середа, 28 серпня 2013 р.

Чи просто дістатися до влади в Черкасах?


 У минулому році на своєму блозі я публікував матеріал про штурм Черкаської міської ради "афганцями". Під час цього штурму кандидат в народні депутати, відомий опозиціонер Микола Булатецький долучився до руйнування незаконно встановлених на вході турнікетів. Уся опозиція тоді обурювалась тими турнікетами, вимагала вільного доступу громадян до місцевої влади.
   Минув рік. Влада (виконком, в.о.міського голови) тепер у місті інша. Колишню міська рада змістила.
  Які ж зміни відбулися у справі вільного дорступу громадян до органів влади?
  Приходжу вчора до "мерії", де нардеп Микола Томенко повинен був дарувати близько тисячі книжок черкаським дітям. Бачу, що турнікет так і стоїть на старому місці та міліціонер сидить в кабінці біля нього. Підходжу ближче до турнікету. Міліціонер: "Ви куди? Де Ваша перепустка? Якщо немає, то йдіть оформлюйте оно навпроти". Дивлюся навпроти - черга з жіночок 25-ти, це працівники дитячих дошкільних та шкільних установ прийшли отримати від Томенка подарунки та оформляють перепустки аби їх (подарунки) отримати. Прийшли зі мною ще деякі журналісти, які, почувши про ці кляті перепустки через турнікети, розвернулися і попрямували   з будівлі мерії. 
      Здавалося б, нічого не вартує зняти з входу до мерії турнікети та прибрати охоронця. Аж ні, новому начальству приглянулися і старі крісла,  й старі порядки. Кого охороняють серед білого дня за наші гроші?
     В Європі охорона мерій міст - явище, яке неможливо уявити. ... Тепер у нас новий міськвиконком. Новий за складом...

пʼятниця, 23 серпня 2013 р.

Про любов до України




Сьогодні зранку на блозі виклав вірш Крищенка про наш державний прапор. Пізніш взяв участь у автопробігу, присвяченому Дню нашого прапора - Черкаси-Канів. Зібралося десь два десятка автівок і, прикрашені прапорами, рушили. Стартом і фінішем автопробігу була “історична” площа перед канівським автовокзалом, де восени минулого року під час парламентських виборів розміщувалась окружна комісія канівського виборчого округу і де двадцять днів канівчани відстоювали перемогу Леоніда Даценка, що виграв у олігарха Богдана Губського.У Каневі провели невеличкий мітинг на площі біля комплексу "Авто-ріка", затим об'їхали чи не усі вулиці та вулички Канева.
   Але, за великим рахунком, я хочу дещо про інше тут сказати.
  Моя життєва позиція, громадська діяльність звела мене з однією чудовою, як на мене, людиною. Це - депутат Черкаської обласної ради, полум'яна (без зайвих хвалебних епітетів) опозиціонерка Наталка Старікова. І от, після того, як вона (до речі прихворнувши) взяла участь у цьому автопробігу, виступила перед канічанами, повернулась додому і виклала у Фейсбуці своє зізнання в любові до України. Прочитавши його, я не стримався, зателефонував  їй і попросив дозволу опублікувати його на своєму блозі. Наталія Володимирівна погодилася і я пропоную вам її духовну та громадянську позицію.
  
Акцентую - Наталка є корінною росіянкою.

Виступ на мітингу у Каневі.

Автопробіг у русі.

Учасники автопробігу біля Канівської "Авто-ріки".

