вівторок, 31 жовтня 2017 р.

У Литві чоловіка засудили за онлайн-коментар, у якому він похвалив Сталіна

                                      Картинки по запросу антисталин
Литовський суд засудив до домашнього арешту 67-річного чоловіка за те, що він публічно схвалював дії диктатора Йосипа Сталіна та злочини Радянського Союзу проти Литви.
Про це повідомляє Associated Press.
Вільнюський районний суд в понеділок наказав Юрію Суботіну залишитися вдома з 10 вечора до 5 ранку щодня протягом 14 місяців.
Громадянина Литви Суботіна, який має російське походження, визнали винним у порушенні закону, який криміналізує суспільну підтримку злочинів, вчинених радянським режимом проти Литви.
Суботін опублікував кілька образливих онлайн-коментарів. Один із них схвалював депортацію литовців до Сибіру під час радянської окупації.
Видання Delfi цитує один із таких коментарів під статтею на інтернет-порталі у 2016 році: "Дякую Сталіну, Снєчкусу і Радянській владі, а кому не подобається бути з Росією - геть на... (нецензурний вислів. – Ред.) з Литви, чемодан, вокзал, Америка".
Суботін не визнав себе винним і планує оскаржити вирок.

Засновник «ДНР» здав Путіна

Путин, расстроенный Путин
У Ростові під час відкриття пам’ятника російським “добровольцям”, які воюють на Донбасі проти України прозвучала важлива заява
Так, 16 жовтня один з батьків-засновників так званої “народної республіки” Олександр Бородай сказав спасибі самому президенту Росії Володимиру Путіну за підтримку терористів.
Водночас ватажок бойовиків “ДНР” Олександр Захарченко подякував тисячі росіян, які воюють на окупованій території Донбасу.
“Громадянська війна” – це коли Захарченко в Ростові висловлює подяку тисячам росіян, які воюють на Донбасі, а Бородай дякує Путіну”, – йдеться в підпису до відео в мережі.
Кадри активно коментують користувачі соціальної мережі.
“До новорічних свят не дотягнуть”, “Орки !!!!”, “Мені теж перше, що спало на думку – ОРКИ!!!”, – пишуть в мережі.

У Черкаському музеї почався “шабаш”

У Черкаському художньому музеї відбулося мистецьке свято в стилі Halloween. Про це повідомляє прес-служба музею.
Упродовж свята в залах музею відбувалися містичні дійства. Організатори намагалися врахувати інтереси різних вікових груп, аби кожен відвідувач міг цікаво та з користю провести час.
У стінах музею провели цікаві майстер-класи для наймолодших гостей. Була створена шоу-лабораторія “Похімічим”, в якій діти та дорослі могли перетворюватися. Також була побудована темна комора та моторошний підвал, у яких кожен міг зануритися у світ містики та чарів.
Мистецьку складову заходу склав проект “Від міфу до мистецтва”. Для любителів фільмів жахів у одній з кімнат розгорнули справжній кінолекторій “Галерея потворних шедеврів” та “Зомбі у кінематографі”.
Кульмінацією свята стало дефіле тематичних костюмів та образів, які демонстрували студенти Черкаського вищого професійного училища ім. Г.Ф.Короленка, а також гості свята.

Останні часом про це забули...

                 Картинки по запросу амина акуева фото
Нічого нового. НКВС-КГБ-ФСБ убиває всіх, хто зі зброєю в рурах виступив проти імперії. Робить це підступно, з-під тишка і, на жаль, безкарно.

Усе почалося в 1926 р у Парижі, коли Шварцбард розстріляв Симона Петлюру. Згодом у 1938 р Судоплатов ліквідував Євгена Коновальця.
У 1957р. Сташинський убив Лева Ребета, а через два роки Степана Бандеру.
З 2014 року убивства стали регулярними. 
Аміна Акуєва не була українкою. Але воювала за Україну. Її смерть засвідчила, що, відтепер ФСБ убиватиме не тільки українців, а всіх, хто відважився стати на захист України.
Українці шукають відповідь на головне питання – як захиститися від терактів?
Але відповідь, насправді, на поверхні. Петлюру і Коновальця не вберегли, бо не мали своєї держави.
Тільки власна і сильна держава може гарантувати безпеку своїм громадянам.
Більше ніхто. 
Але,здається, останні часом про це забули. Аміна Акуєва про це нагадує ціною власного життя.
                                                      Богдан Червак

понеділок, 30 жовтня 2017 р.

