пʼятницю, 26 лютого 2016 р.

Ткаченко розповів про земляків, які з митців стали захисниками

Про двох наших земляків, які змінили абсолютно мирні, творчі професії на професію Захисника Батьківщини написав у «Фейсбуці» голова Черкаської ОДА Юрій Ткаченко.
«Один з черкащан - Петро Святецький, режисер знаменитих телевізійних реаліті-шоу «Міняю жінку», «Все для тебе»,«Орел і Решка»... Вже більше року він воює у зоні АТО, один із «кіборгів», які захищали Донаеропорт. Починав службу з добровольчого батальйону ОУН, а зараз - головний сержант десантно-штурмового взводу бригади ВДВ.
Другий - зовсім молодий, але вже відомий своїми роботами на тему Козацтва, Гайдамаччини і Визвольної боротьби скульптор з Черкас Дмитро Бур'ян. На цьогорічних холодноярських вшануваннях планувалося залучити його до роботи саме як скульптора, але він "тимчасово змінив профіль". Нині Дмитро - танкіст...

Такими черкащани були в усі часи - до речі, 23 лютого виповнилося 115 років від дня народження Леоніда Перфецького, художника з Черкащини, який прославився в боях за Україну проти московських більшовиків ще майже сотню років тому...» – інформує голова ОДА.

середу, 24 лютого 2016 р.

"Настоящім патіотам" від хахла-селюка україномовного моє вітання

 Лірник Сашко
Вже дожився до того що читаю черговий "маніфест" російськомовного патріота України.
Цитата(вибачте): "Почему-то всегда к этой дискуссии, мы, носители русского языка, подходили со стороны обороняющихся. Будто мы в чем-то виновны. Пришло время рубануть по мовосрачу хорошей и внятной полемической пиздюлиной."(https://site.ua/yaramatjushyn/2789-manifest-russkoyazychnogo-patriota/)
Як і годиться із матюками і агресією. Так щоб "рубануть по мовосрачу" ! Тут і про "раскол" і про "русскоязичних героєв- окопніков" і т. д.
Воно канєшно приємно,що у нас всі патріоти. Тіко чому так агресивно? Вам що,забороняють спілкуватися російською мовою? Чи може в магазинах не обслуговують,з кафешок виганяють ? Чи може радіо -шансон заглючило в приймачі? Чи тєлік перестав показувати улюблені жарти російськомовних "культургерів" про тупих хахлів-селюків-свинопасів в засцяних шароварах?
Подивився.
А на цьому каналі? А тут? А тепер тут...
Фффух! Слава Богу ,показують і далі. І газетку "Вєсті" безкоштовно роздають. Чисто із гуманізму.І радіо -ефемка вночі і вдень язиком настоящєго патіотізма бухтить.
А то я вже злякався. Значить у вас все в порядку із задоволенням своїх культурних проблем.
Бо я вже ,грішним ділом, подумав,що поки ви там в окопах своє життя кладете за Україну,тут в тилу хахли-дезертири і прокляті україномовні диванні вояки задумали вас святого позбавити.
Як же ви без улюблених московських серіалів і попси з лабутенами проживете? А як з Макарєвичем бути?! Капєц,скажи,що це бидло україномовне задумало?
І головне коли?! В той час,коли треба всім разом об'єднатися проти ворога!
Нічого святого нема...
От я вчора дивився телевізор. А там на сцені(канал 1+1) якісь дуже інтелігентні і сучасні молоді хлопці показують "сценку гумору" якогось чергового "кварталу". Звичайно всі розмовляють російською мовою. У одного ніби дзвонить айфон,він вмикає і звідти чується пришелепкуватий україномовний голос :"Галя! Ти свиням дала?" Зал сміється.
Артист красивою російською мовою пробує пояснити тупому хохлу в тіліфоні про Галю і про свиней. А той знову: А курам дала? Чи тільки свиням?" Зал знову лежить.А чо,смішно ж.
Син подивиться і скаже: " Тато,ну для чого мені розмовляти твоєю українською мовою,коли це мова свинопасів? Мені соромно.Он російськомовні всі з айфонами і на сцені,а українці свиням дають".
А тепер розкажи мені хто саме розбрат на мові робить?
Митці срані,бандерлоги-селюки порепані.
Так вони,падлюки,не хочуть споживати пропагандистський продукт з країни -агресора!
Терпіть,казли,у нас же війна йде!
А те що українського все менше з кожним днем- так самі винуваті.
Робіть свій продукт української творчості кращий,от тоді і подивимося!
Дійсно,а давайте робити якісну українську творчість!
Бо те що ми зараз робимо і показуємо в Кракові, Амстердамі, Відні і Торонто - то відверте гавно і в підметки не годиться "лабутенам", "гаспадам афіцерам" і "двом кусочєкам калбаски" !
І тоді її, цю нашу нову і якісну українську творчість обов'язково,ну просто обов'язково покажуть по телевізору,де власники є не українцями
І російськомовні ведучі перестануть розказувати хахлам про сало,шаровари і свиней,а замріяно будуть дивитися на нашу українську творчість і втирати скупі сльози захвату!
А музичні редактори каналів і радіостанцій відмовляться від відкатів із російського продюсерского центру,бо патріотизм дорожче за всякі гроші...
От ніби ж ви вже великі дітки,а в казочки вірите.))))