                                           Україна - моя друга матір.
У День Незалежності хочу зізнатися в любові до України, де живу, працюю, де мешкає моя родина і зростають внуки.
Я народилася і виросла в невеликому російському містечку. Там отримала освіту і вперше закохалася. Після 20 років доля покликала мене на Україну, де жили батьки мого чоловіка. В Черкасах я почала самостійне життя.
Жодного разу не пожалкувала про це. Україна стала для мене другою батьківщиною, без перебільшень – моєї другою матір'ю. Вона навчила мене багатьом речам: самостійності, працелюбству, іти вперед і досягати свої мети, постійно самовдосконалюватися. Саме в Україні я здобула другу й третю освіти, тут я реалізувалася як фахівець, зробила кар'єру. В цьому маю завдячувати людям, чию любов і підтримку я завжди відчувала. Але найголовніше, чому навчилася, – це боротися за справедливість, чесність, робити добро. Допомога людям, які гостро потребують її саме в цей момент, приносить мені радість і задоволення. Тоді я відчуваю, що живу на повну, в служінні людям розкриваюся як політик, депутат і як громадянка цієї країни.
Життя дало мені можливість допомогти Україні. Відчуваю, що в боргу перед нею. І мушу віддавати його – боротися разом зі своїми партнерами, колегами по партії, щоб змінити країну, подолати цей кримінально-олігархічний режим, провести соціально-економічні реформи, що їх потребують українці, зберегти освіту, медицину і культуру. Впевнена, зміни настануть і вікові прагнення України до свободи, незалежності і процвітання отримають достойне продовження.
    
Слава Україні!
          

Ми з пані Наталкою на одній з прес-конференцій Черкаської опозиції.

   І тепер подумав і вирішив: той, раніш викладений мною вірш Крищенка про прапор я видалю і залишу ось цей матеріал. Як на мене, він більш відповідає темі Державного прапора.

                                                                            Частина світлин - Тетяна Воронцова (сайт "Дзвін")




понеділок, 19 серпня 2013 р.

Тітушки - пройдений етап?


  Сьогодні натрапив на такий сайт:  http://fgv.org.ua/  Якщо хтось не в курсі справи, то розшифрую: ФЕДЕРАЛЬНАЯ ГРУППА ВОЙСК. Объединение страйкбольных команд, моделирующих силовые структуры Российской Федерации. Але це ще не все. Далі це виглядає так: На нашем сайте всё о русском страйкболе в Украине.
Мы являемся крупнейшим объединением украинских команд страйкбола, которые выбрали своим направлением интересное и сложное направление моделирования - мы играем за одну из самых сильных и прогрессивных армий мира.
  Ну, і чим  для вас є якісь там тітушки?  Брати наші закляті готові страйкбольно (в дужках - без п'яти хвилин вогнепально) доводити вам, що саме вони є захисниками прав неукраїнців в Україні. 
Наводжу один з прикладів гри (мова ініціатора):  На прошлых выходных в Пензенской области (Россия) 150 человек играли в страйкбол (военно-спортивная игра с использованием пневматического оружия) по мотивам ... книги луганского писателя-афганца Глеба Боброва «Эпоха мертворожденных».
По сюжету книги и игры, которая называется «Вторжение», в Украине, расколотой на две части - пророссийскую и прозападную - началась гражданская война, и россияне в качестве добровольцев участвуют в военных действиях, убивая украинцев.
    «Победила в итоге восточная Украина (пророссийская часть - Авт.). Мы планируем делать серийные игры по этой же книге. Я считаю, что описанные события вполне могут произойти на самом деле», - рассказал « Сегодня » Сергей Нечай, организатор и участник игры.
  Народний депутат від ВО "Свобода" Андрій Мохник коментує цю подію так : " «Дурень думкою багатіє - ось, що я можу про це сказати. Це ще одне підтверждення того, що росіяни нам ниякі не брати. Жодних  кроків у відповідь ми робити не будемо. Патріотизм треба виховувати  любов'ю до  своєї Батьківщини, а не ненавистю до іншої».   У когось заперечення є? У мене є...