У ГЛЕВАСІ РОЗСТРІЛЯЛИ АМІНУ ОКУЄВУ (ТРАНСЛЯЦІЯ "ПРЯМОГО"): ВЕРСІЇ, ПОДРОБИЦІ

Аміна Окуєва, Амина Окуева
30 жовтня у Глевасі (Київська область) на залізничному переїзді розстріляли  Аміну Окуєву. Її чоловік - Адам Осмаєв отримав поранення, але залишився живим  Про це повідомили джерела "Прямого".
22.15 Народний депутат від фракції "Народний фронт" Євген Дейдей заявив, що вбивство Аміни Окуєвої пов'язано з вбивством особистого друга екс-міністра внутрішніх справ Грузії Георгія Лорткіпанідзе Тимура Махаурі та замахом на народного депутата від "Радикальної партії" Ігоря Мосійчука. Подробиці за посиланням.
21.55 "Це трагедія. Це справжній герой чеченського народу. Я навіть перебуваючи в СІЗО, мав можливість бачити, як таких героїв, які борються за свободу, ненавидять в Росії, російська влада. Я співчуваю всьому чеченському народу, всьому народу України", - заявив заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтем ЧийгозДетальніше за посиланням.
21.40 Користувачі опублікували перші фотографії з місця, де ймовірно розстріляли автомобіль добровольця АТО Аміни Окуєвої.
"Вузька дорога між залізничним переїздом Глеваха та Малютянкою тимчасово закрита поліцією. Зі слів, обстріляли машину, одна жінка померла. Багато карет швидкої допомоги", - написав користувач мережі Facebook Володимир Медушівський. Подробиці за посиланням.
21.30 Вбивство військовослужбової та громадського діяча Аміни Окуєвої є або спробою відвести увагу від нещодавнього вибуху під телеканалом "Еспресо", або це цілеспрямоване вбивство за вказівкою лідера Чечні Амзана Кадирова. Про це заявив народний депутат від "Радикальної партії" Ігор Мосійчук в ефірі "Прямого"Подробиці за посиланням.
21.27 В Києві та Київській області оголошено план "Перехоплення". Подробиці за посиланням.
21.20 Дмитро ЛІНЬКО, народний депутат, фракція "Радикальна партія": "Я поки що не можу коментувати і не буду коментувати про будь-які версії. Я вже виїхав на місце і буду за п’ять хвилин на місці, де вже є слідчі. Але, за попередньою інформацією, Аміна Окуєва загинула, а Адам Осмаєв важко поранений".
Пізніше заявив нардеп від "Народного фронту", член колегії Міністерства внутрішніх справ Антон Герщаенко у своєму Facebook написав наступне: "Тільки що зупинилося серце патріота України Аміни Окуєвої. Її автомобіль був обстріляний з кущів на залізничному переїзді біля селища Глеваха Київської Області. В результаті отриманих поранень Аміна загинула. Адам Осмаєв отримав поранення, але буде жити. На місці працюють слідчо - оперативні групи поліції. Україна завжди буде пам'ятати і сумувати за своєю прекрасною і чистою дочкою".

Зазначимо, Аміна Окуєва - український лікар, громадський активіст та військовослужбовець чеченського походження. Учасниця подій Революції гідності та війни на сході України у складі батальйону "Київ-2".
Аміна народилася і виросла в Одесі. Іслам вона прийняла в першому заміжжі, а потім поміняла прізвище і ім'я з Наталі Никифорової на Аміну Мустафінову. Прізвище Окуєва отримала від другого чоловіка.
Після заміжжя Аміна Окуева виїжджала в Росію, але потім повернулася і вступила до Одеського медичного університету імені Мечникова, а закінчивши ВНЗ, працювала в 11 міській лікарні лікарем-інтерном.
У 2014 році Аміна Окуева стала волонтером - медпрацівником на Майдані, а в кінці 2014 року набула разом з чоловіком - Адамом Осмаєвим до лав батальйону "Київ-1", в складі якого воювало підрозділ з чеченців-добровольців "Батальйон імені Джохара Дудаєва".
На момент загибелі жінці було 34 роки.
Нагадаємо, що 1 червня в Києві відбувся замах на учасників бойових дій, які служили в рядах батальйону поліції "Київ-2", Адама Осмаєва і Аміну Окуєву.

У Степанківській ОТГ “зависли” результати виборів. Причина – переміг не той кандидат?


У селі Степанки Черкаського району, де цієї неділі відбувалися вибори до ОТГ, проведуть перерахунок голосів на одній з дільниць. Про це у соцмережі повідомив переможець виборів голови ОТГ згідно “паралельного підрахунку”, сільський голова села Хацьки Ігор Чекаленко.
“Шановні друзі! Не поспішейте вітати із перемогою на виборах голови Степанківської ОТГ. Не дивлячись на перевагу більше, ніж на 300 голосів, команда конкурента, Сергія Зеленька, якого підтримують впливові покровителі, намагається зірвати вибори на одній із дільниць, На 17.00. заплановано провести перерахунок голосів. А до того часу вимикаю на пару годин телефон. Більш детальну інформацію надам після перерахунку голосів”, – написав Чекаленко на “Фейсбуці”.
“У команді Сергія Зеленька, яка отримала поразку, почалася істерія. Особи, які у них вложили здоровенні фінансові ресурси, отримали фіаско та тепер рвуть і мечуть. Всім небайдужим людям потрібно біля б/к с. Хацьки відстояти перемогу Ігоря Чекаленка. Потрібно не допустити, щоб провладний кандидат Зеленько Сергій, якого підтримував на виборах голова Черкаської РДА Яріш А.А. та голова Чигиринської РДА Клименко В.А. не змогли у нас вкрасти перемогу”, – додав у коментарі активіст Стас Мирошніченко.

