та парламентськi комiсiї для захисту тварин, рослин, довкiлля, але не створена жодна комiсiя iз захисту українцiв вiд наркотикiв. Отже, тi, хто при владi, хто володiє тютюновою, алкогольною та наркотичною iндустрiєю, не зацiкавленi в духовному та психiчному оздоровленнi українцiв. Шаленi кошти були кинутi на боротьбу з грипом, на вакцинацiю, на висвiтлення в ЗМІ «епiдемiчної» ситуацiї. Денно i нощно вiщували 3 мiсяцi, а про алкогольно-наркотичну епiдемiю, яка триває в Українi 19 рокiв, i скiльки коштiв та ефiрного часу на неї видiлено – мовчання.
Алкоголь особливо вражає дiтороднi органи людини. Маємо великий парадокс: в iнструкцiї зоотехнiку-заплiднику заборонено користуватись парфумами, сучасними миючими засобами, курити, вживати алкоголь, бо це може нанести шкоду репродуктивним клiтинам тварин при штучному заплiдненнi. А українцям з дитинства можна це робити?
За зовнiшньою легкiстю вживання пива, джин-тонiку, шампанського, в органiзмi пiдлiтка вiдбуваються руйнiвнi процеси спочатку на клiтинному рiвнi, потiм – на органному, далi – на психiчному i духовному. Необхiдно нагадати, що пиво мiстить отруйнi речовини: феноли, моноамiни та трупну отруту кадаверин, якi приводять до стану оглушення та отупiння, враховуючи той факт, що продукти розпаду пива в 2 рази повiльнiше виводяться з органiзму.
Знищений за допомогою алкоголю iнстинкт самозбереження в наших батькiв та прабатькiв не дає змоги їм вiдповiсти на питання: для чого вони живуть на цiй Землi. Коли запитуєш, що ви передаєте своїм дiтям – майже 100 % вiдповiдей: матерiальнi цiнностi, автомобiлi, будiвлi, кошти, землю. Але основного так i не передають. Це – знань! Знань про закони всесвiту, про захист iнстинкту самозбереження, про те, що алкоголь є психотропною зброєю, яка використовується для поневолення людей. Вiд дiї керованого алкогольного ПСІ вiрусу кожної 5-ї хвилини вмирає українець, не захищаючи Батькiвщину, а тихо, з чаркою в руцi, залишаючи нащадкам вiчнi страждання, до того ж позбавляючи дiтей можливостi стати вiльними не тiльки вiд алкогольного, але й соцiального, релiгiйного, сексуального та економiчного рабств. Простiше – iде стерилiзацiя українцiв.
За роки незалежностi – нi духовного росту, нi економiчного – лише рiст злочинностi, соцiальних хвороб, алкоголiзму, наркоманiї, туберкульозу, бiдностi. Який жорстокий цинiзм! Влада зароблятє алкоголем на молодому поколiннi, поповнюючи бюджет та свої кишенi «п'яними» гривнями, позбавляючи молодь розуму. Навiть монголо-татари не дозволяли собi забирати розум у слов'ян.
Дiяльнiсть влади по ставленню до дiтей та пiдростаючого поколiння сьогоднi можна окреслити так: прокурили, пропили, прокололи наркотиками. Влада виконує заповiдi Гiтлера: «Слов'янам не давати лiкiв, мила, дезинфiкуючих засобiв, щеплень – тiльки горiлку i тютюн, тодi вони самi себе знищать». В Українi понад 200 тис. дiтей, так званих «соцiальних» сирiт, i тiльки 5% з них не мають батькiв, iншi – фактично сироти при живих батьках. Дiти виховуються в жорстоких умовах, виростають агресивними, бо їх нiхто нiколи не любив. Любили батьки пляшку i цигарку. Яка ще вiйна породжувала таку кiльiсть сирiт?!
Пiд дiєю наркотикiв свiдомiсть людини не тiльки змiнюється в патологiчну сторону, а й стає керованою. Людина виводиться зi стану психiчної рiвноваги, i її можна направити на будь-якi дiї, зокрема, i голосувати на виборах за тих, хто втратив моральний чин, але не втратив пивнi, алкогольнi та тютюновi виробництва. Вченi довели, що при вживаннi алкоголю та наркотикiв iде викривлення спадкових програм в ДНК, люди починають хворiти, нащадки, вже при народженi, запрограмованi на хвороби як фiзичнi, так i психiчнi, i вже нi лiкарi, нi цiлителi не в змозi вилiкувати i виправити програми на самознищення. Являючись iнвесторами алкогольної та тютюнової мафiї, українцi отримують дивiденди у виглядi алкогольних психозiв, алкогольної епiлепсiї, енцефалопатiї та нездорових нащадкiв.
Алкогольний геноцид в Українi пiдтримується не тiльки рекламою алкоголю у ЗМІ. Через телебачення 90 % сюжетiв спецiально пiдiбранi так, що несуть смерть, насильство, агресiю, дратiвливiсть, готуючи змiнену свiдомiсть молодих людей до нищення не тiльки себе, а й оточуючих. В такiй кiлькостi, як зараз, українцi не вмирали навiть пiд час вiйн. Реклама в ЗМІ направлена, в основному, на молодь аби остаточно зламати iнстинкт самозбереження, вселити в душi дiтей страхи, якi знищать волю. А пiдневiльна людина не може гармонiйно розвиватись, вона здатна бути лише рабом. І не дивно, що один з кандидатiв в президенти обiцяв знизити вартiсть горiлчаних виробiв до 5 грн. Алкогольно-наркотична епiдемiя охопила наймолодше поколiння – носiїв генетичної пам'ятi українцiв. Дiти вживають пиво, вино, горiлку ще з молоком матерi, при мовчазнiй згодi дорослих. От i з'явились у нас дiти-вбивцi, якi рiдну бабусю вбивають за 100 грн., пiдлiтки-насильники, дiти-самогубцi, тi, якi залишають домiвку i стають «дiтьми вулиць», тi, якi потрапляють до психiатричних лiкарень у депресивних станах, якi нiколи не стануть людьми.
У сiм'ях, де вживають алкоголь, наркотики, створюється агресивне середовище, розвивається своєрiдна дитяча субкультура – дiти не вчаться нормам поведiнки, їхнi вчинки виходять за межi моральних i правових норм. Все це спотворює уяву дитини про сiм'ю, росте дитяча проституцiя, злочиннiсть, малолiтнi «жрицi кохання» заполонили дороги України, 12–15-рiчнi «метелики» займаються проституцiєю на очах у всього суспiльства. Серед притягнутих до вiдповiдальностi за проституцiю 20 % неповнолiтнiх. Така молодь не зможе народити фiзично здорових дiтей, тим паче, виховати їх з високими морально-етичними якостями. Ще Катерина II сказала: «П'яним народом управляти легко». Мiльйони українцiв зачинають дiтей в алкогольному та наркотичному сп'янiннi, тому i народжуються дiти з психiчними та фiзичними вадами. Споєну молодь полiтичнi партiї та влада привчають до полiтичної проституцiї, пропонуючи пiдтримувати їх на мiтингах, розраховуючись пивом та грошима. Ось так пияцтво насаджується згори, а не виникає в народi.
У нас склалась катастрофiчна демографiчна ситуацiя - за роки незалежностi населення скоротилось на 7 (якщо не бiльше) млн.
Аборти – ще один iз видiв зброї, яка знищує ненароджених українцiв. За роки незалежностi в Українi зроблено майже 30 млн. абортiв, кожна 4-та сiм'я бездiтна, матерi вiдмовляються вiд новонароджених дiтей – i все через втрачений iнстинкт материнства, якому передує втрата iнстинкту самозбереження. Спочатку за допомогою алкоголю i наркотикiв влада вбиває iдею, мрiю, творчiсть, любов. Потiм знищується i сама людина. Екологiчна катастрофа з людським розумом та свiтоглядом – ось на що потрiбно звернути увагу.
Влада приховує iстинi данi про алкогольний та наркотичний геноцид. Дуже цiкава у нас статистика. В кожнiй областi України числиться вiд 25 до 40 тис. алкоголiкiв, але жодний з них не помирає вiд алкоголiзму. Це зроблено для того, щоб рiднi померлого не подали в суд на причетних до вбивства алкоголем як психотропною зброєю. Алкоголiки та наркомани – це жертви неоголошеної вiйни, але вони не мають вiдзнак i пiльг, а мають тiльки комплекс неповноцiнностi. Їх хоронять без солдатських почестей, нагород i слави. Дiти та внуки соромляться розповiдати про досягнення своїх батькiв, i все своє життя будуть вiдмиватися вiд родового бруду хворобами, зламаними долями та нещастями.
Золотi медалi, якi ми бачимо на пляшках з алкоголем присвоєнi не за якiсть а за перемогу над людським розумом, бо формула спиртного одна– С2Н5ОН. Чим бiльше медалей – тим бiльше українцiв споєно.