вівторок, 23 лютого 2016 р.

У Черкасах змінено назви 62 вулиць і провулків

Міський голова Черкас підписав розпорядження про перейменування об’єктів топоніміки міста. Відповідне розпорядження розміщене на сайті міськради. 
 
Зміна назв вулиць пов’язана з законом про декомунізацію. Мер опирався в своєму рішенні на громадські слухання та рішення відповідної комісії.
Нижче розміщуємо документ:


 Технічною помилкою пояснив заступник міського голови Олександр Ільченко відсутність у списках перейменованих «об’єктів топоніміки міста Черкаси» назв вулиць Конєва і Рози Люксембург.
– Усі інші вулиці, які мали бути перейменовані відповідно до закону про декомунізацію, перейменовані, – зазначив у коментарі «Прочерку» Олександр Анатолійович. – Додаток щодо вулиці Конєва, яка через технічну помилку випала із офіційного списку, вже підготовлено. Передбачається, що нова назва буде «Олени Теліги», але рішення прийматиме міський голова. Що ж до ще однієї вулиці, яка також через технічні причини випала зі списку – Рози Люксембург, то спробуємо встигнути перейменувати і її. Якщо ж не встигнемо – рішення прийматиме голова ОДА.

понеділок, 8 лютого 2016 р.