Стало відомо, хто переміг на виборах голів ОТГ на Черкащині



10 українських художників зі світовими іменами, які нам варто знати

Українська земля народила чимало геніїв. Та часто траплялося так, що вирощувала їхній талант чужина. З їхньою творчістю знайомі фахівці мистецтва, та для широкого загалу вони залишаються невідомими. Визнані світом, та маловідомі на батьківщині, ці митці сьогодні заслуговують на те, щоб їхні імена знав кожен українець.
Представляємо вам 10 українських художників кінця ХІХ – початку ХХ століть, творами яких захоплювались у всьому світі.

Олександр Мурашко

Картини цього художника закуповували для приватних колекцій королівські родини, а його приватні виставки проходили у Берліні, Кельні, Дюсельдорфі та Венеції. У Німеччині його цінували найперше як портретиста. Європа вчасно визнала унікальний імпресіонізм українського художника, не гірший від Клода Моне чи Поля Сезанна.
Адже Олександр Мурашко мав власний унікальний стиль, не схожий на жоден інший із представлених у мистецькій Європі. Одним із його авторських прийомів були яскраві кольори. Живучи і працюючи в Києві, він долучився до заснування Української Академії Мистецтва.
На 44 році життя, повний нових ідей та творчих планів, Олександр Мурашко трагічно загинув. Його знайшли замордованим більшовицькою міліцією. То були страшні 1920-ті роки, коли жертвами московських катів (які мали конкретну мету винищення української інтелігенції) один за одним ставали визначні громадські, культурні діячі.

Марія Башкірцева

Твори видатної української художниці зараз зберігаються у музеях багатьох країн світу. А у Ніцці (Франція) є навіть окремий зал, де представлено її картини. Цікаво, що у Люксембурзькому палаці в Парижі біля символічної скульптури “Безсмертя”, де викарбувані імена видатних французьких діячів, є наша Марія Башкірцева. Чим полтавка заслужила таку честь у закордонної спільноти?
Переїхавши у молодому віці у Францію, починає опановувати художню майстерню в Парижі. Її талант одразу помітили. Були численні медалі та призи на виставках, у захваті від її робіт були французькі газети та журнали. Її творчість високо цінували Анатоль Франс та Еміль Золя. Українка за походженням, вона стала визначною постаттю найперше французького мистецтва.
Світ картин Башкирцевої – це світ паризького передмістя, світ сліжниць, працівниць, безпритульних дітей та школярів. Після смерті художниці деякі її праці закупили музеї, деякі роботи залишились у Луврі. Сьогодні оригінальні картини Башкірцевої є рідкістю, з огляду на те, що більша їх частина загинула під час Другої світової війни. Через тогочасний політичний режим Башкірцева так і не змогла повернутись до України, хоч завжди цього прагнула.

Никифор з Криниці

Український художник-примітивіст, який мав принаймні 17 імен, під якими фігурував у мистецтвознавчих книжках цілого світу. Як художника Никифора (українець-лемко) світ відкрив 1932 року, коли в Парижі в галереї Леона Марселя експонувалася його виставка з 200 малюнків. Провідними темами його робіт була біблійна та світська.
Перша персональна виставка художника відбулась у Львові. А потім його твори виставлялися у різних країнах світу понад 80 разів — представлення його картин у Римі (1957), Німеччині (1961) та Парижі (1964) остаточно закріпили за ним славу геніального новатора у сфері наївного мистецтва.
Криницький ніколи не бував у мегаполісах, не літав аеропланами, проте на його картинах постають величні хмарочоси, цілі міста зображені з висоти пташиного лету; не був одружений, не мав романів із жінками, а малював вишукану… порнографію; “проектував” квітучі міські квартали, перетворюючи похмурі сірі будівлі на розкішні букети з рослин та квітів.

Олекса Грищенко

Цей український художник належить до видатних представників паризької школи зі світовою славою. Постійний експонент таких музеїв як Musée National d’Art Moderne (Париж), the Royal Museum in Copenhagen, the Museum of Montreal. Робив виставки в Нью-Йорку, Філадельфії, Мадриді і Стокгольмі. Цікаво, що за експертними оцінкам, вартість всіх творів Олекси Грищенка перевищує 700 тисяч доларів.
Довгий час жив і працював у Парижі, де за ним закріпилася слава художника з світовим ім’ям. Паризька богема знала його під прізвиськом “український розбійник”, хоча тоді він покинув свою країну вже назавжди. У Парижі він змінив свій кубістський стиль на динамічніший експресіонізм.
Грищенка шанували такі знані митці світової слави, як Дерен, Дюні, Боннар, Леже, схвально відгукуючись як про самого митця, так і про країну його походження. Тим не менше, у деяких західних довідниках він й донині значиться росіянином, – попри те, щоу 1958 році, у надрукованій в Мюнхені книзі спогадів “Україна моїх блакитних снів”, Грищенко чітко окреслив свою приналежність до українства.