У Києві відбудеться презентація фотоальбому, присвяченого вшануванням холодноярських героїв


Газета та інтернет-ресурс “Козацький край” повідомляє, що 21 серпня 2013 р. о 19.00 у Києві, в Національному музеї Тараса Шевченка (бул. Тараса Шевченка, 12) буде презентоване позацензурне видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса. Цього ж вечора буде представлено фотоальбом “Свято, що кличе до бою” (редактор-упорядник та автор передмови Роман Коваль). Це видання розповість про вшанування холодноярських героїв, яке перетворилося на свято українського духу та соборності. Відбулося воно 20 – 21 квітня 2013 р. на Чигиринщині – батьківщині Богдана Хмельницького, Максима Залізняка та Василя Чучупака. У фотоальбомі вміщено 325 світлин, які зафіксували найяскравіші моменти вшанувань. Співтворцями прекрасного альбому стали фотомитці Володимир Калюжний, Григорій Юрик, Володимир Захарук, Андрій Кравець, Вікторія Пришутова, Настя Сніжна, Роман Чорномаз та інші фотографи, які зберегли щасливу мить у бутті українського народу.
На переконання народного депутата Юрка Сиротюка, вшанування в Холодному Яру стало головною культурною подією року в Україні.
Параметри видання такі: “Свято, що кличе до бою”. – Київ – Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013. – 128 с., ширина 240 мм, висота 170 мм, папір крейдований, 115 гр., друк кольоровий усіх сторінок, палітурка тверда, повнокольорова, глянцева. Наклад 1000 пр.
“Холодний Яр, який оспівали Тарас Шевченко та Юрій Горліс-Горський, наснажує нас і духовно підтримує. – так завершує передмову до видання Роман Коваль. – І кожна добра справа, яку робимо для відродження його слави, ошляхетнює насамперед нас. На світлинах, які після Холодноярського свята 2013 року надсилали мені друзі й приятелі, я побачив стільки посмішок, стільки сонячних ликів, що вирішив зафіксувати цю радісну мить буття українського народу у фотоальбомі, який ви тримаєте у своїх руках. Обнімаю кожного, хто був щасливий у Холодному Яру! До зустрічі на холодноярських стежках!”
На презентації звучатимуть бандури Михайла Коваля і Тараса Силенка та гітари Григорія Лук’яненка й Володимира Самайди.
 Історичний клуб “Холодний Яр”

У Красенівці на Черкащині на честь Піддубного боролись українські богатирі

понеділок, 12 серпня 2013 р.

ВУЗЛОВЕ МІСЦЕ У КОРЕНЕВІЙ СИСТЕМІ…

                                                                                                                        Олекса Різників, Одеса.
                                                                                                                  
                                                                                                                           Файл:Oleksiy Riznykiv.jpg

                                                            
                                                            МАКСИМ’ЮК ТАРАС
                                                              (розмови з ювіляром)
                        
      Навесні цього року запросили мене до Черкащини, на святкування дня народження Тодося Осьмачки, чудового великого письменника, який народився 16 травня у селі Куцівка, Смілянського району.  Приїхало туди гостей із Києва, із Черкас. Чудове свято було.
Та підходить до мене черкащанин Назар Обідзінський і запитує, чи не знаю я в Одесі такого чоловіка як Тарас Максим’юк?
Я відповів просто:
- Та хто ж його не знає у Одесі?! Усі знають. А ви звідки знаєте??
Назар Обідзінський, син і онука українських акторів у Польщі, повідав мені, що вони народилися  у Холмі, батьки їхні дружили, а потім усіх разом нас, українців,  вивезли із нашої рідної землі, до України. Бо Сталін віддав нашу землю полякам…
Я набрав на стільниковому телефоні Тараса, той відгукнувся з Одеси, і вони вдвох, такі близькі у дитинстві, поговорили…
Тарас Максим'юк.