Лупиніс: Все життя я мріяв посидіти в батька на колінах…

5 лютого 2016 року... 16-та річниця з дня смерті засновника, ідеолога та натхненного державотворця Анатолія Лупиноса.... А ще він був багаторічним політв`язнем радянського режиму, поетом, філософом, революціонером.
Свого батька я майже не знав, за життя я бачив його всього декілька разів. В дитинстві він був для мене великою та рідною людиною, але я жив в селі, а до нас він приїжджав дуже рідко. Навідувався з Києва, тому здавався для мене дуже "важливим". Постійно в нього були якісь справи. Приїжджав завжди з якимись впливовими людьми, іноземцями і просто хлопцями-патріотами. Називав я його "батько", а ще постійно дивувався як мої однолітки можуть називати свої батьків: "папа", "старий", "предок" тощо. Мене дивувало, коли друзі на своїх батьків ображались, кричали чи просто не поважали, адже для мене батько був найочікуванішою людиною, я постійно мріяв, щоб він приїхав привітати мене з днем народження. А після його смерті я взагалі почав вважати його святим. Коли в мене щось не вдається, або наближається якась важлива подія, я їду в Київ до його могили і наче в янгола-охоронця прошу в нього допомоги, так, ніби: "Ти там зверху попроси у Бога, щоб допоміг мені". Чомусь я впевнений, що, якщо на землі він спілкувався вільно з президентами, то там і з Богом би товаришував. Також, це єдине місце де я можу поплакати незважаючи на те що я чоловік.
Коли мене питають, яким я пам’ятаю свого батька, мені на згадку приходить сім моментів.
Перший, це спогад про його приїзд… Одразу згадується глиняна хата, зима, двері затягнуті простирадлом, щоб не було протягів, бо хата повна дітей, розпалена піч, мама випікала хліб. Як зараз пам’ятаю, були перебої з світлом і ми з братами та сестрами грались в хованки та змагались в кого сильніші ноги - лягали на ліжко спинами, впирались ногами і тисли в стіну, в кого ноги зігнулись, той програв. Пам’ятаю, тоді батько і зайшов, відхилив покривало, яке висіло на дверях, і мама... Я ніколи не бачив більше такого виразу її обличчя, коли батько зайшов до хати. Вона спочатку затихла, а потім, як зараз пам’ятаю, на фоні печі, яка горить під освітлення гасової лампи, я вперше і в останнє побачив закоханий погляд мами… Що було далі не пам’ятаю, лише згадую, що він тоді привіз якийсь закордонний гіркий шоколад в великих упаковках, якійсь жерстяні баночки з кавою та телевізор "Славутич".
Другий - це коли ми були в бабусі, я її дуже любив, але в нас були постійні суперечки на тему комунізму (вона була ще та комуністка), проте про голодомор вона говорила зі сльозами на очах, але то таке, адже окрім цього вона постійно казала, що батько до нас не приїде, що він взагалі забув про нас. От саме коли ми сперечались, на тему батька, згадую, як під’їхала сіра "дев'ятка". Приїхав батько з УНСО-вцями, так я тоді втер носа бабусі.  А батько голосно скаржився, що коли їхали то їм в радіаторну сітку потрапив горобець.
Третій спогад про те, як я знову був у бабусі, а він приїхав на "Москвичі" з чеченцем Ібрагімом. Там було два моменти. Спочатку мій брат, Іван, граючись в авто, зняв його з ручного гальма і він покотився в сторону гаражу, а батько з хлопцями кинулись рятувати чи то авто, чи то старенький гараж від зіткнення, а потім цей же автомобіль випадково захлопнули, лишивши ключі всередині, й для того, щоб поїхати, Ібрагіму довелось розбити заднє скло.
Четвертий - це коли батько забрав мене, брата Івана та сестру Анну до себе в Київ на 2 тижні. Досі крутиться в голові частина адреси, де він орендував кімнату "Виноградар, провулок Квітневий". Тоді батько брав нас на різні зустрічі, де пив багато кави та курив у недешево обладнаних кабінетах. А ще він купив нам багато іграшок. Але тут на згадку приходить і моя перша образа на батька. Навіть зараз, коли згадую саме цей момент, навертаються сльози. Коли ми готувались до вечері, я іграшковим автомобілем проїхав по столу, а батько сказав, що це не гігієнічно і насварився на мене, а ще сказав, що відправить мене додому автобусом самого, я тоді образився на батька і, сховавшись в куток, плакав цілий вечір, навіть вечеряти не сів за стіл. Просто я дуже хотів подобатись батьку, досі картаю себе за ту машинку, бо цим я змусив батька на себе кричати.
П'ятий спогад, важкий… Коли мама прийшла додому дуже сумна, вона мало не плакала і говорила про щось з старшими братом та сестрами, а коли ми з Ванею підійшли і запитали, що сталось, то сказала, що дзвонили з Києва і сказали, що батько лежить в лікарні, бо в нього вискочив якийсь прищик. Через кілька днів мама сказала, що треба збиратись і їхати до Києва, бо помер батько.
Тут же згадується і шостий епізод, коли батько блідий лежав у труні, коли я цілував його в холодний лоб, холодні руки та холодні ноги. Мені тоді здавалось, що якщо я теплом своїх рук та губ нагрію його руки, то він встане. На жаль, була зима та мого тепла не вистачило...
Після цього його в труні, на руках несли хлопці УНСО-вці, потім був автобус з труною та вінками, яким нас везли на кладовище, На кладовищі зібралось дуже багато людей, багато з яких я колись бачив по телевізорі. Труна яку опускали в яму, металевий хрест, багато вінків та квітів... Там на кладовищі я підслухав, що батько помер від цирозу печінки, згодом я зрозумів, що то і був той «прищик», про який говорила мама, щоб підготувати нас, але не ранити...
Сьомий спогад, це коли нам в село привезли його речі. Там були піджаки, сорочки, краватки. Серед тих речей був один піджак, який я одягав постійно і навіть спати в ньому лягав, він був наскрізь просякнутий цигарковим димом та запахом батькового одеколону. Коли я одягав той піджак, то відчував наче батько мене обіймає. Саме тоді, в вісім років, я і почав палити, тютюновий дим досі нагадує мені про батька, і коли я закурюю чергову цигарку, я, згадуючи про батька, заспокоююсь, відчуваючи, що він десь поруч.
Коли я виріс, то поступово почав спілкуватись з друзями покійного батька. Все, що я зараз знаю про нього, це те, що чув від його знайомих та друзів.
Був такий випадок, коли я навчався в військовому ліцеї, в формі прогулювався Майданом Незалежності та підійшов до чоловіка, який продавав книги і запитав чи є в нього якійсь книги, де згадується про Анатолія Лупиніса. Цей чоловік сказав, що нічого нема, але натомість почав розказувати мені, що був особисто знайомий з ним, якою батько був хорошою людиною, яка однаково спілкувалась з безпритульними, банкірами та президентами. Тоді я дістав посвідчення ліцеїста і, нічого не кажучи, вказав на прізвище і по-батькові, Той чоловік спочатку занімів, потім зібрав половину людей, які торгували на Майдані сувенірами навколо себе, виявилось, що добра частина з них також знали батька, вони всі ділились враженнями про те, наскільки цікавою постаттю він був.
Зараз я намагаюсь якомога частіше приїздити на могилу до батька, закурюю там дві цигарки (одну для себе, а другу для нього кладу на хрест), розказую про йому про те, що я зробив, чого добився, розповідаю, що планую робити, прошу його допомоги, жаліюсь на те, що не виходить, та прошу пробачення за те, що зробив не вірно, а також прикладаю руку до холодного граніту з надією, що своїм теплом я поверну його до життя.
Коли я бачу людину з сивою бородою, то уявляю перед собою батька, як він підходить, як мене обіймає, відчуваю його тепло, в такі моменти я посміхаюсь. Зрештою, все життя я мріяв посидіти в нього на колінах...
Найскладніші моменти настають тоді, коли я бачу, як хтось спілкується з своїм батьком, починаю заздрити і мріяти про надійне плече поруч. Хочеться, щоб поруч була людина, якої можна запитати поради, і не боятись того, що відмовить чи порадить те, що вигідно їй.
Я дуже люблю, коли мені хтось розповідає про нього. Інколи я ловлю себе на думці, що деякі факти з життя батька схожі на ті, які вже траплялись і в моєму житті. Або якісь риси характеру чи принципи, притаманні йому, схожі на мої. Мабуть все це через те, що я дуже хочу бути схожим на татка.
Кожного року, як і цього теж, 5 лютого я їду до Києва провідати його та зустрітись з його друзями. У 2014 році, в цей день після кладовища, я повернувся на барикади. Адже, якби він був живий, то був би саме там і ми б удвох з ним захищали державу.
Другий рік триває війна України з Росією, про яку попереджували та якої намагались уникнути УНСО-вці разом з батьком в Чечні та Грузії. Війна, яка почалась не в Україні. Росія хоче загарбати всю територію бувшого Союзу... Чечня - Грузія, тепер за тим же сценарієм і Україна. Позицію свого батька я бачу й зараз такою ж, як тоді… І сьогодні я розкажу батьку, як продовжую справу, почату, але не завершену ним…
Микола Лупиніс, син Анатолія Лупиноса,*передрук з сайту УНА-УНСО
Довідка: Анатолій Лупиніс. Патріот, боєць, блискучий геополітик і провидець. Політик, який принципово не мав зі свого служіння Україні жодного зиску. Лицар в чистому вигляді. Зараз багато хто запитує, а що це був за чоловік?. Останній політв"язень СРСР, учасник і один з керівників повстання у радянському концтаборі. Після понад 20 років за гратами знову пірнув у боротьбу за Україну.Став одним з головних засновників УМА (Української міжпартійної асамблеї), 1990-го, згодом, партії УНА (Української Національної асамблеї) та 1991-го УНСО (Української народної самооборони).Після отримання Україною Незалежності Лупиніс не кинувся стригти купони зі своїх патріотичних заслуг. Якось у ті часи я запитала у голови Товариства (чи спілки, не пам"ятаю) політв"язнів: "Ви що сумління втратили, чому Лупиносу квартиру не дали? У нього ж шестеро дітей." А Євген Пронюк: " А він що просив? Хоч би заяву написав - я ж не можу це за нього зробити.". Дійсно, Лупиніс заяви не писав, ніколи нічого ні в кого не просив. Зате перцю давав щедро усім - владі, і комунякам і демократам, а головне - лупив по гідрі Російської імперії, що активно відроджувалася з руїн СРСР. Передбачав події так, що Нострадамусу й не снилося. Але не шифрував їх, а намагався діяти і діяв. Передбачав і війну, що точиться зараз. І як вона може скінчитися. І що потрібно робити. Власне, про Лупиноса можна розповідати й розповідати, зокрема й про його мандрівки Кавказом і Закавказзям під час карабахського конфлікту, російсько-грузинської війни 1993, першої російсько-чеченської, як чкурнув з російського фільтраційного табору, як він без паспорта злітав до США , історій стільки, що не злічити. Чимось, може гумором і мудрістю, він був схожий на Ходжу Насреддина. Але 16 років тому він пішов у далеку мандрівку - у вічність.