Що відомо про пам'ятник воїнам АТО в Києві

У Києві з'явився монумент воїнам АТО у вигляді меча, встромленого в карту Росії. DW з'ясувала, хто встановив пам'ятник та як на нього відреагували в Росії.
Пам'ятник воїнам АТО у Святошинському районі Києва
Пам'ятник воїнам АТО встановлений у Святошинському районі столиці України
Як виглядає монумент
У Києві у вівторок, 15 серпня, був відкритий пам'ятник українським воїнам, які загинули під час конфлікту на Донбасі. Верхня частина гранітного монумента виглядає як меч, на руків'ї якого зображений тризуб. Меч устромлений в зображення карти Російської Федерації. На постаменті пам'ятника зображено янгола-охоронця з жовто-блакитними крилами. Загальна висота монумента - 2,5 метра. За словами одного з ініціаторів встановлення пам'ятника - представника громадської організації "Товариство ветеранів АТО" Євгена Яранцева - він символізує майбутню перемогу України над російськими окупантами.
За словами ініціаторів встановлення пам'ятника, меч є зброєю янгола-охоронця українських воїнів
За словами ініціаторів встановлення пам'ятника, меч є зброєю янгола-охоронця українських воїнів
Хто оплатив виготовлення пам'ятника
Гроші на виготовлення монумента (120 тисяч гривень) протягом півроку збирали волонтери та воїни-добровольці. Встановлення пам'ятника є ініціативою громадських організацій, а не української влади. Як повідомили українські ЗМІ, у відкритті монумента взяли участь представники таких неурядових організацій, як "Український центр адаптації ветеранів АТО", "Бюро з питань захисту екології та здоров'я", "Товариство ветеранів АТО", міжнародний благодійний фонд "Майбутнє".
Де він встановлений
Пам'ятник встановлений у Святошинському районі української столиці, на перехресті проспекту Леся Курбаса та вулиці Академіка Корольова. Як заявив українським ЗМІ Яранцев, "влада Києва, безпосередньо Святошинського району, представники "Київводоканалу" тільки заважали встановленню пам'ятника. Влада посилалася на наявність на цьому місці колектора, який, буцімто, потрібно буде лагодити в будь-який момент". За його словами, у центрі Києва встановити монумент було практично неможливо, тож робити це довелося в одному зі спальних районів міста.
Реакція в Росії
Відкриття пам'ятника в Києві спричинило ажіотаж у російському політикумі. Зокрема перший заступник голови комітету Ради Федерації з оборони та безпеки Франц Клінцевич назвав монумент "рідкісним поєднанням ненависті та хамства". За його словами, "нинішній київський режим спорудив пам'ятник самому собі, і він буде знесений першим після невідворотного падіння цього режиму". У свою чергу, член комітету Державної думи з міжнародних справ Сергій Железняк заявив, що "такі неприйнятні дії з боку української влади вимагають жорсткої реакції з боку нашої держави… і повинні стати предметом розгляду Радбезу ООН". Устромлений у карту РФ меч він вважає "висловленням прямої загрози… і закликом до агресії стосовно Росії".