- Уявляєш, мені досі не віриться, - розповідає мені Тарас, -  але це факт: у 1992 році завдяки моєму нахабству, завдяки трудами тяжкими здобутим ста доларам і п’яти  тисячам горіхів, так-так, саме саме простих грецьких горіхів, які я назбирав на одеських вулицях, я потрапив на фантастичний корабель, що звався «Еней», і зробив потрясаючу подорож під вітрилами з Миколаєва аж до Італії! Цей «Еней» був побудований хлопцями у Миколаєві. Він копія тих суден, якими ходили запорожці, ще коли вони вміли панувати, коли перед ними тремтіла Порта Оттоманська. І я, уявляєш, став одним із 27 членів екіпажу. Я сидів перед першою мачтою, це було моє законне місце. І всі ми довго гризли мої горіхи, грецькі, і там, у Греції, і на острові Корфу, і на Капрі, де бував Михайло Коцюбинський. А острів Ітака і зовсім легендарний, бо з нього родом Одісей…

Як відомо з історії, одісея одесита Максим’юка закінчилася тоді у Неаполі, далі йти не було коштів, і хлопці різними шляхами вернулися додому. Але ця одісея увійшла в золотий фонд мореплавства молодого українського землепрохідництва чи мореплавства…

В одному зі своїх численних інтерв’ю (це – газеті «Культура і життя») Тарас оригінально висловився про українську інтелігенцію. Ми звикли порівнювати її з мозком нації, а Тарас:
«…з життя давньої одеської інтелігенції, тієї її кореневої системи, що була хижо зруйнована в період тоталітарного режиму».
Коренева система одеської інтелігенції…
Так-так, тепер ми знаємо її трохи більше: Іван та Юрій Липи, Амвросій Ждаха, Михайло Комаров, Сергій Шелухин, Віталій Боровик, Йосип Караванський… Їх корчували, виривали з рідного грунту, висилали, стирали сліди – а вони  так і лишаються живими в нашій пам’яті, вони дають життя новим паросткам, які розростаються , просторяться, тужавіють…

Ну от взяти самого Тараса. Хлопчиною у Миколаєві познайомився з Феодосієм Тимофійовичем Камінським. До 1929 року  той був директором історико-археологічного музею-заповідника «Ольвія». ДПУ за наказом КПУ вигадує колосальну справу «Спілки визволення України», робить гучний процес у Харкові, на якому судять 45 українських інтелігентів – від академіка Сергія Єфремова починаючи і студентами кінчаючи. Серед ще семисот арештованих виявляється і Камінський. Тричі був корчований! Аж у часи Хрущова він мав нарешті спокій.
 І ось від такого чоловіка одержує малий Тарас життєдайний заряд любові до свого краю, до історії, до краєзнавства, до колекціонування. І – на все життя. Як у Тараса Шевченка сказано: «Раз добром зігріте серце вік не прохолоне».
У кореневій системі одеської інтелігенції Тарасове місце – одне з вузлових. Давненько вже вся Одеса була здивована, вражена листом Максим’юка до голови президентської адміністрації:

«Пропоную в подарунок Одесі своє зібрання україніки, себто, колекцію українських художніх творів 19-20 століть, архівних матеріалів (рукописи, документи, фотознімки) того ж періоду, виробів народного мистецтва, книг і періодичних видань 19-20 ст. , листівок першої чверті хх ст..»

А далі Тарас пропонував створити своєрідний український культурний центр, подібного якому не має ще жодне місто. Там розмістити тисячі і тисячі експонатів, зібраних Максим’юком за 30 років збирацтва…
Наскільки всі були заскочені, здивовані, збурені пропозицією Тараса, свідчить, зокрема,  «Сонет про музей-мрію», написаний нашим відомим краєзнавцем Григорієм Зленком, надрукованим у газеті «Муза»:

Сонет нехитрий пишучи оцей,
на оці маю крихітний музей,
що в ньому є – та ще й яка – потреба.
І надто – нині, в розбудовний час.
Нехай же нам допомагає небо,
а перше – влада хай почує нас!