Яків Гніздовський



Один із найвідоміших у світі галицьких митців ХХ століття. Графік, кераміст. Його твори свого часу прикрашали президентські апартаменти Джона Кеннеді у вашингтонському Білому Домі. “Кожна гравюра – особливий мікрокосмос” – говорили про Якова Гніздовського колеги.
Дебютне визнання художник отримав у 1950 році на виставці графіки в Міннеапольскому інституті мистецтв. Остаточне визнання майстерності Гніздовського в США відбулося, коли галерея Асоціації Американських Митців у Нью-Йорку купила 220 відбитків його серії дереворізів “Сосни”.
У листопаді 1975-го персональну виставку Гніздовського в Токіо відвідує син японського імператора Хірохіто. Усі роботи викуповує найбільша тамтешня галерея “Йосейдо”. Разом із виставкою сучасної американської графіки роботи українця їдуть до країн Латинської Америки, Японії та Індії. Сьогодні твори Гніздовського зберігаються у приватних збірках та музеях, зокрема в Конгресовій бібліотеці, Бостонському музеї, Філадельфійському музеї, Університеті Делавер, Університеті Вашингтона, Батлер Інституті, фундації Вудварда, збірці Нельсона Рокфеллера (у США), а також у музеях Японії.

Михайло Димитренко

Український та американський художник, який є автором настінного монументального розпису церков у Міннеаполісі, Нью-Йорку, Торонто. Впродовж ХХ століття його виставки відбувались у різних країнах світу. В Люрдi зберігаються три його образи, а в Римi – образ княгинi Ольги.
У станковому малярстві Димитренко творив композицiї національного характеру, був також портретистом та графіком, залишивши ряд портретiв вiдомих особистостей. Особливо любив малювати жіночі портрети. В основу своєї живописно-декоративної манери покладав зразки візантійського мистецтва часів імператора Юстиніана (V—VI ст.) та традиції давнього українського мистецтва.
У важкі післявоєнні роки став одним із організаторів Спілки українських образотворчих митців. З відкриттям імміграції за океан Дмитренко переїжджає до Канади, а згодом назавжди поселяється у Детройті.

Давид Бурлюк

У 2007 році на найпрестижнішиому аукціоні сучасного мистецтва Sotheby’s було зафіксовано український рекорд. Картину Бурлюка “В церкві”продали за 650 000 доларів. Цікаво, що її стартова ціна склала лише 160 тисяч. Давид Бурлюк (народився на Сумщині) – художник-футурист, ідеолог авангардизму у живописі.
Не бажаючи миритись з більшовицькою ідеологією, емігрує спершу в Японію. Потім в США. Його виставки відбувалися в багатьох містах Європи, Австралії й Америки.
Сьогодні основна частина творів Давида Бурлюка зберігається у меморіальному музеї художника у Нью-Йорку, а також у Росії, країнах Європи, в Японії, Канаді.

Софія Левицька

Французи так шанували цю художницю із Київщини, що навіть створили товариство “Приятелі Софії Левицької”, до якого увійшло чимало знаних французьких митців. Її ім’я назавжди увійшло в історію французької графіки ХХ століття. В українських музеях та приватних колекціях творів художниці майже немає.
Поїхавши в Париж, аби здобути малярський досвід, Левицька вирішує залишитись у Франції. Згодом починає виставляти свої роботи у відомому Осінньому салоні. Її картини знаходять схвальні відгуки, зокрема критик і прихильник модерного мистецтва, французький поет Гійом Аполінер дуже позитивно оцінив її “Білого однорога у райському саду”. Париж визнав її талант. А згодом його побачили Берлін та Прага (де проходили виставки).
Софія Левицька відома своїм живописом та графікою у стилях кубізму та постімпресіонізму із впливом народного українського мистецтва.

Микола Неділко



Один з найоригінальніших кольористів та пейзажистів вітчизняного мистецтва, якого називають українським Ван Гогом. Його талантом захоплювалися поціновувачі мистецтва в Нью-Йорку, Філадельфії, Вашингтоні, Парижі. Про нього знали в США, Канаді, Аргентині, Австрії, Німеччині…
Не відчуваючи себе вільним в умовах радянської ідеології, він емігрує в Німеччину, потім живе в Аргентині та США.
Яскравість, експресія, несподівані кольори – те, чим відразу приваблюють картини Неділка. Кажуть, американські колекціонери й зараз за великі гроші купують на аукціонах невеликі полотна цього рішучого колориста. Оригінальні картини Неділка сьогодні є великою рідкістю.