У Черкасах новий начальник управління інспектування відразу після призначення почав будівництво свого кіоска

У Черкасах новий начальник управління інспектування відразу після призначення почав будівництво свого кіоску
На вулиці Мендєлєєва біля Черкаської обласної лікарні, незважаючи на ухвалений мораторій, почали зводити тимчасову споруду, яка належить депутату міськради по цьому ж округу, а віднедавна начальнику управління інспектування Віталію Косяку. Про це у Facebook пише черкаський журналіст Вадим Комаров, повідомляє ВІККА.
“На цьому місці буде встановлено тимчасову споруду, яка належить пану Косяку. Піднявши документи, виявилось, що цей паспорт прив’язки дійсно існує, виданий в 2015 році. Тобто два роки тут нічого не робилося. І як тільки пан Косяк став начальником управління, почалося відкрите будівництво. Тут працюють і вирішують свої бізнес-питання посадові особи виконкому Черкаської міської ради”, – зазначив Комаров.
У коментарях до допису депутат міськради Володимир Гриценко додав, що новий очільник управління інспектування, тільки-но зайняв посаду, перестав відповідати на дзвінки.
“Мораторій іде повним ходом”, – додав він.

Руссо туристо в Києві та Одесі

                              Begemot ,новости ,Украина ,Первый шок ,россияне ,Киев ,Одесса
1. Перший шок настає після того, як росіяни намагаються наші продукти і їжу.

2. Другий, коли дізнаються скільки ці продукти коштують.

3. Третій, коли вони намагаються знайти на вулицях хоч одну Ладу або Жигулі.

4. А тут ще поліцейський ввічливо запитує на вулиці чи не потрібна їм карта Києва.

5. Коли за тиждень перебування вони не зустрічають жодного таксиста кавказької національності.

6. Коли росіяни приїжджають до Одеси - все навколо говорять виключно російською, але при цьому з кожної кватирки висить жовто-блакитний прапор, а по суботах багато ходять у вишиванках. У росіян починається когнітивний дисонанс.

  7. У перші дні, коли в Києві до них на вулиці звертаються українською мовою, вони інстинктивно стискаються, безпорадно дивляться на мене, все - зараз будуть різати за російську мову. Шок у них настає, коли на їх боязкі спроби відповісти, співрозмовник в ту ж секунду теж переходить на російську навіть не змінюючи інтонації.

8. Коли росіяни спілкуються в Києві з донецькими вони починають їх жаліти. Це відбувається завжди. Зазвичай донецьких вистачає хвилини на 2, потім вони починають у властивій їм жорсткій манері пояснювати росіянам куди вони можуть засунути свою жалість разом з телевізором, добровольцями і русскім міром.

9. Коли в Києві йде демонстрація, наприклад вчителів, ти їм говориш, пішли подивимося, що вимагають. А росіяни злякано кажуть, ти що, зараз же розганяти будуть. Це викликає дикий сміх всіх оточуючих.

10. Коли у великій компанії або в людному місці хтось вголос говорить, що Порошенко мудак, тому що гальмує реформи. Росіяни при цьому чомусь починають нервово озиратися.

Представник Опоблоку та БПП фальсифікували вибори в облраду, - правоохоронці

Технічним виконавцям фальсифікацій результатів виборів до Черкаської обласної ради 2015 року вручили підозри та обрали міру запобіжного заходу.
Так підозри отримали голова Черкаської обласної виборчої комісії Микола Свергунов (Опозиційний блок)
та секретар Дмитро Жиляєв (Блок Петра Порошенка)
Слідством установлено, що 03.11.2015 голова Черкаської обласної виборчої комісії з метою фальсифікації результатів виборів, вступивши у злочинну змову із секретарем виборчої комісії, разом та за попередньою змовою з ним, без відома членів комісії відкрили опечатаний сейф з протоколами районних виборчих комісій та внесли дані з них до звичайної електронної таблиці, що дозволило визначити, які з партії подолали 5% бар’єр.
У подальшому, голова та секретар Черкаської обласної виборчої комісії, діючи з метою покращення результатів виборів для своїх місцевих організацій політичних партій, разом та за попередньою змовою, умисно включили недостовірні відомості до електронних виборчих документів і роздрукували їх, після чого голова Черкаської обласної виборчої комісії склав, підписав та оголосив постанови про затвердження виборчих списків місцевих організацій політичних партій та про оприлюднення результатів виборів Черкаської обласної ради, інформує офіційний сайт прокуратури Черкаської області.
Ухвалами слідчого судді Придніпровського районного суду м. Черкаси до підозрюваних застосовано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту в нічний час.
Нагадаємо, що у ніч з 3 на 4 листопада 2015 року під час підведення підсумків з виборів депутатів Черкаської обласної ради, члени обласної виборчої комісії затвердили сфальшований підсумковий протокол. У низки партій було відібрано близько 40 тис. голосів виборців, які розподілилися між БПП-Солідарність, Опозиційний Блок та ВО «Черкащани». За результатами таких фальсифікацій до ради потрапляв «Опозиційний блок», а за бортом залишалися «Укроп» та Партія ветеранів Афганістану.
До річниці фальсифікацій видання «Кропива» вже проводило детальне розслідування з даної гострої теми. Голова та секретар виборчої комісії є лише виконавцями схеми реалізації фальсифікацій, почитати для кого вони здійснювалися можна у нашому розслідуванні. Окрім Опозиційного Блоку та БПП в їх реалізації були замішані низка інших політичних сил які мали різні ролі в тому числі і інформаційні.