"Ми випрягли волів, первернули плуга, 
сідлаємо коней і гостримо списи.
Відкинули жалі, згадали всі наруги. 
Прости нас, Господи, помилуй і спаси. 

На скресі двох світів стаємо до двобою. 
На скресі двох епох - за український світ.
Віч-на-віч, нація - з безликою юрбою. 
Навколо ворогів - суцільний живопліт. 

Волога цвіль Европ лоскоче наші ніздрі. 
Спекотних Азій тлін - судомить рамена.
Чекає бій. Все інше буде, після.
Життя триває - точиться війна. 

Ми випрягли коней, перевернули плуга,
сідлаємо коней і гостримо списи...."

пʼятницю, 5 лютого 2016 р.

Телеведучий 5-го каналу отримав відзнаку «Холодний Яр» за популяризацію історії Визвольної боротьби на Черкащині


Знаменитий журналіст і справжній патріот України, автор і телеведучий програми “Машини часу” на 5-у каналі Андрій Охрімович отримав відзнаку “Холодний Яр” – посвідчення за номером 120 підписав голова Черкаської ОДА Юрій Ткаченко, пише "Козацький край".
Андрій Охрімович отримував нагороду вдома. Був одягнений, як і в своїх походах для "Машини часу" - у червоно-чорну футболку із зображенням револьверного барабана...
Андрій Охрімович отримував нагороду вдома. Був одягнений, як і в своїх походах для "Машини часу" - у червоно-чорну футболку із зображенням револьверного барабана...