Микола Бутович

Відомий живописець та карикатурист. Окремі його твори перебувають в галереях Праги й Лейпціга, прикрашають помешкання приватних колекціонерів у країнах Західної Європи та в США. В Україні відомий насамперед своїми зображеннями персонажів української демонології.
Під час навчання в Лейпцігській академії Бутович подавав свої праці на 20 конкурсів, що їх оголошувала академія, і виграв майже всі перші премії. І це при тому, що німецькі професори не дуже розкидалися нагородами перед чужинцями.
Він створив свій стиль і манеру виконання, не схожі на роботи жодного сучасного йому митця, що було рідкісним явищем у тогочасному модерному мистецтві. Стиль Бутовича коротко можна охарактеризувати як передачу українських історичних, міфологічних і побутових сюжетів у сучасній, модерній формі.
Автор: Надія Понятишин

ЗВЕРНЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ ДО НАЦІОНАЛІСТІВ ІСПАНІЇ

placeholder+image
Представники Національного Корпусу Харків зняли відеозвернення до іспанських націоналістів на підтримку цілісності та суверенітету їх держави. Звернення було записане на фоні графіті на підтримку єдності Іспанії, створеному днями активістами Національного Корпусу у Харкові.
У час Революції Гідності, війни на сході нашої країни, українські націоналісти, як ніхто інший, відчули підтримку правих європейських сил – про це не з пустих балачок відомо тим, хто зі зброєю руках боровся та продовжує боротися з окупантами в Україні. Тому зараз, коли наші побратими з Іспанії зіштовхнулися з проблемою Каталонії, ми говоримо про свою солідарність з іспанськими націоналістами. «Крим та Донбас – це Україна! Каталонія – це Іспанія! Іспанія, так само як і Україна, єдина та соборна», – заявляємо ми, патріоти та захисники української незалежності.

28 жовтня під час позачергового з’їзду партії УНА-УНСО в Києві було обраного нового керівника націоналістичної політичної сили

28 жовтня під час позачергового з’їзду партії УНА-УНСО в Києві було обраного нового керівника націоналістичної політичної сили. Ним став вінничанин Сергій Чумак, який до цього очолював Вінницьку обласну організацію партії.
На голосування було винесено дві кандидатури: легендарний командир УНСО, ветеран багатьох військових конфліктів на теренах екс-СРСР Валерій Бобрович та Сергій Чумак. Переважною більшістю голосів з’їзд підтримав кандидатуру вінничанина.
  • Думаю, що делегати прийняли таке рішення, позаяк партії наразі потрібен рух вперед та певні зміни. Валерій Бобрович для нас всіх лишається великим моральним авторитетом, він буде моїм заступником та командиром громадської організації УНСО, – розповів Vежі в ексклюзивному коментарі новообраний керівник УНА-УНСО.
    За словами Чумака, передусім партія під його керівництвом має намір зосередитися на активнішій боротьбі щодо визволення побратимів-унсовців Миколи Карпюка та Станіслава Клиха. Нагадаємо, що Клих та Карпюк засуджені в Росії за сфабрикованими звинуваченнями на тривалі терміни ув’язнення: їх звинувачують у військових діях проти російських федеральних військ під час війни в Чечні.

    Сергій Чумак (праворуч)
    • Окрім того, ми хочемо активізувати свою роботу щодо підвищення боєздатності загонів територіальної оборони, а також відновити регулярні зустрічі з громадянами в регіонах, – сказав Сергій Чумак.
    В 1992 стрільці УНСО брали участь в успішному умиротворенні кримських сепаратистів, придушенні сепаратистського руху на Закарпатті, який керувався представниками УПЦ Московського Патріархату. З початку конфлікту в Придністров’ї УНСО взяла під захист українське населення, отримало перший бойовий досвід.
    В 1993 у боротьбі проти абхазьких сепаратистів у Грузії брав участь добровольчий корпус УНСО «Арго», котрий особливо відзначився в боях під Сухумі та в Кодорській Ущелині. У вересні 1993 УНСО проводить акцію протесту проти підписання союзного договору з Росією. Під тиском Росії, Верховна Рада приймає закон про заборону воєнізованих формувань, маючи на увазі УНСО.
    У лютому 1994 в Києві масово затримують активістів УНА-УНСО та декотрих ув’язнюють, в тому числі кандидатів у народні депутати. Проте УНА-УНСО проводить трьох народних депутатів до Верховної Ради та депутатів до багатьох місцевих рад.
    В грудні 1994, коли російські війська вторглися на територію Чеченської Республіки у Грозному починає діяти Інформаційний Центр «Вільний Кавказ», яким керує Сашко Музичко «Білий». Підрозділ УНСО «Вікінг» забезпечує охорону іноземних журналістів, які робили репортажі з зони бойових дій.
    18 липня 1995 року активісти УНА-УНСО разом з іншими патріотами зуміли поховати Патріарха УПЦ КП Володимира на Софіївському майдані. У відповідь тодішній режим припиняє реєстрацію партії УНА.


    Під час акції «Україна без Кучми» УНА-УНСО охороняє наметове містечко на Майдані, організовує спротив по всій Україні. Події 9 березня 2001 біля Адміністрації Президента призвели до репресій проти організації.