У ЧЕРКАСАХ ЗАТРИМАЛИ БАНДУ, ЯКА ВИКРАЛА І ВЕЗЛА ВБИВАТИ ДВОХ ЧОЛОВІКІВ

У Черкасах затримали банду, яка викрала і везла вбивати двох чоловіків (відео)
Застосувавши зброю та погрожуючи вбивством, двоє черкащан викрали чоловіків та повезли у вантажному фургоні в невідомому напрямку.
Їх затримали по «гарячих слідах».

Про це «Україні молодій» повідомили в Черкаському обласному управлінні поліції.

Про викрадення правоохоронці дізналися від одного з постраждалих чоловіків.

Той встиг подзвонити до чергового поліції і повідомити, що його разом з товаришем викрали.

Мовляв, двоє невідомих зробили декілька пострілів в їхній бік, заштовхнули у вантажний фургон та кудись везуть. При цьому погрожували, що «їдуть вбивати».

«Терміново було введено в дію план «Перехват». Під час відпрацювання прилеглої території, правоохоронці помітили підозрілий фургон, який порушуючи правила дорожнього руху на великій швидкості різко звернув з основної дороги у безлюдне місце промислової зони», – розповідають черкаські правоохоронці.

За їхніми словами, після переслідування вантажного автомобіля, вдалося затримати викрадачів, які були безпосередньо причетні до побиття та викрадення потерпілих. Відчинивши кузов, працівники поліції побачили скривавлених та зв’язаних мотузкою чоловіків, з мішками на голові.

Звільнених 31 річних потерпілих доставлено до Черкаської міської лікарні для надання першої медичної допомоги.

Правоохоронці кажуть, що під час огляду місця події вони знайшли два пістолети, якими викрадачі стріляли у чоловіків.

Як з’ясувалося, затриманими викрадачами виявились двоє жителів Черкас, віком 32 та 40 років.

За даним фактом Черкаським відділом поліції вирішується питання про відкриття кримінального провадження за частиною 2 статті 146 (Незаконне позбавлення волі або викрадення людини) Кримінального кодексу України.

Санкція статті передбачає позбавлення волі на термін до п'яти років.