Таким чином відзначено надзвичайно великий внесок тележурналіста 5-го каналу у створення циклу авторських телепрограм, які популяризують Визвольну боротьбу в Україні та історичну спадщину нашого народу. Зокрема, великий акцент у програмах “Машини часу” було зроблено на історію боротьби Холодного Яру за визволення від московського ярма, тож відзнака “Холодний Яр” стала дуже символічною для Охрімовича…
Нагадаємо: влітку 2014 року Андрій Охрімович потрапив до лікарні – під час робочої поїздки до Львова у нього стався приступ інсульту.
Нині Андрій Охрімович – у Києві, відомий телеведучий досі не може розмовляти і проходить курс реабілітаційного лікування (черговий етап – у Польщі, навесні цього року), а це потребує значних фінансових витрат.
Редакція “Козацького краю” закликає усіх небайдужих допомогти коштами, спрямувавши їх на рахунок дружини пана Андрія у “Приватбанку”: 5168755602476463. Уляна Глібчук.
Свого часу, побувавши у Холодному Яру, де будується козацька церква Святого Праведного Петра Калнишевського, Андрій Охрімович сказав: “У холодноярській церкві Калнишевського я відчуваю ту точку, знайшовши яку, можна зрушити світ на краще. А ще вона мені схожа на грізний меч, який здатний захистити майбутнє України…” Ми бажаємо панові Андрію якомога швидшого одужання і чекатимемо на нього в гості до Холодного Яру. Разом зрушимо світ на краще, разом захищатимемо майбутнє України!
Довідка: Андрій Охрімович – уродженець Волині. Від перших днів незалежності України 12 років поспіль працював над авторськими програмами на Радіо Свобода. Ще п’ять років був ведучим Національної телекомпанії України, автором історико-документального циклу «Далі буде». Після приходу до влади Януковича, коли один із нових чиновників телебачення з усмішечкою заявив Охрімовичу: «Етаво «Далі буде» дальше нє будєт!», пан Андрій залишив телеканал і з ідеєю нової авторської програми «Машина часу» знайшов підтримку на 5-у каналі. Його програми досі відроджують історичне минуле України, утверджують самодостатність нації і підтримують віру у завтрашній день. Недаремно «Машина часу» – одна з найрейтинговіших програм 5-го каналу.

четвер, 4 лютого 2016 р.

Батіжок

                                                                          
                                                   Сашко ЛірникВін був добрим слухняним хлопчиком.
Не те щоб боягузом, але вродженого нахабства у нього не було. Не любив він битися і все.
Тато і мама завжди розказували йому, що всі проблеми можна вирішити без кулаків, все обговорити і домовитись. Так роблять розумні люди.
Він був розумним.
Навіть бабуся в селі теж хвалила його за розважливість і навчала,щоб з тим Василем і тим Юрком він не дружив, бо то геть пробояки і шибеники.
А влітку, коли сільські діти гнали пасти корів і гукнули його з собою, то бабуся зробила йому справжній батіжок.
Вирізала гарне пужално із рогачиком на кінці, примотала довгого шкіряного ремінця. А на ремінці вив'язала акуратні вузлики. А потім змастила його олійкою. Щоб шкіра була м'яка і гнучка.
Він ніколи не бачив батіжків,але був переконаний, що він так і має виглядати. Як колись. Тепер таких батіжків уже не роблять. От тільки його старенька і мудра бабуся може таке чудо змайструвати.
Як гордо він ішов разом з дітьми на пасовисько, раз по раз цвьохкаючи своїм батіжком по будякових головах ! Тепер він справжній пастушок. Не те що його міські друзі.
Тепер буде що розказати.
Він потайки нюхав батіжка, вдихав запах домашньої олії і трави, а коли діти оглядалися, то удавав що зубами затягує вузлика міцніше.
Але, коли треба було гнати корову, то вдарити її батіжком не зміг. Лише вмовляв і пхав її руками. Бо як ударити той теплий, великий, шерстистий, і такий добрий бік?
А корова дивилася на нього вологими красивими очами і геть не хотіла виходити із шкоди.
Одного разу із бабусиного хліва втекла велика льоха, яку цілий рік годували всією родиною.
Стіна у хліві була із благеньких гнилих дощок, бо де було набрати доброго матеріалу в селі? То свинка вже якось і привалилася до тих дощок. А вони і раді репнути.
Бігає весела від волі льоха по подвір'ю, бабуся гукає щоб заганяв скоріше назад до хліва, бо як втече через тин, то не впіймеш.
І тут прямо азарт мисливський якийсь з'явився, гонитва справжня, шал в голові !
От він і потягнув свинку тим батіжком, що якраз під руку трапився. Як на те, на штахеті висів біля хвірточки. Та добре потягнув, аж рука відчула. Бо хто там думає, чи силу міряє, коли тут льоха втекти може?
Здавалось би і свиня велика, і шкіра у неї товста, і рука ще дитяча. Але, наче як в кіно, одразу басамуга на боці у льохи спухла. Довга, товста, червона.
А таки добрий батіжок. Правдивий. Зараз таких не роблять.
І так шкода тієї свинки стало, так шкода ! І дуже соромно. Аж заплакав і вибачався перед нею. І гладив ту свинку. І на ту басамугу дивитися не міг а тільки дмухав як ото мама на пальчик забитий дмухала. І все просив у бабусі якихось ліків для свинки.
До цих пір сором пече і совість мучить. За що свинку ударив? Їй же боляче було. Вона ж нічого поганого не зробила.
І та басамуга перед очима стоїть і не забувається.
Це ж не потвора в шоломі, і з щитом, яка дітей на Майдані била. І не "брат" із-за "порєбріка" із Градом і автоматом, що на нашу землю смерть приніс.
Цих не шкода.
Як світ від них очистиш, то може і той гріх за свинку проститься.

вівторок, 2 лютого 2016 р.

До Дня пам’яті Героїв Крут – для завзяття!

