середу, 25 жовтня 2017 р.

Член Венеційської комісії Сергій Головатий: Навчання виключно мовою нацменшин? Такого не допускає жодна країна Європи!

Сергій Головатий
«З якого це дива громадяни України мають за власний кошт готувати майбутніх спеціалістів для сусідніх держав»
На початку вересня Верховна Рада ухвалила Закон «Про освіту», яким ввела 12-річне шкільне навчання вже з наступного навчального року, а також передбачила преференції молодим учителям, які зважаться присвятити себе роботі в сільських школах. Але найрезонанснішою новацією закону стало переведення шкільної освіти в Україні винятково на українську мову. Для шкіл, де нині навчання переважно відбувається мовами національних меншин, це означає поступовий перехід на державну мову викладання.
«Мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова». Саме так починається стаття 7 Закону, що викликала обурення у представників окремих меншин переважно на Західній Україні. На їх підтримку виступили уряди Румунії і Угорщини. Міністр закордонних справ останньої Петер Сіярто навіть погрожує, що його країна блокуватиме подальшу інтеграцію України з ЄС, якщо Київ не скасує закон. Конфлікт навіть розглянули в ПАРЄ. Парламентська асамблея ухвалила резолюцію, засудивши той факт, що Верховна Рада ухвалила закон начебто без консультацій із представниками нацменшин.
Утім, Україна надіслала новий освітній закон до Венеційської комісії, яка на початку грудня має надати свої рекомендації до нього. Членом Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) є колишній міністр юстиції та народний депутат шести скликань Сергій Головатий. В інтерв’ю «Главкому» пан Головатий предметно пояснив, чому Україна права у «мовному» конфлікті із сусідами.
Отже, коли нам чекати висновку Венеційської комісії щодо закону «Про освіту» і яким він може бути?
Венеційська комісія працює в режимі пленарних засідань чотири рази на рік: кожного березня, червня, жовтня й грудня. Наступна сесія відбудеться у першій декаді грудня. До 10 грудня вже має бути затверджено текст висновку. Від 11-го грудня з висновком Комісії можна буде ознайомитись на її офіційному сайті.
Де проходить межа між правом дитини здобувати освіту рідною мовою і правом держави вимагати знання державної мови?
У міжнародному праві ця межу визначає Рамкова конвенцією про захист нацменшин. Зокрема, дві статті: 13-та й 14-та. Згідно з 13-ою статтею, держави-сторони конвенції, включно з Україною, визнали в рамках своїх освітніх систем за особами, які належать до нацменшин, право створювати свої власні приватні освітні та навчальні заклади й керувати ними. Проте, слід усвідомлювати, що здійснення такого права не накладає жодних фінансових зобов’язань на нашу державу. Тобто Україна не повинна нести жодних фінансових зобов’язань за створення таких шкіл у приватному порядку особами, що належать до нацменшин.
У статті 14-й ідеться про те, що сторони зобов’язались визнати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право вивчати свою материнську мову. У місцевостях, де традиційно проживають особи, що належать до нацменшин, або де вони становлять істотну частину населення, держава в рамках своєї освітньої системи має намагатися – за можливості – забезпечити належні умови для викладання мови відповідної меншини або для навчання цією мовою. Тут слід звернути увагу на два істотні аспекти: по-перше, в Конвенції йдеться не про імперативний обов’язок держави – «забезпечити», а про те що вона «намагатиметься» це робити; по-друге, держава буде так чинити, якщо на те в неї є можливість (формула конвенції: «за можливості»). А самі «можливості» можуть бути доволі різними. Обумовлюються вони різними чинниками ресурсного характеру: фінансовими, кадровими, технічними тощо. Проте найважливішим у цьому аспекті в Конвенції є те, що все це має здійснюватись, не завдаючи шкоди для вивчення усіма державної мови або для викладання державною мовою.
Тепер погляньмо на ухвалену Резолюцію ПАРЄ щодо нового українського освітнього закону: в пункті 4, зокрема, йдеться про таке: «володіння державною мовою є одним із чинників згуртованості суспільства та його цілості, а тому правильним буде, якщо держава підтримуватиме вивчення державної мови та вимагатиме, щоб державна мова була мовою освіти для всіх».
От вам і авторитетна вказівка на межу того, про що ви запитували…
Тобто ви вважаєте успіхом України нещодавню резолюцію?
У мене немає жодних сумнівів у тому, що це вагомий успіх. Згадаймо голосування за закон «Про освіту» в парламенті, зокрема поправку Оксани Білозір (131-ша поправка: «Мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова. Особам, які належать до національних меншин, забезпечується право на вивчення рідної мови в закладах освіти», - «Главком»). Вона не набрала достатньої кількості голосів, щоб бути ухваленою. Але ще менше голосів набрала редакція статті 7, запропонована профільним комітетом. Тому депутатам довелось додатково працювати ще кілька годин прямо під час пленарного засідання в пошуку компромісу. Коли його було досягнуто, компромісна формула легко здобула не мінімальну, а істотно переважну більшість голосів. І це також можна вважати успіхом. За міжнародною практикою і європейськими стандартами держава, не порушуючи їх, є доволі вільною у визначенні своєї мовної політики. У цьому питанні слід керуватись двома головними засадами: з одного боку, державною мовою повинні володіти і отримувати нею освіту всі, а з другого – особам, що належать до національних меншин, повинне бути забезпечене  право на вивчення своєї рідної мови й здобуття освіти в певному обсязі своєю рідною мовою. Ось це і є та межа. Чи виходить за ці межі 7-ма стаття нашого закону? На мій погляд, жодним чином. Бо вона передбачає, що в державних і комунальних закладах мовою освіти є державна мова. Ця стаття не стосується приватних закладів, де нацменшини можуть отримувати освіту своєю мовою. До того ж, у державних і комунальних закладах освіту рідною мовою можуть здобути й дошкільнята, й школярі-початківці молодших класів. А по тому – поступовий перехід до навчання державною мовою.

Немає коментарів:

Дописати коментар