Найтемніше перед світанком. А я знаю, що він почнеться ще в цьому десятилітті

                      
Я хочу поїхати. Кудись туди, на Захід, услід за мільйонами беручких, працьовитих, підприємливих, розумних. За мільйонами тих, хто сподівався й навіть боровся, але втомився. Хто віддав перевагу своєму вітрячку перед донкіхотством. Хто слав гроші сюди, а тепер забрав дітей і відчалив, кинувши стареньких та фразу на прощання: "Життя одне, і йде воно в один бік".
Я хочу поїхати від нереалізованої Незалежності. Бо, озираючись назад, не можу позбутися думки, що політичний клас використовував незалежну Українську державу тільки з однієї метою — розкрасти. Ми втратили території, всохли в демографії, майже добили медицину, освіту і промисловість, убили науку. Зате ми були на передових позиціях у рейтингах "Форбса". Але навіть цей час минув, бо ми втратили території, всохли в демографії, майже добили медицину, освіту і промисловість, убили науку. 
За двадцять шість років мало хто зрозумів, що "меншовартість" — це не тільки відносно Росії, а й Заходу теж. Влада так і не навчилася говорити рішуче "так" і рішуче "ні", коли йдеться про національні інтереси. Вона готова обмінювати ці інтереси на будь-якому ринку, тільки б їй не заважали збагачуватися.
Я хочу поїхати від президента, народженого під знаком "Жадібні Терези". Від президента, що не задає трендів розвитку і не приймає стратегічних рішень. Не приймає, бо зважує копійки від зупинки на тому чи іншому варіанті. 
Хочу поїхати від олігархів, які ллють крокодилячі сльози з приводу низької капіталізації їхнього бізнесу в нецивілізованій країні і незмінно під час виборів фінансують переможців кастингу негідників. Я просто хочу поїхати від дурості. 
Я боюся виборців, які крадуть у мене п'ятирічки нормального життя і розмінюють своє на 200 гривень. Я хочу втекти від жителів міст, готових "довірити ключ від своєї квартири" закоренілому аферистові з десятком років відсидки і незмінним трауром під нігтями. І від сільських виборців, готових віддати голоси за людину, котра на початку дев'яностих рекетирувала не вилами, а журналістським посвідченням аптекарів, що приторговували наркотою. 
Я побачила як частина волонтерів продалася й нажилася. Але я хочу поїхати, щоб не бачити, як остаточно збожеволіють від чужих горя, крові, болю й сліз ті чесні, які залишилися. 
Я не хочу бачити, як рейдери й рекетири, запасшись ідеологією і нашивками та сколочуючись у корпуси й охоронні агентств, патрають безкарно фірми, банки і громадян, які їм не подобаються. Не пояснили їм владні куратори, що патріотизм — це не забирати, а віддавати. 
Я 45 років дивилася у вікно на Голосіївський ліс і не хочу побачити, як його заслонять і вб'ють тринадцять 27-поверхових блоків, вибудуваних за наводкою продажної гебні, що випускає із СІЗО бізнесмена-сепара за сотню квартир. Та якби тільки продажних… До того, що мене "слухають", за два десятки років я звикла. Але коли я бачу, як на стіл президента лягають резюме моїх телефонних розмов, де Червона шапочка на килимі-літаку залітає у Вінтерфелл, — мене жахає рівень компетенції моїх спостерігачів. Не за себе страшно. За країну. За президента, якого годують продуктом інтелектуального нетравлення.
Хочу поїхати від всюдисущої і всевиправдувальної фрази: "Ну, ви ж знаєте в якій країні ми живемо". Від брехні й підмін, які плутають піар зі справами; політично активного бізнесмена — з президентом; кількість обшуків — із ефективністю влади; оголошення підозри — з вироком суду; вирок продажного суду — з істиною; істерику — з диктатурою; базік — із реформаторами…
Я втомилася клянчити гроші на газету. Перетягавши в редакційну бухгалтерію з дому все, що могла, ще в 2000-х, я втомилася жебрати, лавіруючи й не бажаючи потрапляти в полон вітчизняного бізнесу. Я втомилася не писати, бо мушу шукати гроші для виплати злиденних зарплат і гонорарів, для підтримки невідомо кому потрібного майданчика, на якому думаючі люди публікують розумні, системні, суспільно важливі й державно-прикладні тексти. 
Я хочу втекти. Але! Так, ви маєте рацію, — я залишуся.
Тому що найтемніше перед світанком. А я знаю, що він почнеться ще в цьому десятилітті. Не запитуйте, звідки. Просто знаю, і все. 
Не поїду, тому що мої батьки мусять зсутулившись сидіти на могилах своїх матерів і батьків, коли захочуть із ними поговорити.
Тому що моїм дітям потрібна Батьківщина, а вони мають бути потрібні їй. Навіть якщо вони не будівельники й продавці, а нікому не потрібні сьогодні біохіміки, що вивчають мозок людський. Той самий орган, який не встигає не те що за інформпотоком і функціоналом гаджетів, а навіть за нумерацією айфонів.
Тому що, забувши про нахаб-перекупниць, я не поїду від ненавмисної радості сумних зморщених бабусь. Хто ж тоді купить у них непотрібний кілограм сиру, м'яту малину, немиту картоплю?
Тому що, побувавши в майже півсотні країн, я не бачила Харкова, Шацьких озер, чернівецького універу, Кам'янець-Подільської фортеці і щойно розібралася з нумерацією станцій Фонтана. Я, ентомолог Печерських пагорбів, ще не бачила своєї країни.
Я не поїду від Любомира Гузара, який приїхав із благополучного світу, щоб зробити нашу країну кращою; який повернувся, щоб залишитися. Від Лесі Литвинової: я їй не потрібна, але вона потрібна мені. Від Віталія Шабуніна: у нього такий гарний хук! Від дідусів-конструкторів, які пам'ятають, що ОПК — це не тільки відкіт. Від дивом уцілілих убогих шкільних учителів, чиї учні привозять медалі зі світових олімпіад. Від кількох тисяч розумних студентських очей, хай у країні й залишиться тільки половина їх.
Я не поїду від тих, хто не здався. Хто мужніє, набирається розуму, міцніє. Хто вчиться на своїх помилках. Від тих, хто буде готовий, а не думає, що вже готовий, коли Україні випаде черговий шанс стати іншою. Я хочу застати цей день. Я хочу в цьому брати участь. Я хочу, нарешті, зрадіти тому, що вийшло. 
Я знаю, що всі чудово впораються без мене. Але я не поїду. Мені нікого там любити. Ні в кого вірити. Ні за кого рвати серце. Хай воно порветься тут.
                                                       
 Юлія Мостова

Фаріон розмазала Кисельова в прямому ефірі, відповідаючи на провокаційне питання


«Ми дуже добре українці пам’ятаємо і ніколи не забудемо, ми не хворі на історичну амнезію 479 указів заборони української мови. Можливо, хтось назве указ заборони російської мови? На 100 українців припадає лише 7 газет українською мовою, на 100 росіян припадає 54 газети російською мовою.», - сказала Ірина Фаріон.
:

Більшість українців хочуть читати, дивитися, слухати українською, — дослідження


В усіх типах медіа українські споживачі надають перевагу продуктам українською мовою. Такими є результати дослідження Київського міжнародного інституту соціології

Обговорюємо результати дослідження з етнополітологом та доктором політичних наук Володимиром Куликом. 
Дослідження є комплексним, а його цінність полягає ще й в тому, що є аналогічні дослідження є з 2012 та 2014 років:
«Я вилучив респондентів з тих територій, які пізніше були окуповані. Тобто опитування 2012 року включають всю Україну, вересень 2014 не включає Крим, але ще включає території, де вже були сепаратистські угруповання, але ще можна було проводити дослідження. За великим рахунком, є питання, наскільки точні ці дослідження і наскільки люди могли говорити правду. Але тепер я не можу використати ці дані порівняльно, бо опитування 2017 року не включає ці території. Тобто я вилучив респондентів і порівнюю ті ж самі території», — зазначив Володимир Кулик.
Загальний висновок: мовні преференції українців змінюються на користь української мови, в усіх типах медіа споживачі віддають перевагу продуктам українською мовою:
«Це однозначний висновок, до опитування 2017 року я ще не міг чітко сформулювати тенденцію, були деякі відхилення в один бік або ж в другий. Порівнюючи три опитування, можу сказати, що тенденція однозначна», — говорить Володимир Кулик.
Повну версію розмови про дослідження та про те, що україномовні громадяни стали вимогливішими в питаннях дотримання своїх прав, слухайте в доданому звуковому файлі.


субота, 19 серпня 2017 р.

Так вона ще не звучала. Пісня “Два кольори” французькою мовою

Французька співачка Alexa Heinze​ виконала пісню Дмитра Павличка “Два кольори” рідною мовою.
Запис цієї версії пройшов, як завжди, в моїй вітальні і був зроблений за 1 дубль, пише під відеороликом на Youtube виконавиця.