    У жовтні 2005 на з’їзді УНА головою УНА-УНСО було знову обрано Героя України Юрія Шухевича, який керував організацією до 2014 року до обрання народним депутатом України.
    Під час Майдану 2013–2014 УНСО стало основою військово-політичного руху Правий Сектор в багатьох регіонах України. УНСОвці захищали студентів під час розгону силовиками мітингу протесту 30 листопада, становили найбільш бойову частину Майдану. 22 січня в бою на вул. Грушевського був вбитий снайпером Михайло Жизневський «Локі», один з найактивніших УНСОвців. 20 лютого 2014 року на Майдані загинули ще двоє бійців УНСО.
    17 березня 2014 спецслужби РФ викрали одного з керівників організації Миколу Карпюка, якого судять у Грозному, Чечня.
    24 березня 2014 у Рівному невідомі вбили Олександра Музичка «Сашка Білого», одного з лідерів УНСО.
    Після переходу Росією весною 2014 у відкритий, хоч і неоголошений наступ, на східні території України УНСОвці їдуть на схід у складі батальйонів «Айдар», « Азов», «Донбас». Також був сформований добровольчий батальйон УНСО, який увійшов до складу Збройних Сил України. З жовтня 2014 бійці батальйону виконують бойові завдання в зоні АТО неподалік від Маріуполя і в інших гарячих точках
    В 2014 здійснюється пілотний проект Міністерства Оборони України та УНСО у Вінниці. Силами організації створено навчальний центр імені Євгена Коновальця, де добровольці УНСО проходять професійний вишкіл перед оформленням до лав Збройних сил України.
    У квітні 2015 було відновлене політичне крило — проведено з’їзд та створено партію УНА-УНСО.
  • Нагадаємо, що останні два роки в.о. керівника УНА-УНСО був Валерій Бобрович, до нього партію очолював також вихідець з Вінниччини Костянтин Фуштей.

неділя, 29 жовтня 2017 р.

Із Галичини обрали 75 депутатів: 63 поляки, шість євреїв і дев'ять українців


ПИСЬМЕННИК ІВАН ФРАНКО ДВІЧІ ПРОГРАВ ВИБОРИ ДО ПАРЛАМЕНТУ АВСТРО-УГОРЩИНИ ЗЕМЛЕВЛАСНИКУ-ПОЛЯКУ ПАВЛОВІ ТИШКОВСЬКОМУ. ПІСЛЯ ТОГО НАПИСАВ: "НЕ ЛЮБЛЮ РУСИНІВ", ТОБТО УКРАЇНЦІВ