Назарій Вівчарик, журналіст:
29 січня в
 Черкасах і всій Україні вшановують Героїв Крут. Свого часу моя бабуся Марія Степанівна жила в тій Україні, яка колись була під Польщею.
    
Нещодавно вона мені наспівала одну пісню, яку вони співали там в сиву давнину «для завзяття».
Взагалі, за словами бабусі, під Польщею українцям так-сяк ще дозволялося зберігати і розвивати свою самобутність, не те що під Російською імперією.
Отже, про що я? Моя бабуся, в’язень радянських концтаборів, нагороджена орденом Княгині Ольги за внесок у державне відродження України, добре знає, що таке боротьба за Незалежність, і якою ціною вона дається. Цю пісню, яку я записав з її слів, бабуся вважає актуальної і для сьогоднішніх борців в зоні АТО.
Горять під Крутами бої,
Дими з вогнем в’ються
Там-то герої юнаки з москалями б’ються
***
Москаль кричить: «Вгору руки!
Бо всіх ми покладем!»
Та ми козацькії внуки
Ми краще тут помрем!
***
Поборемо чи помремо –
Ми на  землі своїй!
А під ноги не кинемо
Стрілецької збруї
***
Вперед браття, вперед діти
Раз мати родила
І за волю в чистім полі
Раз вкриє могила...
 
 
Завзяття без відповіди - бо мої дідусь із бабцею з життя пішли в 1960 р.р. З 1946 року живуть в Черкасах... І аж до смерті 1962 і 1965 р.р.

аляска.ru, або "Возвращайся, родимая, в зад"


