четвер, 17 серпня 2017 р.

ІСТОРІЯ ХВОРОБИ ГЕНІЯ, або ВІД ЧОГО ПОМЕР ІВАН ФРАНКО?

В здоровому тілі здорова душа,Та часто буває не варта гроша.В улóмному тілі буває душа,Що крáсою світ весь і Бога втіша!
Іван Франко. Із циклу «Паренетікон»
Людина народжена бути здоровою, але приречена на хвороби, страждання, старість і смерть. Колись зустріч із цими неминучими супутниками людського життя глибоко вразила індійського царевича Сіддгартху Ґаутаму і спричинила кардинальний світоглядний переворот, що перетворив його на Будду – засновника однієї зі світових релігій (якою, між іншим, вельми цікавився Іван Франко; втім, це тема окремої розмови). Ця гірка істина, на жаль, справедлива щодо всіх смертних, і генії – не виняток. Вони також страждають, старіють, хворіють і помирають (хоч і не цілком – згадаймо славетні слова Мавки з «Лісової пісні»: «Я в серці маю те, що не вмирає…»).
Франко_1912+Сепія
Іван Франко. Фото 1912 р.
У травні, 2016-го, року, як відомо, виповнилося рівно сто років відтоді, як Іван Франко переступив поріг вічності.
Смерть рідко буває сподіваною. Проте самотній, втомлений поет таки чекав на неї. Утім, понад усе хотів побачити ще раз привітний усміх сонця, яке сховалося було за хмарами. «От, бачите, сонце за хмарами, таки за густими хмарами, ‒ промовив до секретаря, Марʼяна Колодія. ‒ Що робити, треба ждати, але правда, що смерть не має терпеливості ждати»…[1] Вона таки не мала терпеливості…
О четвертій годині пополудні 28 травня 1916 року Франкове серце зупинилося.
За переказами, митрополит Андрей Шептицький, отримавши сумну звістку про смерть Франка, назвав цю подію найбільшою втратою українців у Першій світовій війні.
Цьому трагічному моменту передувала важка й тривала хвороба. Попри те, що від природи Франко мав досить міцне «мужицьке» здоров’я, та й згодом провадив досить-таки здоровий спосіб життя (часто бував на лоні природи, багато ходив пішки, був байдужий до тютюну та ніколи не зловживав алкоголем), його стан істотно підірвали кількакратні арешти, тюремні увʼязнення та інші численні житейські випробування, а також – можливо, навіть не меншою мірою! – достоту титанічна, понадлюдська праця на межі витривалості. 1908 ж року, який сам письменник називав найстрашнішим у своєму житті, хвороба загострилася, поставила митця на межу життя і смерті, реальності й галюцинації і стала не тільки його щоденним кошмаром, а й прологом до невідворотної катастрофи[2].
Про те, наскільки пекельним був перебіг цієї недуги і які жахливі наслідки мали періоди її загострення для фізичного й психологічного стану творця, промовисто свідчить «Історія моєї хороби» авторства самого Франка – моторошний документ глибоких страждань великої людини, писаний рукою письменникового сина, Андрія, який також передчасно помер (див. про нього студію Наталі Тихолоз «Найдорожчий помічник (Згасла свічка Андрія Франка)»). Уперше цей маловідомий автобіографічний матеріал з архіву Франка, що зберігається у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України в Києві (Ф. 3. ‒ № 185), опублікувала Ярослава Мельник (див.: І. Франко. Історія моєї хороби ).
IMG_4510
Іван Франко. “Історія моєї хороби” (1908). Рукопис Андрія Франка.
Не беремося коментувати цієї вражаючої, сливе містичної сповіді – хай кожен охочий складе про неї уявлення сам. Не вважаємо себе достатньо компетентними, щоб інтерпретувати тверді факти й туманні галюцинації, викладені в «Історії моєї хороби» Франка. Зрештою, не дозволяє цього дослідницька етика.
На що хворіє людина – зазвичай її приватна справа. Іноді навіть інтимна. Й обговорювати чужі болячки – у більшості випадків неетично.
Проте люди відомі, публічні, видатні – завше в зоні підвищеного суспільного інтересу. Їхнє право на приватне життя допитлива публіка не зажди ревно шанує за життя; що вже й казати – по смерті… Здавалося б, яке кому діло до того, на що хворів той чи той геній та від чого він, зрештою, помер? Проте громадське зацікавлення цією темою іноді має хворобливо-гіперболізований характер, а часом набуває і химерних, навіть потворно-патологічних форм. Найгірше, коли на місце дійсних фактів приходять субʼєктивні здогади, припущення, домисли, навіть умисні обмови й наклепи…
04
Іван Франко, маючи паралізовані руки, диктує свої твори учителеві Завадовичу. Криворівня, 1912 р.
На жаль, Франкова хвороба (передусім та комплексна, системна недуга, яка врешті-решт передчасно звела його в могилу) не залишилася лише приватною справою письменника навіть за його життя. Про стан його здоровʼя писали в газетах; його недугу та її причини обговорювали потайки й на повен голос вдома і в галицьких (і не тільки!) «сальонах» та «кнайпах»; кожен охочий попліткувати з цього приводу висував власну версію «достовірного» діагнозу, вважаючи її «єдиноправильною». Унаслідок цього в масовій свідомості поширився профанний міф про нібито «непристойний» характер цієї хвороби, про яку не заведено згадувати в порядному товаристві. Чутки про те, що Франко нібито страждав на «цікаву» (тобто венеричну) «болячку» (здебільшого йшла мова про сифіліс) деякі поетові «доброзичливці» розповсюджували ще за життя письменника (дехто з особливо «поінформованих» навіть натякав, що болячка та «родом» із Відня, де Франко робив докторат у 1892‒1893 рр.). Проте й по його смерті чимало «докторів Бессервіссерів» (себто тих універсальних «експертів»-всезнайків, які завжди все знають краще від інших) і далі з утаємниченим виглядом часто-густо натякають на те, нібито Франко, звичайно, геній, але ж і недуга його мала «гріховний» характер… Шкода, що навіть окремі дослідники-франкознавці не уникнули впливу цього фальшивого стереотипу, не опертого на жодних фактах, і продовжують його (хоч і негласно) підтримувати…
!!! Tytulka zurnaluЦей шкідливий і, головне, облудний, брехливий міф (і досі, на жаль, вельми живучий у масовій свідомості) обґрунтовано спростував майже 20 років тому авторитетний лікар і вчений-медик, засновник відомої львівської лікарської династії Дмитро Луцик у статті «Танатогенез Івана Франка» (тобто причина смерті письменника), уперше опублікованій в наукових записках Львівського державного медичного інституту (Acta Medica Leopoliensia. – 1997. – Т. 3. – № 3–4. – С. 100–106).
Ця студія, автор якої, наголошуємо, ‒ не історик чи літературознавець (у цій сфері їхні судження не можуть мати достатньої ваги!), а фаховий лікар з колосальним практичним, науково-дослідницьким та викладацьким досвідом, – це науково обґрунтований ретроспективний діагноз хвороби І. Франка, що мала хронічний, системний і полісимптомний характер, свого часу, на жаль, була неточно діагностована і, відповідно, неправильно лікована, а відтак стала причиною смерті письменника.
Висновки статті стисло підсумовано в анотації:
«На підставі ретроспективного аналізу симптоматики захворювань Івана Франка досліджено причини смерті українського поета. Обґрунтовано, що Франко успадкував від матері схильність до неспецифічного деформуючого ревматоїдного поліартриту, який у 1916 р. (рік смерті поета) не входив до номенклатури хвороб людини. Інтеркурентні захворювання, злиденні матеріальні умови, посилена творча праця, ув’язнення та холод як основний провокуючий фактор спричинилися до розвитку класичної клініки ревматоїду. Домінантними були зміни кори головного мозку та кистей рук. Лікування препаратами наперстянки ніяк не стримувало прогресії патології, а, навпаки, зумовлювало галюцинації. Декомпенсація серцево-судинної системи та наступні ускладнення призвели до біологічної смерті».
Таким чином, проф. Д. Луцик на підставі кваліфікованого фахового аналізу критично переглянув, істотно уточнив і доповнив попередній ретроспективний діагноз Франкової недуги (хвороба Рейтера), поставлений 1981 р. у статті М. Шеремети та Л. Ясинської[3] та аргументовано спростував низку профанних стереотипів, які існують із цього приводу й досі активно експлуатуються не лише в бульварній пресі, а й у деяких франкознавчих працях.
Немає нічого шкідливішого від брехні і нічого переконливішого, ніж правда.
Саме з такого переконання виходять автори проекту ФРАНКО:НАЖИВО / FRANKO:LIVE ©. Відтак прагнемо удоступнити статтю проф. Д. Луцика широкому читачеві з огляду на її вагоме значення для франкознавства і невеликий наклад спеціального медичного видання, в якому її було вперше надруковано.
На нашу думку, авторитетна, аргументована думка справжнього фахівця – це найкраща відповідь на тенденційні й упереджені спекуляції «войовничих дилетантів».
Статтю подаємо за першодруком без жодних змін чи скорочень, зі збереженням правописних та стилістичних особливостей авторського тексту.