"БРАТИ СЕЛЯНИ! НАДХОДЯТЬ ВИБОРИ. – ТАКІ ЛИСТІВКИ В ЖОВТНІ 1895 РОКУ ПОШИРЮВАЛИ ОКОЛИЦЯМИ ПЕРЕМИШЛЯ. Тепер це місто на території Польщі, а наприкінці ХІХ ст. було одним із найбільших українських осередків. – Ви розумієте важливість цієї хвилі. Ви знаєте, що обрані до Державної Ради посли зможуть нас захистити від усіх кривд, знущань і зловживань, або можуть нас придушити ще більшими тягарами, ніж ті, які ми несемо. Отже, розумно і серйозно до справи, брати селяни. Нехай у Державній Раді займе місце наш щирий захисник і опікун. За важкі податки, за гірку військову службу ми маємо єдину можливість, тобто наше право вибирати послів. Не даймо вирвати собі це право. Брати селяни, ви не допустите до того, щоб селянським послом був магнатський син, син бучних панів. Ви не зрадите селянській справі, а чесно і сміливо виберете людину, свою з крові і плоті, людину, яка б гідно захистила ваші справи. Такою людиною є Іван Франко зі Львова".
Випробувати свої сили в політиці письменнику 49-річному Іванові Франку запропонував місцевий політик Степан ­Новаківський. Галичина тоді перебувала у складі Австро-Угорської імперії. Більшість міського населення краю становили поляки, серед селян переважали українці – "русини", як тоді казали. На виборах до Державної Ради – парламенту – вони мали різні права. Учасників голосування ділили на чотири групи – курії. До першої входили великі землевласники, до другої – представники великих міст, третя курія об'єднувала купців і фабрикантів, четверта – селян. До виборів не допускали неповнолітніх, жінок, банкрутів і засуджених. Окрім того, був жорсткий майновий ценз – для кожної курії існував мінімальний податок, що повинні були платити громадяни, аби мати право голосу. Виходило так, що в першій курії одного депутата в окрузі обирали 64 поміщики, а у четвертій – майже 70 тис. селян.
Голосування в сільській курії було в два етапи. Спершу кожна громада визначала від одного до п'ятьох виборців, залежно від кількості населення. А ті вже голосували безпосередньо за кандидата.
8 травня 1895 року помер депутат Державної Ради від сільської курії Перемишльської округи землевласник-­поляк Антон Тишковський. На 31 жовтня були призначені позачергові вибори, на які заявився син покійного – Павло. Його конкурентом мав стати Франко.
"ІВАН ФРАНКО – СЕЛЯНСЬКИЙ СИН, ВИХОВАНИЙ У ЧОРНІЙ БІДІ, НА ЧОРНОМУ, КРИВАВО ЗАРОБЛЕНОМУ ХЛІБОВІ, – ЙШЛОСЯ ДАЛІ В ЛИСТІВЦІ. – ВСЕ ЖИТТЯ ВІН БОРОНИВ СЕЛЯНСЬКІ СПРАВИ. За селянську справу він терпів страшні переслідування, але ніколи не переставав різати панам правду в вічі. В газетах, книжках і віршах він описував селянську недолю. Нехай буде нашим послом. Нехай розкаже у Відні, яке ярмо ми тягнемо. Брати селяни! Закликаємо вас в ім'я того, що ви терпіли, в ім'я тієї нужди, яка стогне по наших селах, щоб ви не запродували своїх прав за миску чечевиці".
На передвиборну агітацію було менше місяця. "Франко приїжджав кілька разів на віча до Мостиськ, що відбувалися в так званій червоній корчмі з великим заїздом для возів, – описує Степан Баран, автор спогадів про письменника. – З оповідання мого батька знаю, яке величезне враження справляли на селян вічеві промови Франка, що говорив спокійно, речево, наче батько до рідних дітей. Зміст його промови залишався незатертий у пам'яті слухачів".
Перша зустріч у Перемишлі закінчилася арештом кандидата – начебто за те, що не отримав "лєґітимацію" на перебування в місті. На віче, що мало відбутися за три тижні, зібралися більш як тисяча осіб. Поліція наказала всім розійтися – через небезпеку холери. "Се була, очевидно, cholera politica, спеціальна хвороба, що вибухає тільки там, де треба ударемнити або розігнати неприємні масові зібрання", – писав Франко у статті "Новий галицький вибір" для віденського часопису Die Zeit.
За прихильниками письменника посилено стежили поліцаї. Агітатора Олексу Муштука протримали в комісаріаті 16 годин без їжі та води. На два дні затримали брата Степана Новаківського – Петра. Студента-медика Василя Гукевича схопили на ринку. "Агітував перед селянами в часі, в якім агітування було заборонено", – йшлося у рапорті. Натомість агітатори Тишковського мали повну свободу.
НАПЕРЕДОДНІ ГОЛОСУВАННЯ ФРАНКО ПОЇХАВ ДО ДОБРОМИЛЯ – ТЕПЕР МІСТО СТАРОСАМБІРСЬКОГО РАЙОНУ НА ЛЬВІВЩИНІ. Побачене описав у газетах Die Zeit і Kurjer Lwowski. Шинок "У Беня" був заповнений приїжджими виборцями. Грала музика, розпивали алкогольні напої. "Посіпаки" Тишковського пильнували, щоб до приміщення заходили тільки селяни, які мали при собі картку учасника голосування. Також вишукували виборців по місту, хапали попід руки й вели до шинку. Кожному вручали квитки, за які можна було набрати достатню кількість пива, горілки та закусок. Будинок, у якому зупинився на ніч Франко, обступили з десяток чоловіків. Мали вказівку побити кандидата, щойно він захоче піти в місто. З настанням сутінків померзли й пішли геть.
Навколо будинку, де проходило голосування, зібрався натовп оплачених поміщиком людей. Процедуру розпочали о 10.00. Вона проходила відкрито – виборці заходили до кімнати й називали комісії прізвище свого кандидата. Тих, хто голосував за Франка, на виході обсипали лайкою, декого побили. Павло Тишковський особисто спостерігав за цим видовищем.
– Ні, доки жию, не хочу бути більше виборцем! – обурювався селянин Микола Заяць. – Мій отець був виборцем і дістав биття, та й мені трафилося таке саме.
– Е, то ще не біда, – відповідав йому товариш. – А то би ти навіть не знав, що маємо конституцію.
Опівдні сказали, що голосування завершене. Не чекаючи звісток з інших місцевостей, у Добромилі почали стріляти з гармат на честь перемоги Тишковського. Згодом стали відомі офіційні результати виборів у Перемишльському окрузі: поляк отримав 494 голоси, українець – 122.