Шалом шаббат, бендеры. Уж эту субботу мы не пропустим, и поговорим, как всегда, о национальном – какая раса какую превосходит, чей народ лучше, и за счет чего такая несправедливость получается.
Территориальный фетишизм россиян вещь известная, но малообъяснимая – как массовое самоубийство леммингов. Казалось бы, имея такое количество неокученной территории, самое время прекратить экспансию и перейти к эксплорации, не дожидаясь пока этот динозавр с бумажным позвоночником начнет ломаться в разных местах из-за административных, логистических и межнациональных проблем.
Однако москали относятся к территории, как дурак к фантикам – готовы за любой устроить драку, а то что фантики потом лежат кучей во дворе и их уносит ветер – так это дурака не волнует. Отсюда можно сделать ноучный вывод – для кацапа главное не иметь, а отнимать, именно в этом процессе он видит смысл жизни и главную ее насолоду. Что и обеспечивает соответственное отношение окружающих, после чего наш дурак, прикладывая холодные пятаки под глаза, ноет свое «никто меня не любит».
Ну, давайте посмотрим на дурацкие фантики внимательнее.
***
Любой кацап, из таких серьезных исторических источников как песни и анекдоты, знает, что Екатерина сдала Аляску в аренду на сто лет, а потом жадные и лживые пендосы ее не вернули.
Самые любознательные рачки лезут в Википедию, и узнают оттуда, что не Екатерина, не в аренду, и собственно, даже не продали – а впарили, как «цыганское золото», потому шо жадные пендосы брать эту сраную Аляску не хотели, брыкаясь аж на уровне Сената. Их можно понять – Аляска в то время представляла выдовище сумне и жалюгидне, и логично было бы не платить за нее, а наоборот – потребовать доплаты, как за животное на передержке.
Кроме того, американцам было непонятно – почему Россия, фактически владея жидкой цепочкой полумертвых поселений на побережье, с общим населением аж в две с половиной тысячи человек, пытается продать как свою собственность гигантские территории, где вообще нога человека не ступала. Для сенаторов США это выглядело аки предложении купить Луну на том основании, что «она же у меня над домом висит – значит моя!»
Тем более что разделение сфер влияния по меридиану для Юнайтед Стейтс происходило не с Российской империей, а с мутной коммерческой компанией с говорящим названием «РАК». Представьте себе предложение «Макдональдса», сделанное Киевской мэрии, выкупить у нее Крещатик от станции метро до площади Льва Толстого. Ну, так, для понимания ситуации.
Однако Царь-батюжке деваться было некуда. Ротшильды и прочие жыдобанкиры взяли его плотно за горло, требуя вернуть кредиты, просранные на Крымской войне (ага, опять сакральность!) И русская делегация чуть ли не в ногах у американцев валялась, предлагая в придачу к Аляске сувенирный флажок, фирменный пакет с логотипом, бесплатную упаковку и доставку на дом.
И так умильно смотрел Белый царь на пендосов, пихал взятки сенаторами, обещал скидки на следующих распродажах (как постоянным клиентам), что сенаторы дрогнули, да тридцатью семью голосами против двух купили этот мешок снега, даже не заглядывая в него. И заплатили за эту радость, преимущественно в виде черточек на карте, семь миллионов двести тысяч долларов золотом.
На этом месте у кацапа происходит второй конкашн. Всего семь-двести? Золотом? Ну ладно, пусть по нынешним ценам сто двадцать миллионов. Но это же гроши! Так давайте разменяем обратно! Не валяй дурака, Америка! Возвращай-ка родимую взад!
***
Я надеюсь, самые догадливые уже поняли – почему дурак предпочитает собирать чужие фантики, вместо того, чтобы беречь свои.
Доход на душу в Аляске очень разный, в зависимости от боро, но ВВП составляет около 60-70 килограмм баксов на человека, и примерно столько имеет средняя семья (тобто примерно делите на полтора), а за год штат бегом-кругом оборачивает 32 млрд. долларов. Жить там трудно, ибо белые мухи и вечная мерзлота. Поэтому налоги очень низкие, и вообще инфраструктуре уделяется много внимания, чтобы привести ебаный климат в соответствие с минимальным комфортом проживания – иначе сбегут даже самые терпеливые. В силу того, что жилье рассматривается как крепость, в прямом смысле этого слова, аляскинские дома – одни из самых нафаршированных в Штатах гаджетами. Полярный инстинкт тащить все в чум приводит к тому, что если появится кошачий лоток с мп3-плеером, его, скорее всего, первым купят в Ситке – таким образом аляскинцы компенсируют невозможность поставить на лужайке садового гнома.
Дороги пидорасятся яростно, хоть и без мыла. Если не помогает – люди летают. Нам не понять, например, почему каждые тридцать-сорок человек имеют, в среднем, самолет, або вертолет, и взлетную полосу с «Н»-площадкой – и не имеют при этом упряжки оленей.
Транснациональные спруты, безусловно, грабят Аляску, при этом оставляя налоги штату, а не засылая их в Москвашингтон. Местное правительство торгуется с федеральным за каждый цент, шо цыган на ярмарке, используя выражения «фак-офф» и «а вы приезжайте к нам на Колыму».
А вот по Чукотке данные тщательно шифруются, но по статьям расходов видно, что счастливые подданные российского царя тратят в десять раз меньше, чем отлученные от Родины аляскинские горемыки, несправедливо проданные в пендосское рабство.
Самое время вернуть Аляску, верно? С причитаниями «до чего вы наш Крымушко...», простите, «Алясушку довели-и-и...» поползти по сакральной земле, обрезая провода, снимая рельсы и распиливая предприятия на металлолом. Чтобы хоть немного пожить в светлом и уютном Анкоридже, вместо потустороннего Магадана – хотя бы пару лет, пока он не скатится в традиционное российское говно. А потом опять продать его на вырост. Как имперский высокий Кенигсберг скатился в птушную общагу, размалеванную граффити, как маковые алые степи Крыма за два года вымерли в мертвый солончак, как промышленный Донбасс превратился в фоллаут, как древние города Средней Азии выродились в засранные райцентры с междугородным автобусом раз в день.
***
Хотя провести референдум на Аляске не помешало бы. Показать штатникам фотографии Анкориджа и Магадана, провести экскурсии по дорогам. Рассказать о российском федеральном праве «первой ночи» - когда особо крупные месторождения изымаются у местных в пользу центра (так российские баре трахали только красивых крепостных крестьянок, брезгуя рябыми и горбатыми, в результате чего оспа в анамнезе считалась достоинством для невесты). Рассказать им – как охотятся российские чиновники, и как ведут себя заезжие менеджеры. Разъяснить различия судебной и налоговой систем, а также методики передела собственности.
Ну и добавить, что Россия, в принципе, готова честно вернуть деньги за сделку – все сто двадцать миллионов долларов золотом. Что в свое время было несусветной суммой, выклянченной Россией за заснеженные ебеня, а сегодня составляет полуторадневный ВВП штата Аляска.
И потом быстро убегать оттуда, прикрывая жопу папкой с предложениями. Аляска - один из самых вооруженных штатов.
Безусловно, все написанное выше является фантастикой. Эти мечты ограничиваются имперским онанизмом на грязных российских кухнях, и записью алкоголических обращений к Обамке-Абизьянке для выкладки в американский ютьюб (так, наверное, послание быстрее до абамки дойдет). Но сама национальная идея Рузского Мира прекрасна и практична, согласитесь. Втюхать на чей-то баланс заснеженный, или же наоборот – выжженный солнцем неликвид, а потом вернуться за результатами чужого труда. Срезать провода и угонять стада, завывая от горя: «во что вы превратили!..» Кто там говорил, что русские – народ-колонизатор? Русские – народ-саранча. Колонизаторы – это китайцы, например.
И чтобы вы понимали – какой гадес творится в мозгу пересичного емельяна, и что для него является исторической справедливостью.
***
А тераз на сладкое. Рассказ ракоцапки, обосновавшейся в Анкоридже, и найденный мною в ВК – чем плоха Аляска?
Каким образом хабаровская рачина заползла в эти ужасные места, и почему не осталась в родном Хабаровске? Ну… ва-первых, там мая тетя живет… ва-втарых, там места красивыи… в-третьих, образование дишовое (здесь житель Аляски будет ржать, потому что образования в штате, как такового, вообще нет) – короче, стандартный набор мерцающего кацапа, которому везде хуево, но домой его олимпийскими щщами не заманишь. Пристегивайтесь, берите попкорн, и отдыхайте душой. Желаю приятного просмотра.
«Но у этого всего есть огромная печальная обратная сторона - переизбыточность. Да, у многих (а в не очень больших городках и у всех) есть машина, но люди совершенно перестают шевелиться и разучаются ходить (именно это и сделало Америку нацией, больше всего страдающей ожирением). (…) Да, ты можешь позволить себе часто ходить в общепит, но многие даже не умеют приготовить элементарную яичницу. Да, все равноправны, но при этом тратятся просто сумасшедшие деньги на содержания совершенных "овощей", ведь им создают среду обитания такую же, как и обычным людям. (…)
Да, ты можешь позволить себе жить в двухэтажном доме с площадью в 100-200 квадратов, но при этом пользоваться будешь лишь двумя комнатами. (…) Да, ты без проблем купишь себе огромнейшую машину-монстр и не будешь беспокоиться о безопасности на дорогах, но при этом ты будешь сжигать невероятное количество бензина, загрязняя окружающую среду, хотя тебе запросто хватит вместительности обычной легковушки.
Да, придя в госпиталь ты не останешься без внимания, но для того чтобы поставить простую капельницу, тебя обслужит 10 человек (в России всю эту работу выполнит одна медсестра»
Кацап, страдающий от "переизбыточности" комфорта на Аляске, и нервничающий из-за чужих денег, выделяемых мимо него на социал – это прекрасно, как полярное сияние.
А по лекции, надеюсь, вопросов больше нет. Так было, и так будет - дурачок, неспособный дать своим фантикам ладу, всегда уверен, что в чужих руках - толще. Поэтому он все из своих будет ронять, а из чужих вырывать - до тех пор, пока ему эти руки не переломают.
Бендерам – сальца, жыдам – маца, кацапам – пиздеца. Всем приятных выходных, а мы с каптеени Балалайненом идем в гараж кренговать батискабль «Садко» от фекальных наростов российской ментальности и выправлять вмятины, оставшиеся после погружения в эти ебаные бездны рачьего самосознания.
Шануймось та бережимось.
                                                             Look Gorky
                                                                           