“Два кольори” – французька версія

15 ТЕЗ ДЛЯ МОВНО-ЯЗИКОВИХ СУПЕРЕЧОК

…або Мій топ-15 найбанальніших речей, що лишаються неочевидними для противників дерусифікації. 
Цей список — наліпка на моє віконце для тих оштрафованих мовними патрулями, що стоять у черзі задля назвати мене упоротим фанатиком українізації. Аби вони приходили, спершу розібравшись із цими пунктами, або не починали й торкатися їх, бо it takes patience, lots of patience — роками раз попри раз набирати одне й те саме для кожного наступного коментатора, що завис на першому левелі.
Як будь-що, коли воно висмикнуте з контексту, тратить на доцільності свого існування, ці репліки з різних дискусій можуть видатися комусь недостатньо коректними чи вмотивованими. За це і за певну поверховість дякуймо найперше штибу тих засновків у риториці опонентів, з якими найчастіше доводилося мати справу.

1. Наявність проблеми, або Мова нічого не значить

1.1 Найчастіша причина заперечень проблеми настільки банальна, що було би вкрай дивно, чому нагадування про неї перетворилися для нас на нескінченний розстріл стінки горохом, — було би дивно, якби непомітність не містилася в самій її суті.Домінуюча група не помічає проблем дискримінованих груп, бо з цими проблемами не стикається. При цьому, тяглість дискримінації породжує не лише своїх Келвінів Кенді, а й Стівенів на службі в них.
1.2 Хоча ми часто цікавимося в захисників російської мови (надалі — ЗРМ), чому, якщо мова не має значення, багато хто з них передбачає не лише дискомфорт, а навіть “втрату себе” від переходу на українську, та все ж я спробую уникнути аж такої кричущої поверховості. ЗРМ мають на увазі, що технічно це не проблема — порозуміння між українськомовним і російськомовним українцями. А “українізаторам” ідеться про те, що функції мови не зводяться до ритуальних діалогів на касі, та й у тих-таки технічних потребах містяться аспекти, які ЗРМ випускають з уваги. Отже, — даруйте — мова про різні рівні розуміння ролі мови.
1.3. Російські класики не писали про втрати, які понесла, про хвороби, яких набула, наприклад, наша словесність. І світові класики чи сучасні автори бестселерів, яких більше перекладено росіянами, не пишуть про замордовану нашу культуру, про знищених її представників. Про це зазвичай пишуть українською мовою, а щоби фахово, то лише українською. Про здобутки нашої культури, власне, теж. Тому мене дивує повсякчас, ЩО про культурний фронт чи його відсутність, про проблеми й потреби нашої мови можуть мені розповісти ЗРМ, які живуть здебільшого не в українськомовних, скажімо так, дискурсах.
1.4. Відсутність звички до споживання українськомовного контенту тягне за собою непризвичаєність до українських дискурсів загалом (саме через це підростають люди, що здатні потім вигукувати: «Путин, введи войска!»), і як би майстерно споживач переважно російськомовного контенту не уникав антиукраїнської риторики, що могла би в тому контенті міститися, він, як і переважна більшість українців, лишається цільовою аудиторією таких спроб впливу, при цьому часто не пускаючи себе до глибшого осягання суто українського ціннісного виміру.
1.5. Це легко звести навіть просто до ерудиції. Важко уявити, але спробуймо: ось ЗРМ прочитав книгу Максима Стріхи “Український художній переклад: між літературою і націєтворенням”, про значення української та російської мов як передумов політичних практик, про конкретні наслідки русифікаційної політики принаймні в одній з царин. Ось ЗРМ тримає в умі посилання на розрізнення захисного й агресивного націоналізмів у книжці Еви М. Томпсон “Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм”, де він прочитав і про те, як і навіщо російська культура (література/мова, зокрема) витісняла місцеві національні наративи й дискурси на завойованих територіях, про те, як націоналізм виростає з письменності. Ось перед тим, як висловитися щодо значення мови, ЗРМ перевірив правомірність посилань Оксани Забужко на десятки й десятки мислителів світового рівня у її монографії “Філософія української ідеї та європейський контекст“, завдяки якій він знає (якщо не знав раніше), що по всій Європі національна ідея кожного народу проходила один і той самий шлях: відділялася від формальної історії держави, оформлювалася як культурна історія (з особливим акцентом на значенні мови, у випадках зі слов’янськими народами), а звідти вже починала формувати державну політику; і що спроби оминути цей процес, розглядаючи націю лише як політичне, державне утворення, — це хрипи марксизму і примірювання на себе формул російської національної ідеї. Уявивши хоча би одного ЗРМ, який прочитав хоча би ці три книги й знайшов, що в них не так стосовно значення мови, з нетерпінням чекаю на нього.
1.6. Це ж самісінька поверхня. Коли щось мало місця займає у ваших мізках, це не завше свідчить про малі масштаби питання. Іноді це сповіщає про недостатню глибину вмістилища. Принаймні, таку імовірність варто перевіряти перед категоричними висловлюваннями на теми, якими ви мало цікавилися. Чи справді мова не має значення при формуванні поглядів українців на Голодомор? Чи справді не впливає на бачення конфлікту з росією? Чи справді мова взагалі не впливає на вашу щоденну діяльність? На чому ґрунтується ваша щодо того думка?

2. Природна конкуренція

2.1. Природна конкуренція можлива лише за природних умов, тобто за справедливих умов виходу на ринок і доступу до продуктів-конкурентів, а в інших випадках спершу має йтися про демонополізацію та запобігання недобросовісній конкуренції.
2.2. Книжковий ринок, керований російськими видавцями, засилля російськомовних друкованих ЗМІ, українськомовні пісні, що крутяться на радіо лише глибокої ночі, — усе це було/є не лише результатом багатосотлітньої культурної експансії часів царату й совєтів, а й живим її продовженням. Для виправлення наслідків попередньої дискримінації, для припинення її інертного руху, для фактичного, а не лише декларативного, зрівняння в правах у світі використовується метод позитивної дискримінації, що позбавляє панівні верстви частини завойованих завдяки дискримінації позицій на користь донедавна дискримінованих верств.

