неділя, 20 серпня 2017 р.

Найтемніше перед світанком. А я знаю, що він почнеться ще в цьому десятилітті

                      
Я хочу поїхати. Кудись туди, на Захід, услід за мільйонами беручких, працьовитих, підприємливих, розумних. За мільйонами тих, хто сподівався й навіть боровся, але втомився. Хто віддав перевагу своєму вітрячку перед донкіхотством. Хто слав гроші сюди, а тепер забрав дітей і відчалив, кинувши стареньких та фразу на прощання: "Життя одне, і йде воно в один бік".
Я хочу поїхати від нереалізованої Незалежності. Бо, озираючись назад, не можу позбутися думки, що політичний клас використовував незалежну Українську державу тільки з однієї метою — розкрасти. Ми втратили території, всохли в демографії, майже добили медицину, освіту і промисловість, убили науку. Зате ми були на передових позиціях у рейтингах "Форбса". Але навіть цей час минув, бо ми втратили території, всохли в демографії, майже добили медицину, освіту і промисловість, убили науку. 
За двадцять шість років мало хто зрозумів, що "меншовартість" — це не тільки відносно Росії, а й Заходу теж. Влада так і не навчилася говорити рішуче "так" і рішуче "ні", коли йдеться про національні інтереси. Вона готова обмінювати ці інтереси на будь-якому ринку, тільки б їй не заважали збагачуватися.
Я хочу поїхати від президента, народженого під знаком "Жадібні Терези". Від президента, що не задає трендів розвитку і не приймає стратегічних рішень. Не приймає, бо зважує копійки від зупинки на тому чи іншому варіанті. 
Хочу поїхати від олігархів, які ллють крокодилячі сльози з приводу низької капіталізації їхнього бізнесу в нецивілізованій країні і незмінно під час виборів фінансують переможців кастингу негідників. Я просто хочу поїхати від дурості. 
Я боюся виборців, які крадуть у мене п'ятирічки нормального життя і розмінюють своє на 200 гривень. Я хочу втекти від жителів міст, готових "довірити ключ від своєї квартири" закоренілому аферистові з десятком років відсидки і незмінним трауром під нігтями. І від сільських виборців, готових віддати голоси за людину, котра на початку дев'яностих рекетирувала не вилами, а журналістським посвідченням аптекарів, що приторговували наркотою. 
Я побачила як частина волонтерів продалася й нажилася. Але я хочу поїхати, щоб не бачити, як остаточно збожеволіють від чужих горя, крові, болю й сліз ті чесні, які залишилися. 
Я не хочу бачити, як рейдери й рекетири, запасшись ідеологією і нашивками та сколочуючись у корпуси й охоронні агентств, патрають безкарно фірми, банки і громадян, які їм не подобаються. Не пояснили їм владні куратори, що патріотизм — це не забирати, а віддавати. 
Я 45 років дивилася у вікно на Голосіївський ліс і не хочу побачити, як його заслонять і вб'ють тринадцять 27-поверхових блоків, вибудуваних за наводкою продажної гебні, що випускає із СІЗО бізнесмена-сепара за сотню квартир. Та якби тільки продажних… До того, що мене "слухають", за два десятки років я звикла. Але коли я бачу, як на стіл президента лягають резюме моїх телефонних розмов, де Червона шапочка на килимі-літаку залітає у Вінтерфелл, — мене жахає рівень компетенції моїх спостерігачів. Не за себе страшно. За країну. За президента, якого годують продуктом інтелектуального нетравлення.
Хочу поїхати від всюдисущої і всевиправдувальної фрази: "Ну, ви ж знаєте в якій країні ми живемо". Від брехні й підмін, які плутають піар зі справами; політично активного бізнесмена — з президентом; кількість обшуків — із ефективністю влади; оголошення підозри — з вироком суду; вирок продажного суду — з істиною; істерику — з диктатурою; базік — із реформаторами…
Я втомилася клянчити гроші на газету. Перетягавши в редакційну бухгалтерію з дому все, що могла, ще в 2000-х, я втомилася жебрати, лавіруючи й не бажаючи потрапляти в полон вітчизняного бізнесу. Я втомилася не писати, бо мушу шукати гроші для виплати злиденних зарплат і гонорарів, для підтримки невідомо кому потрібного майданчика, на якому думаючі люди публікують розумні, системні, суспільно важливі й державно-прикладні тексти. 
Я хочу втекти. Але! Так, ви маєте рацію, — я залишуся.
Тому що найтемніше перед світанком. А я знаю, що він почнеться ще в цьому десятилітті. Не запитуйте, звідки. Просто знаю, і все. 
Не поїду, тому що мої батьки мусять зсутулившись сидіти на могилах своїх матерів і батьків, коли захочуть із ними поговорити.
Тому що моїм дітям потрібна Батьківщина, а вони мають бути потрібні їй. Навіть якщо вони не будівельники й продавці, а нікому не потрібні сьогодні біохіміки, що вивчають мозок людський. Той самий орган, який не встигає не те що за інформпотоком і функціоналом гаджетів, а навіть за нумерацією айфонів.
Тому що, забувши про нахаб-перекупниць, я не поїду від ненавмисної радості сумних зморщених бабусь. Хто ж тоді купить у них непотрібний кілограм сиру, м'яту малину, немиту картоплю?
Тому що, побувавши в майже півсотні країн, я не бачила Харкова, Шацьких озер, чернівецького універу, Кам'янець-Подільської фортеці і щойно розібралася з нумерацією станцій Фонтана. Я, ентомолог Печерських пагорбів, ще не бачила своєї країни.
Я не поїду від Любомира Гузара, який приїхав із благополучного світу, щоб зробити нашу країну кращою; який повернувся, щоб залишитися. Від Лесі Литвинової: я їй не потрібна, але вона потрібна мені. Від Віталія Шабуніна: у нього такий гарний хук! Від дідусів-конструкторів, які пам'ятають, що ОПК — це не тільки відкіт. Від дивом уцілілих убогих шкільних учителів, чиї учні привозять медалі зі світових олімпіад. Від кількох тисяч розумних студентських очей, хай у країні й залишиться тільки половина їх.
Я не поїду від тих, хто не здався. Хто мужніє, набирається розуму, міцніє. Хто вчиться на своїх помилках. Від тих, хто буде готовий, а не думає, що вже готовий, коли Україні випаде черговий шанс стати іншою. Я хочу застати цей день. Я хочу в цьому брати участь. Я хочу, нарешті, зрадіти тому, що вийшло. 
Я знаю, що всі чудово впораються без мене. Але я не поїду. Мені нікого там любити. Ні в кого вірити. Ні за кого рвати серце. Хай воно порветься тут.
                                                       
 Юлія Мостова

Немає коментарів:

Дописати коментар