Ех, хлопці-ідеалісти…
- Чому ідеалісти? – заперечує Тарас. – Ось поглянь, «Вечерняя Одесса» від 1 червня 1992 р. Мер міста Леонід Чернега дає перше інтерв’ю і каже: «Культура не має бути на остаточному рівні! Сподіваюсь, знайдемо можливість із колекцій Т. Максимюка створити український культурний центр…»
- Та я чув, що й Симоненко брався за це діло.
- Брався, але він так стрімко пішов догори, що втратив цей музей з поля зору. Гурвіц теж не зумів це зробити.
- А що як нинішній мер, залюблений у мови, може, заради хохми, втяти таке диво? – питаю Тараса.
 Ми обоє усміхаємося.
Тарас розгортає прекрасне видання поштових листівок Амвросія Ждахи. 23 аркушики з чарівними мініатюрами Ждахи! На кожній – тексти окремих українських народних пісень, проілюстрованих Ждахою. Це сам Тарас Максимюк перевидав їх!  Це просто диво.
-          Як тобі ведеться в Одесі, Тарасе?
-   Нормально. Це мій дім, моя земля. От з Холмщиною трохи інакше. Уже кілька разів ми проводили всесвітній збір холмщаків. У Львові. Я там робив виставку своєї україніки. Дуже зацікавила вона моїх земляків. А одного разу ми, взявши аж сім автобусів, поїхали до Польщі, на наш рідну землю, етнографічну батьківщину. Це я, по-суті, вперше відвідав її, бо ж покинув дворічним хлопчаком.
Цікаві ситуації з нами бувають, подумав я. Дивіться, Іван Липа народився в Криму, син його Юрій у Одесі, а у Львові відчував себе як дома. Тарас народився у Холмщині, а Одеса стала його рідною домівкою. От що значить рідна земля, рідна Україна. І наш тисячолітній народ, що виробив чудову культуру, майже однакову по всій території свого розселення, «труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, покотиш Чорним морем гомін волі», як писав пророчо Іван Франко…

P.S. Років п’ять тому у Львові мене знайомі художники запросили на виставку одесита Тараса Максим’юка, де він показував знамениту картину Жука з портретом молодого Тичини. Я з радістю пішов з ними, я був подивований тим, як багато людей прийшло подивитися цю презентацію. А як захоплено усі слухали виважену, глибоко наукову розповідь нашого земляка про Одесу, про наших митців! Ні, він таки дуже потрібний нашій Одесі, цей Тарас Максим’юк!

Вітаючи Тараса Максим’юка з черговим ювілеєм, бажаємо йому здоров’я, успіхів бажаємо відкриття десятка своїх музеїв, так потрібних в Одесі, котра починає повертатися обличчям до витоків своєї культури, своєї історії.
                                                          

вівторок, 6 серпня 2013 р.

Гречкосію фотографувати шеваль'є - зась!