3-4. “Відволікає від нагальніших проблем”

3.1. Другорядність — це питання послідовності у вашій стратегії оборони чи розбудови держави, проте виконання першочергового не заперечує начисто наступних, “другорядних” потреб, і тим більше не має заважати вирішенню цих питань тими, хто за них відповідає чи просто має час і натхнення.
3.2. У кожного своя сфера діяльності. Хтось на передовій, хтось волонтер, хтось впроваджує реформи, хтось намагається хоча би нашкрябати на сплату комунальних. Культурники, власне, займаються культурою. У кожного свій фронт на його рівні. Тут важить, чи хоч якогось фронту ти боєць. Заважаючи утвердженню української культури, ЗРМ виходять на чужий рівень протистояння і робляться подібними до тієї вати, що заступала шлях українським військовим, щойно ті вперше вирушили у східному напрямку боронити країну. Залиште культурний фронт тим, хто за нього відповідає, якщо не можете похвалитися власними на ньому здобутками; у вас є своя сфера відповідальності.
4. Так, ми, дорослі, всі родом із СССР, ми жертви його політики лінгвоциду, та це не привід консервувати Совєтський Союз у кожній родині. Навіщо передавати свої культурні травми нащадкам? Коли бачимо, як нам самим часом важко вилікуватися від тих наслідків, чи маємо право перекладати вирішення цих проблем на дітей? Справді, дітям українізуватися легше, але правдою є й те, що ЗРМ у побуті гальмують цей процес.

5-6. Російськомовний патріот України

5. Спершу слід спитати в тих, кому “російська мова не заважає любити Україну”: що для них Україна і що вони в ній люблять? які аспекти українськості поважають і за які з тих аспектів узяли вони на себе відповідальність? скільки відсотків української України має залишитися, перш ніж виникне підозра, що чогось вони тут недолюбили?
6.1. Що робить російськомовний патріот суто стосовно української мови, з огляду на її стан після трьохсот років русифікації? Позбавляє її шансу на розповсюдження й утвердження на невеличкому острівці своєї діяльності, лишає цей острівець здобутком імперських змагань за культурний вплив. Такий патріот, попри всі свої перемоги в інших сферах, лишається — нехай локально — одним з численних утискувачів ураїнської мови. Самодерусифікація неможлива без усвідомлення “власної патогенності” щодо української мови, і ситуацію не змінить, чи скажуть це російськомовному в очі, чи толератно замовчуватимуть.
6.2. Білінгви, залишаючи індіанцям їхнє пір’я (українськомовним — їхню культурну резервацію), а цареві цареве (зросійщену територію — без змін), намагаються уникнути участі в протистоянні двох мов або бути посередниками між ними, утім щодо української вони здебільшого утверджують розмивання мовної стійкості.
“This is NOT F*CKING RUSSIA!” Peaky Blinders, S03E04

7. Визнання мовного фронту

7.1. Невизнання російської культурної експансії є такою самою реакцією, що й невизнання російської військової агресії. Не росіяни, мовляв, школу обстріляли, а Правий сектор, не я зросійщений, а мене намагаються українізувати.
7.2. Крім того, що ця тема могла би цілком уміститися в розмові про психотравматичні наслідки етноциду, на грубішому рівні тут видно ще й типову поведінку “терпіли”: якщо не визнати агресії проти себе, а відповідати гопникові примирливо, виправдовуючись, то не потрібно буде витрачати зусиль на пряме протистояння. На це часто й розрахована риторика нападника, де жертву агресії звинувачено в ситуації. Доволі показовою з цього ракурсу була концепція “одной страны”, що розійшлася хвилею по країні услід за першим шоком від російського військового вторгнення.
7.3. Казати, що увага до процесів русифікації лише затверджує нас у ролі жертви є, відтак, маніпуляцією з поняттям “жертва”, бо до сьогодні жертви-українці поводилися саме цим чином: робили вигляд, що їх зовсім не утискають, що все за їхнім власним вибором відбувається. А відсіч неможлива, якщо факту агресії не визнано.
7.4. Затятість, з якою ЗРМ звинувачують “українізаторів” у роздмухуванні конфлікту, схожа на демонстративне вичитування мамою дитини перед вчителькою, що скаржиться на поведінку свого учня. Бити своїх замість триматися командою — не так страшно, і це традиційний спосіб згладити конфлікти з чужими.
7.5. “Історично склалося” саме протистояння двох культур. Байдуже, що ви не починали конфлікту — ви в ньому народилися й живете. Можна закривати очі на його існування, та ви або відновлюєте позиції української культури, або помагаєте утискати її далі. Ніхто більше ніякого вільного вибору, принаймні в межах двох цих мов, не запропонує вже, ситуація вже давно штучна, впроваджена зовсім не українською стороною, і вся різновекторність та культурне багатство — у виборі сторони після вільного ознайомлення. Нікого тут не можна вже втягнути до протистояння, бо з нього взагалі неможливо вийти, лише можна визнати власну в ньому роль.
7.6. ЗРМ, що розповідають про ні в чому не винну мову мистецтва, народилися й виросли у часи прихованої війни, а ту ковдру й ті яєчні лотки, що ними стишувалися раніші репресії й досі наявна культурна експансія, називають тепер основними, вічними, об’єднавчими цінностями. І тим заповзятливіше це всюди повторюють, чим голоснішою стає війна: вимкнути дискомфортний звук — ось і вся мета. Саме по собі використання російської й справді може бути нейтральним і суто технічним, але розмови про те, що мистецтво і його мова існують понад конфліктом, під час війни об’єднують лише беззубиків з обох боків цього конфлікту, які настільки проти агресії, що згодні не помічати її: культурники не помічають протистояння культур, співці життя не бачать скільки знищено життів. І тут немає дивини, бо не помічається тільки те, що робить агресивніша, позірно сильніша сторона, а слабший, навіть якщо це свій, звинувачується такими без проблем.
7.7. Коли захисник культури ігнорує факти з історії культури, йому не можна вірити. Якщо ви живете у світі абстракцій, де мова не використовується для політичного впливу, не лізьте впливати на [мовну] політику. Якщо заперечуєте історичні факти й причинність історичних процесів, полиште спроби впливати на історію. Не можна прийти до дискурсу й сказати, що цього дискурсу не існує.
7. 8. Якщо наполегливість “українізаторів” де-не-де можна пояснити намаганням компенсувати той факт, що вони не воюють на передовій, то роздратування ЗРМ пояснюється відчуттям власного програшу в культурному протистоянні.
7.9. Авжеж, колабораціоністів немає там, де нема війни, а війни нема там, де не визнано агресії: “іх там нєт”. Ось і один з аспектів “гібридності”.