"Я ВДАВСЯ У ТУ БОРОТЬБУ БІЛЬШЕ З ПУБЛІЦИСТИЧНОГО, НІЖ З ПОЛІТИЧНОГО ІНТЕРЕСУ, – ПИСАВ ФРАНКО В ЧАСОПИСІ DIE ZEIT. – Один наслідок мала моя кандидатура, про який мені, певно, і не снилося: вибір пана Тишковського дався йому досить дорого. Довір'я 400 виборців коштувало йому 8–10 тисяч злотих. Найбільшу часть сієї суми забрали, розуміється, агенти. Вони повинні би прислати мені адресу з подякою. Натомість пан Тишковський мав би бути дуже обурений на моє зухвальство. Адже теперішній вибір важний у ліпшім разі тільки на півтора року. Отже, до скорого, милого побачення, пане Тишковський".
На початку 1897-го закінчилася каденція Державної Ради. Новий її склад мав зібратися 27 березня. Франко й Тишковський знову зійшлися в передвиборній гонці. Українця висунули кандидатом на зборах 12 січня 1897 року в Перемишлі. Туди зійшлися зо дві сотні селян, кілька робітників і четверо священиків.
Франко зачитав свою програму й пообіцяв у разі перемоги боронити права найнижчих верств населення Галичини. Єдине питання до гостя поставив священик Захаріясевич:
– Доктор Франко відомий нам як чоловік великих здібностей і праці, має заслуги свої на полі письменства і на полі політичнім яко просвітитель хлопського стану і оборонець прав його. Се признати мусить кожний. Однак з уваги, що кожний посол повинен мати таку ціху (ознаку. – "Країна"), якої є його виборці, а в сім разі виборці є передовсім вірними християнами, і з уваги, що в часописах "Хлібороб", "Народ" і інших, котрих редактором був доктор Франко, часто виступовано проти церкви і руського духовенства, запитується кандидата: чи схоче відкликати ті всі напасті? Чи буде яко посол голосувати в парламенті тільки за такими внесеннями, котрі не противляться нашій вірі і нашій церкві?
– Рішуче відкидаю зроблений мені закид, наче колись виступав проти церкви, віри або духовенства взагалі, бо тільки п'ятнував надужиття провинившихся декотрих священиків, – відповів Франко. – Проти кривд, які би терпіло руське духовенство, буду виступати, як взагалі виступаю проти кожної кривди. Прав церкви боронити не потребую, бо церква має своїх питомих оборонців – єпископів і римський Престол. Щодо справ, котрі би дотикалися віри, то над ними по парламентах не радяться.
Така відповідь не влаштувала набожних селян. За тиждень вони організували гнівне віче. Іван Франко вирішив відмовитися від участі у виборах.
"ВІРТЕ МЕНІ, ПАНЕ МИКИТО, Я НІКОЛИ НЕ ПЕРСЯ НІ НА ЯКУ ГІДНІСТЬ, І ТЕПЕР ДО НЕЇ НЕ ПРУСЯ, – НАПИСАВ АГІТАТОРУ ТИМОФІЮ МИКИТІ. – Жив досі з праці своїх рук, з чесної твердої служби свойому народові, і проживу далі. І коли бачу, що наша політика – болото, то вже ніяка сила не змусить мене лізти в те болото. Для того будьте ласкаві приняти до відомості, і прошу вас голосити се всякому, що я в Перемишлі не кандидую. Ще маєте час вишукати собі іншого кандидата, а я не хочу своєю особою вносити роздор в ряди русинів, котрі ґвалтом пруться в такий бік, де, по моїй думці, нічого хосенного (корисного. – "Країна") здобути не можна".
Зрештою, письменник передумав і відбув кампанію до кінця. Вибори 1897 року вперше були таємними. Селяни писали прізвище обранця на картках, які вкидали до урни. Газети закликали учасників правиборів, щоб обирали від своїх громад письменних – а таких у багатьох селах було не більш як 30%.
Уже на першому етапі почалися махінації. В багатьох селах жителів не повідомляли про місце голосування. З кандидатом-українцем боролися навіть у Львові. На вулиці, де він раніше мешкав, хтось поставив зроблену зі шмат мавпу з написом "Іван Франко". А навпроти будинку розписали тротуар гаслами: "Проч з Франком" і "Смерть Франкові".
Самі вибори галичани прозвали "кривавими". До перевірених технологій – підкупу і споювання – додалися нові. Часопис "Галичанин" писав 4 квітня: "У нас організовуються всюди виборчі шайки в користь урядового кандидата. Збираються 40–50 бродяг, платять їм, дають їсти й пити, ті нападають на людей по вулицях, б'ють їх палками та п'ястуками, а жандарми служать їм як помічники-асистенти. Жандарми ще й арештовують побитих виборців. За виборцями влаштували полювання, як за дичиною".
АДВОКАТ ТЕОФІЛ ОКУНЕВСЬКИЙ ПІДРАХУВАВ: НАВЕСНІ 1897 РОКУ 800 ОСІБ АРЕШТУВАЛИ, СІМОХ УБИЛИ, ПОНАД 20 ОТРИМАЛИ ПОРАНЕННЯ. У Перемишльському окрузі найбільший скандал стався у Стоянцях – тепер Мостиський район Львівської області. Жандарм застрелив одного селянина й важко поранив іншого. Підсумок голосування був знову на користь Тишковського:
392 голоси проти 122. ­Загалом із Галичини до Державної Ради у п'яти куріях обрали 75 депутатів: 63 поляки, шість євреїв і дев'ять українців.
Обурений Франко того ж року написав у передмові до польськомовного видання своїх творів "Галицькі образки": "Насамперед признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів. Я вже не в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо. І тому повторюю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб'язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру. ­Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, декілька осіб чистих і гідних усякої пошани – говорю про інтелігенцію, не про селян, – але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок".
Наступного року намісником Галичини став депутат Державної Ради граф Леон Пінінський. Звільнилося його місце в парламенті від сільської курії Тернопільської округи, там провели перевибори. На них заявився й Іван Франко. Конкуренту – москвофілу Олександрові Гладишовському – програв із різницею в 10 голосів.

Попід плотом, над ровами
Зацвіла кропива.
Ой, вибрали хруні посла
За три бочки пива.
Гримлять сальви із моздирів,
Дим низом стелиться.
За свобідний вибір много
По тюрмам томиться.
Горить ватра на Парашці,
На долині видно.
Ех ви хруні, запроданці,
Жити вам не стидно? –
такі "Виборові коломийки" опублікував львівський гумористичний часопис "Страхопуд" навесні 1897 року. "Хрунями" називали виборців, яких підкупили кандидати.