Третій відтінок патріотизму.

   
Сашко Лірник
Всі бачили совєцьке пропагандистське кіно?
Ні?
Ну хто не бачив,тому я коротко розкажу про всі совєцькі пропагандистські фільми одразу.
Звичайно ,були виключення із совкової агіткіношки ,які погоди не роблять.Тому я про них потім розкажу.У розділі про "Пропалу грамоту" і "Соляріс".
А так все просто.
Сценарій- "совєцкоє значіт луччєє, запад-гнілой, Россія-родіна слонов, дєдиваєвалі в грязі і бєз патронов, русскіє спасают мір своєй Духовносттю."
Діючі особи:
Герой - Русскій(кацап) із пралєтарской сєм*ї,
Помошнік Героя,він же Комісар - Русскій із родини гнилої інтєлігенції,який порвав із позорним минулим( іноді Єврей, але не так шоб дуже).
(варіант) Помошнік Героя- "чмо нєрусскоє",яке мріє стати Русскім.
Любімая Героя- Вєлікоросска із рязанской дєрєвні,або Хохлушка,яка порвала із хахляццкім минулим.
Народ - ушльопки у валянках або шароварах,які не знають без Героя як підтерти задницю .
Врагі - проклятиє буржуї, праклятиє нємци, праклятая гнила інтєлігєнция,пралятиє націоналісти всіх національностей.
Друззя - нємци,гнила інтєлігєнция,всє нацональності,які мріють стати Русскіми через Духовність.
Предатель - Хахол із своїм геканням, шоканням і хахляцкой фамілієй.
Драматургія:
Война за Русскую Духовність . Явна і неявна. Із стрільбою і без. В сім*ї і на заводі. Русскіє несуть світу доброє,вєчноє і слєзу рєбйонка.
Фінал:
Русскіє перемагають. Друззя стають Русскіми, Всі стають Русскіми через Духовность. Врагі після покарання тоже стають Русскіми.
Прєдатєля -Хохла забиває сапкою Любімая Героя. Хохол горить в Пеклі.
Висновок- бути Хохлом погано. Бути Русскім харашо і нєізбєжно. Русская Духовность-це луччєє шо є у світі. Хто не буде Русскім - той Прєдатєль і горітиме у Пеклі.
Появився другий відтінок патріотизму- ніби і український за назвою,але Русскій за Духовністю.
От коротко і дуже стисло.
А зараз цей сценарій із приблизно такими ж посилками відтворюється в різних опусах,фільмах і передачах.
Знову погані Прєдатєлі-Хахли, Герої- Русскіє (які захищають Хахлов в окопах і на Майданах) і народ,який в шароварах не знає як підтерти задницю.
І все це явно і неявно,замасковане тріскотнею і красивими словами,з веселим гумором і високим пафосом.І ніби не про це,і ніби про патріотизм.
Але ,після вживання цього продукту,лишається гіркий присмак антиукраїнської пропаганди.
Виделочки знайшлися,але осад залишився.
Такий собі третій відтінок патріотизму.