8-10. Російськомовні воїни

8. Мова спілкування, естетичні чи сексуальні вподобання, релігійні погляди, ерудиція, наявність чи відсутність шкідливих звичок — усе це особистісні характеристики, й участь у бойових діях прихильника тих чи інших вподобань/звичок не надає права на вирішальний голос за їх просування. Російськомовність бійця — це одне з питань у культурних, соціальних і політичних дискурсах, та аж ніяк не відповідь на всі питання.
9. Іноді стверджується, що наші воюють – опосередковано – і за російську, позаяк захищають нібито вільнішу, не таку, авжеж, тоталітарну, як росія, країну, а вільний вибір російської мови називається серед свобод, попри те, що ця гадана свобода є наслідком трьох століть репресій проти мови української та її носіїв. Немає нічого логічного в тому, щоб так беззастережно називати перемогою над ворогом те, що він — після стількох ще недавніх зусиль — вважає перемогою над вами.
10. Оцим самим моментом, що мова є суто “особистісною характеристикою”, вподобанням, техінструментом і не більше, можуть підкріплювати також інший висновок: якщо за мову не воюють, якщо вона не має цінності серед патріотичних пріоритетів бійця, значить її немає взагалі серед пріоритетів, а отже варто її, мову, викреслити з переліку соціально значущих питань. Вийти за край звичних фізичних і психологічних можливостей, піти на смерть заради прапора, кордонів, історичних чи політичних концепцій, гаданого майбутнього дітей — наш воїн іде на смерть за речі символічні, а символізують вони гідність і культурний вибір. Ці символи стосуються політичного/соціального устрою, отже так чи інак мають потенціал до уречевлення. Практичне значення мови часто прослідити навіть легше, у порівнянні з іншими символами.
“Do you see this scalp lock?” Taras Bulba, USA, 1962

11-15. Насильницька українізація

11. У той час, як “українізатори” посилаються на результати російщення, що й надалі позначаються на умовах розвитку українськомовної культури, ЗРМ уникають розмов про історію русифікаційної політики, її наслідки й поточні можливості справедливої конкуренції, посилаючись натомість на комфортність “рідної” російської. Ігнорація фактів громадянином, авжеж, може бути корисною в збереженні власного душевного спокою цього громадянина, проте інформаційна, культурна й економічна політика держави навряд повинна так само не враховувати ситуації. Отже, не купка “українізаторів” намагається за допомогою законів улізти до кожної хати (мова приватного спілкування ніколи не загрожена), а ЗРМ намагаються проперти свої хатні звички (узяті самі по собі, без найменшого аналізу витоків і перспектив) до суспільно-державних стратегій, замінити ними мовну політику держави.
12. Якщо примус до якоїсь мови може призвести лише до спротиву, до негативного сприйняття нав’язуваної мови, до навмисної її ігнорації, тоді чому триста років насильницького насаджування російської не виростили тут всуціль українськомовного суспільства?
13. Чорні прогнози стосовно небезпек більш жорсткої мовної політики могли виглядати правдопоібними до впровадження українськомовної освіти, до реклами українською, до ЗНО з укрмови й літератури, до дубляжу. Вже ніби заспокоїлися і з квотами на радіо. Подальше вигадування горорів про українізацію тепер уже свідчить радше про інертність думки кожного такого нострадамуса.
14. Далеко не всі ЗРМ, говорячи про “різнобічний розвиток”, “сусідську культуру” чи що “потрібно знати мову ворога”, заглиблюються до українських тем із сумірним ентузіазмом, частіше цей “один з боків”, “сусід” або “ворог” переважає у їхньому культурному фундаменті. Думають, що російське, якщо їх не вб’є, то зробить сильнішими, а українське їх, як не з’їсть, то понадкушує.
15. Потяг до українства не є сьогодні деонтологічною догмою. Він має цілком навіть вимірювані причини й мету. Так само, як активістський лозунг “російське вбиває” не містить ані грама істерики, лише резюмує нашу історію, а звідти вже — попереджає. Із цим і поряд не лежав острах перед зусиллям, яке слід здійснити згіподинамленому українському культурному організмові для гімнастичних вправ і початку дієти, острах, який ЗРМ видають за захист плюралізму. Пам’ятаєте четвертого “Термінатора”, як Маркус дотямив, що він інфільтратор? Отак російське і працює. Чи кожен ЗРМ певен, що у вирішальний момент він залишиться з тими, кого він зараз називає своїми? Річ у тім, що вирішальний момент — уже, і то давно.