   6-го серпня черкаський губернатор Сергій Тулуб таки побував у рідному селі Тараса Шевченка — Моринцях, повідомляє опозиційний портал Черкащини "Про головне". Чекали на нього вже давно, місцеві автодорівці все ніяк не могли визначитися, чи асфальтувати величезну яму на дорозі, чи минеться. Сергій Борисович ревізував стан підготовки села до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Про візит високого гостя майже ніхто в селі не знав, подія була утаємниченою, бо ж земляки Тараса ніколи не змовчують палкому Сергію Борисовичу та запитують про те, що бажають, чим доводять чиновника до кипіння, адже той звик, що перед ним лише кланяються. 
Напередодні високого візиту таки заасфальтували багатостраждальну глибоку яму на повороті у селі, а налякані автодорівці чекали губернатора, як бога, щоб демонстративно ще раз проїхатися катком, засвідчивши таким чином невпинну працю.
Візит Сергія Борисовича тривав кілька хвилин, але за цей короткий час місцева влада встигла мало не до смерті  налякатися. 62-річний голова села довго не міг згадати, що знаходиться у приміщенні… місцевої пошти. Будівля пошти роздратувала героя-губернатора. «Що це за приміщення і чого воно тут стоїть?» Налякана сільська влада зо 5 хвилин не могла доп’ясти, що й до чого, аж поки один з моринчан вигукнув: «То це ж наша пошта!»  
Будівлю сільської пошти збудовано у селі 1963 року. Будівлю тримають у догляді, вона обкладена плиткою, встановлено нові євро-двері. Чим же вона не догодила Сергію Борисовичу? Справа в тім, що за поштою проводять  реконструкцію Чумацької хати, на території якої побудують воловні (повітки, де тримали волів у давнину).  Хто б міг подумати півстоліття тому, що пошта замуляє черкаському губернатору з Донбасу?   Та й як її прибрати звідти? У жмені не перенесеш! А розвалити теж не можна, бо нема за що будувати нову. 
Під час візиту місцевим чиновникам перепало на горіхи, губернатор не стримувався з висловами у дусі: «Ніхто нічого не робить!» Та чи знає очільник області, що казначейство не пропускає жодних платежів на соціально-економічний розвиток села.  Не знає губернатор, певно, що на місці тих воловень, які запланував Тулуб, — людські земельні наділи. На землю у людей є державні акти, однак губернатору, кажуть,  доповіли, що все вже вирішено й з людьми погоджено, хоча це неправда. 
Про ці та про інші проблеми хотіли поговорити моринчани з Героєм України. Болить селянам і те, що місцевий харчовий комбінат «покращувачі» довели до банкрутства, а тепер планують вирізати на метал. Однак з Тулубом дозволили поспілкуватися «на камери» лише кільком «обраним», решту селян, яких не запрошували, відтіснила охорона губернатора. 
Не до вподоби Сергію Борисовичу припало й те, що місцевий моринчанин хотів сфотографувати його. На бідолаху  Тулуб зірвався криком, мовляв, хто такий і як посмів? «Та я ж із радості, що така знатна людина побувала у нас у селі, Герой України, як не як!» Одначе чоловіка попід руки відвела охорона, а інші безмовно спостерігали за тим дійством.  Для кого Герой, а для кого - кавалер масонського ордена Св. Станіслава, шеваль'є як не як... А тут якийсь гречкосій з фотоапаратом-мильницею!

                                                         *    *    *
     Бачачи таке, мимоволі думаєш, що ж воно за влада така, якій заважають люди?

Думки напередодні 22 річниці Незалежності

                                         
                                        "Правителі повинні не звинувачувати людей у
                                          відсутності патріотизму – а зробити все від
                                          них залежне, щоб вони стали патріотами".
                                                                                               ( Томас Маколей)