ДОВІДКА ПРО АВТОРА

Дмитро Павлович ЛУЦИК (21. Х 1913, м. Тлумач Івано-Франківської обл. – 25. ІV 2004,
Д_Луцик
Професор Дмитро Луцик (1913-2004)
Львів) – український лікар, доктор та професор медицини. Закінчив медичний факультет Львівського медичного інституту (1941). Кандидат медичних наук (1951), доцент (1954), доктор медичних наук (1966), професор (1969). Асистент (1945–1953), доцент (1953–1968), професор (1972–1973) кафедри факультетської терапії Львівського державного медичного інституту (тепер – Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького). Почесний член Українського лікарського товариства у Львові.
Працював асистентом клініки внутрішніх хвороб Львівського медичного інституту та медико-природничих фахових курсів; лікарем в Інституті Вайгля (за сумісництвом; 1942–1943); лікарем у містах Надвірна, Радом, Тренчин, Мартін (1943–1945); науковим співробітником Львівського НДІ переливання крові (1948–1949); завідувачем кафедр факультетської (1968–1969) та шпитальної (1969–1971) терапії Івано-Франківського медичного інституту; завідувачем лабораторії електронної мікроскопії (1974–1981); лікарем консультативної поліклініки Львівського НДІ гематології і переливання крові (1981–1997).
Автор близько 60 наукових праць. Головний напрям наукових досліджень – клінічна гематологія, зокрема, діагностика, клініка, класифікація та лікування лейкозів.

Немає коментарів:

Дописати коментар