                                                                                     
 Ось, зібрався я поділитися своїми роздумами на таку недругорядну тему: у якій кількості ми нині маємо свідоме українське патріотичне суспільство? А наштовхнуло мене на це те, що я почув минулої неділі, будучи присутнім на партконференції Черкаської обласної організації РУХу. Партконференція була об'єднавчою. На ній було обрано керівний склад організації, окреслено перспективи діяльності.
   І от, під час виступу представника Центрального Проводу Івана Зайця, один з делегатів поставив запитання про те, підіймаючи які проблеми суспільства, організація зможе збільшити й закріпити за собою кількість прихильників та електорату на виборах (місцевих, загальнодержавних) у майбутньому.
  На це пан Заєць відповів, що, на жаль, ми нині маємо суспільство, стурбоване головним чином соціально. Натомість, патріотично налаштований прошарок суспільства є мізерним і на нього зглядатися нині - неперспективно.
   Те, що я таку відповідь сприйняв вкрай негативно, я не зупинятимусь.
   Виникло у мене наступне запитання: то що, ми втрачаємо українське патріотичне суспільство? А, як наслідок, втрачаємо Українську Державу? Адже, не маючи національної складової, ми перетворюємось усього-навсього в додаток до метрополії (східної чи західної), до якої приведе країну неукраїнська її верхівка. Та верхівка, яку це саме населення й обрало для себе на роки наперед.
  Спробую знайти на це запитання до самого себе, відповідь самому собі.
  Давати собі відповідь почну, аналізуючи власне спілкування з найрізноманітнішими представниками сьогоднішнього українського суспільства. Почну зі спілкування з найближчими територіально й закінчивши найвіддаленішою його частиною.
  Найближчі - це сусіди, друзі, колеги. Далі - мешканці Черкас, області, України. Найвіддаленіша - українська діаспора за кордоном.
  Отже, сусіди. Їх у мене небагато. Але, з живучих найближче декількох моїх ровесників (50-55 років), один: "Да нафіг ана мнє, ета палітіка! Развалілі Саюз, тєпєрь мучімся...". Другий: "Я, хоч і не стовідсотковий  українець (батько у мене білорус), але вважаю, що справжню державу можна збудувати тільки ставлячи на перше місце українські державні інтереси і маючи проукраїнську владу. А ми цього не маємо усі роки Незалежності". Третій: "Оце вчора чув телепередачу з Медведчуком і впевнився, що він має рацію і лише з Росією маємо перспективу розвитку". Четвертий, росіянин, "афганець", просто обходить мене стороною і ні в жодні дискусії не вступає. Решта людей, що живуть до мене найближче, говорять, що їм абсолютно однаково, якою мовою з ними розмовляють, у якій країні вони живуть, та й взагалі, при Союзі їм жилося краще й легше.
   Тобто, серед моїх сусідів патріотичне населення практично відсутнє.
   Черкащани.  На день я маю зустрічі приблизно з сотнею різних містян. Проблеми мають найрізноманітніші. Але переважна більшість налаштовані абсолютно патріотично, проукраїнськи. Та це саме та частина черкасців, яка і йде на контакт зі мною, як прихильники українського патріотичного руху. Спілкування ж в місцевих інтернет-спільнотах, місцевих соціальних мережах про це не кажуть. Тут більшість російськомовна, проросійськи налаштована, або інертна до таких проблем.  Тобто, маємо висновок, що і тут свідомі українці не складають статистичної більшості.
   Дуже тішить ситуація загальноукраїнська. Насправді вона відрізняється від того, що нам кажуть ЗМІ. Спілкуючись з мешканцями усіх регіонів України, з радістю спостерігаю, що кількість україномовного населення, наприклад, Одеси (тим паче - Одещини) невпинно зростає. Навіть ті російськомовні, до яких звертаєшся українською, переходять на українську, а не демонстративно відповідають, мовляв, "здєсь па-укрАінскі нє гаварят". Це, якщо й відбувалося, то в минулому. Тобто, природня українізація населення поступово відбувається. І це, не дивлячись, що керівництву держави це (перепрошую) "монопенісуально".
   Ну, про українську діаспору майже усіх вікових та соціальних верств не варто й говорити - вона чи не стовідсотково налаштована патріотично. Та от, на жаль, не в Україні вони знаходяться...
  Запитаєте, до чого це я? Навіщо воно мені і вам? А ось до чого. У 2015 році українці будуть обирати собі Президента. А виходячи з того,   з якими переконаннями буде більшість населення країни, такого президента й матимемо. Далі, який президент, такий і уряд. А звідси - державна політика - внутрішня й зовнішня.
  Висновок: сьогоднішньому керівництву України українські патріоти не потрібні, осередок проукраїнського руху НРУ (яку б назву він тепер не мав, ми знаємо цю партію, як РУХ) збирається акцентувати свою пропагандивно-агітаційну діяльність головним чином на питаннях соціально-економічного напрямку. То й задумаємось - чи зможе в найближчі часи постати у світі нова держава - наіонально- , соціально-справедлива, самодостатня, потужна Україна?